Групи часток за будовою

19, 20, 21

Відмінювання іменників. Поділ іменників на відміни

Відмінювання іменників - це їхня словозміна. З погляду відмінювання в сучасній українській мові виокремлюють чотири основні відміни іменників, що різняться системою відмінкових закінчень. Під час такого поділу до уваги беруться дві головні ознаки:

- рід іменників;

- характер закінчення у формі називного відмінка однини.

За характером основ і відмінкових закінчень змінювані іменники в сучасній укра-

їнській мові поділяються на чотири відміни.

До першої відміни належать іменники жіночого і чоловічого, а також подвійного

(чоловічого і жіночого) роду з закінченням -а (-я) у називному відмінку однини

(робота, Олена, Микола, лівша, земля, суддя, Валя).

До другої відміни належать: іменники чоловічого роду, що в називному відмінку

однини закінчуються на твердий чи м’який приголосний основи (дуб, кінь, гай), а та­

кож із закінченням на -о (батько, Петро, Дніпро); іменники середнього роду, що в

називному відмінку однини мають закінчення -о, -е (перо, полотно, поле), а також-я,

крім тих, у яких при відмінюванні з’являються суфікси -єн-, -ат-(-ят-) (листя,

знаряддя, клоччя). Сюди належать також іменники подвійного (чоловічого і серед­

нього) роду з суфіксом -ищ(е) (вовчище, носище).

Третю відміну складають іменники жіночого роду, які в називному відмінку одни­

ни закінчуються на твердий чи м’який приголосний основи (ніч, кров, сіль). До цього

типу відмінювання належить також іменник мати.

До четвертої відміни належать іменники середнього роду, що в називному від­

мінку однини мають закінчення -а (-я), у яких при відмінюванні з’являються суфікси

-€н-, -ат- (-ят~): ім ‘я- імені, курча — курчати, теля — теляти.

Іменники першої і другої відмін поділяються на групи: тверду, м’яку і мішану.

У першій відміні до твердої групи належать іменники з т в е р д и м приголосним

основи перед закінченням (крім тих, що закінчуються на шиплячий приголосний):

хата, книга, риба, Оксана, сирота.

До м’якої групи належать і менники з м’яким приголосним основи перед закін­

ченням: праця, вишня, лінія, Ілля, Соня.

Мішану групу складають іменники з шиплячим приголосним основи перед закін­

ченням: межа, круча, груша.

У другій відміні до твердої групи належать іменники з твердим приголосним

чистої основи (віл, граб, міст, Роман) та з закінченням -о (батько, Дмитро, вікно,

болото, світло). До цієї групи належить більшість іменників з основою на -р

вир. твір, муляр, столяр і т. д.), у тому числі іменники іншомовного походження на*4Р

194 (-яр), -ир, -ур (з наголосом переважно на останньому складі основи): гектар, футляр,

командир, абажур. Сюди ж належать іменники мір, комар, снігур, хоча вони в на­

зивному відмінку множини мають закінчення -і, властиве іменникам м’якої групи

{звірі, комарі, снігурі).

До м’якої групи належать іменники з кінцевим м’яким приголосним чистої основи

(пень, скрипаль, Івась, обрій) та з закінченням -е (не після шиплячого), -а (граф, -я):

сонце, поле, життя, полум ‘я.

За типом м’якої групи відмінюються деякі іменники з основою на -р, зокрема на

-ар, -ир, у яких при відмінюванні в однині наголос буває на корені або на флексії, а в

множині — тільки на флексії (пузир, лікар, воротар; пузиря, лікаря, воротарі; пузирі,

лікарі, воротарі).

До мішаної групи належать іменники з шиплячим приголосним у кінці основи

(ткач, плащ, масаж), перед флексією -е (плече, видовище). Сюди ж належить частина

іменників на -р, а саме: назви осіб за фахом чи діяльністю з наголошеним суфіксом

-яр- та сталим наголосом на флексії (газетяр, газетяра, газетяреві, газетярем,

газетярі; каменяр, каменяра, каменяревікаменярем, каменярі).

В основу типів відмінювання іменників у сучасній українській мові покладено

групування іменників за родами та особливості основ слів. Родове протиставлення

досить своєрідне. Іменники жіночого роду на -а (-я) становлять першу відміну, сюди ж

належать однотипні за формою (жіночого відмінювання) іменники чоловічого роду

(кількість їх обмежена).

Іменникам жіночого роду протиставляються іменники чоловічого і середнього

роду, що входять до другої відміни.

Третю відміну складають іменники жіночого роду, що в називному відмінку фор­

мально схожі на іменники чоловічого роду. До четвертої відміни належать іменники

середнього роду, що виявляють деяку специфіку порівняно з іменниками цього ж роду

другої відміни.

Типи відмін іменників

Рід Закінчення Приклади

І відміна жіночий чоловічий -а, -я школа, пісня, листоноша

II відміна чоловічий середній (крім -а) -о, П, -е, -я батько, вікно, кущ, поле,

знання

III відміна жіночий (крім -а) П та іменник

мати

честь, піч, любов

IV відміна середній -а, -я при відмінюванні на­

бувають суфіксів -вія, -ят,

-єн

лоша, немовля, їм ‘я

Увага! До відмін не належать:

а) незмінювані іменники: депо, таксі, заввідділом;

б) множинні іменники: ночви, сани, обценьки;

в) субстантивовані прикметники і дієприкметники: черговий, учений.

22

Творення іменників.

Способи творення іменників

1. Префіксальний: дід — прадід, друг — недруг.

2. Суфіксальний: гриб — грибок, стіл — столик, дорога — доріжка.

3. Префіксально-суфіксальний: береза — підберезник, нога — підніжок, спокій — заспокоєння.

4. Безафіксний: підписувати — підпис,розшукувати — розшук, синіш — синь.

5. Основоскладання: пароплав, стінгазета, телебачення.

6. Словоскладання: школа-інтернат.

7. Абревіація: ГЕС, ООН, агропром, юннат.

8. Перехід з іншої частини мови: вчительська, черговий, учений.

Іменники в українській мові творяться різними спосо­бами: за допомогою префіксів, суфіксів або без них, слово- й основоскладання, абревіації (кобзар, прадід, завод, юнь, ракета-носій, землероб, СОТ), шляхом переходу в іменни­ки прикметників (вартовий, майбутнє).

Найчастіше іменники утворюються суфіксальним спо­собом. Це назви осіб, різних предметів, приладів, збірні й абстрактні назви тощо.

Суфікси слугують для утворення нових слів з ін­шим значенням або відтінком у значенні: вівця — вівчар — вівчарик.

Найуживаніші суфікси: -тель (учитель), -ець (гонець), -ач (тягач), -ник (словник), -ар (димар), -ств- (суспільство), -ість (радість), -изн- (дідизна), -енн- (вивчення), -анн- (читання).

В українській мові за допомогою суфіксів утворюються іменники, що виражають ставлення до предмета, особи. Це оцінні суфікси, що надають слову емоційного забар­влення. Порівняйте слова в таблиці:

Суфікси -ичк- -ичок уживаються в іменниках, утворе­них від слів із суфіксами -иц-, -ик: крамниця — крамничка, хлопчик — хлопчичок.

В іменниках, утворених від дієслів, під наголосом ужи­вається суфікс -інн(я)_у -їнн(я), а без наголосу — -енн(я): горіти — горіння, доїти — доїння; садити — садження, лагодити — лагодження.

У збірних іменниках уживається суфікс -инн(я): цибу­линня, картоплиння. В іменниках маємо суфікс -інн(я). ₍

Іменники із збірним значенням, що каміння вказують на продукт праці або матеріал, насіння утворюються за допомогою суфікса -ив(о): морозиво, печиво, добриво, мливо.

Більшість складних іменників творяться за допомогою сполучних голосних [о], [е]: першовідкривач, сталевар, краєвид.

Особливий вид творення іменників — абревіація. Такі іменники називають складноскороченими. Наприклад: АЕС, УТН,АН-70, міськвиконком.

23

Прикметник – продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний, молодший від іменника і утворився з нього. В індоєвропейській прамові значення імені й атрибутивне значення передавалися іменником. «Прикметник виділився з загального класу імен і протягом тривалого періоду становлення набув тих семантичних і морфолого-синтаксичних ознак, що дають підстави вважати його окремою частиною мови»⁴³. Поступово з розвитком мови слова з атрибутивним значенням відокремилися від іменника, між цим частинами мови поступово поглиблюються відмінності, з’явилася парадигма відмінкових форм прикметника. І він почав функціонувати як самостійна частина мови⁴⁴.

Щодо самого терміна «прикметник», то він уже був звичайним у «Рускій граматиці» С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера (1893), однак пізніше продовжують вживати у тому ж значенні приложник (І.Верхратський), ім’я приложене (Т.Шерстюк. Коротка українська граматика для школи, 1907), ім’я приложне (А.Кримський), ймення прикметне (Є.Тимченко).

Прикметник – це частина мови, загальне категоріальне значення якої полягає у вираженні статичної (непроцесуальної) ознаки чи властивості предмета у словозмінних, синтаксично залежних від іменника морфологічних категоріях роду, числа і відмінка⁴⁵. Статична ознака – це постійна ознака предмета (зелене листя), а процесуальна ознака (листя зеленіє). Прикметник виражає ознаку безпосередньо (теплий день, веселе дівча) або посередньо, тобто через відношення до інших предметів чи явищ об’єктивної дійсності (дерев’яна ложка, Маріїна книга). Категоріальне значення прикметника, на думку А.П.Грищенка, полягає у вираженні ознаки⁴⁶, проте є ще некатегоріальне розуміння ознаки: шапки з паперу, дівчина з чорнимибровами. Ознака предмета – це певні узагальнення властивостей предметів і явищ. Ознаку можуть передавати й інші частини мови: біла хата, побілені хати, біліє полотно, білизна снігів. Проте здатність передавати безпосередню ознаку властива лише прикметникам. Щодо синтаксичних функцій прикметників, то в реченні вони найчастіше виступають узгодженим означенням та іменною частиною складеного присудка: Рідне словолюби (Я.Ярош); Робота попереду величезна (газ.); Небо зробилося чорним (С.Колесник)

МОРФОЛОГІЧНИЙ РОЗБІР ПРИКМЕТНИКІВ

1. Запишіть слово. Визначте частину мови цього слова.

2. Знайдіть початкову форму (називний відмінок однини чоловічого роду).

3. Визначте розряд за значенням: якісний, відносний чи присвійний; ступінь порівняння (для якісних).

4. Визначте морфологічні ознаки: рід, число, відмінок.

5. Визначте групу (тверда, м'яка чи мішана).

6. Визначте форму (повна чи коротка).

7. Знайдіть спосіб творення.

8. Розберіться у правописі слова (як воно пишеться).

Поняття ознаки широке, воно охоплює найрізноманітніші значення: колір (червоний, чорний, білий), розмір (великий, малий), смак (солодкий, гіркий, кислий), відношення до місця і часу (київський, передній, лівий, пізній, ранній, вчорашній), відношення до матеріалу (залізний, склянний), зовнішні та внутрішні ознаки (стрункий, білявий, розумний, кмітливий), ознаку за належністю (материн, братів сестрин) та ін.

Конкретне значення кожного прикметника реалізується через поєднання їх з іменниками - назвами предметів, яким властиві відповідні ознаки (властивості): широкий степ, широким степом; зелена трава, зеленою травою; високе дерево, високим деревом. Вживаючись з іменниками, прикметники узгоджуються з ними в роді (в однині), числі й відмінку: зелений листок, зеленого листка, зелена груша, зеленої груші, зелені трави, зелених трав.

Отже, граматичні категорії роду, числа й відмінка прикметників не самостійні, а залежні від іменника і мають словозмінний характер. Початкова форма прикметника - називний відмінок однини чоловічого роду.

Категоріальне значення і граматичні особливості прикметника як частини мови зумовлюють і його синтаксичну роль. У реченні прикметники здебільшого виступають у ролі означень, а також іменною частиною складного присудка: 1. Між зелено-синіми полями висвічує водами на сонці лагідна тиха ріка (О. Гончар). 2. Маленький хлопчик став дорослим (Я. Костенко). У першому реченні прикметники зелено-синіми, лагідна, тиха виступають означеннями до іменників полями, ріка; у другому прикметник дорослим вживається у ролі іменної частини складеного присудка.

.

24

Лексико-семантичні групи прикметників

За значенням і граматичними ознаками прикметники поділяють на якісні, відносні, присвійні. А.П.Грищенко виокремлює якісні і відносні, а присвійні зараховує до відносних⁴⁷. Ті дослідники, які заперечують існування займенника як окремої частини мови, виділяють відповідно ще й займенникові прикметники⁴⁸. Д.Х.Баранник, автор розділу про прикметник в академічній граматиці української мови, аналізує відносні, відносно-якісні, присвійні, присвійно-відносні та порядкові прикметники⁴⁹.

Якісні прикметники позначають безпосередні, прямі, закладені в самій суті предметів ознаки, здатні, як правило, виявлятися з різною мірою або інтенсивністю: високісосни, добре серце, багата земля. Якісні прикметники вказують на протяжність у повітрі (довгий, вузький, глибокий), у часі (повільний, швидкий, довгий), духовні чи фізичні властивості живих істот (добрий, талановитий), ознаки, що сприймаються органами чуття (гарячий, гіркий,запашний). Якісні прикметники різноманітні за своїми граматичними особливостями: 1) вони (здебільшого) мають ступені порівняння: добрий – кращий – найкращий, смачний – смачніший – найсмачніший; 2) мають здатність вступати в антонімічні відношення: близький – далекий, низький – високий; 3) від них утворюються прислівники на -о, -е: гарячий – гаряче, веселий – весело; від них утворюються іменники з абстрактним значенням: білий – білизна, синій – синь; 4) можуть утворювати ступені якості: злий – злющий, синій – синюватий; 5) можуть поєднуватися з прислівниками міри і ступеня: дуже гарний, дуже смішний, вельми приємний. А.П.Грищенко поділяє якісні прикметники на дескриптивні (описові) – прикметники, що називають так звані абсолютні ознаки без суб’єктивної оцінки; кваліфікативні (оцінні) – прикметники, що називають ознаки. Виділювані в істотах, предметах і явищах внаслідок оцінки, залежно від суб’єктивного погляду мовця на них⁵⁰.

Відносні прикметники називають ознаки предметів не прямо, а через їх зв’язки, різного характеру відношення з іншими предметами або діями, наприклад: дерев’яний стіл, міськийпарк, сільські жителі. Прикметники цієї групи мають лише похідну основу і синоніми серед іменників у родовому відмінку, іноді з прийменниками для, з: пластмасове відро – відро зпластмаси, цегляний будинок – будинок із цегли. Відносні прикметники не утворюють ступенів порівняння, не мають антонімічних пар і т.д. Відносні прикметники поділяються за їх відношенням до: 1) матеріалу чи речовини: залізний, золотий, водяний, сталевий, стальний; 2) часу: річний, учорашній; 3) власних назв: сиваський, ялтинський, ужгородський; 4) предметів і явищ об’єктивної дійсності: прозовий твір, українська мова, обласна рада.

Присвійні прикметники вказують на ознаку предмета за належністю його якійсь живій істоті, а отже, й утворюються, як правило, від іменників – назв істот. Для присвійних прикметників характерні свої словотворчі суфікси: -ин, -їн (сестрин, Маріїн), - ів, -їв (увідкритих складах - ев, -єв, -ов): Іванів, Василева, -ськ- – якщо прикметник означає належність (батьківське подвір’я).

Відносно-якісні прикметники можуть передавати значення відношення чи якості залежно від іменника, з яким узгоджений прикметник, чи контекстуальне оточення. Ознака якості в таких прикметників виникла як вторинна на базі первісно відносних прикметників, і тепер прикметники такого типу широко вживаються в обох значеннях: вишневі сади – вишневіусмішки; крилатий птах – крилата фраза; бузкове небо, золоте волосся.

Присвійно-відносні прикметники передають значення присвійності та відношення. Наприклад: шевченківські рядки – Шевченківські читання; материнське поле – материнськеставлення; заячий хвіст – заяче серце. Присвійно-відносні відрізняються від власне присвійних більшою узагальненістю значення, складнішою семантикою, багатозначністю, здатністю творити фразеологізми (гусячі лапки, вовча ягода, авгієві стайні, сізіфова праця тощо).

25

ПОВНІ Й КОРОТКІ ФОРМИ ПРИКМЕТНИКІВ

В українській мові прикметники мають дві форми: повну і коротку. Повні форми прикметників бувають нестягнені (дрібний, дрібная, дрібнеє, дрібнії) і стягнені (дрібна, дрібне, дрібні).

Загальновживаними в усіх стилях виступають повні форми прикметників:

o нестягнені у називному відмінку однини чоловічого роду: високий, добрий, прозорий;

o стягнені у називному відмінку жіночого і середнього родів однини та називному відмінку множини: рідна, рідне, рідні.

Нестягнені форми жіночого і середнього роду здебільшого вживаються лише в народній творчості і в поетичному мовленні: Праведная душе, прийми мою мову не мудру, та щиру, прийми, привітай! (Т. Шевченко).

Паралельні стягнені і нестягнені форми прикметників можливі лише в називному і знахідному відмінках, в інших відмінках вживаються повні стягнені форми.

Прикметники у повній формі змінюються за родами, числами і відмінками.

Короткі прикметники, що вживаються без закінчень, виступають у називному і знахідному відмінках однини чоловічого роду: зелен, славен, повен, згоден. Присвійні прикметники чоловічого роду мають коротку форму тільки в називному відмінку однини: сестрин, Маріїн, лікарів. Прикметники, що мають коротку форму, не змінюються за родами, числами, відмінками. Вживаються найчастіше в поезії та народній творчості: Ой чи то я Леда, ой чи то я Лада, Аж на мене віл лебедик з небесонька пада (І. Драч).

ВІДМІНЮВАННЯ ПРИКМЕТНИКІВ

За характером кінцевого приголосного основи початкової форми -називного відмінка однини чоловічого роду - прикметники поділяються на дві групи: тверду й м'яку.

До твердої групи належать:

* прикметники, що мають твердий кінцевий приголосний основи і закінчення -ий,-а,-е: широкий, широка, широке; близький, людяний, особистий, систематичний.

o усі присвійні прикметники, що в початковій формі мають чисту основу на приголосний: Василів, Ольжин, сестрин, батьків.

До м'якої групи належать:

* прикметники з м'яким кінцевим приголосним основи на -н із закінченнями -ій,-я,-є: синій, вечірній, крайній, вчорашній, колишній, довколишній, тутешній, давній, літній, торішній;

o прикметники з кінцевим приголосним основи на -й: безкраїй, довговій, довгошиїй.

Складні прикметники з другою частиною -лиций (круглолиций, яснолиций) утворюють окремий тип відмінювання, оскільки поєднують два різновиди закінчень - тверді (називний, орудний і знахідний відмінки однини чоловічого й середнього роду, всі відмінкові форми множини) і м'які (всі інші відмінки чоловічого, жіночого й середнього роду, крім зазначених).

Зразки відмінювання прикметників Тверда група

М'яка група

Прикметники на -лиций

Прикметники твердої і м'якої груп мають різні з орфографічного погляду закінчення, хоч фонетично вони не відрізняються між собою: [вгґсок-ого] - [л 'ітн '-ого].

Форми чоловічого і середнього роду різняться тільки в називному і знахідному відмінках. Тверда і м'яка групи жіночого роду мають однакову систему закінчень. У знахідному відмінку прикметники чоловічого роду залежно від значення іменника, з яким поєднуються, можуть мати закінчення називного або родового відмінка: зустріти веселого хлопця, побачити густий ліс.

Місцевий відмінок однини прикметників чоловічого і середнього роду має паралельні закінчення -ому (-ім): на високому (ранньому) - на високім (раннім).

У формах множини вживаються закінчення, спільні для всіх родів.

26

СТУПЕНІ ПОРІВНЯННЯ ЯКІСНИХ ПРИКМЕТНИКІВ

Як уже зазначалося вище, найважливішою особливістю якісних прикметників є їх здатність виражати різну міру та інтенсивність вияву ознаки за допомоги ступенів порівняння.

Ступені порівняння - це такі форми якісних прикметників, що означають різну міру вияву ознаки, якості того чи іншого предмета шляхом зіставлення з такою ж якістю в інших однотипних предметах: дорожчий - найдорожчий.

Розрізняють два ступені порівняння: вищий і найвищий. Ступені порівняння мають лише ті прикметники, які позначають змінну щодо ступеня вияву ознаку.

Вищий ступінь називає якісну ознаку, що виявляється більшою мірою, ніж позначувана звичайним прикметником: Ні, нема нічого На землі усенькій, Що було б рідніше І дорожче неньки. (П. Бондарчук).

Вищий ступінь порівняння має дві форми: просту (синтетичну) і складену (аналітичну).

Проста форма утворюється від звичайного прикметника за допомоги суфіксів -ш-,-іш-: молодий - молодший, теплий - тепліший. Від деяких прикметників вищий ступінь утворюється за допомоги обох суфіксів: тонкий - тонший, топкіший.

Творення вищого ступеня за допомоги суфікса -ш- супроводжується такими змінами:

o прикметникові суфікси -к-,-ок-,-ек- випадають: тонкий - тонший, глибокий - глибший, далекий - дальший;

o кореневі приголосні [г], [ж], [з], внаслідок фонетичних процесів змінюються на |жч], а приголосний [с| - на (шч|, що передається на письмі літерою щ: дорогий - дорожчий, вузький - вужчий, високий - вищий.

Форми вищого ступеня порівняння деяких прикметників утворюються від інших основ (суплетивні форми): гарний - кращий, великий -більший, поганий - гірший.

Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється поєднанням слів більш, менш із звичайним прикметником: більш докладний, більш обережний, менш приємний.

Найвищий ступінь називає максимально виявлену ознаку предмета, якою він виокремлюється з-посеред інших предметів: Серед птахів найкращим співаком є соловей (В. Біанкі).

Найвищий ступінь порівняння має три форми: просту, складну і складену.

Проста форма твориться додаванням префікса най- до форми вищого ступеня: прозоріший - найпрозоріший, вищий - найвищий, складніший - найскладніший.

Складна форма твориться додаванням до простої форми найвищого ступеня префіксів -як-,-що: якнайбільший, щонайдужчий, щонайкращий.

Складена (аналітична) форма твориться додаванням слів найбільш (е), найменш (е) до звичайного прикметника: найбільш цікавий, найбільш зручний, найменш вдалий, найменш активний.

. Ступені якості (форми суб’єктивної оцінки) прикметників

У складі прикметників із такою ознакою автор розділу «Прикметник» в академічній граматиці української мови Д.Х.Баранник розрізняє прикметники із значенням безвідносної міри якості предмета і прикметники із значенням суб’єктивної оцінки предмета 54.

Прикметники із значенням безвідносної міри якості предмета.

Безвідносна міра якості предмета властива якісним прикметникам. Суть її полягає в тому, що виділяється ознака за мірою (ступенем) інтенсивності її, але без елементів порівняння (як у ступенів порівняння). В українській мові виділяються три ступені інтенсивності ознаки – недостатній, помірний і надмірний.

Прикметники недостатньогоступеня передають міру неповну, незначну, часткову, тобто кількісно меншу, порівняноз тим, що передається звичайним прикметником.Проста(синтетична) форма прикметників недостатнього ступеня утворюється від основи звичайного прикметника за допомогою суфіксів-уват- (-юват-). Наприклад:великий – великуватий, синій – синюватий, солодкий – солодкуватий.

Ознаки недостатнього ступеня спостерігаються і в прикметниках із суфіксами -ав- (-яв-), -аст- (-яст-).Наприклад:зеленавий, жовтавий, довгастий, круглястий. Але прикметники типукістлявий, сухощавий, русявий, дугастий, голенастий, вихрастий, зозулястий, приземкуватий, недоумкуватий, мішкуватий, задерикуватий, злодійкуватийне передають значення недостатнього ступеня, оскільки вони лексично самостійні. Більшість їх утворилася не від прикметників.

Складна(аналітична) форма прикметників недостатнього ступеня інтенсивності ознаки утворюється поєднаннямзвичайного ступеня прикметника і кількісно-означального прислівника типутрохи, дещо, не дуже, злегка. Наприклад:трохи смішний, злегка червоний, не дуже чемний, трохи злий.

Прикметники помірногоступеня передають нормальну міру ознаки, не велику і не малу: холодний, смачний, прозорий, темний.

Прикметники надмірногоступеня передають міру якості предмета, значно вищу від норми, що її передає прикметник нульової форми. Проста (синтетична) форма прикметників надмірного ступеня утворюється від основи звичайного прикметника та суфіксів-ущ- (-ющ-), -уч- (-юч-), -енн-, -езн-, -елезн-:злий – злющий, багатий – багатющий, високий – височенний, важкий – важенний, великий – величезний, довгий – довжелезний, товстий – товстелезний.Синтетична форма ступеня надмірності утворюється також за допомогою префіксівпре-(вказує на значно більшу проти звичайної міру якості),все-, над-(вказують на дуже велику міру якості),за-(вказує на якість, що перевищила потрібну міру),пра-(вказує на велику міру ознаки за віддаленістю в минуле),архі-, ультра-, супер-, екстра-та ін. Наприклад:предавній, прегарний, всемогутній, всесильний, надпотужний, надскладний, заважкий, задовгий, прастарий, прадавній, ультралівий, супермодний, екстраординарний, архінеобхідний. Аналітична форма ступеня надмірної інтенсивності ознаки утворюється додаванням до звичайної прикметникової форми кількісно-означального прислівникадуже, досить, надто, занадто, надзвичайно, особливо, винятково, вкрай, зовсім, не в міруабо займенниківтакий, якийз підсилювальним значенням:дуже блідий, зовсім новий, не в міру допитливий, винятково уважний.

Прикметники із значенням суб’єктивної оцінки якості предмета.

Суть прикметників із значенням суб’єктивної оцінки якості предмета, на думку М.І.Фурдуй, полягає в тому, що ними передається не тільки ознака предмета за мірою чи ступенем інтенсивності її, а й виразне емоційне нашарування, суб’єктивне ставлення до предмета розмови, суб’єктивна оцінка його55. Ця категорія властива не лише прикметникам, а й іменникам, прислівникам та інфінітивним формам деяких дієслів української мови. Найвиразнішою категорія суб’єктивної оцінки, як вважає Д.Х.Баранник, є в іменниках, де представлена у формах пестливості і згрубілості. У прикметниках і прислівниках вона властива лише групі якісних, у дієсловах, займенниках і числівниках – лише кільком словам:отакесенький, отакісінький, самісінький, однісінький, спатусеньки, їстоньки, питонькитощо56.Не всі мовознавці вважають утворення з суфіксами суб’єктивної оцінки морфологічними формами одного й того ж слова. Багато хто з дослідників (Ф.Ф.Фортунатов, О.І.Соболевський, Д.Н.Ушаков, М.А.Жовтобрюх, Б.М.Кулик та ін.) розглядає їх як окремі слова.

Форми суб’єктивної оцінки якості в українській мові творяться за допомогою суфіксів -еньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк- (виражають значення пестливості, емоціональності). Наприклад:босенький, голенький, чемненький, чистенький, чистісінький, любесенький, малюсінькийта ін. Не утворюються форми суб’єктивної оцінки від прикметників, що мають книжний характер:автобіографічний, рентабельний, винятковий, непохитний, основний, зразковий,пізнавальнийтощо.

Прикметники у формах суб’єктивної оцінки нерідко вживаються в ролі постійних епітетів у різних жанрах народної поетичної творчості (коник вороненький, козак молоденький, голуб сивенький, вітер буйнесенький) та входять до складу сталих словосполучень (цілісінький день, чистісінька правда, звичайнісінька брехня).

Безвідносна міра ознаки - це лексико-граматична категорія, яка має трикомпонентну структуру парадигматичного ряду: форма недостатньої міри якості (лівий компонент ряду) – якісний прикметник у медіальній формі (домінанта) – форма надмірної міри вияву ознаки у предметі (правий компонент ряду).

27

Способи творення прикметників

Префіксальним способом прикметники утворюються від:

а) прикметників: сильний — пресильний; високий —невисокий;

б) іменників (із прийменником без): без меж — безмежний; без крил — безкрилий.

Суфіксальним способом прикметники утворюються від:

а) іменників: сон — сонний; книга — книжний, книжковий;

б) прикметників: білий — біленький, білесенький, білісінький, білуватий; тісний — тіснуватий;

в) дієслів: гнути — гнучкий; брати — беручкий; пекти — пекучий;

г) прислівників: тут — тутешній; вчора — вчорашній.

Префіксально-суфіксальним способом прикметники утворюються від іменників: без талану — безталанний; при школі — пришкільний.

Основоскладанням утворюються прикметники від:

а) двох прикметників: кислий і солодкий — кисло-солодкий; світлий і синій — світло-синій;

б) сполучення іменника і прикметника або числівника: довгі ноги — довгоногий; сільське господарство — сільськогосподарський.

Складносуфіксальним способом (складанням основ з додаванням суфікса) утворюються прикметники від словосполучень: п'ятнадцять років — п'ятнадцятирічний, десять поверхів — десятиповерховий, лівий бік — лівобічний.

Від якісних прикметників з невивідними основами за допомогою афіксів утворюються прикметники з новим відтінком у значенні, напр.: білий (папір) — білуватий, білесенький; добрий — предобрий.

Від відносних прикметників за допомогою афіксів утворюються прикметники з новим значенням, напр.: морський — приморський, дієслівний — віддієслівний, волзький — заволзький. Від інших частин мови за допомогою суфіксів утворюються як відносні, так і якісні прикметники. Наприклад, від іменників жила, кучері за допомогою суфікса -ав- (-яв-) утворюються якісні прикметники жилавий, кучерявий, від яких можна утворити ступені порівняння: жилавіший, кучерявіший. Від іменників наука, криця, група, кільце, служба, дуб і ін. за допомогою суфіксів -ов-, -ев- утворюються відносні прикметники крицевий, грушевий, кільцевий, науковий, службовий, дубовий. Так само творяться zкісні прикметники і від дієслів, наприклад, за допомогою суфіксів -лив- і -/с-: балакати — балакливий, гнути — гнучкий. Від цих прикметників можна утворити ступені порівняння: балакливіший, гнучкі­ший; за допомогою суфікса -альн- від дієслів (напр. пояснювати, запитати) утворюються відносні прикметники пояснювальний, запитальний.

Від одного і того ж кореня слова за допомогою різних суфіксів утворюються іноді якісні, іноді відносні прикметники, напр.: (ставка) і очкастий, окатий; лісовий, лісний і лісистий; черевна (арте­рія) і череватий. Проте не завжди утворення відносних і якісних прикметників зв’язане з системою різних суфіксів. Часто сприймання значення якості чи відносності в прикметнику залежить від змісту основи тієї частини мови, від якої утворено прикметник, тому одні новоутворені прикметники означають відносність, а інші, утворені за допомогою того ж самого суфікса, можуть бути і якіс­ними. Наприклад, від іменників край, гай, поле маємо відносні прикметники крайовий, гайовий, польовий, а від іменників життя, воля — zкісні прикметники життьовий, вольовий. Так само, напри­клад, і від дієслова відповідати утворено якісний прикметник від­повідальний.

28.Перехід прикметників у іменники (субстантивація)

Субстантивація є одним з видів міжкатегоріальної транспозиції, коли слова однієї частини мови вживаються у ролі іншої, у цьому випадку прикметник перестає виражати ознаку і набуває предметного значення, тобто виконує функцію іменника, напр.: «Доки на передовій було спокійно, доти й Багіров поводився сумирно» (О. Гончар); «Співці, Не марте, вчені, не шукайте, Хто був той цар і як йому наймення» (Леся-Українка).

Субстантивація прикметників буває повна і неповна.

• При повній субстантивації прикметники цілком переходять в іменники і не вживаються як прикметники: придане, набережна, пальне, Рівне, Ніжин.

• При неповній субстантивації прикметники вживаються і як найменування предмета, і як найменування ознаки: хворий, бідний, рідний, старий, старший, малий, полонений, подорожній, їздовий, колискова, сліпий, кривий, пряма, минуле, майбутнє, прийдешнє.

Існує три ступені субстантивації прикметника: синтаксичний, морфологічний і семантичний. Умовою для синтаксичного переходу прикметника в іменник є наявність словосполучення, де залежним від опорного іменника компонентом виступає прикметник. Під впливом контексту у словосполученні відбувається опущення, тобто редукція, опорного іменника, внаслідок цього прикметник, потрапивши в позицію останнього, перебирає на себе його функції. Пристосування прикметника виконувати роль іменника — називати уже не ознаку предмета, а сам предмет — супроводжується одночасною трансформацією граматичних категорій роду, відмінка і числа. Із словозмінних і залежних категорії відмінка і числа перетворюються на словозмінні, але незалежні категорії. Подібно до іменника, трансформовані прикметники вступають у валентний зв'язок з дієсловами — присудками і чисельно характеризують предмети, категорія роду із словозмінної стає класифікуючою; прикметник «присвоює» собі граматичне значення роду опущеного іменника, втрачаючи здатність змінюватися за родом, при цьому субстантивовані лексеми зберігають морфологічну форму прикметника, напр.: «...Тарас Григорович стрів на набережній чималий гурт цікавих» (О. Ільченко).

Прикметник, який функціонально перейшов в іменник, зберігає за собою, крім морфологічної форми, прикметниковий тип відмінювання. Субстантивовані прикметники не утворюють похідних суб'єктивної оцінки, що властиве основній масі іменників, пор.: подвір'ячко, хлопчисько і операційна, посильний.

Субстантивовані прикметники виконують ті ж самі синтаксичні функції, що й іменник: вони є підметами, додатками, іменними частинами складених присудків, мають при собі залежні слова, напр.: «Ситий голодного не розуміє» (прислів'я); «Оригінал відпускної Т. Г. Шевченка розшукав і опублікував М. І. Моренець» (Є. Кирилюк).

У багатьох випадках субстантивовані прикметники з'являються за аналогією до попередніх утворень, що вже існують, напр.: ланкова, їздовий, штурвальний, розсильний, операційна тощо. Подібні частиномовні перетворення не завжди закріплюються в мові, мають різну тривалість функціонування. Частина з них закріпилася в словниковому складі мови, напр.: знайомий, подорожній, безробітний, військовий, слідчий, учений, уповноважений, ланкова, придане тощо, інша — напівсубстантивувалася; редукований іменник легко відновлюється, і прикметник, певною мірою, потребує відповідної мовної ситуації, напр.: редакційна (кімната), передова (стаття).

Морфологічна субстантивація супроводжується появою в прикметникові шляхом афіксації або конверсії усіх структурно-морфологічних ознак іменника, що засвідчує повний перехід у категорію субстантива, при цьому похідне слово, зберігаючи попередню лексичну прикметникову семантику, набуває граматичної предметності та іменникових категорій роду, числа і відмінка, напр.: «Твої очі — тиха радість, Що у душі людські ллється» (О. Олесь); «Снігу, снігу сиплеться довкола, І садів травнева білизна» (В. Симоненко). Семантична субстантивація, яка є рідкісним явищем у граматичному ладі мови, ґрунтується на асоціативних зв'язках між ознакою, яку передає прикметник, і предметом, для якого ця ознака є основною, визначальною, напр.: білизна снігу (від сніг білий) і постільна білизна (її колір білий). При семантичній субстантивації похідний іменник називає предмет, одна з ознак якого названа твірним прикметником, йор.: зелень поля або городу (від зелений город, зелене поле) і зелень як продукт: петрушка, кріп, салат, напр.: «Всюди навколо поля без дерев, без зелені, голі» (І. Кочур).

29. Займенник як частина мови. Розряди займенників та типи відмінювання займенників.

Займенник- це частина мови, що вказує на предмети, ознаки або кількість, не називаючи їх. Займенники, подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки? Конкретне лексичне значення займенників виявляється тільки в контексті, коли мовець співвідносить їх з певними іменниками, прикметниками або числівниками.

Розряди займенників:

•особові (ми, ти, ви, він, вона, воно, вони)

•зворотний (себе)

•взаємні (одне одного, одне другого)

•присвійні (мій, твій, ваш, наш, його, її, їхній)

•вказівні (цей, сей, осей, той, такий)

•означальні (весь, всякий, кожен, самий, сам, жодний, інший)

•питальні (хто?, що?, скільки?, котрий?, чий?)

•відносні (хто, що, скільки, котрий, чий (інколи два розряди об'єднують у питально-відносний)

•неозначені (абихто, абищо, деякий, дечий, хтось, щось, котрийсь, будь-хто, будь-що, скільки-небудь, казна-скільки, хтозна-як)

•заперечні (ніхто, ніщо, ніяк, ніскільки, аніщо, анічий, аніякий)

Конкретне значення займенника змінюється залежно від суб'єкта, ситуації, як у наведеному прикладі. Отже, виділення займенника як частини мови ґрунтується на особливій його семантиці — високій узагальненості значення. Так, займенник він може означати особу і будь-який предмет, хто— будь-яку особу.(одну чи декілька), який — може вказувати на якість чи властивість особи або предмета, стільки — на кількість осіб чи предметів. Тобто займенникам властиві узагальнено-предметні, узагальнено-якісні і узагальнено-кількісні значення, які конкретизуються лише в контексті.

Займенники відмінюються, хоча кожен розряд і навіть переважна більшість окремих займенників має свої особливості відмінювання (для особових займенників характерний суплетивізм —я, мене, мені; наявність безприйменникових та прийменникових рядів відмінкових форм — його, до нього; відсутність у зворотного займенника себе форми називного відмінка тощо).

Відмінювання займенників

Одні займенники змінюються за відмінками, як іменники (хто, він, що, я), інші- за родами, числами і відмінками, як прикметники (нічий, ваш, деякий).

Займенники скільки, стільки змінюються за відмінками, як числівник два.

ОДНИНА

МНОЖИНА

Відмінювання з а п е р е ч н и х і неозначених займенників.

Заперечні і неозначені займенники відмінюються за типами відмінювання пи

тально-відносних займенників: ніхто — як хто, нічий — як чий, казна-що — як щ0

скількись — як скільки і т. д.

У неозначених займенників якийсь і чийсь у родовому й знахідному відмінках

множини з’являється вставний (протетичний) [о]: якихось, чиїхось; так само

утворюється друга форма орудного відмінка займенників хтось і щось: кимсь і

кимось, чимсь і чимось. Займенники мають розгалужену систему відмінювання, тому що спів відносні зі словами кількох частин мови — іменників, прикметників, числівників.

30. Числівник. Значення числівників як слів, що виражають кількість і порядок при лічбі. Головні граматичні ознаки.

Числівник - це самостійна повнозначна частина мови, що означає абстрактно-математичне число або кількість предметів чи їх порядок під час підрахунку. Числівником називається частина мови, яка позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

V реченні числівники виконують різноманітні функції. Сполучаючись з іменниками, вони у формі називного відмінка виконують роль підмета, а в непрямих - роль означення: Через левади та городи два куми йшло з весілля до господи (Л. Глібов). На роздоріжжі під сімома вітрами стояло місто (3 журналу). У першому реченні сполучення два куми виступає підметом, у другому числівник сімома - означення до іменника вітрами. Числівник може виконувати роль іменної частини складеного присудка: Два на сім - чотирнадцять. Більшість числівників, що позначають абстраговану чи конкретно виявлену кількість предметів, не виражають граматичного значення роду та числа. Числівники, що позначають порядок предметів при лічбі, виражають граматичні значення роду, числа й відмінка, зумовлені формою означуваного іменника: шостий клас, шоста група, шосте червня, шості уроки, шостого класу, шостої групи, шостого червня, шостих, уроків.

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові.

• Кількісними називаються числівники, котрі позначають кількість предметів і відповідають на питання скільки? Серед них виділяють власне кількісні (два, п'ять, вісімнадцять, тридцять шість); дробові (чотири восьмих, сім цілих три десятих); збірні (троє,десятеро); неозначено-кількісні (кілька, багато, чимало).

Кількісні числівники змінюються за відмінками, але не мають граматичних ознак роду і числа. Виняток становлять числівники один (одна, одне,-о), одні; два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.

• Порядковими називаються числівники, які позначають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі?: перший, перша, перше, перші; одинадцятий, одинадцята, одинадцяте, одинадцяті.

Порядкові числівники, подібно до прикметників, змінюються за родами, числами і відмінками.

У реченні числівники можуть бути різними членами речення: І один у полі воїн (підмет); Семеро одного не ждуть (підмет, додаток); Одна ластівка весни не робить (означення). Якщо кількісний числівник поєднується з іменником, то разом із ним входить до складу підмета, присудка, додатка, означення, обставини: На румунському боці три пари волів тягло канатом проти води здорове червоне судно.

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені:

•Простими називаються числівники, що мають один корінь: один, три, сто, перший, третій, сьомий; двоє, мало, багато;

•Складними називаються числівники, що у своєму складі мають два корені: одинадцять, дев'ятнадцять, двадцять, двісті, триста, одинадцятеро, двадцятеро, кількадесят, кількасот;

•Складеними називаються числівники, які містять в собі два і більше простих чи складених числівників: (двадцять чотири, тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий).

31. Відмінювання і особливості вживання різних груп числівників, синтаксичні функції і зв’язки з іншими частинами мови.

32. Прислівник. Значення прислівників як слів, що виражають ознаку іншої ознаки. Морфологічні ознаки і синтаксична роль прислівників: означальні і обставинні. Ступені порівняння означальних прислівників.

Прислівник- це незмінна частина мови, що виражає ознаку дії, стану або ознаку іншої ознаки (надто повільний, повернути праворуч).

На відміну від інших самостійних частин мови прислівник не змінюється ані за числами, ані за відмінками, не має він також і ознак роду.

Прислівник не має свого, властивого тільки йому лексичного значення. Воно зумовлене лексичними значеннями тих частин мови, від яких він утворюється (день- вдень, мій- по-моєму, осінь- восени).

Прислівники мають властиві тільки їм словотоворчі суфікси -о, -е (тепло, добре, важче), -и, -ому, -єму (по-братськи, по-моєму).

Означальні прислівники

Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або стану (швидко бігти, міцно спати) та спосіб вияву їх, міру або ступінь (піклуватися по-батьківськи, занадто вразлива натура, утричі більша вага).

Означальні прислівники поділяються на три групи: якісно-означальні, способу або образу дії, кількісно-означальні.

Якісно-означальні прислівники

Дають якісну характеристику дії або стану, відповідаючи на питання як? Вони творяться від основ якісних прикметників за допомогою суфіксів -о або -е, наприклад: гарно, розумно, вдало, гаряче, добре.

Якісно-означальні прислівники утворюють форми вищого і найвищого ступенів порівняння, наприклад:

легко — легше — найлегше

гірко — гіркіше — найгіркіше.

Вищий і найвищий ступені якісно-означальних прислівників творяться так само, як і ступені порівняння якісних прикметників.

Вищий ступінь утворюється за допомогою суфіксів -ше або -іше (довго — довше, тепло — тепліше), а також суплетивно (гарно — краще, погано — гірше) або аналітичним способом (вдало — менш вдало, ясно — більш ясно).

Найвищий ступінь твориться за допомогою частки най-, що додається до форми вищого ступеня, наприклад:

весело — веселіше, найвеселіше

дорого — дорожче, найдорожче.

Прислівники способу або образу дії

Вказують на спосіб дії і відповідають на питання яким способом? (гуртом, уплав, по-нашому, по-материнському).

Кількісно-означальні прислівники

Виражають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву якісної ознаки і відповідають на питання: скільки?, наскільки?, якою мірою?, як багато? (двічі, утричі, дуже, надзвичайно).

Обставинні прислівники

Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається дія, тобто характеризують дію або процес за часовими, просторовими, причиновими відношеннями, рідше — за метою її виконання.

Обставинні прислівники поділяються на чотири групи: прислівники часу, прислівники місця, прислівники причини, прислівники мети.

Прислівники часу

Характеризують дію за часовими відношеннями і відповідають на питання: коли?, відколи?, як довго?, доки? (тепер, колись, віддавна, щороку, завжди, учора, понині, одвіку).

Прислівники місця

Означають місце дії або напрям руху предмета. Відповідають на питання: де?, куди?, звідки? (угорі, вниз, здалеку).

Прислівники причини

Виражають причину дії і відповідають на питання: чому?, через що?, з якої причини?

Прислівники мети

Виражають мету дії і відповідають на питання: для чого?, нащо?, з якою метою? (умисне, наперекір, напоказ)

Безособово-предикативні прислівники

Безособово-предикативні прислівники (їх ще називають словами категорії стану) виражають:

стан природи (тихо, ясно, тепло, темно, холодно);

психічний або фізичний стан людини (легко, весело, радісно, сумно, душно);

зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (треба йти, необхідно виконати, потрібно сказати).

У ролі головного члена безособових речень вони виражають відношення до особи, яка зазначає певного стану, або вказують на загальний фізичний стан природи. Порівняйте: Дівчині весело (холодно, лячно, байдуже); Надворі весело (холодно, сухо).

Займенникові прислівники

Можуть входити як до означального, так і до обставинного різновиду прислівників. Серед них відокремлюють:

питально-відносні: де, куди, як;

вказівні: так, там, тут, сюди, туди, тоді;

заперечні: ніде, нікуди, ніколи, ніяк;

неозначені: десь, кудись, колись.

Модальні прислівники

Передають ставлення мовця до змісту висловлювання (мабуть, можливо, напевно, безперечно, по-перше й т.ін.).

33. Творення прислівників. Перехід у прислівники інших частин мови (адвербіалізація). Перехід прислівників у інші частини мови.

Способи творення прислівників

Префіксальний: вчасно — завчасно, давно — недавно.

Суфіксальний: дбайливий — дбайливо, де — десь, три — тричі.

Префіксально-суфіксальний: верх — наверху, лівий — зліва.

Перехід інших частин мови в прислівник: весною (ім.) — весною (присл.), шкода (ім.) — шкода (присл.).

Складання слів однакових або протилежних за значенням: часто-густо, тишком-нишком, ледь-ледь.

Злиття основ слів: босі ноги — босоніж, пан і брат — запанібрата.

Адвербіаліза́ція — перехід будь-якої частини мови (переважно іменника і прикметника) у прислівник, напр.: трудівник працює ранком. Процес мовах збільшує кількість прислівників, розширюючи цим функцію обставинних слів у реченні.

Адвербіалізація — живий процес сучасної української мови, внаслідок цього часто не можна провести чіткої межі між прислівником і ін. частинами мови, що створює неминучі труднощі в правописі. При адвербіалізації або онаречіваніі форм і слів окремих частин мови мовні одиниці переходять у прислівники і є лексико-граматичними омонімами вихідних форм і слів. Лексико-граматичні класи прислівників безперервно поповнюються за рахунок інших частин мови, до того ж частіше знаменних. Сутність процесу адвербіалізації полягає в тому, що деякі форми випадають з системи словозміни своєї частини мови, втрачаючи її граматичні ознаки, і набувають граматичне значення прислівника, а також нерідко особливу лексичне значення. При переході у прислівники форми втрачають та синтаксичні властивості колишньої частини мови - здатність поєднуватися з прикметником або керувати іншими словами, пор.: Дивлюся на високий будинок - Що вам задали додому?; Ліз наверх - на верх гори; підійти важливо і не поспішаючи - Він спіткнувся, поспішаючи нам назустріч. В історії мови прислівники виникали з різних форм імен та дієслів (найчастіше з відмінкових форм іменників, у т. ч. у поєднанні з прийменником: плентатися кроком, знати напам'ять, потрапити в халепу).

Перехід прислівників у склад повнозначних частин мови пов’язаний зі зміною лексичного значення, а при транспозиції у службові відбувається його втрата. Якщо прислівник у реченні починає виконувати функції семантичного зв’язку слів у реченні для надання додаткової семантики, певної модальності, комунікативної спрямованості, то це слугує знаком транспозиційного переходу до лексико-граматичного класу часток. При вираженні релятивності має місце транспозиція у прийменники. Функцію сполучників починають виконувати насамперед прислівники, що за своєю семантичною природою здатні виражати різні відношення між предметами об’єктивної дійсності. Унаслідок категоріальних змін наявний перехід прислівника у модальне слово зі зміною атрибутивної функції на функцію вираження суб’єктивного ставлення до змісту повідомлення. Потенційна наявність емоційно-експресивного або наказово-спонукального значення у слові є основною умовою інтер’єктивації. Перехід прислівників в інші частини мови тривалий, оскільки пов'язаний безпосередньо із процесами узагальнення, абстрагування окремих явищ об’єктивної дійсності та вираженням засобами мови цих складних процесів. Найбільше відприслівникова транспозиційність представлена неповними випадками субстантивації, вербалізації, ад’єктивації, нумералізації, прономіналізації, партикуляції, препозиціоналізації, кон’юкціоналізації, модаляції та інтер’єктивації.

34. Питання про місце слів категорії стану в системі частин мови.

Класифікація частин мови В.Виноградова одна з найпоширеніших. На його думку, не всі слова є частинами мови, а до слів, які перебувають за межами частин мов, належать модальні слова, частки мови і вигуки. Отже, за функціями В.Виноградов усі слова поділяв на чотири групи: частини мови, модальні слова, частки мови, вигуки.

Частини мови. До них належать слова, які виконують номінативну функцію, є або можуть бути членами речення. На цій основі він виокремив сім частин мови: іменник, прикметник, числівник як іменні частини мови, залишки займенників, дієслово, прислівник, слова категорії стану.

Модальні слова. Такими він вважав слова, які виражають відношення висловлюваної думки до дійсності, яке встановлює мовець. Синтаксичні функції і семантична будова модальних слів відрізняється від функції і се мантики частин мови та часток мови.

Частки мови. До цієї групи він відносив власне частки, зв’язки, прийменники і сполучники. Службові слова В. Виноградов, як і французький мовознавець Жозеф Вандрієс (1875-1960), називав морфемами, тобто виразниками суто граматичних відношень.Вигуки. За В.Виноградовим, вони перебувають за межами частин мови і часток мови й не мають нічого спільного з морфологією. На його думку, ці слова пов’язані з емоційним мовленням і не належать до структури інтелектуального мовлення.Порядкові числівники В.Виноградов називав прикметниками із значенням ознаки (відчислівникові прикметники).

До займенників він відносив як залишкові явища лише особові займенники (я, ти, він, ми, ви, вони), зворотний займенник (себе) та їх похідні. На його думку, займенник перебуває в стані занпаду.

Як і Л.Щерба, В.Виноградов виокремив і слова категорії стану, яка утворилася на основі деяких іменників, прикметників, прислівників і дієслів.

Усі частини мови, як зазначав В.Виноградов, між собою генетично пов’язані і взаємозумовлені: прислівник сформувався на основі іменників, прикметників, прислівників, займенників, дієприслівників, дієслів, дієприкметників; слова категорії стану – на основі іменників, прикметників, дієприкметників, прислівників, дієслів; дієприкметник – на основі прикметників і дієслів; дієприслівник – на основі дієслів, прислівників і дієприкметників. Сучасні українські граматисти (І.Вихованець, К.Городенська) при класифікації частин мови користуються гетерогенною (за кількома різнорідними критеріями) системою трьох принципів (семантичного, морфологічного, синтаксичного). На її основі Іван Вихованець (нар. 1935) виокремив лише чотири частини мови: іменник, прикметник, дієслово, прислівник. Катерина Городенська (нар. 1948) – ще й числівник, однак тільки за однією семантичною ознакою, їхня класифікація відрізняється від традиційної низкою особливостей. Ці граматисти, як і російський мовознавець Олена Кубрякова (нар. 1927), у семантиці частин мови на перше місце ставлять ономасіологічну (грец. назва, найменування і слово, вчення) властивість слів (здатність бути номінативними знаками, знаками-назвами), а не їх синтаксичну функцію. Автори класифікації не відносять до розряду частин мови займенників, оскільки ці слова виконують лише дейктичну функцію, яку вони вважають недостатньою підставою для частиномовного статусу. І.Вихованець і К.Городенська зазначають, що прислівник не має власного лексичного значення, хоч і має категоріальне значення “ознаки ознак”, а також відстоюють нечастиномовний характер службових слів, кваліфікуючи їх як аналітичні синтаксичні морфеми, оскільки вони, передаючи семантику відношення, виконують лише релятивну функцію. Отже, в сучасній морфології тривають пошуки нових напрямів у вивченні частин мови. Поняття частин мови, на нашу думку, слід висвітлювати ширше, ніж В.Виноградов, який усі слова мови поділяв на частини мови і нечастини мови (модальні слова, частки мовлення, вигуки), і до частин мови відносити всі однотипні слова (зокрема модальні слова, частки і вигуки), що виділяються з мовлення на основі спільних ознак. Слово – це звук чи комплекс звуків, які пройшли через свідомість людини, відтворені її мовленнєвим апаратом і виконують соціальну функцію, тобто є лінгвальними ознаками дійсності. Тому до слів належать вигуки і всі службові слова. Усі слова мови семантично навантажені. Єдність лексичної і граматичної семантики становить сутність слова. Асемантичних слів не буває, як не буває слів лише з граматичним або лише з лексичним значенням. Тому й прийменники, сполучники, частки, вигуки мають лексичне і граматичне значення, хоч і своєрідне. Лексичним є не лише понятійне, речовинне значення, що виконує номінативну або вказівну функцію, а й таке, що має певне смислове навантаження, певний зміст, усвідомлений колективом. Найбільш прийнятною є традиційна класифікація частин мови за чотирма ознаками: категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними властивостями, характером суфіксів. На їх основі доцільно виокремлювати дванадцять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, слова категорії стану, модальні слова, прийменник, сполучник, частку, вигук (Володимир Олександрович Горпинич). Лексичне значення слова має мінімальний рівень узагальнення (абстрагування), якого достатньо для розрізнення окремих слів, але недостатньо для розрізнення груп однотипних слів. Тому частини мови розрізняються не лексичним, а категоріальним значенням, оскільки воно є вищим рівнем узагальнення і базується на лексичному значенні окремих слів.

1. ЗНАЧЕННЯ І ГРАМАТИЧНІ ОЗНАКИ ДІЄСЛОВА

Дієслово - це самостійна, повнозначна частина мови, що означає дію або стан як процес і виражає й