Джерельна база 4 page

У літописному повідомленні про князя Ігоря, що є першим письмовим свідченням такого зіткнення, видно, що причиною невдоволення було вільне тлумачення умов угоди та грубе порушення звичаю. Очевидно, існувала попередня домовленість князя з древлянами, котрих Костянтин Багрянородний називає пактіотами. Але невдало склалися зовнішньополітичні обставини. Похід на Візантію 945 р. не задовольнив князя і дружину (котру треба було годувати), тому природним для них було вільне тлумачення розміру данини. До того ж, літопис свідчить і про роптання війська: “В се ж лъто рекоша дружина Игореви: Отроци Свънълъжи изодълися суть оружьем и порты, а мы нази. Поиди, княже, с нами в дань, да и ты добудеши и мы.”[232].

З тексту видно, що під час цього, першого походу князя в древлянську землю дружина поводила себе не належним чином, а саме: князь взяв данину більшу ніж раніше: “И послуша ихъ Игорь, иде в Дерева в дань, и примышляше къ первой дани, и, насиляше имъ и мужи его”[233]. Можливо, під час збору податків князь з дружиною так і не домовився відносно того, наскільки ж можна збільшити їх розмір. Очевидно, що це, а також мовчазна згода пактіотів були причиною повернення Ігоря до древлянської землі з новими вимогами.

В цьому контексті можна погодитись з І. М. Троцьким, котрий вбачав у “Повісті Временних літ” відображення “дружинної” ідеології[234]. Пронизуючи всі відносини Давньоруської держави, ця ідеологія була відгомоном звичаєвих часів військової демократії. Військово-дружинна знать була в Руській державі головним суб’єктом власності на землю, яка обкладалась фіксованою податком – даниною, була. Цю форму власності можна визначити терміном “корпоративна власність військової знаті”. Як князівську її розглядати не можна, оскільки у ІХ – Х ст. князь виступав лише як глава дружинної корпорації і не був вільним розпорядником додаткового продукту що надходив від населення. Князь повинен був розподіляти отримані надходження серед дружинників[235] і останні мали можливість в разі незадоволення виказати йому свої претензії, що й підтверджують літописні повідомленнями.

Древлянська ж знать відчула наступ на свої особисті права, і вчинила, як велить звичай: “Аще ся въвадить волкъ в овцъ, то выносить все стадо, аще не убъють его; тако и се, аще не убьем его то вся ны погубить”[236]. В контексті страти Ігоря як “вора та розбійника” вовча символіка в мові деревлян відображає зіткнення старого племінного права з князівською правотворчістю. Їх промову можна вважити посиланням на звичаєву правову основу відносин з князем і розправи з Ігорем. Через нові відносини, що виникли в слов’янському суспільстві в Х ст. проглядали звичаєві елементи, що становили собою основу праворозуміння слов’ян на той час. Це підтверджують і наступні події, зокрема відрядження до княгині Ольги “гостей” з древлянської землі і пропонування їй в чоловіки князя Мала.

Очевидно, що древляни в своїх діях спирались на звичай, принаймні, Ольга гідно приймає і слухає гостей, і навіть підступно погоджується на їх пропозицію. Та впевненість, з якою поводились в Києві посланці, доводить, що вони відчували себе послами від Древлянської землі в тому розумінні, котре це слово мало в Х ст., адже відомо, що таких охороняв звичай недоторканості. Вони навіть логічно обґрунтовують свій вчинок і пропонують Ользі іншого чоловіка, котрий на відміну від Ігоря, що лише грабував, навів порядок в Древлянській землі: “…Бо мужъ твой аки волкъ расхищая и грабя, а наши князи добры суть, иже распасли суть Деревъску землю, да поиди за князь нашь Малъ”[237]. Все це переконує, що посланці вважають себе рівноправними партнерами, сусідами, але ніяк не підлеглими Київської землі.

Але Ольга не сприймала гостей як рівноправних партнерів, а значить, керуючись звичаєм помсти, троєкратно мстить древлянам. Спалення Іскоростеня можна вважати не лише першою письмово засвідченою перемогою князівської влади над звичаєвими традиціями, а й прецедентом для інших данників Русі, котрі за звичаєм тлумачили пакт-договір з Київською державою як рівноправну угоду сторін. Трикратно помстившись древлянам, княгиня вчинила згідно звичаю. Після останньої помсти Ольга взяла в полон старійшин, з рештою ж населення було вчинено “…Яко взя градъ и пожьже и; старъйшини же града изънима, и прочая люди овыхъ изби, а другия работъ предастъ мужемъ своимъ, а прокъ их остави платити дань”[238]. Тобто, одних людей веліла вбити, інших віддати в рабство дружині, ті ж, що лишились живими, зобов’язувались сплачувати данину. Літопис мовчить, чому правителька не умертвила племінну знать. Можна лише припустити, що старійшини, як охоронці звичаю родового суспільства, виступали заручниками і були гарантом покори древлян великокнязівській владі.

Після розправи над древлянами стало очевидним, що усні приблизні норми данини вже не задовольняють ні князя ні данників. Тому княгиня Ольга упорядкувала збір податків: “И възложила на ня дань тяжъку: две части дани идета Киеву, а третья Вишегороду к Ользъ; бъ бо Вишегородъ градъ Волзинъ. И иде Вольга по Дерьвъстъи земли с сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки; и суть становища ея и ловища”[239]. Далі літопис повідомляє, що в наступному році правителька приїхала до Новгорода і встановила по р. Мсті погости й данини, а по Лузі – оброки й данини[240]. З цього короткого повідомлення видно, що полем законотворчої діяльності княгині вже є не лише древлянська земля, але вся Русь. Літописи не фіксують опору князівській правотворчості і це є показовим. Діяльність Ольги докорінно відрізняється від полюддя. Реформа княгині полягала в загальний фіксацій правових норм (“уставы”) та данин (“уроки”), котрі тепер вже стягались не під час набігів дружини (для її ж “кормління”), а спеціальними представниками князівської адміністрації в інтересах держави.

Отже, в другій чверті Х ст. полюддя здійснювалось київськими дружинними загонами всередині кожного союзу племінних князівств. Під час князювання Ігоря київські дружинники використовували міста й містечка місцевих князів як становища, тобто місця перебування під час стягання данини. Вони не будували власних опорних пунктів, доки жорстка розправа древлян з київським князем не переконала Ольгу забезпечити недоторканість князівських збирачів податків. Для цього почали влаштовуватись укріплені стоянки. Мудрість княгині полягала в тому, що творячи право, вона зробила все, щоб місцеве населення дотримувалось старих звичаєвих норм. В давнину поняття власної території вважалось священним. Порушення загальноприйнятого укладу могло викликати невдоволення місцевого населення. Будуючи ж укріплені стоянки, княгиня створила для державних збирачів податків власну територію. В слов’янській міфології її охороняв дух предка – Чур. Порушення межі, певного кордону й зараз в російській мові виражається поняттям “чересчур”, а в Х ст. викликало екзистенційний страх[241]. Якщо хтось заходив на чужу територію, він мусив узгоджувати свої дії зі звичаєм цієї землі. Таким чином, княгиня забезпечила недоторканість збирачів податків і стабільність надходження данини.

У 42 статті “Руської Правди” під назвою “урок” бачимо постанову Ярослава “о поклонении вирном”[242]. Так само постанови податкові, наставлені Ольгою, мають назву уроків. Часто це випливало із самого значення слова. Урок – значить, уректи, оректи, а устав – значить установити, постановити. Уроки видавав князь на власний розсуд, керуючись лише своєю волею, устави ж приймались в порозумінні з іншими чинниками державної влади, принаймні, з боярською радою.

Отже, ліквідація Ольгою автономії союзних племінних князівств знаменувала собою новий етап в системі стягнення данини, а значить, в загальній правничій системі Київської держави. Конфлікт звичаю та князівської правотворчості вже неможливо було приховати за союзницькими угодами. Правління Ольги можна вважати винятковим збігом обставин для держави Русь, оскільки в політичній та правовій культурі останньої домінуючим є дружинний елемент, а жінка не могла бути військовим ватажком. Більше того, формально Ольга навіть не вважалась правителькою, а лише регентшею при малолітньому князеві Святославу, котрого більше цікавили військові походи, аніж справи державного життя.

Загальновідомо, що ті поняття та категорії, які прийнято вважати за щодо сучасних держав, не завжди є такими для епохи середньовіччя. Як зазначав М. В. Довнар-Запольський, „к устрою древних государств нельзя применять современной мерки”. Необхідно звернути увагу, що саме слово “закон” в період Руської держави мало дещо інше значення, ніж в наш час. В слов’янських мовах поняття “закону”, як рішення верховної влади в державі, виникає лише в добу московського самодержавства. В пам’ятках права попередніх епох рішення органів державної влади називаються “уставами” й “правдою”. З цієї точки зору можна вважати діяльність князів, що видавали устави законотворчою. Отже, першими зразками князівської законотворчості були “устави” та “уроки”. Згадка про існування на Русі уставу міститься в 6 ст. русько-візантійського договору 945 р.: “Аще ли ключится украсти русину от грекъ…да вдастъ и цъну его сугубо, и тъ показненъ будеть по закону гречьскому, и по уставу и по закону рускому”[243]. Це дає підстави припустити, що перші устави видавались ще Ігорем.

Відтак, в Х ст. звичаєвий елемент правовідносин є досить відчутним. В цей час ще діяли звичаєві інститути – жерці (волхви, хмарогонителі), рада старійшин, віче, княжа рада. Літописи повідомляють про “старців градських”, що брали участь в київському вічі, “нарочитих” та “перших” мужів, котрими Володимир заселяв міста, що межують зі степом, “старійшин града”, котрих Ольга взяла в заручники, а також “нарочитих мужей”, що брали участь в святкуваннях та інших урочистих заходах, організованих князем Володимиром. Очевидно, це була цивільна родоплемінна аристократія, котра після ліквідації племінних автономій, природно намагалась відіграти свою роль в політичному житті Київської держави.

Звичаєві елементи були наявні в державній урядовій системі, де поряд з князівським існувало земське, громадське управління, що зберігало чинність протягом всього середньовіччя[244]. В. В. Івановський слушно зазначав, що князівська влада ніколи не вступала в боротьбу з громадою, оскільки діяльність останньої носила адміністративний, але не політичний характер. В збереженні адміністративної самостійності громади князі бачили найкращу гарантію дотримання власних інтересів, оскільки громада була платоспроможним органом, джерелом князівських надходжень. Ніщо інше не могло її зберегти від розкрадань намісників, як власна адміністративна й судова самостійність[245]. Це громадське управління базувалось на місцевих традиціях та звичаєвому праві, з котрим в тій чи іншій мірі мали узгоджуватись уставні грамоти князів. Оскільки приватне життя всередині громади певний час не входило в сферу державних інтересів князя, головним регулятором суспільних відносин тут лишався звичай.

Для поширення централізованого державного регулювання суспільних відносин звичаєве право, як сукупність традиційних правил, становило заваду, а нерідко знаходилось в опозиції такому регулюванню. Воно перекривало той чи інший закон авторитетом давнини, загальновживаністю та безперервністю дії. Звичаєве право, таким чином, як символ місцевих порядків та управління виглядало в уявленні центральної влади свавіллям.

Отже, в правовому полі Руської держави в Х ст. спостерігаються такі тенденції: по-перше, майновий елемент, що закріпився в правовідносинах, поступово витісняє звичаєвий уклад. Це виразилось в загостренні конфлікту між державницьким центром та племінними окраїнами. Завдяки звичаєвому стилю правового мислення непорозуміння між місцевою аристократією та київським правителем набувають загрозливих форм, отже щоб запобігти цьому, останні починають видавати устави та уроки, що є першими зразками князівської правотворчості і явним наступом на звичай. По-друге, нові правовідносини в державі не виключали старих, а діяли паралельно з консервативними звичаєвими відносинами в громаді. По-третє, в політичній та правовій культурі досить впливовим був дружинний елемент, що позначилось на особливостях загальних правовідносин в державі.

4.3. Правові засади регулювання
міждержавних відносин

Ранньодержавне об’єднання з центром в Києві потребувало міжнародного визнання як держави, оскільки в такій формі воно вже існувало на початку ІХ ст. В цей час Русь вже заявила про себе на міжнародній арені, про що свідчать арабські автори.

Ібн-Хардадбех, зокрема, повідомляє, що купці-руси, ймовірно, торговельні агенти, що збували данницькі надходження і продукцію самої Русі, вивозили цінні хутра і зброю до Ірану і навіть до Багдаду[246].

Принципово новим можна вважати згадку про посольство від Київської держави, що міститься в Бертинських анналах єпископа Пруденція, де він повідомляє про послів “народу Рос”, які в 839 р. прийшли до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм. Роком раніше перше руське посольство з’явилось у Візантії, що знаменувало собою цілий етап міждержавних відносин двох держав[247], стосунки між якими протягом чотирьох наступних століть визначатимуть розстановку політичних сил у Східній Європі.

У слов’ян напередодні ІХ ст. був певний досвід стосунків з Візантійською імперією, котрий з огляду на суспільну організацію перших базувався виключно на звичаї. Як зазначалось, уряд Візантії регулярно запрошував на службу військові дружини слов’ян у V-VII ст., але з VIII ст. слов’янські дружини, очевидно не можуть бути використані без погодження з київським князем. Отже, посольство 838 р., що було першим мирним посольством, що мало на меті налагодження дружніх стосунків для регулювання торговельних зносин та умов перебування іноземців на території кожної з держав.

Між 838 р. – 882 р. відбувалась трансформація звичаєвих норм на правовий звичай. Утвердження Олега на чолі Київської держави не внесло істотних змін у систему устрою та правління. До перевороту 882 р. відносини між Руссю та Візантією регулювались угодою Аскольда з імператором Василем ІІІ, про яку свідчить Ніконовський літопис, говорячи, що імператор “створил мирное устроение” з Аскольдом[248].

Про цю угоду згадує і Костянтин Багрянородний, зазначаючи, що Візантія зобов’язувалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь – надавати імперії військову допомогу, привілеї купцям. Політичне становище Візантії, східні кордони якої атакували араби, а на о. Кріт хазяйнували пірати, було нестабільним, тому не дивно, що вона погодилась на запропоновані умови. Посідання руського престолу норманським воїном Олегом викликало хвилю сепаратизму в племінних княжіннях, що сплачували данину Русі, а в сфері зовнішніх зносин - спробу денонсації угоди Аскольда з Василем ІІІ, яка була невигідна для імперії. Тому, перші двадцять років були витрачені на повторне підкорення навколишніх племен, після чого, актуальним стало зовнішньополітичне питання. Оскільки Київська Русь з перших століть свого існування була політичною асоціацією “світлих і високих” князів, що перебували “під рукою у великого князя”, київський правитель мусив рахуватись з військово-політичною міццю, на яку спиралась влада племінних князів. Олег був типовим норманським дружинним князем, котрий захопив владу завдяки війську, яке можна втримати лише шляхом постійних війн та грабіжницьких набігів[249]. Незаконність отримання руського престолу була слушним приводом для перегляду попереднього договору Візантії з Руссю, оскільки її було укладено не з Олегом. Таку політику можна пояснити тимчасовим поліпшенням зовнішньополітичного становища імперії.

В цей час Русь шукала шляхи збагачення правлячої верхівки, що було можливим через торгівлю та зовнішні загарбницькі війни. Відносини з Візантійською імперією давали руським князям торгівельні привілеї, оскільки Візантія потребувала військової допомоги з боку руської держави. Підписання першого торгівельного договору у 907 р. між Олегом та грецькими імператорами Левом та Олександром мало на меті змусити Візантію відновити виплату данини та підтвердити привілеї руським купцям. Новий князь, представши перед імперією на чолі 80-тисячного війська, до якого входили “…множество варяг, и словенъ, и чюдь, и словене, и кривичи, и мерю, и деревляны, и радимичи, и поляны, и северо, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверцы”[250], мав тонкий дипломатичний розрахунок: довести свою спроможність об’єднати таку силу племен і відкинути сумніви щодо чинності попередньої угоди. Цей договір вперше свідчить про присягу руського князя по “Закону руському”: “… Олега водивше на роту, и мужи его по Русскому закону кляшася оружьемъ своим, и Перуном, богомъ своим, и Волосом, скотьемъ богомъ, и утвердиша миръ”[251].

Наступний документ було підписано у 911 р. між Олегом та грецькими імператорами Левом та Олександром. Цей договір більший за змістом і мав деякі відмінності від попереднього за формою. В ньому зазначається, що сторони взаємно обіцяють мир та дружбу одна одній. Крім того, вони передбачають і точно визначають форму і спосіб вирішення спорів, котрі можуть виникнути між греками і русинами. Вперше за всю історію русько-візантійських відносин та й взагалі за всю історію зовнішньої політики Русі в договорі було створено загальний закон. Його метою було попередження будь-якого зіткнення між грецькими та руськими законами.

Наявність такої загальної норми викликала дискусію серед науковців. Свого часу М. Ф. Владимирський-Буданов, вказуючи на компроміс між звичаєвим правом русів та візантійським правом, зазначає, що в договорах більше руського права[252]. Р. Дарест вважає, що інакше й бути не могло, оскільки, коли два народи нерівної цивілізації приходять в зіткнення один з одним, то поступки завжди робить той, хто стоїть вище за розвитком[253]. В. І. Сергієвич доводив, що в основі договорів лежало лише грецьке право[254]. На думку Д. Я. Самоквасова, в угодах відтворилось лише слов’янське право[255]. Б. Д. Греков[256] та С. В. Юшков[257] вважають, що в основу договорів Русі з Візантією покладені закони та звичаї східних слов’ян.

Автор поділяє точку зору тих дослідників, які вважають, що в угодах міститься змішане право двох держав, норми якого були встановлені в результаті компромісу між державами, що домовляються. Так, можна погодитись з Р. Л. Хачатуровим[258] та Р. Дарестом[259], котрі вважають, що угоди створюють загальний закон, але він майже повністю запозичений з “Руського закону”. Створення такого загального закону свідчить про виникнення з візантійської і руської сторони колізії законів (не обов’язково писаних). Але струнка система мала бути. Отже, на момент підписання договору 912 р. на Русі вже існувала стабільна форма звичаєвого права, котра мала чинність закону.

Угода розрізняє два види злочинів – проти осіб і проти майна. Для вираження поняття “злочин” в договорі введені загальні терміни грецького походження, іноді перекладені на руську мову – “проказа”, “согрешение”. Тут спостерігається колізія правничих понять і поступка на користь християнської правової доктрини Візантії. Адже згідно неї злочин як філософська категорія є порушення вищого Божественного закону, що і є, власне, “согрєшенієм”. У слов’янському ж язичницькому світогляді злочин був “обидою” проти особи, а значить, проти всього роду.

Угода визначає обов’язковим наявність доказів. Жалібник (позивач) спочатку представляє судді або речовий або інший доказ, наприклад, скривавлений одяг жертви. Якщо цих даних не досить для того, щоб встановити вину обвинуваченого, звертаються до звичаєвих доказів – жалібнику дозволяється поповнити свої показання і докази присягою, прийнятою відповідно до правил тієї релігії, яку він сповідує. Пізніше ця звичаєва процедура отримає назву “очисної присяги”. Після того, як особа присягається, обвинувачення вважається доведеним. Відповідач підлягає неминучому засудженню, якщо тільки сам не подасть на суд докази своєї безвинності.

Тут мова не йде ні про ордалії, ні про суприсяжників (видоків), – правові та звичаєві інститути, що були досить поширеними на Русі, але не прийняті в грецьких судах. Але й нічого не сказано про покарання свідків, котрим руси в цих випадках користуватись не могли. Тому договір вибрав середній шлях між двома законами: “Аще о головах иже ся ключить проказа урядимся аще: да елико явь будеть показания явленым, да имеют верное о тацех явлении, а емуже начнуть не яти веры, да не клянется часть та, иже ищеть неятью веры, да егда кленется по вере своей, будет казнь, якоже явится согрешение о сем”[260]. Тут спостерігається ще одне звичаєве правило, за яким порушення присяги є самостійним складом злочину.

Вплив руського звичаєвого судочинства спостерігається і в статтях про вбивство: “Аще кто убиеть Крестъянина Русин или Християнинъ сотворивший убийство, аще естъ имовитъ да частъ его, сиречъ же его будетъ по закону, да возьметъ ближний убиеного, а и жена убившего до иметъ тамцем же прибудетъ по закону, аще ли естъ неимовитъ, створивший убийство и убежавъ, да держится тя жи, дондеже обрящется, яко да умреть”[261]. На користь руського права свідчить дозвіл мститися, правда, в момент скоєння злочину (“идеже аще створить убийство”). Візантійські юристи очевидно знали про поширеність цього звичаю на Русі, і поспішили його обмежити в договорі, заборонивши, таким чином, післясудову помсту законодавчо. М. Ф. Владимирський-Буданов вбачає в цій статті лише одну поступку на користь візантійського права – недоторканість майна невинної дружини злочинця[262]. Тут видно вплив римської правової доктрини, згідно якої власність є недоторканою, а жінка, котра не мала злої волі, не несе відповідальності за злочин, котрий вона не скоювала. За руським же правом, що засвідчується пізнішими писемними джерелами, при відшкодуванні шкоди родичам потерпілого інтереси дружини злочинця не беруться до уваги, принаймні, в “Руській Правді” про це нічого не сказано. Навпаки, за три найтяжчі злочини дружина підлягає “потоку й розграблению” (вигнанню з конфіскацією) разом з засудженим чоловіком.

Руське звичаєве право простежується і в зміні покарання грошовим викупом, чого візантійське законодавство не знало. Злодій (тать), застигнутий на місці злочину, може безкарно бути вбитий, лише якщо чинить опір і не дає себе зв’язати. Якщо ж він дає себе зв’язати і відвести до суду, то його лише засуджують до повернення вкрадених речей і як покарання, до сплати потрійної вартості цієї речі. Те ж саме спостерігається, коли річ взята силоміць або зі зброєю в руках. Договір визначає взаємні заходи для врятування суден, котрі попали в аварію, та екіпажу. Це були перші кроки до закладення підвалин морського права.

Особливо треба зупинитись на питаннях полону, адже мореплавство на початку своєї історії неминуче пов’язане з работоргівлею. Тут говориться, що викуплені бранці є вільними, але суму викупу вони повинні сплатити або грошима, або своїм трудом (тобто, викуп на обмін не визнається дійсним, існують чітко встановлені одиниці викупу полонених). Якщо будуть взяті греками в полон руси, що знаходяться на службі в іншій державі, то вони відсилаються на Русь з умовою викупу: “…Да взъвратиться въ свою страну, и отдана будет цена его, якоже речено есть, якоже есть купля”[263]. Враховуючи відстань від Русі до Візантії, цю статтю можна пояснити лише стабільністю відносин і чіткою їх регуляцією

Відомо, що в полон попадали і вільні люди. Отже, держави, що домовлялись, були зацікавлені захистити своє населення від рабства. Звичайно, уряд не мав можливості контролювати кожного купця, але законодавчо була видана норма про викуп полонених, що вже було кроком до їх зменшення. Раб в часи русько-візантійських угод коштував дорого, і взяття в полон будь-кого в одній державі представником іншої надавало гроші останній, автоматично зменшуючи трудові ресурси першої на одну одиницю. Це й було причиною наявності в угоді пункту про работоргівлю.

Вільні люди, продані в рабство, як руси у Візантії, так і греки в Русі, підлягали викупу по ціні 20 фунтів золота. Якщо руський раб втече, або буде викрадений, або уведений силоміць, то руський господар може віндіціювати (захистити) його в грецьких судах та відвезти в Русь. Отже, власник має право особисто або через свого представника провести обшук в будинку підозрюваного викрадача: “… И жалуют, да ищуте е, аще ли кто искушения сего не даст створити, местник, да погубит правду свою”[264].

Русам дозволялось поступати на військову службу до грецького імператора. Оскільки Візантійська імперія після короткого перемир’я 867 – 886 р. знову зазнала утисків з боку арабів та Болгарії і була зацікавлена у військовій допомозі, вона створила та юридично закріпила сприятливі умови перебування русів на своїй території. Тривале перебування у правовому полі іншої держави неминуче ставить майнові питання, тобто, питання юридичного статусу набутого майна, користування та розпорядження ним, зокрема, заповідання.

Русин, що перебував на службі в Візантії може вільно розпоряджатись своїм майном і на випадок смерті відказати його за письмовим заповітом. При відсутності останнього майно переходить до руських або грецьких родичів померлого: “… аще кто умретъ, не урядив своего именья, ци и своих не имать да взъвратится именъе к малым ближникам в Русь, аще ли створитъ обряженье, таковый възъметъ упряженое его, кому будетъ писал наследити именье, да наследити с отъ взимающих куплю Руси отъ различных ходящих в Грекы и удолжающихъ”[265].

Відтак, питанням власності й спадщини приділялась особлива увага. Договір намагається максимально захистити права родичів небіжчика. Але цей захисти також грунтується й на нормах звичаю і у випадку з перебуванням на службі в чужій країні не враховує той факт, які саме родичі повинні отримати спадщину в першу чергу – руські чи грецькі при відсутності письмового заповіту. Можливо шлюби русів з греками були юридично забороненими через колізію релігій, а ті, що фактично існували вважались недійсними.

Нарешті, договір передбачає взаємну видачу злочинців. В 1-ій статті говориться: “Аще злодей възвъратится в Русь, да жалують Русь християнскому царству и ять будет таковый и възвращен будетъ нехотяй в Русь”[266]. Це положення цікаве тим, що випереджає аналогічні договори Західної Європи на шість століть. Тут вони відомі не раніше ХV ст.

На основі аналізу договірних статей можна зробити ряд висновків. По-перше, тексти угоди свідчать, що її укладали держави з встановленим певним рівнем правової культури та соціально-політичного розвитку, що були зацікавлені у взаємному партнерстві та регуляції зовнішньополітичних стосунків шляхом письмового договору, скріпленого присягою з обох боків.

По-друге, сам факт підписання цих угод свідчить про існування у Русі стрункої системи усного звичаєвого права. Тобто, тих звичаєвих норм, котрі були санкціоновані державою протягом тривалого проміжку часу достатнього для того, щоб стати обов’язковими і загальновживаними. По-третє, пряме посилання договору на “Закон руський”, котрий в ст. 5 береться за вихідне право доводить, що давньоруський правовий звичай був головним регулятором стосунків у Київській державі. Більше того, ця усна система звичаєвих норм усвідомлювалась і застосовувалась як головне джерело внутрішнього права Русі.

“Закон руський” не дійшов до нас в письмовій формі. Але згадка про нього є непрямим доказом того, що це те саме усне звичаєве право, що мало за основу стародавній слов’янський звичай. На момент підписання договору Русь вже близько століття існувала в формі держави. Отже, в зазначений час виділились звичаї, обов’язкові для виконання, котрі були цією державою санкціоновані. Є підстави вважати, що “Закон руський” – це норми права, що виникли в основних центрах Русі і санкціоновані урядом держави. Таким чином, це система руських звичаєвих норм, що існувала на той час.

Звичаї, що трансформувались на правовий звичай, стосувались відносин між представниками певних соціальних груп, що динамічно формувались в державі. В основному трансформувались звичаї Київської землі і племінних територій, розташованих недалеко від Києва. Князям не було ні сенсу, ні можливості змінювати внутрішній звичай сусідніх племен, доки він не ставав на заваді князівській політиці.

Нарешті, говорячи про “Закон руський”, необхідно зупинитися на таких двох аспектах. По-перше, саме слово “закон”, як доведено Б. Д. Грековим[267], давньоруського походження, яке в Х ст. навіть перейшло до печенігів і було в них вживане. По-друге, необхідно звернути увагу на те, яке значення мало це слово в Х столітті і яке воно набуло сьогодні. В наш час “закон” – це постанова верховної влади в державі. Якщо цей термін розуміти саме так і по відношенню до ІХ-Х ст., то виходить непорозуміння. Адже слово “закон” і близькі йому “покон” давньоруського походження, давнішого ніж виникнення держави. Отже, можна погодитись з І. Ф. Еверсом[268], котрий звернув увагу на те, що літопис не згадує закони в загальному розумінні цього слова, а оскільки звичаї та нрави завжди передували законам, то перші закони і є ніщо інше, як звичаї та нрави, що отримали певне значення мовою певного народу і для кращого виконання зафіксовані на папері. Отже, те, що в договорі зафіксовано як “Закон руський” є ніщо інше, як усна форма руського звичаєвого права, що сформувалось і закріпилося в основних центрах Київської Русі.

Третій договір Русі з Візантією фіксується в літописах під 945 р. В цей час міжнародне становище Візантійської імперії поліпшились у зв’язку з послабленням Болгарії та розпадом арабського Багдадського халіфату на ряд окремих держав. Отже, для здійснення в 941 р. походу на Константинополь князь Ігор вибрав невдалий час. Руський флот був спалений під Константинополем “грецьким вогнем. Не бажаючи миритись з поразкою, військо Ігоря через три роки знову дійшли до Дунаю і Візантія поспішила відновити торговельний договір з Руссю. У перших трьох статтях документу наголошувалось на непохитності миру Русі з Візантією “поки сяє сонце й існує сам мир”, на суворій карі до його порушників, на праві русів посилати до Візантії будь-яку кількість кораблів з послами і купцями, на обов’язковість грецького уряду утримувати на свій кошт руських послів у Царгороді та забезпечувати руських купців усім необхідним протягом шести місяців перебування їх у Візантії.