Геологічна будова та геоморфологічні умови Миколаївської області

План.

1. Геологічна будова та геоморфологічні умови Миколаївської області.

2. Геологічна будова та геоморфологічні умови Миколаївського району

3. Гідрогеологічні умови Миколаївської області.

4. Гідрологічна характеристика та грунти Миколаївського району.

5. Мінерально-сировинна база Миколаївської області.

6. Система моніторингу геологічного середовища.

- 6.1. Підземні води: ресурси, використання, якість.

-6.2. Екзогенні геологічні процеси.

- 6.3. Абразійно-зсувні процеси.

Геологічна будова та геоморфологічні умови Миколаївської області

Північно-західна частина Миколаївської області в міжріччі Дніпра й Південного Бугу відноситься до південного схилу Придніпровської височини, південна межа її збігається з границею поширення Українського кристалічного щита, складеного твердими породами – гранітами, гнейсами, кварцитами та іншими.

На заході до Придніпровської височини прилягає Волинсько-Подільська, яка має слабохвилясту поверхню з найбільш розчленованими частинами на заході й південному заході. Докембрійські тверді породи тут покриті шаром пісчано-глинистих відкладів Балтської свити, значно поширені також червоно-бурі глини.

На третинних відкладах, а де їх немає, то безпосередньо на докембрійських породах, залягають четвертинні відкладення. На вододільних плато та їх схилах і на давніх терасах річок вони представлені лесами з 3-4 ярусів, а іноді навіть тільки з одного.

У річкових долинах і балках четвертинні відклади представлені стародавнім і сучасним алювієм та делювієм, переважно суглинкового механічного складу.

На схилах, а також у відслоненнях ярів, де четвертинні (леси) та третинні породи розмиті, на денну поверхню виходять кристалічні породи, на продуктах звітрення яких теж утворюються грунти, як правило, щебенюваті.

За рельєфом поверхня цієї частини області являє собою хвилясту рівнину, розчленовану річковими долинами, ярами та балками на окремі вододільні плато. Загальний уклон території – з північного заходу на південний схід.

Абсолютна висота міжріччя Інгулу, Чорного Ташлика і Мертвоводу досягає 200 і більше метрів. Долини головних річок у межах описуваної території характеризуються значною глибиною (70-75 м).

У північно-західній частині Придніпровської височини, яка охоплює значну частину Вознесенського та Єланецького районів, рельєф слабохвилястий. Густота ерозійного розчленування 0,5-0,6 км на 1 кв. км. Середня крутизна схилів – 3-9, а місцями – 15 і більше градусів.

Надзаплавно-терасова, слабоеродована місцевість охоплює ділянки надзаплавних терас і в першу чергу Південного Бугу, де чітко виявлені три тераси (а четверта просліджується лише за допомогою нівеліювання). Третя тераса, з висотними відмітками над рівнем річки 28-30 м., сильно розмита і нечітко виявлена в рельєфі. Друга тераса, яка займає велику площу в Вознесенському районі нижче с. Олександрівки, складена давнім алювієм. Заплави Південного Бугу та інших річок, складені алювієм, переважно суглинкового механічного складу.

Південно-східна частина Придніпровської височини, яка охоплює східну частину Єланецького і більшу частину Новобузького та Казанківського районів, відноситься до південної межі поширення кристалічного щита. Для цього району характерним є заглиблення кристалічних порід і широке розповсюдження осадочних відкладів. Тут також добре розвинена гідрографічна і яружно-балочна мережа. Вододільні простори займають близько 75% загальної площі описуваного району. Найбільш розчленовані південна і південно-східна його частини. Тут річки і балки розділяють територію на вододіли з крутими, сильньоеродованими схилами, які надають місцевості дуже хвилястого характеру.

На південь від Придніпровської і Волино-Подільської височин розташована Причорноморська низовина, яка характеризується нескладною геологічною будовою. Докембрійський кристалічний фундамент залягає тут на глибині 100 – 250 м у північній частині низовини і на глибині 500 – 1000 м у південній. В цьому напрямку збільшується товща осадочних відкладів, які залягають на кристалічному фундаменті, відповідно знижується і сучасна поверхня.

У будові поверхні Причорноморської низовини беруть участь відклади неогену і антропогену. З неогенових відкладів вище місцевого базису ерозії залягають утворення сарматського, міотичного і понтичного ярусів, представлені глинами з прошарками вапняків і мергелю, оолітовими вапняками та іншими осадочними відкладами.

Неоднорідність механічного складу неогену обумовлює різноманітну будову схилів долин і балок. Покрівлю понтичних вапняків утворюють червоно-бурі глини, на яких залягають четвертинні відклади, представлені лесами з двома-трьома горизонтами похованих грунтів. Товща лесових відкладів досягає 20-30 м. У будові річкових долин беруть участь піщані алювіальні відклади і піскуваті лесоподібні суглинки. На схилах балок розповсюджені делювіальні лесоподібні суглинки, часто з домішкою щебенюватих продуктів вивітрювання вапняків.

Лівобережжя Південного Бугу дренується річками Інгул та Інгулець з притокою Висунь. Витрати води цих річок дуже малі, в окремі роки вони пересихають.

Описувана територія являє собою широке вододільне плато з подовими зниженнями, які в рельєфі слабо виражені. Їх глибина коливається в межах від 2 до 4 м, площі – від 50 – 100 до 1000 і більше гектаров. Яружно-балкова місцевість займає невелику площу в долинах Інгулу, Інгульця, Південного Бугу та інших річок. Ширина еродованої смуги вздовж зазначених річок – близько 2-4 км. Відносна висота корінних схилів долин коливається між 20 і 40 м, крутизна схилів балок, які відкриваються до долин – від 1-5 до 15-30⁰. Берегові яри короткі, але глибокі і часто врізуються в корінні вапнякові породи. Процеси ерозії в прирічковій смузі проходять досить інтенсивно, внаслідок чого тут часто червоно-бурі глини і вапняки виходять на денну поверхню, обумовлюючи щебенюватість грунтів.

Інгулецько-Бузьке междуріччя розчленовує, крім річки Інгулу, правобережна притока Інгульця річка Висунь і широкі балки Вірьовчина і Білозерска. Глибина врізу р.Висуні – близько 30-35 м. Схили її долини круті, складені вапняками і мергелями неогену із сильнозмитими грунтами.

Прибережна смуга Дніпровсько-Бузького лиману розчленована короткими, але широкими і глибокими балками. В долинах Південного Бугу, Інгулу, Інгульця перші надзаплавні піщані тераси зустрічаються невеликими окремими ділянками. Найбільші масиви їх поширені в долині Південного Бугу біля сіл Ковалівка, Ново-Петрівка та Гур'ївка і міста Вознесенськ, в долині Інгулу біля села Піски, в долині Інгульця біля сіл Євгенівка і Павлівка.

Надзаплавні лесові тераси займають значні площі. Їх ширина в долині Південного Бугу становить 2-3 км, в долині Інгулу і Інгульця – близько 15-20 км. Грунти лесових терас відрізняються більш легким механічним складом. Ширина заплав у межах описуваної території – 1-2 км.

Межиріччя Південного Бугу і Тилігульського лиману охоплює Очаківський, Миколаївський та південно-західну частину Веселинівського району. За геологічною будовою відрізняється від попереднього товщиною шару осадочних порід, меншою розчленованістю поверхні, більш широкими вододільними плато. Середня густота долино-балкової мережі 0,3-0,4 км на 1 кв. км. Широкі слабодреновані вододільні плато характеризуються розвитком замкнених знижень різної морфологічної виявленості. Найбільш розчленована поверхня рівнин середньої течії річки Тилігул та басейну річки Чичиклія. Тут ріки і балки врізались у корінні породи, й утворилися широкі та глибокі долини. На південь поверхня рівнини поступово знижується.