Джерельна база 3 page

Запропонований О. А. Мельниковою термін „дружинна держава” відтворює суть вітчизняних процесів державотворення і правотворення зазначеного періоду, що характеризується практично повною відсутністю бюрократичних структур. Їх механізм полягав у поступовому підкоренні центральній владі племінних княжінь, так зване окняжіння територій[204]. Відірваність дружинної знаті від общинної структури сприяла як узурпації військової здобичі, так і перетворенню, спочатку добровільних, внесків одноплемінників в експлуатацію селян-общинників.

Отже, конфлікт звичаю та правотворчості був опозицією повноважень громадського самоуправління та військової влади предводителя дружини, Ця опозиція посилилась тим, що дружина стала першим над племінним прошарком, всередині якого розподіляється продукт, котрий поступає у вигляді данини [205]. Зазначений інститут сягає родоплемінного ладу, коли на загальних сходах вирішували долю надлишків суспільного продукту. Вони зберігались у спільних коморах, за якими наглядали старійшини чи інші представники звичаєвого самоврядування.

Данина, що збиралась в раннє середньовіччя, вела своє походження з двох форм стягнення додаткового продукту, зафіксованих Тацитом у германців – дарів та приношень одноплемінників і данин-контрибуцій з підкорених племен. В цей період даниною вважались побори при входженні “підданих” до складу держави, при накладанні контрибуції на переможених, при сплаті транзитними купцями з інших країн проїзних митних зборів, а також відкуп держави від наїздів[206]. Всі ці варіанти були присутні в контексті Київської держави. Данина відбувалась у формі полюддя і збиралась з фіксованої господарської одиниці – “диму”, що відповідало господарським можливостям колективу родичів, пізніше – “рала”, що свідчило про виділення парцельної сім’ї.

З розвитком суспільних відносин питання данини в інтересах племені почав вирішувати лише князь з дружиною. Пізніше, коли князь спираючись на власну дружину міг на перший план поставити свої власні інтереси, данина перетворюється на частину суспільного продукту, що відчужується на користь правителя. Б. А. Рибаков, услід за С. М. Соловйовим, звернув увагу на політичний характер полюддя. Дослідник вбачав у цій інституції “ключ до розуміння ранньої руської державності, першу, найбільш оголену форму панування й підкорення, здійснення права на землю й встановлення порядку підданства[207]. З появою в Середньодніпровському ареалі Хазарського каганату племінні княжіння постали перед вибором: платити данину каганату чи погоджуючись на протекцію київського князя об’єднуватись у союз.

Літописи свідчать, що таке об’єднання було справою далеко не завжди добровільною, оскільки східнослов’янські племінні княжіння являли собою значні територіально-політичні спільноти з цілком сприятливими соціально-економічними умовами для розвитку виробництва. В кожному з них існувала своя племінна знать. В подальшому населення різноетнічних регіонів Русі протягом всієї давньоруської історії боротиметься за автономію у складі давньоруської держави (уличі, древляни, сіверяни, в’ятичі)[208]. Б. А. Рибаков звернув увагу, що розчленування слов’янського світу на землі, що входили в “союз союзів” під назвою Русь і на решту, призвело до використання в давніх джерелах різних позначень. Слов’ян у складі Русі стали називати русами (незалежно від їх походження), решту ж – просто слов’янами[209].

Війни, перемога в яких вважалась універсальним засобом легітимізації влади були природнім механізмом регулювання потестарних відносин. У ІХ ст. слов’янські племінні утворення вже платили і власним “світлим князям”, і більш сильним сусідам. Факт приєднання навколишніх земель кожна сторона розуміла по-своєму. Між центральним урядом та племінною верхівкою укладався договір (ряд) за яким остання погоджувалась на збирання данини. Відтак, усний “ряд” з князями, що закріпився в народній свідомості як “правильний” спосіб затвердження державної влади, став основою для її подальшого розвитку.

Історичною традицією вітчизняного державотворення було укладання військових союзів, що базувались на усній домовленості скріпленій присягою. Їх регулювання здійснювалось звичаєвими нормами, що розумілись і сприймались як непорушні. Місцева знать вбачала в договорах з київським князем військовий союз, а погодження на данину тлумачилось як одна з умов угоди. Починаючи із ІХ ст., якісно новим було волевиявлення та рівність сторін, котрі базувались навколо пропозиції київського князя.

Племінна знать була незадоволена своїм становищем, оскільки мала віддати центральному урядові в обмін на протекцію частину своїх повноважень. Крім того, обкладання даниною свідчить про наявність політичної переваги центрального князя, а також її визнання тими, хто погодився платити. Відносини центрального консолідуючого елементу та інших етнополітичних утворень лишались напруженими, про що свідчать подальші події. Кожне таке суспільство складалось з окремих груп – князів із дружиною, громади, ремісників. Державотворчий процес наштовхувався на племінний сепаратизм, ілюструючи конфлікт місцевого звичаю і правотворчості міцніючої влади.

Розглядаючи давньоруський звичай, слід звернути увагу на тип суспільства, в якому він був головним регулятором. У переддержавному суспільстві цементуючим фактором була єдина ідеологія, котра складалась з трьох нерозривних елементів: звичаю, моралі та релігії. Норми зазначених чинників тісно переплітались між собою. Релігія була світоглядом тодішнього суспільства. Звичай вважався „божественним законом” і в цьому, за відсутності політичних санкцій, полягав його громадський імператив. Мораль, як оцінка будь-якого вчинку, була і похідним від „божественного закону”, і однією з його складових частин.

Ці перед державні норми були спрямовані на виживання спільноти, котра займала перше місце в ієрархії цінностей. Ранньокласове ж суспільство передбачає відповідну ідеологію, а точніше, кілька ідеологій в рамках національного світогляду[210]. Встановлення єдиного світогляду було далекоглядною політичною мрією правителів як Західної, так і Східної Європи, на досягнення якої були спрямовані більшість релігійних реформ. Давньоруське суспільство складалось з окремих груп – князів із дружиною, громади, ремісників, отже, за таких реалій навряд чи можна говорити про єдину ідеологію. Кожна група в залежності від головного типу діяльності керувалась своїми правилами-звичаями, в кожній формувались відповідні уявлення про навколишній світ.

Громада існувала як самостійна адміністративно-управлінська та головна виробнича одиниця. Ця особлива організація привнесла з докласового суспільства у ранньокласове свою внутрішню структуру, свої судові функції відносно співмешканців, своє право захисту членів громади від сваволі політичної влади, що стояла над громадою[211]. Оскільки головна її діяльність була спрямована на отримання врожаю, звичай громади представляв собою правила землеробського суспільства, чим і пояснюється тип вірувань, обрядів та ритуалів. Успіх у сільському господарюванні вимагає колективних зусиль, спрямованих на отримання результату, узгодженості дій, а також відповідних знань про основні закономірності природи. Колективний характер діяльності передбачає взаємозалежність членів групи та їх взаємну поруку. Так виникло божество “Род”, що охороняло групу людей, пов’язаних кровними зв’язками. Це божество втілювало і єдність родини, і єдність нащадків спільного пращура. Співставлення літописних даних з свідченнями про культ Роду й рожаниць в «повчаннях» проти язичництва доводить, що у ХІ – ХІІ ст. у східних слов’ян ще зберігається міфологічне усвідомлення обраності князівського роду як суб’єкта й об’єкта права руських князів, територіальної одиниці, а також родової землі, що не підлягала поділу[212].

Екзистенційний страх порушити єдність Роду був причиною відсутності жорстких санкцій щодо порушників встановлених правил, адже в колективі родичів кров вважалась священною. Звичай громади був спрямований перш за все на примирення сторін та підтримання злагодженої взаємодії і гармонії в цьому колективі. У досягненні спільного результату, кожна людина представляла собою цінність, а колектив був засобом і гарантом її виживання. За таких умов санкцією за порушення був остракізм. Саме тому на Русі не існувало смертної кари (ні простої, ні кваліфікованої), не існувало ката, не існувало людських жертвоприношень. Всі ці явища з’являться пізніше, з закріпленням держави, появою норманського військового елементу та пожвавленням зовнішніх зв’язків.

Всередині кожної громади існував свій звичай, як головний регулятор внутрішніх відносин, адже відомо, що такий виникає і формується саме в локальних суспільствах[213]. В умовах повільності процесів державотворення, аграрного характеру діяльності та існування довгий час у формі перед державних утворень звичаєві правила громади виявляться достатньо життєздатними. Певний час вони лишатимуться як “остаточні явища” навіть в державний період, оскільки, зважаючи на свою самостійність, громада певною мірою лишалась поза зором державних інтересів. Князівська ж правотворчість, перші фіксовані зразки якої відносяться до часів правління княгині Ольги, також враховували місцеві звичаї, оскільки навіть спираючись на дружину центральна влада не відчувала себе достатньо сильною, щоб відкрито суперечити звичаю громади[214]. До реформи князя Володимира 988 р. владі взагалі не було сенсу втручатись у традиції громадського побуту.

Дружинавже в перед державні часи представляла собою елемент, достатньо відокремлений від громади, і в філософському сенсі, повну їй протилежність (антитеза мечі - рала). Якщо звичай військової демократії антських утворень передбачав, що все землеробське населення в час військових дій береться до зброї, то в перед державний період Русі спостерігається певна спеціалізація, поява окремих соціальних груп зі своїми звичаями. Головною діяльністю дружини були військові походи, що вимагало певних рис характеру, і формувало відповідні правила поведінки, вірування та обряди. Військовий поєдинок – поле, відсутній у Руській Правді, є класичним прикладом таких звичаїв. На них містять посилання пізніші літописи. Князь Святослава також був “згодований з кінця списа”. Покровителем воїнів-дружинників був Перун, котрого іноді помилково вважають головним божеством східнослов’янського пантеону. Насправді цей культ з’явився на Русі в час зміцнення дружинного елементу, котрий з огляду на його участь у політичному житті дещо “перекривав” собою громадський.

Отже, будучи регулятором в перед державному суспільстві, що є одночасно і нормою поведінки і засобом її реалізації, давньоруський звичай узгоджується з тими змінами, котрі відбуваються у ранньодержавній Русі. Звичаєвий елемент правовідносин є відчутним, але протягом VІІІ – ІХ ст. поступово втрачають політичний вплив звичаєві інститути регуляції – старійшини, віче, жерці. Говорячи про родоплемінну знать, А. А. Горський звернув увагу, що для епохи становлення слов’янських держав відсутні надійні свідоцтва про наявність у слов’ян племінних старійшин (на відміну від служилої знаті). Дослідник пояснює це тим, що в ході розселення, внаслідок руйнації старої племінної структури місцева старшина втрачає свої позиції, поступаючись новій, служилій знаті[215]. Це твердження потребує уточнень, оскільки, по-перше, родоплемінна знать відома з джерел під назвою “нарочитих” та “перших” мужів”. По-друге, погоджуючись в основному з занепадом політичної ролі племінних старійшин, наголошуємо на основній його причині, яка полягала в розшаруванні дружинного контингенту. З політичної арени стару родоплемінну знать тіснила нова військова аристократія.

Общинну правосвідомість руського населення відтворювало віче, котре не зародилось на очах у історії, а веде своє походження від звичаїв давніх слов’ян[216]. Ця інституція, предтечею якої була племінна сходка, виступала звичаєвим регулятором, котрий мав чинність всередині самоврядної групи – громади чи племені. Але виникнувши в додержавний період, віче раптом зникає з письмових джерел ІХ – Х ст., після чого несподівано з’являється у ХІ ст. Така строкатість може пояснюватись лише еволюцією його повноважень в контексті нових відносин.

Та роль, яку відігравало віче в племенах чи союзах племен, поступово занепадає, оскільки на перед державному етапі воно вичерпало себе як загальний регулятор, поступаючись новим інституціям. Очевидно, далі союзу племен віче вже не розвивалось, а лишалось формою місцевого самоврядування, що не відігравало помітної ролі в руслі загальної динаміки державного розвитку. Оскільки ця інституція становила собою конкуренцію міцніючій владі, київські книжники про неї не згадують, що не відкидає вірогідності стихійних зібрань, але їх не можна розглядати як офіційно визнаний орган влади. В цьому сенсі важко не погодитись з дещо суперечливою тезою, що держава на Русі нашаровувалась на суспільство[217].

Несподіване відродження віча на сторінках літописів у ХІ ст. є свідченням загострення міжкланової боротьби за великокнязівський престол та класичним прикладом апеляції до звичаєвої правосвідомості населення, завдяки підтримці якого певні правлячі кола намагаються легалізувати чергового правителя. Продовжуючи традицію племінних сходок додержавних часів, віче сприймалось як загальнонародний елемент. При цьому мав місце конфлікт князя та віча, котрий то розгортався, то вщухав в залежності від посилення чи послаблення князівської влади.

Важливим інститутом соціальної регуляції перед державного суспільства були його ідеологи – жерці. Ця своєрідна каста, тобто, замкнена група, знання в середині якої передавались з покоління в покоління і куди не було доступу іншим, незалежно від становища в суспільній ієрархії, мала незаперечний вплив на решту населення. Зі зміцненням центральної влади стало очевидним, що ідеологи родового суспільства становлять конкуренцію новій аристократії. Князі це відчували, але в умовах звичаєвого язичницького право розуміння вони могли хіба що перейняти на себе окремі споконвічні функції жерців – наприклад, запалення вогнища, тощо.

Таким чином, племінні вожді, жерці та віче – звичаєві інститути, відомості про які відсутні у ІХ ст., натомість, з’являються пізніше. Парадокс вітчизняного літописання? Окремі науковці часто закидають дослідникам ранньої вітчизняної історії брак письмових джерел, забуваючи при цьому, що перші руські пам’ятки з’являються в час зміцнення державної влади, відповідно літописці були її найдавнішими ідеологами. Саме тому в перших вітчизняних збірках відсутні відомості про такі звичаєві інституції, як племінні старійшини, віче, жерці. Їх регулятивні функції вже у УІІІ-ІХ ст. обмежувались громадою, а в рамках держави визрівали якісно інші відносини, що вимагали відповідної регуляції. Іншими словами, в час чинності цих інституцій в масштабах племен чи їх союзів літописання ще не набуло поширення, а в час появи перших письмових пам’яток ці інституції вже втратили політичне значення в контексті держави. Міцна племінна основа східних слов’ян базувалась на землеробській культурі, що передбачало відповідні звичаї і традиції, а також племінні інститути соціальної регуляції, що репрезентували жерці та місцеві віча. Досить сильний громадський елемент був визначальним чинником формування місцевої, руської правової культури. Таким чином, тривалий процес державотворення був консервуючим фактором щодо звичаєвої правосвідомості, адже саме вона відтворювала ідеологію переддержавного суспільства.

Відтак, переходячи до ранньодержавного стану, Русь складалась з кількох економічно самодостатніх соціальний організмів. Соціальні перетворення всередині цих союзів племен пожвавились наприкінці VІІІ ст. і прискорили конфлікт звичаю та правотворчості. У кожному з них існувало власне ополчення – дружина і свої громади, які в свою чергу керувались своїми місцевими звичаями. Така строкатість була не на користь подальшій централізації, більше того, боротьба за первенство в Середньодніпровському регіоні загострилась в середині ІХ ст. Консолідуючим елементом лишалось Київське полянське князівство, але місцева знать не бажала віддавати частину своїх повноважень в обмін на протекцію. Окремі союзи платили Київському князівству данину, деякі – Хозарському каганату (котрому полянський союз також платив певний час). Ті перед державні утворення, які платили данину Київському князівству, вважали себе скоріше рівноправними союзниками, ніж підлеглими підданими, що підтверджують подальші події. Державна влада на Русі міцніла поступово, і весь цей період звичай нормативного характеру відігравав одну з вирішальних ролей в її правовому регулюванні.

4.2. Князівська влада і звичаєве право.

Події кінця ІХ – початку Х ст. повніше освітлені в джерелах, як вітчизняних, так і зарубіжних. Виходячи з їх аналізу, зазначений період можна характеризувати як пожвавлення соціальних процесів у Руській державі. Цей час характеризується укладанням письмових міжнародних договорів, активізацією правотворчої діяльності князів і проведенням повномасштабних реформ на державному рівні, внаслідок яких Руська держава виступила як повноправна учасниця світових подій, країна високої духовності та культури.

Стан руського суспільства до кінця ІХ ст. представляв собою переплетіння кількох елементів – племінних союзів з громадським самоуправлінням, дружинної культури та міцніючої князівської влади. Будучи пов’язаними між собою, вони одночасно суперечили одне одному, гальмуючи державний та правовий розвиток. Феодальний лад, формування якого завершилось на середину ІХ ст., був обтяжений гострими соціальними протиріччями, а також остаточними явищами родового додержавного суспільства, що мали місце не лише в громадському середовищі, але й у правосвідомості та ідеології всіх категорій населення. Міцніючі племінні княжіння відволікали сили на придушення відцентрових заколотів, дружина відчувала зацікавленість в ній князя і тому виконувала лише те, що вважала найліпшим, а громада жила своїм внутрішнім життям.

Поява кількох об’єднань, відомих як Славія, Куявія та Артанія була наступним кроком до становлення держави. Це були соціальні організми з приблизно однаковим рівнем суспільного розвитку. В кожному з них був достатньо потужним власний державотворчий потенціал – тривали процеси соціальної стратифікації, в зародковому вигляді існував апарат влади, щоправда, не відокремлений остаточно від основної маси населення, якому лише зовнішня небезпека не давала розвинутись. Спільною рисою утворень був землеробський характер діяльності, кожне них формувалось на міцній племінній основі, де чинність князівської влади забезпечувалась авторитетом звичаю та підтримувалась завдяки протидії зовнішній агресії.

Боротьба з місцевим сепаратизмом наприкінці ІХ ст. набула загрозливого масштабу. Літопис констатує, що “...і пішов рід на рід...”. Очевидно, це була боротьба за першість в середньодніпровському регіоні, адже давньоруські книжники родом називали і власне рід, і плем’я і союз племен[218]. Але, якщо до ІХ ст. державотворчі процеси тривали, то після цього розпочався період поглинання племінних об’єднань Давньоруською державою. Горський А. А. звернув увагу на те, що в історіографії існують розходження з приводу того, що представляло собою у першій половині Х ст. етнополітичне утворення Русь. Одні автори вважають, що це була держава (хоча визначення її соціальної сутності й різняться) з чітко сформованою центральною владою, до якої входила більша частина території, заселеної східними слов’янами й столицею – Києвом, інші ж переконані, що єдине державне утворення ще не сформувалось, Київ не набув значення безперечно головного центру, на території Східної Європи одночасно існували різні варязькі угрупування з незалежними конунгами-проводирями[219]. В Середні віки вихідним значенням слова “держава” слугувала назва території і лише в Новий час на перший план при найменуванні “держава” висувається поєднання стійкої соціальної організації та об’єднуючої влади[220]. Для давньоруського право розуміння поняттю “держава” відповідав термін “земля” – Руська земля, Грецька земля[221]. Пізніше це поняття означатиме владу правителя над усім, що потрапляє в орбіту його держання. Очевидно, від цього поняття й веде походження українське слово “держава”[222]. Попри всі розбіжності, незаперечним є те, що остаточно завершилась кристалізація державної системи Київської Русі у Х столітті. Відтак, процес вітчизняного державотворення тривав три століття, а значить протягом зазначеного періоду відбувалось перетворення звичаю нормативного характеру на звичаєве право.

Становлення Давньоруської державної системи відбувалось на очах у вже сформованих цивілізацій, котрі мали писемність, правову культуру та відповідну ідеологію. В цей час у Європейському регіоні міцні позиції займала Візантійська імперія. “Бути в контексті” означало гармонізувати внутрішнє життя, тобто устрій, суспільні відносини, а також ідеологію відповідно до “зразку”. До виходу на політичну арену в якості мирних торгівців, слов’яни особливо не переймались питанням міжнародного авторитету, головне було зарекомендувати себе як потужну військову силу.

Ситуація змінюється за князя Аскольда. Правитель не лише домігся дипломатичного визнання, але й розумів, що його треба підкріпити внутрішніми реформами, які б свідчили про цивілізованість держави. Спроба релігійної реформи була наступним вибухом зазначеного періоду. Зважаючи на специфіку Руського ранньодержавного утворення, котре складалось з розпорошених земель, необхідними були нові рішення та дії, спрямовані на їх консолідацію. Очевидно, саме на той момент став особливо відчутним брак цементуючого фактору – єдиної ідеології.

В середньодніпровському регіоні мали місце окремі випадки хрещення, але вони викликали занепокоєність у ідеологів старої віри – жерців. Так позначився конфлікт звичаю в особі служителів культу та права в особі князя, що спирався на дружину. Відносини між двома зазначеними інституціями вже на той час були взаємно напруженими – жерці були невдоволені вивищенням центрального правління, що спирається на дружинне ополчення, князю ж не потрібні були конкуренти. Аскольдове хрещення було невдалою спробою правителя абсолютизувати свою владу шляхом обмеження впливу ідеологів родового суспільства та запровадження єдиної консолідуючої ідеології.

Вдаючись до радикальних дій, князь недооцінив ступінь політичного суперництва між Новгородським та Київським центрами, розстановку сил всередині свого князівства, а також звичаєвий фактор, котрий у вигляді язичницької самосвідомості посідав чільне місце в правовій культурі Русі. Спроба запровадити єдину ідеологію була політичним прорахунком правителя – князь-християнин сам виявився чужим елементом в системі, котру, як відомо, зламати не можливо. Ймовірно, у останнього представника династії Києвичів позначився сильний конфлікт як з представниками дружинної знаті, що представляли в державі військовий, силовий елемент, так і з представниками громади, що репрезентувала собою землеробський, громадський елемент. Встановити певний баланс рівноваги в молодій державі князю не вдалося, тому й відбувся династичний переворот, внаслідок чого київських князів було усунено, а північне та південне територіально-політичні утворення об’єднано в єдину державу.

Об’єднання двох центрів, що було черговим етапом державотворення Русі, мало свій резонанс. По-перше, племінні княжіння, котрі були пов’язані договором з київським правителем, відчули незалежність від нового князя, (якому вони нічого не обіцяли) і відмовились платити данину. Новоспеченому князю довелось переконувати сусідів у своїй легітимності, пов’язуючи їх договорами про ще більший розмір данини. По-друге, таким перебігом подій була здивована Візантійська імперія, для якої хрещення київського князя означало поширення її політичного впливу на Руські землі. Переконуючи в своїй легітимності Візантію, з боку Рюриковича був дотепним дипломатичний розрахунок з’явитись на чолі не лише полян, а й древлян, сіверян, радимичів, тобто, тих сусідів, котрих попередникам не вдалось підкорити. Значення цієї події полягало ще й в тому, що після 882 р. на Русі з’явились варязькі дружинні загони, котрі не будучи пов’язаний ні з громадою, ні з етно-політичною організацією держави, зуміли закріпитись в правовій системі молодої країни. Вони були елементом здорової агресії, що виявився доречним штрихом до загальної політичної картини Київської Русі. Потрапивши у Київ під час перевороту, ці військові угрупування започаткували тенденцію що не лише триватиме, а й визначатиме внутрішньополітичну ситуацію Руської держави протягом трьох наступних століть. Використання дружинників окремими колами київської, або, пізніше, руської еліти в своїх інтересах стане звичайним явищем вітчизняного політичного життя.

Аналіз письмових джерел дозволяє прослідкувати еволюцію політико-правового розвитку молодої держави. Характеризуючи події початку Х ст., Повість минулих літ згадує древлян, сіверян, тиверців та інші племена, що брали участь у поході Олега на греків як „товмачів”, тобто, союзників або перекладачів[223]. Але вже в середині цього ж століття Костянтин Багрянородний згадує древлян та сіверян як пактіотів[224]: “Коли настає листопад, архонти їх (росів – Авт.) відправляються в полудія, що іменується кружлянням: а саме – в славинию верв’янів (древлян – Авт.) дригувитів, кривичів, северіїв й інших слов’ян, що є пактіотами Русів. Годуючись там протягом зими, вони знову починаючи з квітня, коли розтане крига на Дніпрі, повертаються до Києва. Потім… взявши свої моноксили, обладнують їх, та відправляються в Романію”[225]. Пактіоти виплачували данину на основі усного договору-пакту[226].

З огляду на те, що перше дипломатичне визнання Русі відбулося у 836 р., а перший письмовий кодекс з’являється у ХІ ст., весь цей період тривала еволюція звичаєвих норм. Пройшовши період антських та склавинських племінних союзів, потім слов’янських племінних об’єднань-княжінь, звичаї, що були головною формою суспільної регуляції переддержавних утворень перетворювались на звичаєве право Руської держави, відоме як „Закон руський” міжнародних договорів[227].

Вважається, що звичай нормативного характеру є головним регулятором відносин у додержавних суспільствах, а звичаєве право – відповідно в державі. Але якщо розглядати ці інституції з такої формально-юридичної точки зору, втрачається зв’язок між ними. Феномен звичаєвого права полягає в тому, що його дотримання, з одного боку, забезпечується авторитетом державної влади, з іншого ж, силою самого звичаю, адже його внутрішній зміст не змінюється після санкціонування. Тут можна погодитись з Д. Ж. Валєєвим, що сфера звичаєвого права ширша закріплених державою звичаїв. І його дотримання забезпечувалося традиціями, релігійно-язичницькою свідомістю, мораллю, суспільною думкою та національно-етнічним фактором[228]. Це особливо стає очевидним в контексті вітчизняного державотворення і право творення. Вступивши у дипломатичні відносини з Візантійською імперією, фактичною правонаступницею Риму, Русь укладає письмові договори, котрі містять посилання на Закон руський як на джерело права.

Законотворча діяльності князів, що припадаючи на кінець ІХ – початок Х ст., була природнім результатом ускладнення соціальних відносин, натикається на остаточні звичаєві явища, котрі зберігають чинність як в середині громади, так і на окраїнах держави. Предтечею князівської правотворчості було окняжіння територій, що спочатку базувалось на звичаї і трималось на авторитеті самого князя. Нові відносини, що вимагали певної регуляції, виникали на вже складеній основі і за взірець брали знайомі зразки. В науковій літературі з цього приводу висловлюються різні, часом діаметрально протилежні думки. Одні вчені вважають, що в період княжіння Олега діяло лише звичаєве право (“закони”) і лише за князя Ігоря воно поповнюється новим князівськими “уставами” й “поконами”[229]. З ними в принципі, погоджуються ті, котрі доводять, що серед князівських узаконень першої половини Х ст. не було правил, котрі б докорінно суперечили звичаю громади. І лише Ольга в своїх “уставах” та “уроках” підвела юридичну основу під князівське господарювання і ввела закон, що охороняв життя князівських дружинників. Очевидно, пограбування дружинниками селян та помста з боку останніх набули в роки правління Ольги масового характеру. Законодавство з питань князівського господарювання, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославович в “Уставі земляному”. Дослідник Л. В. Черепнін, навпаки, вважає, що законодавча діяльність князів у Х ст. була досить активною, а правовий кодекс “Устав і закон руський” – прототип “Руської Правди”, був письмовою збіркою права, що не дійшла до нас[230]. Натомість В. Л. Янін ставить під сумнів навіть законодавчу практику Ольги та Володимира, вважаючи, що законотворчість цих князів полягала лише в прийнятті рішень з окремих казусів і лише доповнювала звичаєве право[231].

На нашу думку, в Х ст. князівська влада ще не відчувала себе настільки міцною, щоб проводити кардинальні зміни в суспільстві за допомогою військової сили, оскільки остання виконувала лише те, що вважала за найліпше. Крім того, однією з особливостей давньоруського державного утворення була відсутність грошової винагороди особам, що перебували на князівській службі. Власне, вітчизняна карбована монета з’являється лише під час князювання Володимира Великого. До цього періоду існувало так зване “кормління”, тобто, постачання всього необхідного натурою. Відтак, князівська правотворчість стосувалась перш за все питання данини, котра в Х ст. існувала в формі полюддя. Данина з східнослов’янських земель в Х ст. збиралась певних розмірів: “по щеляге”, “по черной куне”. Літописи також вказують і на суб’єкти оподаткувань, як-от “дим”, “рало”, “плуг”, тобто, існували певні форми та розміри стягнення данини, що були пов’язані з головним засобом виробництва – землею. Нечіткість встановлених розмірів була причиною її різного тлумачення, що приводило до конфліктів. Необхідність прийняття рішень князями, котрі самі відчували гостру потребу в наявності постанов, стала особливо актуальною після подій у древлянській землі.