Методи навчання. 2 page

ü передавати природні ресурси у відповідному порядку у вторинне користування;

ü здійснювати в установленому порядку загальне і спеціальне природокористування;

ü отримувати додаткові природні ресурси під заставу.

У галузі відтворення і комплексної охорони природних ресурсів:

ü отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх вилучення;

ü користуватися пільгами при оподаткуванні у разі виконання заходів щодо відтворення й охорони природних ресурсів;

ü отримувати пільгове оподаткування на виконання заходів щодо відтворення і охорони природних ресурсів.

У галузі реалізації майнових і немайнових прав:

ü отримувати доходи від використання природних ресурсів;

ü розміщувати виробничі, житлові, комунальні та інші будівлі і споруди, необхідні для використання, відтворення і охорони природних ресурсів;

ü реалізовувати на свій розсуд продукцію, отриману від використання природних ресурсів;

ü оскаржувати в установленому порядку рішення державних органів і посадових осіб, що порушують права природокористування;

ü вимагати через судові органи компенсацію шкоди, заподіяної природним ресурсам, що знаходяться у їх користуванні;

ü вимагати через судові органи усунення перешкод у користуванні природними ресурсами.

Одними з основних обов’язків природо користувача/власника є:

У галузі ефективного використання природних ресурсів:

ü забезпечувати використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення;

ü раціонально і економно використовувати природні ресурси;

ü впроваджувати новітні технології у процесі використання природних ресурсів;

ü додержуватись строків природокористування;

ü не допускати без господарського використання природних ресурсів;

ü своєчасно вносити плату за використання природних ресурсів.

У галузі відтворення і комплексної охорони природних ресурсів:

ü не допускати зниження якості природних ресурсів;

ü здійснювати комплекс заходів щодо відновлення якості природних ресурсів;

ü здійснювати заходи щодо попередження, псування, забруднення і виснаження природних ресурсів;

ü суворо дотримуватись вимог екологічної безпеки у процесі використання природних ресурсів;

ü забезпечувати виконання системи заходів щодо охорони природних ресурсів (технічних, органічних, технологічних тощо).

У галузі реалізації інших майнових, немайнових обов’язків:

ü не порушувати права інших власників і користувачів природних ресурсів;

ü підтримувати в належному стані засоби, за допомогою яких здійснюється використання природних ресурсів;

ü не чинити перешкоди іншим природо користувачам щодо використання, відтворення і охорони природних ресурсів;

ü своєчасно компенсувати шкоду, заподіяну іншим особам у процесі використання природних ресурсів;

ü приводити порушені природні ресурси у стан, придатний для подальшого цільового використання.

Всі права користувача/власника здійснюються тільки у встановленому порядку. У випадку, коли природний об’єкт вилучається для державних або громадських потреб, природо користувач/власник може вимагати надання взамін вилученого іншого рівноцінного за якістю природного об’єкта.

Природо користувач/власник природного об’єкта має право на відшкодування завданих йому збитків, окрім випадків, коли природний об’єкт вилучається за порушення закону.

Право природокористувачів/ власників природних ресурсів гарантується законом.

Особливості орендних правовідносин природокористування.

Суб’єкти орендних правовідносин:

ü орендарі: фізичні особи, юридичні особи, підприємства, організації, іноземні держави.

ü орендодавці: сільські Ради народних депутатів, міські Ради народних депутатів, районні Ради народних депутатів, обласні Ради народних депутатів.

Об’єкти орендних правовідносин:

землі, водні об’єкти, лісові угіддя, мисливські угіддя, гірничі відводи, рибогосподарські водойми.

4. Підстави виникнення та припинення права природокористування.

Підстави виникнення права природокористування – юридично значимі обставини, з якими пов’язується виникнення повноважень користувачів природних ресурсів.

Розрізняють:

юридичний факт:

ü прийняття правової норми(загальне природокористування);

ü укладання угоди на користування (тимчасово, постійно);

ü укладання угоди на оренду природних ресурсів.

юридичний склад:

ü видача дозволу на спеціальне природокористування:

Ø подання клопотання (матеріалів);

Ø погодження: а) з місцевою Радою народних депутатів, органами державної виконавчої влади; б) виконкомом (постійним користувачем); в) органами державного управління і контролю.

Ø розгляд, підготовка, винесення рішення і видача офіційного документа (дозволу).

ü надання природних ресурсів у користування:

Ø подання клопотання;

Ø погодження;

Ø підготовка проекту виділення (надання);

Ø погодження, експертиза;

Ø прийняття рішення;

Ø визначення природного ресурсу в натурі;

Ø видача уповноважую чого документа (укладання договору);

Ø реєстрація державних актів (договорів).

ü надання інших уповноважуючи документів (ордерів, квитків тощо):

Ø клопотання (заяви);

Ø обґрунтування матеріалів, їх погодження, експертиза;

Ø розгляд матеріалів і винесення рішення;

Ø відведення природного ресурсу на місці (в натурі);

Ø надання уповноважуючого документа і реєстрація.

Підстави і умови припинення права природокористування – обставини, що передують настанню юридичних фактів та ті, що обумовлюють припинення (зміну) права природокористування.

Підстави припинення права природокористування:

ü анулювання (скасування) дозволу на спеціальне природокористування;

ü вилучення (викуп) із користування природного ресурсу.

Умови припинення права природокористування:

ü об’єктивні умови:

· закінчення строку, на який надано у користування природні ресурси;

· припинення діяльності юридичної особи;

· фатальні події (загибель, смерть тощо).

ü суб’єктивні умови:

· добровільна відмова від подальшого використання;

· використання природних ресурсів не за призначенням;

· невикористання природних ресурсів на протязі установленого законом строку;

· вилучення природних ресурсів;

· використання природних ресурсів способами, що призводять до зниження їх якості, підвищення рівня забруднення та погіршення екологічної обстановки;

· систематичне невнесення плати за користування.

Рекомендована література:

1. Конституція України.

2. Екологічне законодавство України. Офіційні документи.Київ. вид „Істина”- 2007.

3. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р.

4. Н.Р. Кобецька. Екологічне право України. Навчальний посібник. Київ – Юрінком Інтер. – 2007.

5. Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р.

Тема 4 “Право власності на природні ресурси”

1. Поняття права власності на природні ресурси.

2. Форми права власності на природні ресурси.

3. Підстави для виникнення відносин права власності на природні ресурси.

4. Об’єкти і суб’єкти права власності на природні ресурси.

5. Зміст права власності на природні ресурси.

6. Форми та методи забезпечення права власності на природні ресурси.

7. Припинення права власності на природні ресурси.

1. Поняття права власності на природні ресурси.

Право власності на природні ресурси – система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють правовідносини на землю, надра, ліси, рослинний і тваринний світ, об’єкти природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників і користувачів щодо володіння, користування та розпорядження цими ресурсами.

Об’єктивне право власності на природні ресурси фіксується у нормах природноресурсового законодавства.

Розрізняють:

Об’єктивне право власності на природні ресурси – система правових норм земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного, природно-заповідного законодавства тощо, які регламентують правовідносини на природні ресурси.

Суб’єктивне право власності на природні ресурси – сукупність повноважень різних суб’єктів (держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами (земельними, корисними копалинами, лісовими, водними, тваринного та рослинного світу, природно-заповідного фонду):

Ø виникає у зв’язку з передачею чи придбанням у власність відповідних природних ресурсів;

Ø посвідчується державним актом на право власності або цивільно-правовою угодою про придбання (купівлю, продаж, обмін тощо);

Ø носить абсолютний характер, тобто виключна належність повноважень щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами їх власнику і загальна обов’язковість всіх інших утримуватися від їх порушень.

Право власності на природні ресурси має специфічні особливості, пов’язані з екологічним змістом останніх:

· право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть знаходитись у власності, а тільки ті з них, що є відносно стабільними. Що підлягають індивідуалізації (земля, її надра, води, ліси та тваринний світ). Інші елементи природного середовища не здатні за об’єктивними властивостями бути об’єктами власності (атмосферне повітря, вітрова та сонячна енергія тощо);

· природні ресурси, хоча і є самостійними об’єктами власності, проте знаходяться у нерозривному екологічному взаємозв’язку один з одним, їх не можна відокремлювати від природного середовища4

· природні ресурси як об’єкт природного походження складають національне багатство України.

2. Форми права власності на природні ресурси.

Форми права власності на природні ресурси – юридично оформлені напрями суб’єктно-об’єктної належності природних ресурсів та їх організаційно-правове забезпечення.

В Україні юридично виголошені такі форми власності (ст. 13, 14, 41 Конституції України): державна, колективна (комунальна), приватна, загальнонародна.

Право державної власності становить собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органа державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної власності. Особливість – вона виступає у вигляді виняткової власності народу України (у держави є лише компетенція з управління цими ресурсами в загальнонародних інтересах).

Право колективної власності – це сукупність норм, що встановлюють правові підстави виникнення права колективної власності, порядок колективного володіння, користування та розпорядження природними об’єктами. Особливість – окремий громадянин, який вступає в колективне підприємство, самостійно відмовляється від свого права власності на природний ресурс, але зберігає право зобов’язального характеру його повернення при визначених умовах.

Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об’єктів, тобто право приватної власності юридично закріплює власність громадян на економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуального привласнення. Особливість – права приватної власності можуть виникнути тільки з участю громадян.

3. Підстави для виникнення відносин права власності на природні ресурси.

Правовідносини власності і, отже, об’єктивне право власності виникає і припиняється на підставі правових норм і за наявністю певних юридичних фактів. Це обставини, з якими законодавство пов’язує зміни у формах права власності на землю, надра, води, ліси, тваринний світ та об’єкти природно-заповідного фонду.

Виникнення права власності на конкретний природний об’єкт є: припинення права власності на цей об’єкт у іншої особи, спадщина, застава, дарування, купівля-продаж, обмін.

Однією з підстав виникнення права державної власності на природні ресурси є націоналізація, конфіскація або перехід у власність держави безгосподарчого природного об’єкта.

Право власності на природні ресурси може виникати на підставі цивільно-правової угоди.

Основним засобом виникнення права колективної і приватної власності на природні ресурси виступає приватизація.

4. Об’єкти та суб’єкти права власності на природні ресурси.

Об’єктами права власності на природні ресурси є природні або штучно створені ресурси, які виконують біологічні, економічні, екологічні та соціальні функції, зареєстровані в обліково-кадастрових та інших юридично визнаних документах як об’єкти володіння, користування і розпорядження: земля, надра, води, ліси, тваринний і рослинний світ, природно - заповідний фонд, континентальний шельф, виключна (морська) економічна зона.

Об’єкти права власності на природні ресурси розрізняються залежно від форм власності: державної, колективної чи приватної.

Спеціальні об’єкти права власності відповідно до форм власності:

1) землі:

· державної власності (загального користування, лісового фонду, сільського господарських науково-дослідних, учбових закладів, інших дослідних центрів, транспорту, зв’язку, оборони, гірничо видобувної системи, енергетичної системи, космічної системи тощо);

· колективної власності (колективних сільськогосподарських підприємств,, кооперативів, садівничих товариств тощо);

· приватної власності (земельні ділянки, садові ділянки, дачні ділянки тощо);

2) водні об’єкти:

· державної власності (територіальні моря, підземні води, внутрішні моря тощо);

· колективної власності (водойми колективних сільськогосподарських підприємств тощо);

· приватної власності (копанки фермерів тощо);

3) лісові об’єкти:

· державної власності (ліси загальнодержавного значення);

· колективної власності (ліси колективних сільськогосподарських підприємств до 5 га);

· приватної власності (ліси фермерських господарств до 5 га);

4) надра як об’єкт:

· державної власності (корисні копалини);

· колективної власності (торф);

· приватної власності (загальнопоширені корисні копалини);

5) тваринний світ як об’єкт:

· державної власності (дикі тварини у стані природної волі);

· колективної власності (ферми тощо);

· приватної власності (ферми тощо);

6) природно-заповідний фонд як об’єкт:

· державної власності (заповідники, надра, парки тощо);

· колективної власності (заказники, заповідні урочища, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки тощо);

· приватної власності (заказники, заповідні урочища, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки тощо).

Суб’єктами права власності на природні ресурси виступає народ України, який поклав здійснення своїх правомочностей власника на Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (обласні, районні, міські, селищні, сільські).

Природні ресурси можуть належати на праві колективної власності громадянам України. Однак суб’єкт права колективної власності чітко визначено тільки у земельному законодавстві (колективні сільськогосподарські товариства тощо).

Як суб’єкти права власності на природні ресурси можуть виступати громадяни України:

ü які будують житловий будинок і господарські споруди4

ü які ведуть особисте підсобне господарство;

ü власники дач;

ü власники гаражів.

5. Зміст права власності на природні ресурси.

Змістом права власності на природні ресурси є сукупність повноважень суб’єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами:

Формами забезпечення права власності на природні ресурси є юридично визначені шляхи охорони та способи захисту повноважень власників на природні ресурси.

Форми охорони права власності на природні ресурси:

Ø нормативно-регулятивна (законодавча, нормотворча тощо);

Ø управлінська (ресурсорозподільна, інформаційна, контрольно-наглядова тощо);

Ø судова (районний суд Господарський суд, Верховний суд, Конституційний суд).

Методи забезпечення права власності на природні ресурси:

Ø еколого-правові (ліцензійний, запобіжний, лімітний, обмеження діяльності тощо);

Ø економіко-правові (нормативно-оплатний, понаднормативно-штрафний тощо);

Ø цивільно-правові (відшкодування матеріальної і моральної шкоди);

Ø адміністративно-правові (штраф, попередження тощо);

Ø кримінально-правові (штраф, виправні роботи, позбавлення волі).

7. Припинення права власності на природні ресурси.

Це юридично значимі дії, які спрямовані на припинення повноважень власників на землю, надра. Води, ліси, тваринний світ, об’єкти природно-заповідного фонду.

Причиною цього можуть бути:

ü правомочні дії: добровільна відмова, відчуження (продаж), викуп для державних або громадських потреб,

ü протиправні дії природо користувача: систематичне невнесення плати (податку), нецільове використання, порушення строків освоєння (використання), угоди, укладені з порушенням порядку придбання або відчуження природних ресурсів.

Випадки позбавлення права власності можуть бути за обставин надзвичайного характеру: у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України.

Рекомендована література:

1. Конституція України.

2. Екологічне законодавство України. Офіційні документи.Київ. вид „Істина”- 2007.

3. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р.

4. Н.Р. Кобецька. Екологічне право України. Навчальний посібник. Київ – Юрінком Інтер. – 2007.

5. Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р.

Тема 5 “Правові основи управління і контролю в галузі екології”

1. Поняття управління в галузі екології.

2. Функції управління в галузі екології.

3. Система органів управління в галузі екології.

1. Управління в галузі екології – урегульовані правовими нормами суспільні відносини, в яких реалізується діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, спрямована на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки юридичними і фізичними особами, дотримання екологічного законодавства, попередження екологічних правопорушень та захист екологічних прав громадян.

Об’єктом управління постають суспільні відносини в галузі суспільства і природного середовища, що не підвладні законам розвитку суспільства.

Метою управління природокористування та охорони навколишнього середовища є:

ü реалізація законодавства;

ü контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки;

ü забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів з охорони довкілля;

ü раціональне використання природних ресурсів;

ü досягнення узгодженості дій державних та громадських органів при проведенні екологічних заходів.

Методом вирішення перелічених завдань управління є регулювання співвідношення екологічних та економічних інтересів розвитку при обов’язковому пріоритеті здоров’я людини у сприятливому навколишньому природному середовищі.

Досягнення цілей та завдань управління природокористування полягає у виконанні державними та іншими органами певних функцій.

Особливістю державного управління є його диференціація за видами природних ресурсів незалежно від того, в яких галузях народного господарства вони використовуються.

2. Функції управління у галузі екології – основні напрямки діяльності державних, самоврядних та громадських об’єднань у сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

До числа функцій державного управління природокористування та охорони навколишнього природного середовища належать:

ü розподіл і перерозподіл природних ресурсів між природо користувачами;

ü облік природних ресурсів і ведення природноресурсових кадастрів;

ü просторово-територіальний устрій об’єктів природи;

ü планування використання, відтворення й охорони навколишнього середовища;

ü прогнозування, спостереження (моніторинг) та інформування в галузі використання, відновлення й охорони навколишнього природного середовища;

ü контроль за використанням, відновленням природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища;

ü вирішення спорів про право природокористування;

ü нормативи екологічної безпеки.

Здійснення перелічених функцій базується як на основних принципах державного управління в цілому (плановість, компетентність, участь громадськості), так і на специфічних принципах, властивих природокористуванню в цілому (науковість, комплексність, платність спеціального природокористування тощо).

Основна питома вага управлінської діяльності в даній галузі припадає на центральні органи державного управління, місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, визначеної законом.

3. Система органів управління в галузі екології - це внутрішньо-організована сукупність структурних елементів, яка взаємопов’язана й обумовлена однією метою, виконує для її досягнення відповідні функції.

Органи управління в галузі екології – юридично відособлені державні, самоврядні і громадські інституції, уповноважені здійснювати організаційно-розпорядчі, координаційні, консультативні, організаційно-експертні, контрольні та інші функції в галузі забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.

Залежно від території органи державного управління в екологічній сфері поділяються на центральні, регіональні та місцеві, від повноважень – на органи загального і спеціального управління, від сфери – на органи в галузі охорони навколишнього природного середовища, в галузі використання окремих природних ресурсів та охорони інших об’єктів і сфер.

Органи загального державного управління – уповноважені законодавчими актами органи державної виконавчої влади, на які покладені, поряд із загальними, повноваження в сфері соціально-культурного розвитку щодо забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища. До них відносять Президента України, Уряд (Кабінет Міністрів України, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації.

Органи спеціального державного управління – спеціально уповноважені органи центральної виконавчої влади, що реалізують функції управління в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки. Вони поділяються на:

Органи надвідомчого управління і контролю в галузі екології:

1. Міністерство екології та природних ресурсів України – на міністерство покладено здійснення комплексного управління природокористування у республіці, затвердження лімітів та видачі дозволів на спеціальне використання певних природних ресурсів, державний контроль за використанням та охороною природних об’єктів, координацію діяльності міністерств і відомств, що використовують природні ресурси, організацію екологічного моніторингу, адміністративне провадження з розгляду справ про екологічні правопорушення та інші важливі функції.

2. Держкомгідромет України забезпечує спостереження за станом забрудненості природного середовища, проводить спостереження за транскордонним забрудненням повітря, здійснює радіаційний моніторинг у районах розташування АЕС України, складає карти радіаційного забруднення територій, попереджає про небезпечні та стихійні гідрометеорологічні явища, забруднення атмосферного повітря.

Органи спеціального по ресурсного управління:

1. Державний комітет України по земельних ресурсах – головні завдання полягають у координації проведення земельної реформи, створення умов для рівноправного розвитку всіх форм власності на землю, проведення моніторингу земель.

2. Державний комітет України з водного господарства виконує функції в галузі управління і контролю використання й охорони вод та відтворення водних ресурсів.

3. Державний комітет України з геології та використання надр.

4. Держнаглядохоронпраці бере участь у розробці програм видобутку корисних копалин, надає гірничі відводи на всі види користування надрами, здійснює державний нагляд за розробкою родовищ корисних копалин тощо.

5. Міністерство лісового господарства України виконує функції управління, користування у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

6. Державний комітет рибного господарства формує та реалізує концепцію розвитку рибного господарства та збереження рибних запасів, видає дозволи на промислове добування рибних запасів.

Органи спеціального функціонального управління:

Міністерство надзвичайних ситуацій та у справах наслідків аварії на ЧАЕС;

Державтоінспекція;

Держстандарт.

Органи спеціалізованого галузевого управління:

Держкомнафти і газу;

Держкомвуглепром.

Органи місцевого самоврядування – спеціально уповноважені представницькі інституції регіонального і місцевого рівнів, управлінські функції в галузі екології.

Компетенція місцевого самоврядування в галузі раціонального природокористування та охорони навколишнього природного середовища визначається Законом України “Про місцеве самоврядування” від 12 червня 1997 року.

Органи громадського управління в галузі екології – громадські об’єднання і формування у галузі екології, які створюються на національному та місцевому рівні:

ü Українське товариство охорони природи;

ü Українська екологічна академія наук;

ü Українська екологічна асоціація;

ü “Зелений світ”.

Рекомендована література:

1. Конституція України.

2. Екологічне законодавство України. Офіційні документи.Київ. вид „Істина”- 2007.