Заходи припинення спеціального призначення

Заходи припинення спеціального призначення слід визначити як комплекс виняткових екстраординарних засобів адміністративного впливу. Спеціальний характер зазначених заходів визначає специфіку підстав їх застосування. Це, як правило, невідкладні випадки, коли необхідно припинити протиправні дії, небезпечні для життя і здоров'я людей.

Крім того, заходи спеціального призначення застосовуються тоді, коли були використані й не дали бажаних результатів усі інші форми попереднього впливу на правопорушників. Тому застосуванню сили, спеціальних засобів і зброї повинно передувати попередження про намір їх застосувати, якщо зробити це дає змогу ситуація. В тих випадках, коли є реальна небезпека для життя чи здоров'я людей, зазначені заходи можуть застосовуватися без попередження.

Спеціальними ці заходи називаються ще й тому, що вони спрямовані безпосередньо на особу порушника, здатні завдати йому певної фізичної шкоди і навіть позбавити його життя. У зв'язку з цим закон вимагає від працівників правоохоронних органів застосовувати силу в межах необхідності й тільки тоді, коли уникнути її застосування неможливо. При цьому можливість заподіяння шкоди здоров'ю порушника повинна бути мінімальною.

Застосування сили до людей похилого віку, вагітних жінок, інвалідів і малолітніх дозволяється тільки у випадках вчинення ними групового чи збройного нападу або збройного опору працівникам правоохоронних органів. Якщо застосуванням заходів припинення спеціального призначення завдано шкоди громадянам, має бути забезпечено подання необхідної допомоги в найкоротший строк.

Заходи фізичного впливу.

Вони застосовуються для припинення правопорушень або подолання протидії законним вимогам міліції чи інших правоохоронних органів. <> «Спеціальні засоби» — різноманітні технічні засоби впливу на правопорушника, а в деяких випадках — також на транспортні засоби та інші речі з метою усунення протиправної ситуації. Підстави, порядок застосування, а також види спеціальних засобів встановлено, крім Закону України «Про міліцію», Правилами застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні (затвердженими Постановою Ради Міністрів УРСР від 27.02.1991 р.) і Правилами застосування спеціальних засобів військовослужбовцями Військової служби правопорядку в Збройних Силах України під час здійснення службових обов'язків (затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 p.). 0 Вогнепальна зброя.

Вона може застосовуватися працівниками правоохоронних органів як крайній захід у чітко визначених випадках. Зокрема, Закон України «Про міліцію» (ст. 15) встановив шість таких підстав: 1) для захисту громадян від нападу, який загрожує їх життю і здоров'ю, а також для звільнення заручників; 2) для відбиття групового або збройного нападу на працівника міліції або членів його сім'ї чи іншого нападу, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека; 3) для відбиття нападу на об'єкти охорони, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення; 4) для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти; 5) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров'ю працівника міліції; 6) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу для життя і здоров'я громадян або працівника міліції.

На цих же підставах можуть застосовувати вогнепальну зброю і працівники інших правоохоронних органів.

Розглянуті заходи адміністративного припинення повністю їх кількість не вичерпують, оскільки ні на законодавчому, ні на доктри-нальному рівні цей перелік, як і перелік адміністративно-запобіжних заходів, чітко не визначено. Таке завдання має бути вирішено в ході подальшої кодифікації адміністративного законодавства України. 428

Глава 25. Загальні засади адміністративної відповідальності

Серед заходів адміністративного примусу заходи адміністративної відповідальності становлять окрему групу (вид). Інакше кажучи, у змісті адміністративного примусу складовою виступає адміністративна відповідальність. Причому це найбільш складна, об'єктивна і докладно регламентована група адміністративно-правових відносин, які утворюють окремий інститут адміністративного права — адміністративну відповідальність.

У сфері дії адміністративного права можна виділити два неоднорідні типи відповідальності — негативну (або ретроспективну) і позитивну (або перспективну). Перший тип відповідальності завжди пов'язаний із вчиненням особою протиправного діяння і супроводжується негативними для неї наслідками у вигляді певних санкцій. Другий тип відповідальності виражається в обов'язку здійснити належним чином певні «позитивні» дії в будь-яких регулятивних правовідносинах і характеризується психічним ставленням до виконання покладених на суб'єкт правовідносин обов'язків.

Отже, адміністративна відповідальність належить до першого типу, тобто до негативної (ретроспективної), відповідальності.

§ 1. Поняття адміністративної відповідальності та її законодавче регулювання

Адміністративна відповідальність відповідно до українського законодавства — це відповідальність за вчинення адміністративного проступку (правопорушення).

Вітчизняна правова доктрина адміністративної відповідальності базується на розмежуванні кримінальних злочинів і адміністративних правопорушень, а відтак окремих видів юридичної відповідальності — кримінальної та адміністративної. Натомість за законодавством західних країн аналогічні діяння обіймаються поняттям кримінального правопорушення, в якому виокремлюються проступки, що не тягнуть за собою певних наслідків, скажімо, судимості.

Адміністративна відповідальність характеризується негативною реакцією держави на протиправні прояви окремих фізичних (а в деяких випадках і юридичних) осіб шляхом встановлення відповідних правил, заборон і адекватних порушенням санкцій щодо порушників. Адміністративна відповідальність має всі ознаки юридичної відповідальності, позаяк є різновидом останньої. Це, з одного боку, державний примус, міра стягнення за вчинене правопорушення, а з іншого — обов'язок винного зазнавати негативних для нього наслідків. Відповідальність може наставати тільки в тому випадку, коли це передбачено нормою права. Наявність норми і органу, що її застосовує, — це лише передумова. Але вони недостатні для накладення стягнення, для притягнення до адміністративної відповідальності обов'язковою підставою є адміністративний проступок.

Основні риси адміністративної відповідальності виявляються в тому, що:

0 підставою для її настання є адміністративний проступок;

0 вона реалізується за умов неслужбової непідлеглості;

0 існує велика кількість уповноважених органів (посадових

осіб), що накладають адміністративні стягнення; 0 порядок накладання адміністративних стягнень визначається

нормами адміністративного права.

Отже, адміністративна відповідальність - це різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністартивного права особливих санкцій — адміністративних стягнень. Законодавче регулювання адміністративної відповідальності здійснюється на підставі Кодексу України про адміністративні правопорушення, Митного кодексу України, Закону України «Про державну податкову службу», а також інших законодавчих актів.

Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП) створювався в контексті прийнятих у 1980 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. Норми цих Основ цілком увійшли до КпАП кожної союзної республіки. Вони діють і дотепер. Тому не випадково, що кодекси про адміністративні правопорушення країн СНД значною мірою подібні, а в деяких частинах — ідентичні.

КпАП, прийнятий 07.12.1984 p., був введений в дію 01.06.1985 р. і складався на той час із 330 статей в п'яти розділах: 1. Загальні положення; 2. Адміністративні правопорушення і адміністративна відповідальність (Загальна і Особлива частини); 3. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення;

4. Провадження в справах про адміністративні правопорушення;

5. Виконання постанов про накладання адміністративних стягнень.

В особливій частині перераховані й визначені склади адміністративних правопорушень. Вони розміщені по главах, в яких згруповані адміністративні правопорушення: у галузі охорони праці й здоров'я населення; що посягають на власність; у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури; у промисловості та в галузі використання електричної і теплової енергії; у сільському господарстві, порушення ветеринарно-санітарних правил; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку; у галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; у галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, у галузі фінансів і підприємницької діяльності; у галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації; що посягають на громадський порядок і громадську безпеку; що посягають на встановлений порядок управління.

Поряд з КпАП діють також інші закони прямої дії, що містять норми, які встановлюють адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність встановлювалася також постановами місцевих рад та їх виконкомів. Так, ст. 5 КпАП встановлює,

що обласні, міські та районні ради мають право приймати рішення, що передбачають адміністративну відповідальність, але тільки з питань боротьби із стихійним лихом і епідеміями. Однак ця стаття суперечить Конституції України, адже в п. 22 частини першої конституційної ст. 92 визначено, що лише законами визначаються діяння, які є адміністративними правопорушеннями.

§ 2. Адміністративний проступок як підстава адміністративної відповідальності

Date: 2015-12-13; view: 493; Нарушение авторских прав