Українські організації

Мал. 3. К. Левицький.	Мал. 4. Д. Донцов.

Серпня 1914 р. у Львові засновано Головну Українську Раду, до якої увійшли представники трьох головних українських партій: Націонал-демократичної, Радикальної і Соціал-демократичної. Головою Ради обрано К. Левицького, заступниками М. Павлика, М. Ганкевича і С. Барана. Саме цей орган мав на час війни представляти і захищати інтереси українського народу, який перебував у складі Австро-Угорщини. Першим кроком Головної Української Ради стало звернення 3 серпня з Маніфестом до всіх українців Австро-Угорщини, у якому їх закликали стати одностайно проти царської Росії. Важливим політичним кроком Головної Української Ради було рішення про створення у Львові у складі австро-угорської армії добровільного Легіону Українських січових стрільців (УСС). Січовим Стрільцям довелось пройти складний і героїчний шлях. 27–29 вересня 1914 р. вони вже вели бої у Карпатах. 29 квітня – 2 травня 1915 р. стримували російські підрозділи у районі гори Маківка. 2 вересня1916 р. у боях на г. Лисоня. УСС втратив вбитими, пораненими та полоненими майже 700 вояків. 4 серпня1914 р. у Львові з ініціативи Д. Донцова.Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого виключений за участь в українській демонстрації 1905 р. У 1905 р. член РУП (згодом УСДРП). Через переслідування поліції (1908) виїжджає за кордон. Під час Першої світової війни — перший голова Союзу Визволення України (1914), з якого вийшов у 1915 р. У 1917 р. жив у Львові, де здобув ступінь доктора права. У березні 1918 р. виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. В 1919—1921 рр. — у Швейцарії. З 1922 р. мешкав у Львові, де був одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва» (1923—1924). У 1939 р. заарештований і ув'язнений в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави» (1940—1941). Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 р. — у Парижі, в 1946 р. переїхав до Великої Британії. З 1947 р. в еміграції в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. та В. Дорошенка і підтримки Німеччини утворений Союз Визволення України. 5 жовтня 1914 р. СВУ висловила гасло побудови самостійної української держави у вигляді монархії (гетьманату) з конституційним устроєм під егідою Габсбургів, тобто під протекторатом Німеччини. Вони хотіли використати в українських цілях той варіант австро-угорської і німецької політики, згідно з яким у випадку поразки Росії у війні передбачалося утворення української держави. Також організація надавала допомогу військовополоненим українцям, проводила культурно-просвітницьку роботу тощо. 5 травня 1915 р. була створена Загальна українська рада (ЗУР). Її лідером був К. Левицький. Організація виступала за розмежування Галичини на Західну із центром у Кракові та Східну із центром у Львові за національним принципом; об'єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини в єдиний коронний край із правами територіальної та культурно-національної автономії. 4. Військові дії під час Першої світової війни (1914–1918 рр.) О.Брусилов

Перша світова війна почалася 1 серпня 1914 р., коли Німеччина оголосила війну Росії. Після цього західноукраїнські землі перетворилися на театр воєнних дій. 18 серпня 1914 р. почався успішний наступ 8-ї російської армії під командуванням О. Брусилова. За досить короткий термін Росії вдалося просунутись значно у перед. З 23 серпня до кінця вересня 1914 р. тривала Галицька битва, в ході якої австро-угорські війська зазнали поразки. Галичина і Буковина опинилися під окупацією Російської імперії. В березні 1915 р. російська армія захопила фортецю Перемишль, яка перебувала в облозі протягом шести місяців. На захоплених територіях російська сторона утворила Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським. Окупаційна влада проводила широкомасштабну русифікацію, українські гімназії, газети, журнали, книги, видавництва, бібліотеки знищувались. Було закрито «Просвіту» та заборонено українські політичні партії, спортивні молодіжні організації тощо. Крім того почалися репресії проти українських політичних та культурних діячів. Переслідувань зазнала греко-католицька церква, так, наприклад, А. Шептицького було депортовано у глиб Росії.Андрій Шептицький (1865—1944) — видатний український церковний та громадський діяч. Походив із старовинного українського шляхетського роду, представники якого носили графський титул. Закінчив гімназію в Кракові. Після навчання у Ягеллонському (Краків) та Вроцлавському університетах здобув ступінь доктора права. З 1885-го — чернець, пізніше здобув науковий ступінь доктора теології та філософії. У 1892 р. висвячений на священика, у 1899-му — на єпископа, з 1900-го — на галицького митрополита. Відіграв визначну роль в організації та розбудові українського національно-релігійного життя на Галичині й далеко за її межами, зокрема серед української еміграції Канади, США, Південної Америки. Засуджував політику полонізації, що її проводив на західноукраїнських землях польський уряд у міжвоєнний період, водночас був противником збройних замахів, що їх застосовувала ОУН. Під час гітлерівської окупації врятував багато євреїв, котрі переховувалися в його резиденції та монастирях.

Так Галичина й Буковина опинилися під російською окупацією, де було утворено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом О. Бобринським. Він оголосив Східну Галичину й Лемківщину споконвічною частиною великої Росії, запровадив тут великодержавно-шовіністичну політику Петербурга. Окупаційна адміністрація закрила українські установи, школи, клуби, бібліотеки, союзи, в тому числі «Просвіту» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), редакції українських газет, пограбувала музеї, заборонила продаж та поширення українських книг і газет. Тисячі українців, насамперед еліту Галичини, депортували на схід. У заслання потрапив і М. Грушевський – видатний український історик. В квітні 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ, а вже у травні 1915 р. відбувся Горлицький прорив російського фронту. 22 червня 1915 р. австро-німецькі війська вступили до Львова. До жовтня 1915 р. тривав швидкий відступ російських військ, а ж поки вони не зупинилися на лінії Кам'янець-Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно. 22 травня 1916 р. розпочалася наступальна операція російських військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова. Тривала вона до початку червня. В її результаті російським військам вдалося знову захопити Східну Галичину (без м. Львова), Північну Буковину та частину Західної Волині. Ця подія увійшла в історію під назвою «Брусиловський прорив». У червні 1917 р. відбувся новий наступ російських сил на львівському напрямку. Проте він закінчився провалом. Росія втратила Галичину та Буковину. Після цього війна набула позиційного характеру. Військові дії виснажували супротивні сторони. І в Росії, і в Австро-Угорщині значно посилились опозиційні настрої. А вже у лютому 1917 р. в Російській імперії відбулася демократична революція, наслідком якої стало повалення царату (імперії) та приходу до влади Тимчасового уряду. Тепер українцям відкрилась можливість для відновлення своєї державності. Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Логічним продовженням цієї думки, своєрідним підґрунтям майбутніх репресивних акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансується Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах. Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності). Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу. Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

Наслідки війни. До 1917 року війна виснажила усі країни, що брали у ній участь, особливо царську Росію. З усіх учасників війни Росія зазнала найбільших втрат – понад 8 млн осіб убитими, пораненими та полоненими. Серед негативних наслідків для України можна виділити такі:

• загострення соціальних протиріч та кризових явищ в суспільстві;
• скорочення посівних площ;
• скорочення чисельності працездатного населення на селі;
• інфляція (ціни зросли в 4-8 разів);
• виникнення проблеми біженців, депортованих та переміщених осіб;
• занепад промисловості та економіки;

Серед позитивних наслідків, можна назвати такі:

• під час війни на території підросійської України зявилися перші національні школи;
• створення українських збройних формувань, набуття військового досвіду;

зростання національної свідомості: Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради та Бойової управи УСС до новітнього українського війська зголосилися бл. 30 тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично налаштованої української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5 тис, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Першим офіційним командантом легіону було призначено М. Галущинського, директора Рогатинської гімназії. Створення легіону УСС ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України, Об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, він став утіленням передової політичної думки і виражав сподівання на виборення Української держави. Докладаючи неймовірних зусиль, стрільці зуміли до 1917 р. перетворити легіон у добре вишколену, фактично українську, військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією., Протягом 1914 — першої пол. 1915 р. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Карпатах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку наприкінці квітня — на початку травня 1915 р., де стрільці вкрили себе невмирущою славою, хоча й зазнали великих втрат. У 1915—1917 рр. УСС вели кровопролитні битви на подільській землі. Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоня, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзнак і похвал, викликали пошану й симпатії союзників і змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Поставивши основною метою виборення української державності, УСС усвідомлювали, що це потребує ретельної та цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяло кілька громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Насамперед слід назвати бібліотеку, "етапну гімназію", де готували до складання іспитів стрільців-гімназистів, а також Пресову квартиру (своєрідний центр, що організовував і спрямовував духовне, культурне та творче життя легіону), у складі якої плідно працювали А. Баб'юк (М. Ірчан), А. Лотоцький, 0. На-зарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, М. Гайворонський, Р. Купчинський, О. Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців було налагоджено випуск альманаху "Червона Калина", сатиричних часописів, видано кілька книг тощо. Національно-політична та культурно-освітня активність УСС не обмежувалася лише працею в стрілецькому легіоні. Бойове хрещення "усуси" (так одним словом з абревіатури УСС почали називати Українських січових стрільців) прийняли 25 вересня, захищаючи Ужоцький перевал Карпатських гір. Тут проти них вела наступ дивізія кубанських козаків. Отже, відразу ж проявилася загальнонаціональна для українців трагедія світової війни: адже змушені вони були битися один проти одного у лавах ворожих армій. Насторожено сприймали український патріотизм "усусів" і австро-угорські власті. Зважаючи на те, що основною метою "усусів" були національно-визвольні змагання в ім'я самостійної України, австрійці намагалися не допускати широких контактів стрільців з українським населенням Прикарпаття і Закарпаття. Австрійське командування навіть замислило позбавитися від підозрілого у своїх кінцевих намірах легіону. Для цього легіон поділили на розвідувальні стежі (загони по 20 вояків), які повинні були переходити лінію фронту і вести бойові дії у тилу противника. Ясна річ, що людські втрати "усусів" у таких небезпечних військових операціях мали бути максимальними. Зрештою, так і сталося, коли цей план, розрахований, за визнанням офіцерів генерального штабу австрійської армії, "на цілковиту ліквідацію" легіону УСС, почав виконуватися. Лише окремі вояки повернулися з розвідувальних рейдів, а кілька сот взагалі зникли безслідно. Єзуїтський план методичного й повного винищення роздрібнених загонів УСС збройними силами супротивника був зірваний широкомасштабним наступом російських військ. Внаслідок цього австрійське командування змушене було кинути на оборону весь український легіон. Протягом жовтня-листопада 1914 р. запеклі оборонні бої змінялися наступальними. Міста Борислав, Дрогобич, Стрий були зайняті то одною стороною, то іншою. У той час, як десятки тисяч примусово мобілізованих (у тому числі й українців) не виявляли бажання воювати за Австро-Угорську імперію, "усуси" показали себе найстійкішими солдатами австрійської армії. Тому австрійське командування змінило своє ставлення до них. "Усусів" нагороджували, їм доручали найвідповідальніші завдання. Генерал Фляйшман писав у одному з наказів по дивізії, якою командував і в лавах якої перебували "усуси", що "вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та золотий лавровий вінок в історії їхнього народу". Йшлося про найзапекліші бої за гору Маківку в Карпатах, які відбувалися з початку квітня до початку травня 1915 р. У липні з двох військових підрозділів — "куренів" легіону УСС та новоутвореного "куреня" було створено полк УСС з особовим складом 2.200 вояків на чолі з отаманом Грицем Коссаком. Вже сам факт утворення полку УСС був тим доробком визвольної боротьби, заради якого УСС і пішли на війну. Організаційно полк склався з двох куренів. Команданти куренів: І — С. Горук; II — В. Дідушок. Кожний курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета — з 4 роїв по 10—15 стрільців. Отож, кількісний склад сотні коливався в межах 100— 150 стрільців. Крім того, у сотні був кравець, швець, писар, помічник писаря, два телефоністи, п'ять осіб санітарної служби. У серпні полк уже був на фронті. До листопада під шаленим артилерійським вогнем вояки полку відбивали безперервні атаки супротивника, "Усуси" знову здобули собі велику славу. "Врятували ситуацію", — проголошував їхній отаман. Та й німецьке командування зазначало, що полк УСС — "найкращий відділ із усієї австро-угорської армії". Однак людські втрати були настільки великі, що залишки полку відвели на переформування у тил. На фронт "усуси" повернулися на початку травня 1916 р. А наприкінці місяця велика делегація полку УСС прямо з окопів виїхала до Львова на похорон Івана Франка, який більше ніж півроку в кінці життя провів у львівському "Приюті для хворих і виздоровців УСС"; сини його Петро і Тарас одними з перших вступили до лав "усусів" і брали безпосередню участь у боях. Фронтовій делегації "усусів", яка принесла вінок з багатозначним написом "Великому Каменяреві — Ми ломимо скалу", довірили виносити в останню путь труну з тілом померлого. Сотник полку УСС Зенон Носковський у прощальній промові над труною Івана Франка зазначив, що "його духовні діти — українські січові стрільці, виховані та викормлєні його думками й ідеями, перейняті до глибини душі його животворними словами", пішли "в бій сповнити дослівно та найточніше його заповіт", — пішли з оружем у руках ломити ворожу скелю, щоб промостити шлях народному щастю".

Протягом серпня-вересня 1916 р. полк УСС знову витримував щоденний шаленний артилерійський вогонь та безперервні атаки противника. Бойовим завданням полку було прикриття залізничного шляху Підгайці — Бережани на Тернопільщині. Ще одна гора Лисоня, на якій закріпилися "усуси", стала місцем їхньої геройської слави і непоправних втрат убитими, пораненими й військовополоненими. Потрапивши в оточення більших сил ворога, полк УСС перестав існувати. Лише 150 стрільцям і 16 старшинам удалося вирватися з оточення. Ці вояки наприкінці 1916 р. прибули на Волинь, де їх зобов'язали допомогти австрійським окупаційним властям організувати поповнення армії рекрутами з місцевого населення. "Усуси" відразу зосередилися на освітній роботі, організували у селах 46 початкових шкіл і почали працювати вчителями.

Мал. 6. Брусиловський прорив