Засоби, що використовуються

В РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ

План

1. ЗАСОБИ РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ.

2. НЕМЕДИКАМЕНТОЗНІ ЗАСОБИ РЕАБІЛІТАЦІЇ.

2.1. Охоронний режим.

2.2. Лікувальне харчування.

2.3. Фізичні чинники.

2.4. Мануальна терапія.

2.5. Механотерапія.

2.6. Працетерапія.

2.7. Рефлексотерапія.

2.8. Фітотерапія.

2.9. Гомеопатична терапія.

2.10. Ароматерапія.

2.11. Музикотерапія, танцювально-рухова терапія.

3. ПСИХОЛОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ.

4. СОЦІАЛЬНА ТА ПРОФЕСІЙНА РЕАБІЛІТАЦІЯ.

5. ПРОФІЛАКТИКА ЗАХВОРЮВАНЬ.

6. МЕДИКО-ГІГІЄНІЧНЕ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ НАСЕЛЕННЯ.

ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ.

1. Засоби реабілітації ХВОРИХ

Засоби, які використовують в реабілітації хворих різноманітні і нерівноцінні на різних етапах реабілітації. Реабілітація найчастіше починається з активного лікування, де переважає патогенетична медикаментозна терапія чи хірургічне лікування, спрямовані на ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу. Воно поступово замінюється підтримуючою фармакотерапією та різними засобами немедикаментозної терапії. Роль немедикаментозних засобів реабілітації поступово зростає на наступних етапах реабілітації і призначається з метою прискорення видужання, досягнення тривалої ремісії, відновлення працездатності, попередження інвалідності, повернення хворого в суспільство.

Найбільш поширеними немедикаментозними засобами реабілітації є: охоронний режим; лікувальне харчування; фізична реабілітація: фізіотерапія, природні фізичні чинники, загартування, лікувальна фізична культура (кінезотерапія), масаж, механотерапія, тракційна терапія, мануальна терапія, працетерапія; рефлексотерапія, фітотерапія, гомеопатична терапія, ароматерапія; психотерапія: загальна та спеціальна психотерапія, психотерапевтичні заходи, біоетика, музикотерапія, вокалотерапія, танцетерапія, християнська етика; профілактика захворювань, медико-гігієнічне навчання, здоровий спосіб життя тощо.

Головне місце серед фізичної реабілітації посідають фізичні вправи.

Загальні вимоги до використання засобів реабілітації:

1. Відповідність засобів та їх дозування виду захворювання, його періоду, тяжкості перебігу.

2. Врахування індивідуальних особливостей хворого: віку, статі, професії; психоемоційного стану, адекватності оцінки хворим тяжкості свого стану, функціональних можливостей організму; здатності до побутової та виробничої діяльності; стану навколишнього середовища (побут, родичі тощо).

2. Немедикаментозні засоби реабілітації

2.1. Охоронний режим

Охоронний режим передбачає позбавлення хворого надмірних психічних та фізичних навантажень.

Психоемоційний стан хворого

З перших днів реабілітації необхідно сприяти підтриманню позитивного психоемоційного стану хворого:

– створити сприятливий психотерапевтичний вплив: хворий повинен бути впевнений у сприятливому закінченні хвороби; у випадку відсутності такої перспективи, до відома хворих цього не доводять, а інструктують родичів;

– створити комфортні умови перебування;

– відмежувати хворого від негативної інформації побутового характеру;

– уважно ставитися до хворого: він повинен відчувати турботу з боку родичів, медичного персоналу, співробітників з виробничої діяльності;

– при відсутності протипоказань якнайшвидше розширювати режим рухової активності, залучати хворого до самообслуговування, занять лікувальною фізкультурою, працетерапією (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Оцінка самообслуговування

Режими рухової активності хворого. Режими рухової активності розроблені для умов стаціонарного, санаторного та амбулаторно-поліклінічного етапів реабілітації.

Призначаючи режим рухової активності, необхідно враховувати:

- основне захворювання, його клінічні прояви, періоди, тяжкість перебігу;

- тяжкість загального стану;

- наявність супутніх захворювань;

- фізичні та адаптаційні можливості хворого;

- індивідуальні особливості хворого, його психоемоційний стан.

У стаціонарах призначають ліжковий (суворий та розширений ліжковий), напівліжковий (палатний) і вільний (загальнолікарняний) режими. У санаторіях і під час амбулаторно-поліклінічного лікування хворим призначають щадний, щадно-тренувальний, тренувальний, а останнім часом – інтенсивно-тренувальний режими.

2.2. Лікувальне харчування

Їжа повинна бути ліками, а не ліки їжею.

(Гіппократ)

Правильно організоване харчування хворого не лише задовольняє по­треби організму, але і активно впливає на перебіг захворювання.

Дієтотерапія – це застосування з лікувальною чи профілактичною метою спеціально скла­дених раціонів харчування та режимів приймання їжі. Призначається дієтотерапія в комп­лексі з лікарськими препаратами та іншими лікувальними засобами. Вона може використовуватися як тимчасовий засіб лікування в період загострення хронічних захворювань, а при окре­мих захворюваннях – постійно.

Лікування харчуванням базується на таких основних вимогах:

1. Індивідуальний підхід до визначення раціону харчування, режиму
приймання їжі та способу її кулінарної обробки.

2. Кількісна і якісна відповідність раціону харчування характеру патологічного процесу, стану хворого та індивідуальним особливостям його організму.

3. Складання збалансованих і фізіологічно повно­цінних раціонів у тих випадках, коли стан хворого вимагає виключення чи обмеження певних поживних речовин або харчових продуктів.

Принципи лікувального харчування:

- щадний;

- коригуючий;

- замісний.

Щадний принцип передбачає захист організму хворого чи окремої функціональної системи від механічних, хімічних, термічних чинників.

Коригуючий принцип лікувального харчування базується на зменшенні або збільшенні у харчовому раціоні того чи іншого продукту, що вклю­чається в порушений при даному захворюванні обмін речовин.

Замісний принцип полягає у введенні у раціон речовин, яких не вистачає організму.

У лікувальних закладах хворим залежно від характеру захворювання призначають відповідні дієти. Переважно користуються 15 дієтами за Певзнером.

Режим лікувального харчування

У стаціонарних закладах встановлене 4-разове харчування. Але для де­яких груп хворих (наприклад, при захворюваннях шлунка, серцево-судинної системи та ін.) призначається 5-6-разове харчування.

Рекомендують наступні години приймання їжі (табл. 2.2):

Таблиця 2.2

Режим лікувального харчування

При 5-разовому харчуванні вводиться другий сніданок. При 6-разовому – другий сніданок (11 год) і підвечірок (15 год). Калорійність до­даткових приймань повинна бути невисокою. Призначають фрукти, відвари шипшини, фруктові соки, салати та ін.

Температура перших страв повинна бути не вище 60°С, других – не вище 55°С.

Постова сестра відділення стежить за дотриманням режиму харчуван­ня хворими. Тяжкохворих годує сама або на допомогу запрошує робітниць їдальні.

Розвантажувально-дієтична терапія

Одним з маловивчених шляхів до збереження і відновлення здоров’я є тривале добровільне голодування.

Розрізняють такі форми голодування:

- повне голодування: не вживають їжу, але п’ють воду;

- неповне голодування (недоїдання), коли вживання їжі недостатнє щодо загальної втрати енергії;

- абсолютне голодування, коли не вживають ні їжі, ні води;

- часткове або якісне голодування: вживають їжу з обмеженням однієї або декількох харчових речовин, але достатньої калорійності.

Тимчасове утримання від їжі викликає підвищення життєвого тонусу, поліпшення загального самопочуття, загострення пам’яті, уваги, зору, нормалізацію тиску, зняття болю, підвищення статевої функції, зменшення маси тіла.

В основі методу лікувального голодування лежить складна адаптацій­на трофічна перебудова, головними компонентами якої є гемодинамічний, дезінтоксикаційний, автоімунний ефекти. Під їх впливом відбувається активація захисних, саногенетичних сил організму і пригнічення або повне купірування тієї чи іншої хвороби.

2.3. Фізичні чинники

Фізіотерапевтичні процедури багатогранно діють на організм людини. Внаслідок їх використання зникають чи зменшуються больові синдроми, нормалізуються секреторна і моторна функції органів, зменшується активність запальних процесів, поліпшується трофіка органів і тканин, посилюються репаративні процеси. В основі цих клінічних ефектів лежить нормалізуючий вплив фізіотерапевтичних процедур на обмін речовин, окисно-відновні процеси, нервово-гуморальну регуляцію функцій внутрішніх органів, крово- та лімфообіг в них. Вони проявляють сильну саногенетичну дію, сприяють мобілізації захисних властивостей організму.

У процесі фізичної реабілітації хворих застосовують природні і преформовані (штучні) фізичні чинники.

Природні фізичні чинники поділяють на кліматичні, бальнеологічні, теплолікувальні. Природні фізичні чинники є натуральними біостимуляторами. Вони заспокоюють та тонізують нервову систему; позитивно впливають на фізіологічні системи організму, покращують регуляцію життєвих процесів – активізують обмін речовин, функцію дихання, кровообігу, травлення; мають загартовувальний вплив; підвищують специфічний і неспецифічний імунітет, опірність організму, фізичну працездатність; прискорюють видужання хворого, сприяють зменшенню використання медикаментозних засобів.

Преформовані (штучні) фізичні чинники. В сучасній фізіотерапії найчастіше застосовують лікування електричним струмом, світлом, ультразвуком, магнітними полями, значного поширення набувають аероіонотерапія, тепловодолікування.

2.4. Мануальна терапія

Мануальна терапія – метод лікування різних захворювань хребта шляхом впливу на його суглоби, а також на м’язи спини за допомогою певних ручних прийомів. Основу мануального лікування вертеброгенних захворювань складає виправлення руками статодинамічних порушень функції хребтового стовпа як єдиної біомеханічної системи, відновлення функції блокованих суглобів та різні прийоми лікувального впливу на рефлекторні зміни в м’язово-зв’язковому апараті порушених сегментів. Таким чином, лікувальна дія повинна бути спрямована, насамперед, на нормалізацію біомеханіки всього хребтового стовпа як єдиного органа (K. Lewit, 1981).

Механізм дії мануальної терапії пов’язаний з двома основними моментами – механічним і рефлекторним. При маніпулюванні здійснюється вплив на пропріорецептори м’язів, сухожилків, суглобових капсул, що впливає безпосередньо на патологічний процес.

Основними показаннями до застосування мануальної терапії є вертеброгенний біль, пов’язаний з виникненням функціональних блокад хребтового рухового сегмента, – синдроми люмбаго, люмбалгії, цервікалгії тощо. Мануальна терапія показана також при вегетативно-вісцеральних синдромах, пов’язаних з порушеннями функції хребтового рухового сегмента, – синдром хребтової артерії, синдром Мін’єра, дискінезія жовчних шляхів, вертеброгенні кардіалгії тощо.

Абсолютні протипоказання до мануальної терапії: травми хребта, туберкульозний спондиліт, злоякісні пухлини, тяжкі випадки остеохондрозу, уроджена аномалія хребтового рухового сегмента та його гіпермобільність, виражений остеопороз, тяжкі захворювання внутрішніх органів.

Відносним протипоказанням є грижа диска.

Мануальну терапію повинні проводити лікарі, які пройшли відповідну підготовку. Її необхідно призначати після ретельного клінічного обстеження хворого й проводити за чіткими показаннями з урахуванням як клінічних проявів, так і тривалості захворювання.

2.5. Механотерапія

Механотерапія – методвідновлення ослаблених або різкоутруднених рухів тіла людини через використання спеціально сконструйованих апаратів. Розрізняють такі види механотерапії: механотерапія, при якій рухи здійснюються за допомогою апаратів та приладів (апаратна механотерапія) та тракційна (екстензійна) механотерапія (витягнення).

Механотерапевтичні апарати використовують в тих випадках, коли необхідне наполегливе тривале використання спеціальних «локальних» вправ для розвитку рухів у суглобах. Їх використання має за мету полегшити, направити або збільшити навантаження при виконанні рухів, збільшити амплітуду рухів чи ізолювати рухи.

Для відновлення рухів найчастіше використовують:

- апарати, дія яких основана на принципі блока (функціональний механотерапевтичний стіл, блоковий пристрій стаціонарного типу, портативний блоковий пристрій та ін.), які призначені для дозованого зміцнення різних м’язових груп верхніх та нижніх кінцівок;

- апарати, сконструйовані за принципом маятника, які призначені для відновлення рухомості і збільшення об’єму рухів у різних суглобах верхніх та нижніх кінцівок;

- прості пристосування для вправ: драбинки для пальців та кисті, палки, гумові трубки, пристосування для блокування чи спрямування рухів, побутові предмети, ігри, технічні конструкції.

2.6. Працетерапія

Працетерапія – активний лікувальний метод відновлення втрачених функцій у хворих за допомогою розумової та фізичної роботи. Працетерапія стимулює процеси життєдіяльності, сприяє відновленню порушених функцій, створює позитивну нервово-психічну динаміку, яка відволікає хворого від переживань, зумовлених захворюванням; вселяє віру хворого в можливість відновлення працездатності, привчає хворого до роботи в колективі, підвищує фізичну працездатність, дає можливість оцінити трудові можливості хворого і надалі правильно вирішити питання працевлаштування, прискорює повернення хворого на виробництво.

У кожному реабілітаційному центрі повинно бути відділення працетерапії, в якому створюються необхідні умови для ефективного використання лікування працею. В склад відділення входять лікувальні майстерні, профіль яких визначається відповідно до контингенту хворих.

В реабілітаційних центрах використовують три види працетерапії: загальнозміцнюючу (тонізуючу), відновну, професійну.

2.7. Рефлексотерапія

Рефлексотерапія – система лікування, яка базується на рефлекторних реакціях, сформованих в процесі філо- та онтогенезу і реалізується через нервову та гуморальну системи. Шляхом подразнення біологічно активних точок (БАТ), розміщених на поверхні тіла, можна досягнути нормалізації активності як окремих органів, так і цілих функціональних систем. Всі точки акупунктури мають чітке анатомічне та топографічне розміщення.

Емпіричний досвід китайської медицини, з огляду на певні функціональні закономірності, дав можливість об’єднати ряд точок акупунктури в умовні лінії на поверхні тіла, так звані меридіани або канали, що, на думку китайських лікарів, є шляхами циркуляції «життєвої енергії». Вони мають зовнішній хід з розміщеними точками акупунктури та внутрішній хід, який зв’язує покриви тіла з певними внутрішніми органами.

Виділяють 14 постійних, класичних меридіанів, із яких 12 парних, зв’язаних між собою циркуляцією енергії, та 2 меридіани непарних, які не входять в загальне коло циркуляції енергії. Класичні меридіани з’єднані в єдину функціонально-енергетичну систему поздовжніми і поперечними колатеральними лініями, які отримали назву вторинних меридіанів.

Акупунктура є високоефективним методом лікування, особливо в терапії больових синдромів та функціональних захворювань нервової системи.

Залежно від анатомічного розміщення точки акупунктури поділяють на: корпоральні, дистальні, аурикулярні, краніальні, лицеві, оральні, ендоназальні. Точки акупунктури скальпа, кисті, стопи, вуха, райдужної оболонки ока, системи назальних та оральних точок відносять до мікроакупунктурних систем.

Види акупунктури.

Залежно від виду фізичного впливу на точки акупунктури (ТА) існують різні види акупунктури (АП):

- механопунктура (механічний вплив без порушення чи з порушенням цілості шкіри в зонах АП, до цього ж методу належить масаж – акупресура); термопунктура (вплив на терморецептори і вегетативні рецептори судин, неспецифічний опіковий вплив, наприклад, припалювання полинними сигарами);

- кріопунктура (охолоджування та заморожування точок в зонах АП),

- електропунктура (вплив електричним струмом на шкіру та прилеглі тканини в зонах АП),

- магнітопунктура (вплив магнітним полем);

- лазеропунктура (вплив лазерним випромінюванням);

- сонопунктура (вплив ультразвуковими коливаннями);

- фармапунктура (введення фармакологічних засобів шляхом ін’єкції, електро- чи фонофорезу).

2.8. Фітотерапія

Незважаючи на бурхливе зростання кількості нових, дедалі ефективніших синтетичних лікарських препаратів, рослини продовжують займати значне місце в арсеналі лікувальних та оздоровчих засобів. Фітотерапія призначена для використання в народній та офіційній медицині лікарських рослин як ефективного лікувального і профілактичного засобу.

Рослинний світ, який нараховує близько 500 тисяч видів, є одним з найважливіших ресурсів на Землі. У процесі життєдіяльності в рослинах утворюється велика кількість найрізноманітніших речовин, багато з яких людина використовує з тією чи іншою метою: як основні чи додаткові харчові продукти (білки, жири, вуглеводи, пряні та ароматичні речовини тощо), барвники, дубильні речовини, джерела деревини, волокон, корка, каучуку, смол, пахучих речовин тощо.

З природи людина з давніх-давен бере ще і різноманітні ліки. Цінні властивості лікарських рослин були відомі давно. На сьогодні у практичній науковій медицині застосовують близько 150 видів офіційно визнаних лікарських рослин з вираженою цілющою дією, а народна медицина знає їх набагато більше.

Лікувальні властивості рослин зумовлені наявністю в них різних за своїм складом і будовою біологічно активних речовин та хімічних сполук. Найважливішими з яких є: алкалоїди, глікозиди серцевої дії, сапоніни, флавоноїди, хромони, терпени, органічні кислоти, дубильні речовини, ефірні олії, мікроелементи, рослинні гормони, жирні масла, смоли, вітаміни, фітонциди тощо.

Залежно від хімічної природи діючого чинника біологічно активні речовини, які введені в організм людини (чи тварини), часто навіть в невеликих кількостях викликають і зміни фізіологічних функцій: збуджують, тонізують, втамовують біль, послаблюють, закріплюють функцію кишечника, загоюють рани, діють кровоспинно, протимікробно, сприяють відходженню харкотиння тощо. Інші речовини (отруйні) можуть викликати тяжкі порушення життєвих функцій і навіть смерть. Окремі отруйні речовини при введенні в організм в суворо дозованих кількостях (дозах), звичайно дуже невеликих, можуть мати лікувальний ефект, що нерідко використовується в гомеопатії.

Речовини, добуті з лікарських рослин, мають певні переваги над створеними в хімічних лабораторіях. Головною суттєвою перевагою є те, що рослинні речовини утворюються в живій клітині. Вони певною мірою близькі до життєвих процесів клітин тварини та людини. Крім цього, комплекс сполук рослини має більш різнобічну дію, ніж окремі екстраговані компоненти чи хімічно створені препарати.

Лікарські рослини призначають хворим строго дозовано, залежно від характеру захворювання, віку, індивідуальної чутливості, широти терапевтичної дії лікарських рослин. Підбір рослин для хворого проводять індивідуально. При цьому необхідно пам’ятати про основні положення фітотерапії:

- до складу лікарських препаратів повинні входити препарати симптоматичної, загальнозміцнювальної, дезінтоксикаційної дії;

- суміші трав необхідно міняти через 2-4 тижні, щоб не було звикання;

- лікування травами не завжди дає лікувальний ефект;

- фітотерапія дає кращий терапевтичний ефект при хронічних захворюваннях;

- настій з трав необхідно готувати щоденно;

- фітотерапія може використовуватися як самостійний метод лікування в комплексному лікуванні, застосовуватися в період видужання хворого як метод профілактики захворювань чи їх рецидивів.

Лікарські рослини застосовують як внутрішньо, так і зовнішньо.

Внутрішньо лікарські рослини вводять у вигляді: соку, відварів, витяжок (настоїв) з коренів, кори, насіння, плодів, квітів – з допомогою води, вина, горілки, спирту, порошку з висушених частин рослини.

Зовнішньо лікарські рослини використовують у вигляді: ванн, клізм, обгортань, примочок, компресів, прикладань частин рослини до уражених місць.

Зелені рослини не тільки годують, одягають, лікують нас, наповнюють легені киснем, вони ще й створюють те екологічне середовище, без якого неможливе наше нормальне повноцінне життя. Етично-духовне значення зеленого світу складно переоцінити.

2.9. Гомеопатична терапія

Гомеопатична терапія (гомеопатія) – система лікування, що базується на застосуванні малих доз речовини, яка спричиняє у великих дозах у здорових людей явища, схожі з ознаками тієї хвороби, яка підлягає лікуванню. Головне в цій терапії – принцип подібності. Використання малих доз – обставина, яка диктується сутністю самого принципу. Без цього принципу гомеопатія як метод лікування не існує.

Гомеопатичне лікування призначає лікар. Він повинен якнайточніше виявити подібність між станом пацієнта і лікувальними властивостями гомеопатичних препаратів. Чим більша подібність, тим кращий і надійніший ефект лікування.

Гомеопатичну терапію можна поєднувати з іншими видами лікування, але в кожному випадку це питання необхідно вирішувати індивідуально, особливо призначаючи медикаментозне негомеопатичне лікування. Поєднання немедикаментозних засобів лікування з гомеопатією – більш перспективний метод, він нерідко супроводжується потенціюючим і пролонгуючим ефектом. Таке поєднання може бути або паралельним з самого початку, або послідовним. Причому починають з немедикаментозних засобів і посилюють досягнуті результати призначенням гомеопатичних. Це залежить від характеру захворювання, його тяжкості, досвіду лікаря.

2.10. Ароматерапія

Ароматерапія – використання ефірних і рослинних олій з лікувальною метою. Ефірні олії – група речовин, які містяться в рослинних тка­нинах і здатні переганятися водяною парою. Ефірні олії – це складні багатокомпонентні суміші пахучих і різноманітних за структурою органічних речовин. Ефірні масла – це ліки, створені са­мою природою. На сьогодні вивчено більше 3 000 ефіроолійних рослин. Ні один з штучно створених лікарських препаратів не може по­рівнятися з ефірними оліями за такою різноманітністю складу, широким спектром дії, відсутністю побічних явищ.

Основних запахів, як і кольорів веселки, музичних нот, днів тижня, також сім: квітковий, мускатний, м’ятний, ефірний, камфорний, гострий, гнильний.

Фітоорганічні сполуки рослин є біологічно активними. З їх допо­могою можна досягнути різних лікувальних впливів на організм. Деякі з цих сполук за хімічною структурою, біологічною та фармацевтичною дією мають значну схожість з багатьма важливими регуляторними посередниками ор­ганізму, наприклад, попередниками стероїдних гормонів – простаглан­динами тощо.

У класичній ароматерапії ефірні олії вводять в організм двома шляхами:

- через шкіру (масаж, бальнеотерапія, компрес);

- через легені (інгаляції, вдихання – аерофітотерапія).

Свій вплив на організм людини леткі фітоорганічні сполуки здійснюють нервово-рефлекторним та гуморальним шляхами (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Механізм впливу ароматотерапевтичних засобів на організм людини (В.Ф. Лапшин, 2000).

Спектр біологічної активності ароматичних засобів:

- антибактеріальна дія;

- вплив на ЦНС;

- вплив на серцево-судинну систему;

- вплив на обмінні процеси та імунітет;

- вплив на дихальну систему;

- вплив на травну систему.

Ефірні олії мають радіопротекторну дію. В експерименті виявлено радіозахисний ефект ефірних олій монарди, лаванди, евка­ліпта. Зазначені ефірні олії сприяли також значному зниженню післяпроменевих бактеріальних ускладнень.

Ароматерапія може використовуватися як самостійний засіб в комплексі з іншими немедикаментозними засобами (фізіотерапія, психотерапія, музикотерапія тощо), медикаментозними методами на стаціо­нарному етапі лікування, а також санаторному і амбулаторному етапах реа­білітації різних захворювань, насамперед, на етапах початкових змін. Даний метод доцільно включати також в курс протирецидивного лі­кування.

Важливо пам’ятати, що невеликі дози ароматичних речовин є стимуляторами, великі – інгібіторами життєво важливих процесів в організмі. Таким чином, ароматерапія має значну терапевтичну дію, її ефективність залежить від правильного призначення.

В окремих випадках може зустрічатись непереносимість тих чи ін­ших ароматичних речовин. Тому перед використанням доцільно провести пробу запаху, піднісши олію до носа пацієнта. Якщо запах приємний, необхідно нанести один мазок олії на шкі­ру і протягом 10-15 хв контролювати самопочуття хворого.

2.11. Музикотерапія, танцювально-рухова терапія

Музикотерапія. Все у світі підпорядковане законам гармонії, пропорції, рівноваги. Музика підлягає всім цим законам. З усіх видів мистецтв музика найбільше впливає на настрій людини, функціональну актив­ність і працездатність, весь її духовний світ. Тому музику здавна застосовують в медицині.

Використання музики з лікувальною метою (музикотерапія) має тисячолітню історію, але до цього часу вона ще не виділилась в окрему науку (хоча має і свій предмет, і свої методи).

Дія музики на людину використовувалась з давніх-давен у бага­тьох народів для боротьби з недугою. Вони інтуїтивно вгадували в ній велику оздоровчу силу, не вміючи обґрунтувати. Існують дані, що в стародавній Індії співи включали в лікування хворих. Існували так звані медичні пісні, які, на думку деяких авторів, співали для того, щоб показати впевненість лікаря в силі свого мистецтва і таким чином викликати у хворого довіру до лікаря.

Яким же чином визначають конкретну дію, яку може справити на почут­тя і настрій людини той чи інший музичний твір? Найбільш загальну інформацію в цьому контексті дають збережені віками музичні терміни: мажор – радісно, мінор – сумно, апасіонато – пристрасно, дольче – ніжно, стакато – уривчасто, форте – голосно, піано – тихо та ін. Виділяють групову та індивідуальну музикотерапію.

В.М. Бехтєрєв в своїх працях чітко аналізував вплив музики на фізичний стан організму. Він активно пропагував музику як засіб боротьби з перевтомою, спираючись на ряд факторів, коли люди знімали перевтому виключно завдяки музиці.

Якщо в період пробудження від сну чути ніжні звуки музики, це, за спостереженнями В.М. Бехтєрєва, забезпечувало надовго хороший настрій. Звичайно, цю обставину враховують працівники санаторіїв та будинків відпочинку, встановлюючи так звані музичні «пробудки». Великому вченому належить багато цінних методичних порад щодо використання музики з лікувально-профілактичною метою. Для виведення людини з того чи іншого настрою він рекомендував дати спочатку послухати мелодії, що відповідають цьому настрою, потім поступово змінювати характер музики відповідно до бажаної зміни в настрої. На основі власних досліджень В.М. Бехтєрєв стверджував, що найбільш сильний і яскраво виражений ефект дає одноманітна за своїм характером музика. З лікувальною метою недоцільно використовувати великі твори.

Фізіологічні дослідження виявили вплив музики на різні системи людини. Була досліджена дія музич­них подразників на пульс, дихання залежно від висоти, сили зву­ка, тембру. Великий фізіологічний вплив на кардіоваскулярну систему мали мажорні тональності, дисонанси, низькі тони.

Загальні результати досліджень впливу музики на серцево-судинну систему: музика, яка приносить радість, створює чудовий настрій, викликає сповільнення та посилення скорочень серця, зниження артеріального тиску, розширення кровоносних судин, а при подразнюючому характері музики – сер­цебиття частішає і стає слабшим.

Впливаючи на психоемоційний стан людини, музика сприяє певним гормональним і біохімічним змінам в організмі, змінює інтенсивність об­мінних процесів. Позитивні емоції, які виникають при звучанні приємної мелодії, стимулюють інтелектуальну діяльність.

Музика має вплив на холестериновий обмін. Спокійна музика сприяє переключенню діяльності вегетативної нервової системи в напрямку підви­щення тонусу її парасимпатичної ланки, збуджувальна – симпатичної.

На сьогодні накопичено великий практичний досвід та прово­дять наукові дослідження щодо позитивного впливу музики на енергоутворювальну здатність організму і як підтримуювального фак­тора життєдіяльності у хворих в коматозному стані.

При прослуховуванні музики виникає уява ритмічних скорочень м’язів рук, ніг, тулуба. Темпоритмічна організація музики дозволяє їй підкорити собі ритм внутрішніх фізіологічних процесів – частоту дихан­ня, рухів при ходьбі, трудових операціях.

У комплексній терапії хворих на неврози і психічних хворих музи­котерапія може бути використана в різних формах: комунікативній, реактивній, регулюючій. Мета комунікативної – поліпшення контакту з лікарем. Реактивна форма спрямована на оздоровчий ефект, інтенси­фікацію мовної терапії. Регулююча форма допомагає зняти нервово-пси­хічну напругу.

Оздоровча дія музики використовується при хірургічних втручаннях. В операційних музика почала звучати на початку XX століття. Хворі напередодні замовляли за списком музику, яка б могла їх приємно відволікти протягом операції. Якщо операція проводиться під загальним наркозом, то музика забезпечує більш спокійний перебіг першої стадії наркозу – ста­дії збудження. Якщо операція проводиться під місцевим наркозом, музика звучить і під час самого хірургічного втручання.

Останнім часом розроблені типові музично-терапевтичні програми для лікування певних захворювань. З успіхом використову­ють програми для хворих на гіпертонічну хворобу, стенокардію, брон­хіальну астму, під час пологів, для вагітних, у психоневрологічних клініках.

Для тонізувального впливу музики на організм краще використовувати радісні, пристрасні, уривчасті, голосні твори. Для заспокійливого – ніжні, тихі, більш довготривалі твори. Для тонізувального впливу на лю­дей старшого покоління ефективним є використання музичних творів, особливо пісень, які вони слухали чи співали в молодості. Це сприяє поверненню їх спогадів у молодість, яка завжди щаслива і красива.

В китайській оздоровчій системі Джун Юань цигун існують спеці­альні музичні композиції, які спрямовані на регуляцію діяльності окремих систем та органів.

Використання музики при проведенні масажу, фізіотерапевтичних процедур підсилює їх лікувальний, профілактичний, загальнозміцнювальний, психотерапев­тичний вплив.

Танцетерапія

Музика має здатність захоплювати своїм ритмічним строєм. Властивість музики активно стимулювати і регулювати рухи нашого тіла робить її незамінним помічником в танцетерапїї, лікувальній ритміці, в лікувальній фізичній культурі.

Як тільки зазвучали перші звуки танцювальної музики, напевно, не знайдеться жодної людини, яка б залишилася байдужою до танцю. Всі усміхаються, один стоїть хитає в такт головою, інший поводить пле­чима, тупає ногою, переступає з ноги на ногу в такт музики. В цьому магічна сила музики: стимулювати активну м’язову діяльність.

Молодь, як правило, вважає та­нець за найкращу, найрадіснішу забаву, любить його. Молоді імпонують як народні, так і сучасні танці в повільному, швидкому, надзвичайно швидкому ритмі. Людина старшого віку під час танцю поринає в спогади про свою щасливу і радісну молодість. Ця категорія людей більше полюбляє класичні повільні танці, однак вони не проти приєднатися до швидких народних танців разом з більш молодими. Це супроводжується вираженими позитивними емоціями.

Вокалотерапія

Існує групова та індивідуальна вокалотерапія (співання) – ефективний метод активної музикотерапії. Перевагою останнього є поєднання музи­ки з тілесною сферою: функціями гортані, шийної мускулатури ле­гень, діафрагми. Під час співу вібрація певної частоти і тривалості поширюється і по всьому тілу. Для кожного народну характерні свої мелодії національних пісень, свій спів під час молитви.

3. Психологічна реабілітація

Загальні та спеціальні психотерапевтичні заходи

У час соціально-економічної нестабільності, погіршення стану екології, розширення масштабу техногенних катастроф підвищується кількість нервово-психічних захворювань, збільшується питома частка порушень нервово-психічного стану у розвитку і перебігу соматичних хвороб. Тому на сьогодні важливу роль в лікуванні названих захворювань відводять психотерапії.

Психотерапія – це метод лікувального впливу лікаря на психіку хво­рого за допомогою слова через другу сигнальну систему для терапії нервово-психічних та соматичних хвороб.

Психотерапія проводиться залежно від характеру за­хворювання, віку пацієнта, типу вищої нервової діяльності хворого, індивідуальних особливостей характеру, темпераменту, особли­востей медичного закладу, де проводиться лікування (стаціонар, поліклініка, санаторій, в домашніх умовах), типу психологічної реакції особистості на хворобу.

Диференційована психотерапія приводить до активації збережених і скорегованих рис особистості, змін установок, ставлення до хвороби, переорієнтації та відновлення соціальних контактів.

При оцінці типів психологічної реакції особистості на хворобу виділяють нормальні (адекватні) та патологічні (невротичні) психологічні реакції. Розрізняють три типи адекватної реак­ції (нормальна, середня і підвищена) і п’ять типів патологічної реакції (кардіофобічний, депресивний, іпохондричний, істеричний, аназогнозичний (заперечення хвороби)).

Психотерапія поділяється на загальну та локальну (спеціальну) психотерапію.

Загальна психотерапія – весь комплекс психічної дії на хворого з будь-якими захворюваннями, який спрямований на підвищення його сил для боротьби з хворобою, на створення охоронного відновного ре­жиму, що виключає психічне травмування і ятрогенію.

Всі спеціальні методи психотерапії можна умовно поділити на три види терапії:

1. Раціональну психотерапію.

2. Сугестивну психотерапію.

3. Аналітичну психотерапію.

Використовують й інші методи: психофізичне тренування, колективну психотерапію та ін.

Раціональна психотерапія – логічно обґрунтована або роз’яснювальна психотерапія, яка проводиться лікарем в активному стані кори голов­ного мозку.

Сугестивна психотерапія – спосіб психічного впливу лікаря на хво­рого за допомогою мовного навіювання. Навіювання – певна схильність до підкорення і зміни поведінки не на основі розуміння, логічних доказів чи мотивів, а по одній лише вимозі, яка виходить від людини, яка наказує. Це цілком нормальна властивість людської особистості, яка у різних людей виявлена по-різному.

Поняття сугестивної психотерапії включає навіювання:

а) що проводиться в стані бадьорості (неспання);

б) навіювання в стані гіпнотичного сну.

Аналітична психотерапія – проведення хворим під контролем лікаря психоаналізу свого стану та дій.

Психотерапія широко використовується для лікування як психічних, так і соматичних захворювань.

Ефективна психотерапевтична реабілітація може бути досягнута при використанні за спеціальними показаннями таких психотерапевтичних заходів:

- створення психотерапевтичного клімату реабілітаційної спрямованості в реабілітаційному закладі серед хворих, медичного та обслуговуючого персоналу, працівників лікувально-трудових майстерень, в сім’ї тощо;

- розроблення індивідуальної, орієнтованої на особистість «малої» психотерапії, яка являє собою комплекс впливу спеціально навченого медичного персоналу на особистість хворого з метою мобілізації його компенсаторних можливостей для боротьби із захворюванням;

- застосування групової психотерапії, яка може використовуватися у всіх її формах, найчастіше – дискусійній;

- надання психотерапевтичної спрямованості усім заходам медичної реабілітації з метою створення позитивної домінанти на кожний вид лікування (метод психотерапевтичного потенціювання);

- використання раціональних психотерапевтичних заходів (групових, індивідуальних) при проведенні побутової, професійної, соціальної реабілітації;

- проведення психофізичного тренування – методу самовпливу на організм за допомогою: зміни м’язового тонусу, регуляції дихання, образного уявлення нормального функціонування органів, мовного підкріплення дій з метою нормалізації психофізичного потенціалу і адекватної реакції на подразники;

- заняття психогімнастикою з використанням ритміки, пантоміми, танців;

- залучення хворих до бібліотерапії з використанням спеціально підготовленої літератури, альбомів, які відображають конкретні досягнення в реабілітації окремих пацієнтів в даному лікувальному закладі;

- проведення культотерапевтичних заходів у вигляді колективних переглядів кінофільмів, спектаклів, літературних диспутів за спеціально підібраною тематикою з наступним обговоренням і за активної участі хворих в їх підготовці;

- організації клубів «колишніх пацієнтів» з проведенням різних форм групової психотерапії і психокорекції (раціональна психотерапія, культотерапія, музико-, вокалотерапія, автогенне тренування, корекція міжособистісних відносин, взаємодопомога і взаємовплив тощо) з використанням гурткової системи роботи, застосуванням самоуправління для формування реабілітаційної перспективи, відновлення і збереження особистого та соціального статусу;

- залучення хворих до спортивних заходів (тренувань в реабілітаційному закладі, спортивному клубі, участі в змаганнях місцевого, обласного, державного та міжнародного рівнів) з адаптованих видів спорту.

Біоетика

На психологічний стан хворого значний вплив має навколишнє середо­вище. Біоетика – наука, яка вивчає принципи, засоби, методи, результати спілкування людей між собою, з навколишньою природою, рослинним, тва­ринним світом. Людина повинна жити в гармонії з навколишнім середовищем.

Особливий вплив на хворого мають люди, які його оточують. Їх поділяють на чотири основні групи:

- медичний персонал та інші співробітники лікувального закладу;

- близькі родичі;

- співробітники з виробничої діяльності хворого;

- інші хворі.

Медичний персонал відіграє особливо важливу роль в процесі психологічної реабілітації хворого. Це щоденна робота з хворим, яка вима­гає багато часу для зміцнення впевненості хворого у власних силах і створення установки на подальшу фізичну активацію та повернення до трудової діяльності, вироблення та зміцнення нової лінії поведінки відповідно до рівня функціональних можливостей хворого. Завдання медичних працівників – вироблення разом з хворим оптимального вирі­шення всіх проблем, які виникли в результаті захворювання та психоло­гічного настрою пацієнта.

Лікар та медична сестра повинні дбати про психоемоційний стан хворого з моменту першої зустрічі з ним, пам’ятаючи про медичну етику та медичну деонтологію. При проявах злості та агресивності, які зазвичай направлені на обслуговуючий персонал, необхідно зберігати спокій, бути терплячим і намагатися не реагувати на подібні прояви хворих. Важливий психологічний вплив на хворого має манера поведінки лікаря та медичної сестри, їх комунікабельність, зовнішній вигляд, володіння практичними навичками.

Співробітники, весь персонал лікувального закладу (реєстратори, санітарки, працівники харчоблоку, медичні сестри фізіотерапевтичного кабінету, кабінету лікувальної фізкультури, працетерапїї, механотерапії, функціональної діагностики, масажисти, лаборанти) відіграють важливу роль в підтриманні відповідного психоемоційного стану реабілітованого. Вони повинні працювати як єдиний механізм, основна мета якого – якнайшвидша і якнайефективніша реабілітація хворого і повернення його до повноцінної праці.

Необхідно пам’ятати, що інформація про стан здоров’я, прогноз здоров’я хворого належать до конфіденційної інформації (не для широкого кола). Існує правова відповідальність за розголошення лікарської та­ємниці не тільки лікарів, медичних сестер, але і санітарок, бухгал­терів та всіх інших співробітників лікувального закладу. Якщо повна інформація може зашкодити здоров’ю хворого, то всі відомості надають членам сім’ї.

Близькі родичі за оцінкою стану хворого поділяються на тих, що:

- мають почуття страху за стан хворого, що призводить до надмірної опіки над ним;

- адекватно оцінюють стан хворого, що зумовлює розумне ставлення до хворого;

- повністю заперечують захворювання або його тяжкість, наполя­гаючи на неправомірно швидкому розширенні фізичної та професійної активності.

Завдання медичного персоналу, який бере участь у реабілітації хво­рого, – проводити з родичами сімейну психотерапію, навчаючи їх розу­міння стану здоров’я родича та адекватного ставлення до нього, створення сприятливого психоемоційного стану в сім’ї та родині.

Співробітники з виробничої діяльності хворого також мають великий вплив на психоемоційний стан хворого. Часті відвіду­вання хворого, інформація про позитивні явища в діяльності колективу, де працює хворий, моральна та матеріальна підтримка сприятимуть підвищенню активності хворого, виникненню бажання якнайшвидшого повернення в колектив.

Вплив інших хворих на психоемоційний стан може бути різним: і позитивним, і негативним. Лікуючий лікар разом з медичною сестрою повинні постійно контролювати стосунки між хворими, їх взаємний вплив і при необхідності корегувати психоемоційний стан. Позитивний психоемоційний вплив має розміщення нового хворого в палату, де є видужуючі хворі з аналогічною патологією.

Важливе значення в психоемоційному стані хворого можуть віді­грати групи взаємодопомоги.

Групи взаємодопомоги. Природною і найбільш поширеною формою взаємодопомоги, підтримки для людини є подружжя, родина. Можуть бути й інші групи взаємодопомоги: релігійні групи, групи, які об’єднують хворих за нозологічними формами (на цукровий діабет, дитячий церебральний параліч, зі зниженим зором, слухом, алкоголіків тощо), групи людей, які допомагають старшим, немічним, одиноким та ін.

Реабілітаційна підтримка груп взаємодопомоги хворих людей дає величезну користь, бо роблять можливим:

- емоційну і суспільну підтримку та розуміння;

- доброзичливе прийняття проблеми;

- опанування неприємностями, пов’язаними з хворобою;

- розширення знань про спільну проблему і отримання допомоги в кращому її розумінні;

- поява можливостей самостійно розв’язувати проблему;

- спілкування та взаємодія з особами з тією ж самою проблемою, психосоціальну заміну того, що було втрачено;

- створення нової системи відносин і нового способу життя.

Обов’язковим правилом в групі взаємодопомоги є рівність і тому всі її члени мають однакові права. Участь у групі цілковито добровільна, кожен з учасників вирішує тільки за себе, натомість група відповідає виключно за власні рішення. Кожний, хто бере участь у групі, робить це з огляду на свої власні проблеми і одночасно відчуває себе в ній безпечно.

Такі групи можуть бути створені:

- при амбулаторних пунктах відновного лікування;

- при стаціонарах відновного лікування;

- при різних навчальних закладах, за місцем роботи, проживання;

- як самодіяльні групи, які мають юридичне право, зареєстрований статут, управління, клубні секції.

Клубні секції створюють можливість своїм членам проявити різні форми активності, взяти участь в навчально-інформаційних заняттях, груповій терапії, терапії в родинних групах, музикотерапії, секціях образотворчого мистецтва, заняттях в спортивних секціях, отримати допомогу в пошуках праці, отриманні юридичної консультації. Клубні секції дають можливість підготуватися до участі у різних конкурсах (наприклад, дуже поширений у нашій державі – «Повір у себе»), спортивних змаганнях, навіть – Параолімпійських іграх.

У клубних секціях родичі хворих навчаються основам догляду за хворим.

Навколишнє природне середовище – довкілля, відіграє важливе значення в первинній, вторинній профілактиці захво­рювань та їх лікуванні.

Якщо на стаціонарному етапі лікування для хворого важливе значення має оснащення та естетичний вигляд примі­щення, в якому він перебуває, то під час курортного лікування це є рослинний світ (краса, різноманітність, запахи), спів птахів, шум дерев, моря, дзюрчання річок, яскраві пляжі, пейзажі. Все це створює сприятливий психічний фон, що значно підвищує ефективність лікувальних процедур.

Ще Гіппократ звернув увагу на цілющу силу окремих дерев та каміння. Вже здавна люди помітили, якщо постояти під кроною дуба, а ще краще – притиснутися до його стовбура тілом, то швидко відновлюється працездатність, покращується емоційний стан.

Вплив контактів людини з тваринним світом на здоров’я вивчений ще зов­сім недостатньо. В наш час є наукові дослідження про позитивний вплив на стан здоров’я катання верхи на конях – іпотерапія. Особливо вчені рекомендують її дітям з розладами функції опорно-рухового апарату і передусім, при дитячому цереб­ральному паралічі.

Широко використовується лікування з допомогою дельфінів. Вчені Кримського дельфінарію зазначають, що у них лікуються хворі більш ніж зі 100 захворюваннями. Особливо успішно лікуються пацієнти із захворюваннями нервової системи.

4. Соціальна та професійна реабілітація

В Україні понад 2,6 млн інвалідів. Більшість з них потребує реабілітаційних заходів. Якщо врахувати зростання захворюваності на СНІД, туберкульоз, то стане зрозумілою важливість цієї проблеми для держави.

Вважають, що турбота про інвалідів належить до витратних статей. Однак в країнах з розвинутою економікою ситуація кардинально інша. Наприклад, в США на один вкладений у справу реабілітації долар отримують тридцять п’ять доларів доходу. Одночасно відмітимо, що Україна втрачає шість мільярдів гривень через ігнорування реабілітаційних процесів лише однієї групи інвалідів - онкологічних.

Завдяки реабілітації людина адаптується до нових, пов’язаних з тією чи іншою патологією реалій, вчиться жити в цих умовах, заробляти гроші, змінюючи у разі необхідності професію і в кінцевому результаті сплачуючи державі податки, отже, збагачуючи її. Таким чином, вкладені в реабілітацію гроші повертаються значним прибутком. Реалізація цієї проблеми вимагає подальшого вдосконалення в державі системи соціальної та професійної реабілітації людей з особливими потребами.

5. Профілактика захворювань

Профілактика – система комплексних державних і суспільних національно-економічних та медико-санітарних заходів, спрямованих на попередження виникнення захворювань і на всебічне зміцнення здоров’я населення. Це суспільна профілактика.

Індивідуальна профілактика – раціональний режим і гігієнічна поведінка особистості в побуті і на виробництві.

У програмі «Здоров’я нації на 2002-2011 роки», яку затвердив Кабінет Міністрів України, профілактику захворювань визначено як магістральний напрямок у формуванні здоров’я населення.

До профілактичних засобів належать як суто профілактичні (первинні), так і потенційно-профілактичні (вторинні) заходи. З огляду на це, профілактику поділяють на первинну і вторинну.

Заходи первинної профілактики спрямовані на забезпечення здорових умов праці, побуту, довкілля з метою попередження виникнення захворювань та травм. До них належать:

- медико-гігієнічне навчання та виховання населення;

- диспансерне спостереження за здоровими та особами з факторами ризику;

- санітарно-протиепідемічні та санітарно-технічні заходи, спрямовані на забезпечення здорових умов праці, побуту, стану довкілля тощо.

Заходи вторинної профілактики спрямовані на попередження ускладнень, поліпшення здоров’я у разі його погіршення, підтримання максимально можливого рівня працездатності, попередження інвалідності, попередження поширення інфекційних захворювань. До них належать:

- медико-гігієнічне навчання хворих та їх родичів;

- диспансерне спостереження за хворими, використання засобів медико-соціальної реабілітації для попередження ускладнень захворювання, виникнення його рецидивів, максимально можливого відновлення і підтримання працездатності;

- санітарно-технічні заходи, які спрямовані на забезпечення необхідних умов праці, побуту, стану довкілля;

- санітарно-протиепідемічні заходи, які спрямовані на своєчасне виявлення інфекційних захворювань, повідомлення про інфекційного хворого в санітарно-епідеміологічну станцію, організація ізоляції хворих, спостереження за контактними та одужуючими.

6. Медико-гігієнічне навчання та виховання