Касаційною інстанцією,до якої може звернутися суб'єкт права на касаційне оскарження, визначено Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України

Вищим адміністративним судом України в касаційному порядку можуть бути перевірені постанови та ухвали апеляційного адміністративного суду, ухвалені ним в апеляційному порядку. Вищий адміністративний суд України може утворювати судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

У Вищому адміністративному суді, як і в апеляційному, для вирішення організаційних питань діє Президія суду в складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також суддів цього суду, кількісний склад яких визначається Пленумом Вищого адміністративного суду України. Судді обираються до складу Президії загальними зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.

Для вирішення загальних питань діяльності адміністративних судів у Вищому адміністративному суді України діє Пленум Вищого адміністративного суду України, до складу якого входять усі судді Вищого адміністративного суду України та голови апеляційних адміністративних судів округів.

Створення окружних апеляційних адміністративних судів, а також Вищого адміністративного суду України повністю відповідає пункту 8 частини третьої ст. 129 Конституції України, де визначено, що до основних засад судочинства віднесено забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Замикає систему адміністративних судів Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосудця, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Верховний Суд зобов'язаний не тільки усувати недоліки в застосуванні законів шляхом повторного касаційного розгляду рішень судів загальної юрисдикції, а й запобігати таким порушенням шляхом роз'яснення практики застосування законів у постановах Пленуму на основі матеріалів судових рішень.

У складі Верховного Суду України діють: Судова палата у цивільних справах; Судова палата у кримінальних справах; Судова палата у господарських справах; Судова палата в адміністративних справах. У складі Верховного Суду також діє Військова судова колегія. Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду, так само, як в апеляційних, касаційних та вищих судах, у Верховному Суді створюється Президія. У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду України.

Отже, систему адміністративних судів України становлять: місцеві адміністративні суди; апеляційні адміністративні суди; Вищий адміністративний суд України; Верховний Суд України. Створення системи адміністративних судів є складовою реформування всієї судової системи України відповідно до вимог Конституції України на принципах територіальності та спеціалізації в інтересах забезпечення ефективного судового захисту прав і свобод людини і громадянина.

§ 2. Забезпечення доступності правосуддя в адміністративному судочинстві

Серед проблем реформування судової системи України одне з центральних місць посідає проблема доступу до правосуддя, яка має багато різних аспектів. Пошук оптимальної моделі правосуддя безпосередньо пов'язаний з дослідженням та розв'язанням саме цієї проблеми, оскільки становлення правової держави, громадянського суспільства органічно пов'язані з ефективним, доступним і справедливим правосуддям.

Доступність правосуддя — це нормативно закріплена і реально забезпечена можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав. Основними елементами (одночасно і гарантіями) доступності правосуддя є:

1) організаційно-правові — судоустрій та судочинство;

2) матеріальні (економічні).

Перші пов'язані з територіальною наближеністю судів до населення, створенням умов, що сприятимуть зайняттю суддівських посад висококваліфікованими спеціалістами, раціональною організацією роботи апарату суду, порядком порушення справ у суді, їх розглядом, строками судового розгляду, створенням надійного механізму забезпечення можливості оскарження судових рішень та їх реального виконання тощо.

Другі означають встановлення розумних судових витрат і створення процесуального механізму відстрочення або часткового чи повного звільнення від оплати судових витрат на користь держави; належне фінансування судової діяльності, що забезпечує можливість незалежного правосуддя; надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах певним категоріям населення, що випливає з міжнародно-правового принципу, згідно з яким надання юридичної допомоги має розглядатися не як акт милосердя, а як обов'язок усього суспільства в цілому.

Проблема доступності правосуддя в адміністративному судочинстві пов'язана із запровадженням оптимальної моделі адміністративної юстиції.

Відомі чотири основні способи (типи) здійснення правового захисту громадян від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади (або чотири моделі адміністративної юстиції):

1) адміністративний, коли перевірку законності, обґрунтованості й доцільності прийняття і виконання адміністративних актів здійснюють спеціальні органи адміністративної юрисдикції, які підтримують різноманітні тісні зв'язки з апаратом управління і не підконтрольні судам загальної юрисдикції (інколи цю модель адміністративної юстиції називають французькою);

2) адміністративно-судовий, або німецький, тип, коли адміністративна юстиція характеризується створенням спеціалізованих адміністративних судів для розгляду спорів, які виникають у сфері функціонування органів управління; адміністративні суди становлять єдину систему і вони незалежні у здійсненні функцій правосуддя від державної адміністрації та інших судових органів країни;

3) «квазісудовий», коли для розгляду адміністративно-правових спорів утворюється система особливих державних органів, спеціальних трибуналів, котрі не входять до судової системи, а у ній, у свою чергу, функцію адміністративної юстиції виконують звичайні суди; таку систему організації адміністративної «квазіюстиції» називають англосаксонською (вона функціонує, зокрема, в США, Великій Британії);

4) загальносудовий, коли скарги на дії, бездіяльність, рішення органів публічної влади розглядають та вирішують загальні суди, використовуючи при цьому цивільно-процесуальні форми (такий спосіб судового захисту застосовується дотепер в Україні, Росії та інших країнах СНД).

Проте за будь-яких обставин адміністративна юстиція — це дійовий засіб правового захисту суб'єктивних прав та законних інтересів громадян.

Нині в Україні, за умов перевантаженості судів цивільними і кримінальними справами, повноцінний розгляд адміністративно-правових спорів загальними судами проблематичний, оскільки веде до порушення термінів розгляду справ, тяганини тощо.

Створення вітчизняної системи адміністративних судів має сприяти забезпеченню доступності до правосуддя навіть за умов істотного збільшення звернень до суду.

На доступність правосуддя в судочинстві адміністративних судів (тобто в адміністративному судочинстві) можуть реально впливати такі чинники:

0 відповідність національного правосуддя певним міжнародно-правовим стандартам доступу до правосуддя;

0 забезпечення будь-якій особі, права та свободи якої порушені, ефективних засобів правового захисту від органів публічної влади незалежно від їх рівня;

0 забезпечення державою зацікавленій особі, яка не має коштів на оплату послуг представника, безкоштовної юридичної допомоги;

0 створення такої системи адміністративної юстиції, яка б не вела до перевантаження судів (суддів) справами;

0 встановлення чіткої (в певних випадках спрощеної) процедури розгляду адміністративних спорів (справ);

0 визначення і встановлення достатніх, але нетривалих термінів розгляду справ;

0 територіальна наближеність адміністративних судів до населення;

0 організація підготовки кадрів для адміністративних судів з метою забезпечення їх висококваліфікованими спеціалістами;

0 встановлення чіткого порядку порушення адміністративних справ у суді, порядку їх розгляду та оскарження судових рішень;

0 забезпечення реального виконання судових рішень;

0 виконання рекомендацій Ради Європи «Про ефективний доступ до права та правосуддя малозабезпечених» щодо: заходів підготовки юристів відповідної спеціалізації, відкриття спеціалізованих юридичних консультацій; можливості повної або часткової оплати юридичних послуг; розширення участі неурядових і громадських організацій під час надання ними правової допомоги у квазісудових формах вирішення спорів (посередництво та примирення), відповідних податкових пільг у цих випадках; спрощення правових процесів;

0 забезпечення достатнього фінансування адміністративних судів з метою забезпечення їх незалежності від виконавчих та інших органів публічної влади;

0 збереження (в розумних межах) системи адміністративно-юрисдикційних органів для розгляду певних категорій адміністративних справ до набуття адміністративним судочинством можливостей розгляду всіх адміністративно-правових спорів (справ) та чіткого визначення процесуальних механізмів їх вирішення.

Аналіз законодавства про судоустрій в Україні дає змогу окреслити засади доступності правосуддя в адміністративному судочинстві. Насамперед усім суб'єктам адміністративно-правових відносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і не-упередженим судом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді й на участь у розгляді своєї справи у суді будь-якого рівня.

Суди здійснюють правосуддя самостійно. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняються і тягнуть передбачену законом відповідальність.

Правосуддя здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Причому надавати правову допомогу може не тільки адвокат, а й інша особа, яка є фахівцем у галузі права та за законом чи дорученням має право на надання такої допомоги. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.

Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його справи. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом.

Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі.

Судове рішення, що набрало законної сили, є обов'язковим до виконання усіма органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території нашої держави.

Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду.

Формування системи адміністративних судів та їх діяльність неможливі без необхідних для цього матеріальних коштів.

У адміністративних судах розглядати і вирішувати справи повинні спеціально підготовлені фахівці. Розробка програм навчання, стажування осіб, що претендують на заміщення посад суддів адміністративних судів, — це тільки перші кроки у напрямку забезпечення спеціалізованих судів кваліфікованими кадрами.

І, нарешті, правова освіта. Громадяни мають знати про цілі утворення адміністративних судів, усвідомлювати необхідність їх формування, бути впевненими, що їх права надійно гарантуються зверненням до суду, забезпеченням вільного доступу до будь-якої судової інстанції.

§ 3. Принципи адміністративного судочинства

Судочинство в адміністративних судах грунтується на певних принципах. Ці принципи прийнято розглядати як основні засади організації діяльності адміністративного суду, які відображають її специфіку і зміст; як основні положення з питань здійснення правосуддя в адміністративних справах, закріплені в нормах адміністративно-процесуального права.

Принципи адміністративного процесуального права тісно взаємозв'язані й становлять цілісну систему. Кожний принцип відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань адміністративного судочинства.

Принципами адміністративного процесуального права, закріпленими Конституцією України, є:

— здійснення правосуддя виключно судами;

— незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки закону;

— законність;

— змагальність сторін та свобода в наданні суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості;

— гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

— державна мова судочинства;

— забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

— ухвалення судами рішень іменем України та їх обов'язковість до виконання на всій території України;

— доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина.

До принципів адміністративного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать:

— об'єктивна процесуальна рівноправність сторін;

— раціональна процесуальна форма;

— неможливість процесуального сумісництва;

— усність;

— безпосередність.

— основний засіб судового захисту прав громадян

Зазначені принципи є основою законодавчого регулювання адміністративного судочинства і виявляються у положеннях Адміністративного процесуального кодексу України (далі — АПК), проект якого підготовлено у зв'язку із створенням в нашій країні системи адміністративних судів.

Зокрема, стаття 6 проекту АПК містить перелік принципів здійснення судочинства в адміністративних судах (адміністративного судочинства):

0 здійснення адміністративного судочинства тільки судом;

0 верховенство права;

0 законність;

0 право на судовий захист;

0 самостійність судів і незалежність суддів;

0 офіційність дослідження та з'ясування обставин справи;

0 рівність учасників судового процесу перед законом і адміністративним судом;

0 забезпечення учасникам судового процесу права на правову допомогу;

0 гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

0 змагальність сторін;

0 право на оскарження судового рішення;

0 обов'язковість рішень адміністративного суду.

Слід відзначити, що такі загальні принципи судочинства, як об'єктивна істина, неупередженість при розгляді справи, оперативність, безпосередність і усність процесу, публічність, відповідальність суб'єкта правозастосування, безперервність процесу, цілком притаманні й адміністративному судочинству, і, хоча не викладені окремою статтею, знаходять відображення в окремих статтях АПК.

Закладені в АПК принципи адміністративного судочинства спрямовані на вирішення наступних важливих завдань:

по-перше, вони встановлюють права і обов'язки учасників адміністративно-судового провадження, що дає змогу відповідним особам найбільш повно і точно відповідати своєму призначенню в процесі розгляду справи;

по-друге, вони встановлюють компетенцію суб'єкта адміністративно-судової юрисдикції, необхідну для виконання основного функціонального обов'язку — об'єктивного, заснованого на точній

відповідності закону розгляду справи і винесення обгрунтованого рішення по ньому.

Успішне вирішення цих завдань створить об'єктивні передумови для ефективної реалізації можливостей судового захисту прав і свобод громадян у державному управлінні.

§ 4. Адміністративна юстиція у зарубіжних країнах

Загалом адміністративна юстиція сформувалася на Заході в другій половині ХIX ст. і посіла автономне місце у традиційній системі судочинства. Це зумовлено рядом особливостей, які відрізняють її від цивільного та кримінального судочинства.

В адміністративно-процесуальному порядку розглядаються й вирішуються, зокрема, адміністративно-правові спори між сторонами, які перебувають у відносинах панування — підпорядкування. Правовий результат вирішення органом адміністративної юстиції конфлікту в сфері державного управління — визнання недійсним та скасування неправомірного адміністративного акту. Є певні відмінності й у порядку розгляду адміністративних справ та виконання рішень.

Названі особливості, а також конкретні соціальні умови й традиції відповідно вплинули на формування системи адміністративної юстиції у різних країнах. Нині в одних державах функції адміністративної юстиції здійснюють звичайні суди, в інших — спеціалізовані адміністративні суди.

До першої групи належать, зокрема, країни з правовою системою, заснованою на англійському загальному праві (Австралія, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія, США). У цих державах функції адміністративної юстиції покладено переважно на звичайні (загальні) суди. Судове провадження здійснюється як за скаргами громадян на акти й діяння органів державного управління, так і опосередковано, у процесі постановления рішень у кримінальних і цивільних справах.

Спеціалізовані адміністративні суди функціонують у багатьох країнах Західної Європи (Австрія, Німеччина, Франція та ін.). Вони можуть скасовувати неправомірні акти й визнавати незаконними дії органів державного управління.

Характерною рисою цих судів, на відміну від загальних, є обмеженість їх компетенції контролем за адміністративними актами. В державах, де існує така система, адміністративні суди виконують основну функцію в процесі контролю за адміністративними актами, а загальні суди — другорядну, інколи зовсім незначну.

Згідно із загальним принципом, що є відображенням принципу поділу влади, тільки адміністративні суди мають право визнавати недійсним і скасовувати адміністративний акт.

З практичних міркувань загальні суди наділені повноваженнями контролювати адміністративні акти у визначених категоріях справ і згідно з особливими правилами. В деяких державах загальні суди можуть видавати накази, які зобов'язують адміністративний орган виконати певні дії або відмовитися від їх виконання.

У Франції згідно з концепцією «непідконтрольності адміністрації загальним судам» контроль здійснюється адміністративним судом, який є складовою адміністрації. Але загальні суди відіграють певну, хоча й обмежену, роль у здійсненні даної функції. Державна рада Франції — країни, котра має класичну модель спеціалізованої адміністративної юстиції, історично була наділена правом розглядати позови про відшкодування збитків, завданих адміністративними органами, і загальним судам у зв'язку з цим належить скромна роль.

Коли законність адміністративного акту оскаржується в загальному суді у ході розгляду якось цивільної чи кримінальної справи, суд повинен залишити це питання для вирішення адміністративним судом, чиє рішення є обов'язковим для загального суду. Однак адміністративний акт може бути незаконним і втратити характер адміністративного, тоді він вважається актом приватної особи. В такому випадку, якщо порушено свободу або право власності громадянина, він може звернутися з позовом про відшкодування збитків до загального суду; останній уповноважений визнати адміністративний акт недійсним, неіснуючим, внаслідок чого цей акт підпадає під юрисдикцію такого суду.

У Німеччині межа між юрисдикцією з адміністративних та інших справ визначена менш чітко, ніж у Франції. Бажання полегшити розгляд приватних справ з адміністративними елементами призвело до поширення повноважень загальних судів на розгляд адміністративних питань.

Загальним судам дозволяється інтерпретувати адміністративні акти і вирішувати питання про їх юридичну силу, які виникають у ході кримінального або цивільного судочинства. Коли адміністративний акт складний для розуміння і його розгляд потребує досвіду адміністративного суду, загальний суд може направити йому справу, зупинивши процес.

Адміністративний суд, як правило, обмежується питанням про чинність (нечинність) акту. Якщо він юридично чинний, хоч і має певні недоліки, суд його визнає. Відтак адміністративний акт може бути визнаний нечинним лише адміністративним судом. Якщо ж акт має серйозні недоліки або є нечинним, загальний суд може не брати його до уваги.

Закон 1960 p., який визначив існуючу систему адміністративних судів Німеччини, передбачив настільки широку їх юрисдикцію, що загальним судам залишився дуже малий обсяг компетенції з питань адміністративного права.

В Італії загальний суд компетентний досліджувати законність адміністративного акту, коли той порушує якесь суб'єктивне право (наприклад, право власності). Якщо акт порушує легітимний інтерес громадянина, питання розглядається адміністративним судом. Кількість правових норм, спрямованих на захист суб'єктивного права (приватного інтересу), є незначною порівняно з кількістю прийнятих на користь суспільства. Порушення легітимного інтересу більш численні, тому спір з адміністрацією майже завжди перебуває у сфері юрисдикції адміністративних судів.

Недоліки контролю за адміністративними актами, який здійснюється загальними судами, призвели до прийняття рішення про позбавлення їх компетенції щодо розгляду адміністративних питань і концентрації її в адміністративних судах. Проте ця пропозиція викликала серйозні заперечення на тій підставі, що суб'єктивні права заслуговують абсолютного захисту від порушень з боку адміністративних органів; покладення цієї функції на адміністративні суди неминуче асимілювало б суб'єктивні права з легітимними інтересами.

У Бельгії на відміну від Німеччини загальні суди здійснюють широкий контроль за адміністративними актами, хоча, як правило, частково. Як і в Італії, ці суди контролюють тут адміністративні акти, тільки коли їх оскаржують у процесах, які провадяться з метою захисту суб'єктивного права. Суд має право вивчити питання про відповідність адміністративного акту закону. Він не обмежується визначенням того, чи компетентним органом і чи в належній формі вчинено акт, а вирішує питання про відповідність останнього закону за мотивами й цілями. Суд може дослідити факти, на яких грунтується акт, встановити їх існування, а також юридичні висновки, які випливають із фактів, щоб з'ясувати їх законність.

Адміністративна юстиція продемонструвала в теорії і на практиці ряд переваг перед системою загальних судів у питанні розгляду адміністративних позовів. Заснування адміністративної юстиції — вияв тенденції судової спеціалізації, яка спостерігається в усьому світі, формування нових процедурних (процесуальних) норм. Адміністративні суди мають перевагу перед загальними судами, тому що розгляд адміністративних справ потребує спеціального вивчення, досвіду й процедур.

Відомий французький дослідник Г. Бребан так пише про французьку адміністративну юстицію: «Навіть з точки зору контрольних повноважень суддя з адміністративних справ, пов'язаний з апаратом управління, буде менш боязким і більш рішучим, щоб дійти істини і розробити управлінське рішення по суті, а не тільки оцінити його форму. Особливо глибоко він знатиме проблеми, тактику і спонукальні мотиви дій посадових осіб і в разі необхідності зможе розпізнати хитрощі, до яких вони вдаються з метою як обійти закон або підза-конні правила, так і порушити їх»¹. Інакше кажучи, контроль адміністративної юстиції більш деталізований і глибокий, ніж контроль загальних (звичайних) судів.

У Франції та Німеччині адміністрація не має таємниць від суду, тоді як у британській системі — їх велика кількість. Не випадково, що у Бельгії адміністративна юстиція, скасована в 1831 p., була майже через століття, в 1946 p., відновлена, оскільки загальні суди не використовували надану їм владу. Англійські юристи також висловлюють незадоволення нерішучістю загальних судів при вирішенні адміністративних справ і пропонують ввести в англійську судову систему континентальну (французьку чи німецьку) модель адміністративної юстиції.

Національні правові системи, в яких існують адміністративні суди, постали перед проблемами визначення чітких меж: між: загальними й адміністративними судами. Однак цю проблему, як і деякі інші, легко вирішити, оскільки у світі створені й успішно функціонують механізми розгляду і вирішення таких конфліктів.

Date: 2015-12-13; view: 668; Нарушение авторских прав