Модель правил — 1 1 page

в'язковим а) тому, що його визнано, і б) тому, що воно є ді­йсним.

За Гартом, поняття закону є конструкцією, що ґрунтуєть­ся на цих відмінностях ^]. Примітивні спільноти мають лише первинні правила, і правила ці обов'язкові лише з причини визнанню їх на практиці. Про такі спільноти не можна ска­зати, що вони мають «закон», тому що в них набір юридич­них правил не можна виокремити з-поміж інших соціальних правил, як цього вимагає перший догмат позитивізму. Але якщо певна спільнота виробила фундаментальне вторинне правило, що вказує, як визначати юридичні правила, це означає зародження ідеї чітко окресленого набору юридич­них правил і, отже, закону.

Гарт називає таке фундаментальне вторинне правило «правилом визнання». Правило визнання певної спільноти може бути відносно простим («Закон — то видані королем постанови») або ж дуже складним (Конституцію Сполучених Штатів, з усіма складнощами її інтерпретації, можна розгля­дати як єдине правило визнання). Тому може статися, що для демонстрації дійсності якогось конкретного правила до­ведеться пройтись по всьому складному ланцюжку обґрун­тування від цього конкретного правила аж до фундамен­тального. Так, розпорядження про паркування в місті Нью-Гейвен дійсне, тому що його ухвалено муніципальною радою згідно з процедурами і в межах компетенції, які визначені муніципальним законом, прийнятим штатом Конектикут відповідно до процедур і в межах компетенції, вказаних у конституції штату Конектикут, яку, в свою чергу, прийнято відповідно до вимог Конституції Сполучених Штатів.

Звичайно, правило визнання не може само бути дійсним, тому що — згідно з гіпотезою — воно є кінцевим, тож не існує фундаментальнішого правила, де б визначались тести для нього. Правило визнання є єдиним правилом юридичної системи, зобов'язуюча сила якого залежить від того, чи ви­знає його загал. Якщо ми бажаємо визначити правило ви­знання, що його прийняла чи додержує конкретна спільно­та, то маємо поглянути на поведінку її членів, особливо по­садових осіб. Ми повинні з'ясувати, які кінцеві аргументи вони приймають як такі, що доводять дійсність конкретного правила, і які кінцеві аргументи наводять, критикуючи ін­ших посадових осіб чи Інші інституції. Ми не можемо ско-

¹ Там же, скрізь, зокрема, у розділі 6.

46 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

ристатись жодним механічним тестом, тож Існує загроза пе­реплутати правило визнання, що діє у спільноті, з її моральни­ми правилами. Особливістю цього правила є та обставина, що сферою його застосування є діяльність урядового апара­ту — законодавчих органів, судів, відомств, поліції і т. д.

У такий спосіб Гарт рятує основи позитивізму від поми­лок, яких припустився Остін. Гарт погоджується з Остіном, що дійсні правила закону можуть бути створені постанова­ми посадових осіб і громадських інституцій. Та Остін вва­жав, що влада цих інституцій зводиться лише до їхньої мо­нополії на силу. Гарт же відкриває витоки їхньої влади в конституційних нормах, на підвалинах яких вони діють і які було прийнято — в формі фундаментального правила ви­знання — суспільством, яким вони керують. Ці підвалини узаконюють урядові рішення і надають їм тієї форми і при­вабливої сили обов'язку, яких бракувало безапеляційним наказам Остінового суверена. Теорія Гарта відрізняється від Остінової ще й з огляду на визнання нею того факту, що різні спільноти користуються різними кінцевими тестами закону і що в деяких із них дозволено інші способи творен­ня закону, окрім виваженої постанови законодавчої інститу­ції. Іншими часто використовуваними критеріями Гарт вва­жає «довготривалу звичну практику» І «зв'язок [закону] із судовими рішеннями», та при цьому зазначає, що загалом їх застосовують поряд із законодавчим тестом, у порівнянні з яким вони є другорядними.

Отже, Гартова версія позитивізму складніша за Остінову, а його тест на визначення дійсності правил закону більш розвинений. Проте в одному відношенні обидві моделі ду­же схожі між собою. Гарт, як і Остін, визнає, що юридичні правила мають розмиті межі (він пише, що вони мають «відкриту текстуру»), і так само, як Остін, пояснює про­блемні справи, говорячи, що судді можуть діяти і діють на свій розсуд, вирішуючи такі справи за допомогою новоство­рюваних законодавчих правил '. (Пізніше я спробую пока­зати, чому той, хто розглядає закон як набір особливих пра­вил, майже неминуче приходить до пояснення складних справ у термінах чиїхось дій на власний розсуд).

¹ Там же, розділ 7.

2. Модель правил — І

3. ПРАВИЛА, ПРИНЦИПИ ТА ПОЛІТИКИ

Я маю на меті повести загальну атаку на позитивізм; коли ж виникатиме потреба у конкретній мішені, моєю мішенню буде версія Г. Л. А. Гарта. Моя стратегія обертатиметься навколо того факту, що коли юристи розмірковують або дискутують із приводу юридичних прав та обов'язків, особ­ливо в тих складних випадках, коли проблеми, пов'язані з цими поняттями, здаються найгострішими, вони посилають­ся на норми, що не функціонують як правила, а діють по-ін­шому— як принципи, політики чи інші різновиди норм. Позитивізм, доводитиму я, є моделлю існуючої та можливої системи правил, а при використанні його центрального по­няття — єдиного фундаментального тесту на належність до закону — ми змушені ігнорувати важливі ролі тих норм, що не є правилами.

Я щойно написав про «принципи, політики чи інші різно­види норм». Найчастіше я вживатиму термін «принцип» у загальному сенсі, для позначення цілого набору норм, що не є правилами; проте інколи я вдаватимусь до конкретики, відділяючи принципи від політики. Хоча в межах даної аргументації ніщо не залежатиме від такого розмежування, я маю повідомити, в чому саме я вбачаю відмінність. «Полі­тикою» я називаю норму, що визначає ціль, якої треба до­сягти; зазвичай це поліпшення в певній економічній, полі­тичній або соціальній характеристиці суспільства (хоча дея­кі цілі негативні в тому розумінні, що передбачають захист деяких існуючих характеристик від несприятливих змін). «Принципом» я називаю норму, якої слід додержувати не тому, що вона наблизить або гарантуватиме виникнення ба­жаної економічної, політичної чи соціальної ситуації, а то­му, що вона є вимогою справедливості, чесності чи якогось іншого морального виміру. Отже, норма, згідно з якою слід добитися зменшення нещасних випадків на автошляхах, є політикою, а норма, згідно з якою жодна людина не може діставати вигоду шляхом порушення чиїхось законних прав, є принципом. Відмінність звузиться, якщо тлумачити прин­цип як проголошення соціальної мети (а саме мети побудо­ви суспільства, в якому жодна людина не діставатиме виго­ди шляхом порушення законних прав), або якщо тлумачити політику як проголошення принципу (а саме принципу, згідно з яким мета політики повинна бути достойною), або ж якщо взяти на озброєння утилітарний тезис про те, що

48 Ро налд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

принципи справедливості є замаскованим декларуванням цілей (гарантування щонайбільшого щастя для щонайбіль­шої кількості людей). У деяких контекстах ця відмінність використовується способами, які за звуженої інтерпретації є неможливими ^х.

Однак моєю безпосередньою метою є відрізнити принци­пи (в загальному розумінні цього слова) від правил, і я по­чну з невеличкої підбірки прикладів, які стосуються пер­ших. Приклади, які я наводжу, підібрано безсистемно; тут підійшов би майже будь-який випадок зі збірника справ для юридичної школи. У 1889 році нью-йоркський суд у знамени­тій справі «Ріґс проти Палмера»² ("Riggs v. Palmer") мав ви­рішити, чи може спадкоємець, названий у заповіті свого ді­да, отримати вказану в цьому заповіті спадщину, попри те, що заради неї він убив свого діда. Суд розпочав міркування з такого засновку: «Цілком вірно, що згідно із законодавчи­ми актами, якими регламентуються складання, перевірка і виконання заповітів та передача майна, якщо їх тлумачити буквально і якщо їхньої сили та виконання ніяким чином і ні за яких обставин не можна відрегулювати чи змінити, це майно має бути передане вбивці»³. Але далі суд зауважив, що «дію та виконання всіх законів, а також усіх контрактів можна регулювати за допомогою універсальних, фундамен­тальних правил загального права. Нікому не дозволено одержати вигоду обманним шляхом, дістати перевагу через порушення законних прав, покласти в основу будь-якої ви­моги вчинене власноруч беззаконня чи набути майно завдя­ки власному злочинові»⁴. Вбивця не одержав спадок.

1960 р. під час слухання справи «Хенінґсен проти «Блум-філд Моторе Інк.»⁵ ("Hennmgsen v. Bloomfield Motors, Inc.") перед судом у Нью-Джерсі постало важливе питання: чи може виробник автомобілів обмежити свою відповіда­льність стосовно дефектності автомобіля, і якщо так, то на­скільки. Хенінґсен придбав машину і підписав контракт, в якому говорилося, що відповідальність виробника за дефек-

2. Модель правил — І

ти обмежується «виправленням» дефектних частин: «ця га­рантія безумовно замінює всі інші гарантії, зобов'язання та види відповідальності». Хенінґсен доводив, що — принайм­ні за обставин його справи —дане застереження не може захистити виробника, тож той повинен нести відповіда­льність за медичні й інші витрати осіб, які постраждали в результаті аварії. Він не міг послатися на будь-який законо­давчий акт або встановлене законом правило, яким вироб­никові заборонялося б зберегти умови контракту в силі. І все ж суд погодився з Хенінґсеном. У різних місцях своєї аргументації суд зробив посилання на такі норми: а) «Ми повинні взяти до уваги загальний принцип, згідно з яким за відсутності шахрайства людина, що вирішила не читати контракт перед його підписанням, не може пізніше відмо­витися від виконання зобов'язань за цим контрактом»¹; б) «При застосуванні цього принципу важливим чинником є основний догмат про свободу правомочних сторін контра­кту»²; в) «Свобода контракту — не настільки непорушна доктрина, щоб не дозволяти ніяких застережень у сфері, з якою ми маємо справу»³; г) «У такому суспільстві, як наше, де автомобіль є звичним і необхідним атрибутом повсяк­денного життя І де його використання становить значну за­грозу водієві, пасажирам і публіці, виробник має особливий обов'язок у зв'язку з конструюванням, рекламою та прода­жем своїх автомобілів. Отже, суди мають ретельно вивчати договори, щоб визначити, чи справедливо тлумачаться там інтереси споживачів і публіки»⁴; д) «Чи існує принцип більш знайомий і міцніше вмонтований в історію англо-американського права, ніж основна доктрина, згідно з якою суди не повинні дозволяти використовувати себе як інстру­мент беззаконня та несправедливості?»⁵; є) «Кажучи конк­ретніше, суди зазвичай не дозволяють втягти себе у втілен­ня в життя „угоди", в якій одна сторона несправедливо ско­ристалася б з економічних потреб іншої...»⁶

¹ Див. розділ 4. Див. також статтю: Dworkin, "Wasserstrom: The Judicial
Decision", "Ethics", № 75, 1964, crop. 47, передруковану під назвою "Does
Law Have a Function?" у "Yale Law Journal", № 74, 1965, crop. 640.

² 115 N. Y., crop. 506, 22 N. E., 1889, crop. 188.

³ Там же, crop. 509, 22 N. E., crop. 189 (1889).

⁴ Там же, crop. 511, 22 N. E., crop. 190.

⁵ 32 N. J., crop. 358, 161 A. 2d, crop. 69 (I960).

¹ Там же, стор. 386, 161 A. 2d, crop. 84.

² Там же.

³ Там же, стор. 388, 161 A. 2d, crop. 86.

⁴ Там же, стор. 387, 161 A. 2d, стор. 85.

⁵ Там же, стор. 389, 161 A. 2d, стор. 86 (цитується J. Frankfurter, у
"United States v. Bethlehem Steel", 315 U. S., 1942, crop. 289, 326).

⁶ Там же.

— 3215

Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

2. Модель правил — І

Норми, визначені в цих цитатах, не схожі на ті, які ми вважаємо юридичними правилами. Вони здаються дуже да­лекими від тверджень на кшталт того, що «на гірській доро­зі не дозволяється рухатися зі швидкістю, яка перевищує шістдесят миль на годину» чи що «заповіт недійсний, якщо його не підписано трьома свідками». Вони дуже відмінні від цих норм, бо є юридичними принципами, а не юридич­ними правилами.

Різниця між юридичними принципами та юридичними правилами полягає в логічній відмінності. Обидва набори норм вказують на конкретні рішення щодо юридичного обов'язку за конкретних обставин, але вони відрізняються за характером заданого ними напрямку. Правила застосовуються у манері «все або нічого». Якщо в наявності обумовлені пра­вилом факти, тоді або правило дійсне, а значить, слід прийня­ти відповідь, що міститься в ньому, або ж воно недійсне, і в цьому разі воно нічим не допоможе вирішенню справи.

Концепція «все або нічого» найчіткіше виявляється, коли подивитись на те, як функціонують інші правила,— не ті, що в законі, а ті, що регламентують певну справу, напри­клад, гру. В бейсболі є правило, згідно з яким бетсмен ви­буває з гри, якщо він пропустив три удари. За логікою офі­ційна особа не може, визнавши, що це є точний виклад бейсбольного правила, водночас вирішити, що бетсмен, котрий пропустив три удари, не вибуває з гри. Звичайно, правило може мати винятки (бетсмен, що пропустив три удари, не вибуває з гри, якщо кечер зловить третій удар). Однак точний виклад цього правила містив би згадку про даний виняток — без неї жоден виклад неповний. Якщо список винятків надто великий, було б дуже незручно по­вторювати їх щоразу, коли цитують правило; проте теоре­тично не існує жодної причини, чому не можна вказати їх усіх, тож чим більше винятків ми назвемо в такому випад­ку, тим точнішим буде виклад правила.

Якщо взяти бейсбольні правила за модель, ми виявимо, що правила закону, такі, наприклад, як правило про те, що заповіт недійсний, якщо його не підписано трьома свідками, добре вписуються в неї. Якщо вимога про трьох свідків є ді­йсним юридичним правилом, то не може бути, щоб заповіт був підписаний лише двома свідками і при цьому вважався дійсним. Правило може мати винятки, але в такому разі йо­го спрощений виклад, тобто без переліку винятків, буде не­точним і неповним. Принаймні теоретично всі винятки

можна перелічити, і чим більше їх названо, тим повнішим є виклад даного правила.

Але принципи-зразки з наведених вище цитат не функці­онують таким чином. Навіть ті з них, що найбільше схожі на правила, не передбачають логічних наслідків, які автома­тично наставали б за наявності вказаних умов. Ми говори­мо, що наш закон поважає принцип, згідно з яким ніхто не повинен діставати вигоду шляхом порушення законних прав, але ми не стверджуємо, що закон ніколи не дозволяє жодній людині діставати вигоду від порушення чужих прав. Власне кажучи, люди часто мають вигоду — і зовсім ле­гально—від своїх легальних неправедних вчинків. Най­більш кричущим є адверсне володіння ': якщо я порушува­тиму ваше право володіння досить довго, одного дня мені буде надано право перетинати вашу територію, коли тільки захочу. Існує багато менш драматичних прикладів. Якщо людина розриває контракт і кидає роботу, щоб перейти на набагато вище оплачувану роботу, їй, можливо, доведеться сплатити збитки першому наймачеві, але зазвичай вона має право зберегти нову заробітну плату. Якщо звільнена під за­ставу людина втече і перетне кордон штату, щоб зробити дуже вигідну інвестицію в іншому штаті, її, можливо, від­правлять назад до в'язниці, але вона збереже свої прибутки.

Ми не тлумачимо ці контрприклади (та силу-силенну ін­ших, які легко уявити) в тому плані, що принцип щодо ви­годи, здобутої шляхом порушення законних прав, не є принципом нашої юридичної системи чи що цей принцип неповний і потребує кваліфікуючих винятків. Ми не тлума­чимо контрприклади як винятки (принаймні це не винятки в тому плані, в якому винятком є випадок, коли кечер ловить третій удар), тому що не можемо розраховувати, що відо­бразимо геть усі з них, просто розширивши визначення принципу. Навіть теоретично вони не піддаються перераху­ванню, тому що нам довелося б включити не тільки згадані випадки (зокрема, адверсне володіння), щодо яких певна ін­ституція вже визначила, що тут можна мати вигоду від по­рушення законних прав, а й ті незліченні уявні випадки, в яких, як ми знаємо наперед, принцип не спрацює. Перелік деяких із них може загострити наше відчуття важливості принципу (через якусь хвильку я згадаю цей вимір), але

Володіння, що ґрунтується на утвердженні правового титулу всупереч претензіям іншої особи (прим, перекладача).

52 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

це буде рівнозначне точнішому чи повнішому викладові

принципу.

Принцип на зразок того, що «жодна людина не може ді­ставати вигоду шляхом порушення чиїхось законних прав», зовсім не має на увазі визначити умови, за яких його засто­сування стає необхідним. Натомість у ньому міститься мір­кування, орієнтоване в одному напрямку, але не вказується на необхідність конкретного рішення. Якщо людина одер­жала або збирається одержати щось безпосередньо в ре­зультаті якоїсь протизаконної дії, до якої вона вдалася з та­кою метою, тоді дане міркування закон візьме до уваги при вирішенні питання, чи може така людина залишити це собі. Є й інші принципи та політики, орієнтовані в одному на­прямку,— наприклад політика гарантування права на майно чи принцип, згідно з яким покарання має обмежуватись тим, що вказано в законі. А якщо так, значить, наш принцип не обов'язково буде домінуючим; проте це не означає, що він не є принципом нашої юридичної системи, тому що в будь-якій наступній справі, де такі протилежно спрямовані міркування будуть відсутніми або ж менш ваго­мими, даний принцип може мати вирішальне значення. Ко­ли ми говоримо, що певний принцип є принципом нашого закону, то маємо на думці лише те, що посадові особи ма-. ють брати його до уваги там, де він доречний, і що він орі­єнтуватиме їх у тому чи Іншому напрямку.

Логічна відмінність між правилами та принципами чіткі­ше виявляється при розгляді принципів, що зовсім не схожі на правила. Розгляньмо твердження, позначене як «г)>> у ци­татах з ухвали в справі Хенінгсена: «виробник має особли­вий обов'язок у зв'язку з конструюванням, рекламою та продажем своїх автомобілів». У цьому твердженні зовсім не мається на увазі визначити конкретні професійні обов'язки, що випливають із даного «особливого обов'язку», і нічого не сказано про те, яких прав набувають у результаті покуп­ці автомобілів. Тут просто декларується (і це важлива ланка в аргументації в справі Хенінґсена), що до виробників авто­мобілів вимоги вищі, ніж до виробників іншої продукції, і що вони мають менше покладатися на конкурентний прин­цип свободи контракту. Це не означає, що вони ніколи не можуть покладатися на цей принцип або що суди можуть переписувати контракти на купівлю автомобіля на свій роз­суд; це означає лише те, що коли конкретне положення кон­тракту видається нечесним чи обтяжуючим, у судів менше

2. Модель правил — І

резону втілювати це положення в життя, ніж коли справа стосувалась би купівлі краваток. «Особливий обов'язок» враховується як аргумент на користь рішення про відмову втілювати в життя умови контракту на купівлю автомобіля, але сам по собі не робить таке рішення єдино можливим.

Із цієї першої відмінності між правилами та принципами випливає друга. Принципи мають вимір ваги (чи важливос­ті), якого позбавлені правила. Коли принципи перетинають­ся (наприклад політика захисту покупців автомобілів — із принципами свободи контракту), той, хто має розв'язати конфлікт, повинен узяти до уваги відносну вагу кожного з них. Звичайно ж, таке вимірювання не може бути точним, а висновки про те, що певний принцип або політика важливі­ші за інші, нерідко викликають заперечення. І все ж невід'­ємною частиною поняття принципу є положення, згідно з яким він має такий вимір, тобто є сенс питати, наскільки цей принцип важливий або вагомий.

Правила не мають цього виміру. Ми можемо говорити про правила як функціонально важливі чи неважливі (бейс­больне правило про вибуття бетсмена після трьох пропуще­них ударів більш важливе, ніж правило, що дозволяє бейс-ранерам бігти в разі порушення правила нерухомості пітчером, тому що гра зазнала б набагато більших змін при модифікуванні першого правила, ніж другого). В цьому ро­зумінні одне юридичне правило може бути важливішим за інше, тому що воно відіграє більшу чи важливішу роль у регламентації поведінки. Але ми не можемо сказати, що в межах системи правил одне правило важливіше за інше і, отже, коли має місце конфлікт двох правші, одне відміняє інше в' силу своєї більшої ваги.

Якщо має місце конфлікт двох правші, одне з них не мо­же бути дійсним. Рішення щодо того, яке саме з них є ді­йсним, а яке треба відкинути чи переробити, мають прийма­ти на основі міркувань поза межами самих цих правил. Юридична система може регулювати такі конфлікти за до­помогою інших правил, згідно з якими перевагу має прави­ло, або встановлене в законодавчому порядку вищим орга­ном влади, або прийняте пізніше, або конкретніше за зміс­том тощо. Юридична система може також віддати перевагу правилу, що ґрунтується на важливіших принципах. (Наша власна юридична система використовує обидва ці методи).

За формою норми не завжди можемо чітко визначити, з чим саме маємо справу — з правилом чи принципом. Твер-

54 Роналд Д воркін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

дження про те, що «заповіт недійсний, якщо його не підпи­сано трьома свідками», за формою не дуже відрізняється від того, згідно з яким «жодна людина не може діставати вигоду шляхом порушення чиїхось законних прав», але той, хто знає дещо про американське законодавство, розуміє, що перше слід сприймати як правило, а друге — як принцип. У бага­тьох випадках побачити відмінність непросто; можливо, рішен­ня про те, як має функціонувати та чи інша норма, ще не прийняте, тому це питання саме по собі може бути предметом суперечки. Перша поправка до Конституції Сполучених Штатів містить положення про те, що Конгрес не може обме­жувати свободу слова. Чи є це правилом — з чого випливає, що закон, який обмежив би свободу слова, був би неконсти­туційним? Той, хто заявляє, що перша поправка є «абсо­лютною», твердить, що її треба сприймати саме так, тобто як правило. Чи, може, вона просто проголошує принцип — із чого випливає, що виявлене обмеження свободи слова вважатиметься неконституційним, якщо в контексті не заде­кларовано іншу політику або принцип, досить вагомий за да­них обставин, щоб дозволити це обмеження? Саме таку пози­цію займають ті, хто обстоює так званий тест «на наявність чітко вираженої загрози» чи іншу форму «балансування».

Іноді правило та принцип можуть відігравати дуже схожу роль; при цьому різниця між ними полягає майже виключно у формі. В першому розділі Акта Ш ер мана заявлено, що будь-який контракт, яким обмежувалась би торгівля, не ма­тиме юридичної сили. Верховному Судові довелось вирішу­вати, тлумачити це положення як правило в його власних термінах (що призведе до анулювання кожного контракту, «що обмежує торгівлю»,— а це робить майже кожен конт­ракт) або як принцип, який дає підставу для анулювання контракту за відсутності ефективної контрполітики. Суд ви­знав дане положення правилом, але витлумачив останнє як таке, що містить посилання на «необґрунтованість» і, отже, забороняє лише «необгрунтовані» обмеження торгівлі'. Це дозволило даному положенню за логікою виконувати функ­цію правила (щоразу, коли суд визнає обмеження «необ­грунтованим», він має оголосити контракт недійсним), а за суттю — функцію принципу (визначаючи, чи є конкретне обмеження «необгрунтованим» за конкретних економічних

1 "Standard Oil v United Stales, 221 U. S.'\ 1911, crop. 1, 60; "United States v аГгі^п Tobacco Co.", 221 U. S., 19U, crop. 106, 180.

2. Модель правил — I

обставин, суд має взяти до уваги цілий ряд інших принци­пів і політик).

Такі терміни, як «обгрунтований», «недбалий», «неспра­ведливий» та «значимий» часто виконують саме таку функ­цію. Кожен із цих термінів обумовлює певну залежність за­стосування правила, що його містить, від принципів або по­літик поза межами цього правила, в результаті чого воно саме стає більше схожим на принцип. Але ці терміни не до кінця перетворюють правило на принцип, тому що навіть найменш лімітуючий із-поміж них накладає обмеження на вид принципів і політик, від яких може залежати правило. Якщо ми пов'язані правилом, згідно з яким «необгрунтова­ні» контракти недійсні або ж вельми «несправедливі» конт­ракти не будуть втілюватися в життя, нам знадобляться на­багато глибші розмірковування, ніж це було б за відсутнос­ті згадки про дані терміни. Але уявімо справу, в якій певне політичне чи принципове міркування підказує, що контракт слід втілити в життя, попри те, що включене в нього обме­ження не є обгрунтованим, чи попри те, що він є вельми не­справедливим. Втілювати такі контракти в життя забороне­но нашими правилами, тож їх можна було б дозволити ли­ше після відміни чи відповідної модифікації цих правил. Проте якби ми мали справу не з правилом, а з політикою, спрямованою проти втілення в життя необгрунтованих кон­трактів, чи принципом, згідно з яким несправедливі кон­тракти не слід втілювати в життя, контракти можна було б втілити в життя без внесення змін до закону.

4. ПРИНЦИПИ ТА ПОНЯТТЯ ЗАКОНУ

Визначивши юридичні принципи як окремі види норм, що відрізняються від юридичних правші, ми раптом усвідом­люємо, що вони є скрізь навколо нас. їх викладають учителі правознавства, їх цитують підручники з правових дисцип­лін, їх прославляють історики права. Та, здається, найенер-гійніше вони працюють і найбільшої ваги набувають при слуханні складних справ, таких як справи Ріґса та Хенінгсе-на. У таких випадках принципи відіграють суттєву роль в аргументації на підтримку суджень про конкретні юридичні права та обов'язки. Після того як справу вирішено, ми мо­жемо сказати, що вона підпадає під певне правило (напри­клад правило, згідно з яким убивця не може претендувати на спадщину, вказану в заповіті його жертви). Але до судо-

56 Роналд Дворкш. СЕРЙОЗНИЙ ПО ГЛЯД^и_ПРАВЛ

вого рішення даного правила не існувало; суд посилається на принципи, покликані виправдати прийняття та застосу­вання нового правила. У справі Ріґса суд процитував принцип, згідно з яким жодна людина не може діставати вигоду шляхом порушення чиїхось законних прав, як базо­ву норму, на тлі якої слід тлумачити законодавчий акт про заповіти, і таким чином обгрунтував нову інтерпретацію цього акта. В справі Хенінгсена суд зробив посилання на ці­лий ряд принципів і політик, що перетинаються, як на юри­дичну підставу для нового правила, яким закріплюється від­повідальність виробників за дефекти автомобілів.

Ось чому аналіз поняття юридичного обов'язку має пояс­нити важливу роль принципів у прийнятті конкретних пра­вових рішень. Ми можемо піти одним із двох дуже відмін­них один від одного шляхів:

а) Ми можемо тлумачити юридичні принципи так, як ми
тлумачимо юридичні правила, і заявити, що деякі принципи
є зобов'язуючими, як закон, і що їх повинні брати до уваги
судді та юристи, які приймають рішення щодо юридичого
обов'язку. Якщо ми оберемо цей шлях, нам доведеться ви­
знати, що принаймні в Сполучених Штатах «закон» містить
не тільки правила, а й принципи.

б) 3 іншого боку, ми можемо заперечити, що принципи
можуть бути зобов'язуючими у той спосіб, в який є зобов'я­
зуючими деякі правила. Відтак ми скажемо, що в таких
випадках, як справи Рігса та Хенінгсена суддя, виходить за
межі правил, які має застосовувати (тобто виходить за межі
«закону»), звідки бере позазаконні принципи, яких він може
додержувати, якщо побажає.

Можна подумати, що між цими двома лініями наступу на проблему немає великої різниці, що це лише питання сло­вовжитку, яке стосується бажання вживати слово «закон» у тому чи іншому розумінні. Але це помилковий погляд, тому що результат вибору між цими двома поясненнями матиме найглибші наслідки для аналізу юридичного обов'язку. Це вибір між двома поняттями юридичного принципу, вибір, суть якого ми можемо прояснити, порівнявши його з мож­ливим вибором між двома поняттями юридичного правила. Іноді ми говоримо про якусь людину, що вона «взяла за правило» робити щось, маючи на увазі, що ця людина вирі-

2. Модель правил — І

шила додержувати певної практики. Ми могли б сказати, що хтось узяв за правило, наприклад, щодня пробігати ми­лю перед сніданком, тому що бажає бути здоровим і вірить в ефективність режиму. Кажучи так, ми не маємо на увазі, що ця людина зобов 'язана правилом, згідно з яким вона му­сить пробігти милю до сніданку, чи хоча б те, що вона вва­жає таке правило обов'язковим для себе. Визнати правило за обов'язкове — це щось зовсім інше, ніж узяти за правило робити щось. Звернімося знову до прикладу Гарта: існує різниця між твердженням, що англійці взяли за правило раз на тиждень ходити до кінотеатру, і твердженням, що в англійців є правило, згідно з яким кожен повинен відвідува­ти кінотеатр раз на тиждень. У другому твердженні мається на увазі, що в разі недодержання англійцем даного правила він буде підданий критиці чи осуду, тоді як у першо­му —- ні. В першому випадку не виключається можливість критики певного виду — приміром, можна сказати, що той, хто не ходить у кіно, нехтує своєю освітою,— але ми не на­тякаємо, що він робить щось не так лише тому, що не до­держує правила'.