Актуальність теми

Виконання вузькопрофесійних обов’язків лікаря вимагає умінь і навичок усномовного спілкування, адже мовна поведінка медика великою мірою впливає на хворого, його реакцію на свою хворобу, а отже, і на її перебіг, успіхи профілактики та лікування. Тому лікареві треба володіти культурою мовлення, а також культурою конструктивного діалогу та полілогу. Більше того, для багатьох категорій мовців плекання культури мовлення входить у професійні обов’язки. Це – освітяни, працівники культури, державного апарату, засобів масової інформації, лікарі тощо.

Навчальна мета.

Навчальна мета:

Студент повинен знати:

• етико-психологічні умови спілкування;
• правила мовленнєвого спілкування;
• особливості культури мовлення медичного працівника.

Студент повинен вміти:

• вести ділову бесіду;
• дотримуватись правил етики та естетики спілкування;
• добирати необхідні слова й вирази в конкретній мовній ситуації.

Студент повинен опанувати такі практичні навички:

• ведення діалогу в ситуаціях медик – медик, медик – пацієнт, медик – родичі пацієнта;
• добору й поєднання необхідної інтонації, міміки, жестів в усномовному діалогічному спілкуванні.

Якщо є кілька лікарів, із яких один лікує травами, другий – ножем, третій – словом, перш за все звернися до того, хто лікує словом.

Гіппократ

Лікування для медика завжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього розвиненої уяви, інтуїції, гармонії розуму та серця. Ці якості допоможуть обрати оптимальний шлях лікування, його стратегію й тактику. Слово лікаря є свідченням його милосердя, чуйності, загальної культури й освіченості.

Слово „врач” з’явилося в мові слов’ян в ХІ столітті й пов’язане з дієсловом „врать” у значенні „заговаривать”, „уговорить”, „говорить”. Звідси тлумачення слова „врач” як „утешителя, человека, умеющего заговаривать, действовать силой слова”.

Лікар повинен у своїй роботі керуватися принципом: лікувати людину, а не хворобу. Слово лікаря покликане повернути тому, хто потребує, втрачену гармонію з навколишнім світом. Мистецтво слова має унікальні цілющі, пізнавальні, виховні можливості.

Арабське прислів’я говорить: „Словом проткнеш те, чого не проколеш голкою”. Його ніби наслідує друге: „Рана, нанесена ножем, загоюється, а язиком – ні”.

У взаємостосунках між лікарем і хворим сила слова відіграє виключно важливу роль, діє магічно. Словом можна не тільки викликати функціональні зміни в організмі, але і вбити людину в буквальному сенсі. Слово може мати велике психологічне значення, і слово може викликати важку хворобу. Необережне слово здатне спричинити задишку, кашель, серцебиття, підвищення артеріального тиску, появу холодного поту, відчуття нудоти тощо. Навпаки, слово зважене і своєчасно сказане надає впевненості в успіхові лікування, додає, як то кажуть, життя до років, а не років до життя.

Значення мистецтва слова в медицині розуміли й у середні віки: тоді гуманітарна освіта була для лікаря своєрідним допуском до практичної роботи.

Пройшли віки, одні методи забуті, інші втратили своє значення, а слово як зцілюючий еліксир так і залишилось в запасі найефективніших лікувальних засобів. Адже кожен медичний працівник незалежно від фаху, хоче він того чи ні, займається психотерапією. Навряд чи потрібно доводити, яку повагу й довіру плекають пацієнти до лікаря, що володіє методом словесного переконання. Однак на вустах вмілого лікаря слово лікує, на вустах же невмілого – ранить. У цьому випадку слово вже буде не психотерапією, а її протилежністю – ятрогенією, що в перекладі з грецької означає „хвороба, викликана лікарем”.

Сила словесного переконання подеколи не може порівнятися з дією навіть найефективніших медикаментів. Проте користуватися словом потрібно обережно: слід знати, що, кому й коли говорити. При цьому необхідно враховувати психологічні особливості хворого, його стан, діагноз захворювання.

Для цього лікарю насамперед потрібно дбати про культуру свого мовлення. Під терміном „культура” (внутрішня і зовнішня) розуміється рівень особистих фізичних і духовних, етичних і естетичних якостей. Це й освіченість, інтелігентність, душевність і вихованість, культура почуттів, світогляду, знань, спосіб життя. Необхідно пам’ятати, що зовнішня культура – це прояв внутрішньої культури. А зовнішня культура зводиться до культури спілкування, яка покликана зміцнювати приязні стосунки між людьми, уникати конфліктних ситуацій і суперечок чи вирішувати їх.

Спілкування – це насамперед бесіда. Мистецтво, талант спілкування, етика слова потребують навичок, високого рівня культури, знань і зусиль. Спілкування лікаря – це завжди діалог лікаря іхворого, який несе в собі величезну інформацію про фізичний і психологічний стан тих, хто спілкується. Звісно, багато в чому результат спілкування лікаря з пацієнтом визначається кваліфікацією першого. Здебільшого, чим нижча кваліфікація лікаря, тим менше він спілкується з хворим, обстежує його фізикальними методами, частіше призначає аналізи, рентгенівські та інші види обстежень.

Але слово відображає не тільки наш граматичний рівень. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Інтонація може змінити зміст одного й того ж слова, тобто здійснити або позитивний, або негативний ефект. Вона може підбадьорити, стати „щитом і бальзамом для ран” чи, навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. Також у лікаря завжди має бути в нормі швидкість бесіди, але так, щоб її прискорення не сприймалось хворим як поспіх, а уповільнення – як байдужість.

Лікар може розмовляти грамотно, але голосом, що звучить брутально, з інтонацією, що коливається, з важкою для сприйняття дикцією, з безглуздими наголосами, чергуванням гучності звучання слова. А загалом виходить, що його не почули й не зрозуміли.

Свідченнями високої культури і професіоналізму кожного лікаря є доречність його мовлення, тобто відповідність сказаного ситуації спілкування.

Усе це треба мати на увазі, розмовляючи з хворим. Так, повідомляючи діагноз, лікареві бажано говорити простою, зрозумілою мовою і пам’ятати, що деякі терміни мають у просторіччі зловіщий, нагнітаючий відтінок і тому є небажаними. Ось, наприклад, якщо хворий з тривогою запитує: „Невже у мене астма?” – зрозуміло, що цей термін означає для нього невиліковну хворобу з муками. Досвідчений лікар, зметикуючи, відповість: „Ні. У Вас бронхіт з астматичним компонентом”. Різниця між цими захворюваннями не така вже й велика, а лікування майже однакове, проте ця відповідь хворим буде сприйматись набагато легше. Краще сказати серцевий напад, аніж тромбоз коронарних артерій; новоутворення краще, ніж рак; підвищений тиск краще, ніж гіпертонія. Ці слова не тільки м’якші, але й більш зрозумілі. З цього приводу відомий англійський хірург Келнан писав: „Будь-якою ціною, шановні колеги, уникайте діагнозів, що нагнітають страх”. Так, хворий, звичайно, може заявити, що він хоче знати всю правду, але пом’якшити правду милосердям – ось гідна практика.

Особливого змісту та інтонаційного інтересу набувають й такі короткі й виразні слова, як „так” і „ні”. Інколи вони містять неглибокий і не завжди розкритий зміст, тому не треба ними зловживати. Вченими встановлено, що ці частки володіють так званим „ нагнітаючим психологічним ефектом”. Коротка, однозначна відповідь з вуст фахівця завжди звучить різко. Тому лікареві, відповідаючи хворому „так” чи „ні”, варто розвити думку далі, тобто продовжити речення, задля уникнення формування у пацієнта помислів двозначного характеру: про приреченість або про надію, а то й про впевненість у не сьогодні-завтрашньому одужанні чи смерті.

Пацієнт повинен бачити свого лікаря бадьорим, з відвертим співчуттям, прагненням допомогти.

Ознакою неввічливості й безкультур’я є різкий тон лікаря, крик, грубість, безтактність у ставленні до хворих, їх родичів і близьких. Така неетична, аморальна поведінка лікаря не може бути виправдана ніякими об’єктивними причинами, вона наносить психічну травму хворому та викликає справедливі нарікання й обурення.

Проявом такої безтактної поведінки є грубі, образливі, безпардонні репліки, наприклад: „не говоріть нісенітниці”, „безглуздя”, „чепуха”, „верзіння”, „марення сивої кобили”, „достатньо, змилуйтесь!”. До хамських реплік належать і такі, як: „ти брудний, як свиня”, „який же ти сопливий” (до дитини). Треба зазначити, що цинічність і грубість набувають особливо руйнівної сили на вустах лікаря-педіатра.

Грубість, яка принижує людську гідність хворого, може бути останньою краплиною горя, призвести до конфліктних, драматичних наслідків. Безпардонність лікаря породжує у хворого і його близьких протест, неприязнь, ненависть до лікаря ще до того, як він проявить свій талант лікувателя. З цього приводу видаються слушними слова В.Сухомлинського: „Зле, недоцільне, безтактне, просто безглузде слово може образити, схвилювати людину”.

Отож, щоб не образити й не схвилювати своїх пацієнтів і їх близьких, потрібно виключити з лексикону лікарів раз і назавжди злі, недоцільні, безтактні, просто безглузді слова.

Медичному персоналу ніколи не варто висловлюватись жаргонно-згрубілими словосполученнями „наш хворий”, „не наш хворий”, „цікавий хворий”, „нецікавий хворий” або „швидка допомога привезла одні шлунки”. Медична сестра перед ін’єкцією, оглядаючи руку хворого, скрикує: „У Вас же немає вен!”. – „А де ж вони?” – зі страхом питає хворий. Чи консультант на обході: „Тут селезінки немає” і т. д. Здавалося б, ці маленькі безтактності, огріхи мовлення, які ми чуємо мало не щодня, не мають зовсім ніякого значення. Але це неправильно. У такому випадку слово буде не психотерапією, а ятрогенією.

Тепер розглянемо питання культури сміху лікаря. На жаль, щодо нього немає єдиної думки, однозначного вирішення. Деякі вважають, що сміх і лікарня несумісні. У багатьох хірургічних клініках над вхідними дверима операційних написані слова Горація: „У присутності хворого нехай замовкнуть розмови і щезне сміх, оскільки над усім володарює хвороба”. Проте до лікаря чи студента медуніверситету можуть бути адресовані слова Пилипа Честерфілда, подані ним у „Листах до сина”: „А якщо я вже заговорив про сміх, то повинен тебе особливо застерегти: мені би дуже хотілося, щоб люди часто бачили на твоєму обличчі посмішку лікаря, але ніколи не чули, як ти смієшся”.

І все ж зв’язок сміху й медицини є міцним, бо ж недаремно про ці унікальні ліки, еліксир оптимізму, написано так багато в різних народів різних часів. Не треба все ж таки забувати, що лікар у спілкуванні з хворими й колегами не повинен сміятися над їх „екіпіруванням”, жестами, міркуваннями, страхами і т. п. Наприклад, просто ні в які рамки не вкладаються слова до пацієнтки: „Пожили, бабуся, – і досить” або „Невже ви так боїтеся смерті?”. Цей гумор на вустах людей, які не вміють ним користуватися, – дуже небезпечна зброя. У спілкуванні з хворим не допустимі жарти, гумор чи анекдоти, якщо вони без смаку, недоцільні й не досягають шляхетної мети – підняти бойовий дух пацієнта, залікувати душевні рани. Звичайно, не кожен лікар достатньо володіє мовленнєвою культурою, талантом спілкування, щоб жарт не залишав важкий осад смутку, як у хворих, так і їх родичів. На жаль, досить поширеними є такі ситуації:

Хворий: „Лікарю, що ви знайшли у моєму шлунку?”.

Лікар: „Не хвилюйтесь, розтин покаже”.

Зрозуміло, слово „розтин” лікар ужив жартома замість терміна „операція”, а хворий невільно уявив свій розтин посмертним для уточнення діагнозу невиліковної хвороби.

Лікарю не можна забувати, що найменша двозначність у мовленні може травмувати хворого. Наприклад, звертання масажиста до хворого при підготовці до масажу: „Протягніть ноги”. А чого варті вислови на зразок: „Лягайте, мамаша! Зараз ми знімемо Вам голову”, „Схоже на пухлину” та ін. Усі ці неточності, „дрібниці” можуть стати джерелом ятрогеній, що є результатом мовленнєвої безграмотності лікаря.

Ось ще декілька прикладів сучасних чорних жартів, взятих із лікарської практики: „Все ясно, як у морзі”; „Тяжко у лікуванні, легко в труні”; „Спокійний, як пульс покійника”. Травмуючими є прислів’я-прогнози: „Двом смертям не бувати, а однієї не обминути”; „На коні, що лікувався, далеко не від’їдеш”. Наведені жарти викликають у всіх випадках негативну реакцію хворого і його родичів. Це вульгарна фамільярність і дешевий спосіб здобути популярність. Такого лікаря хворий поважати не буде.

Розмова лікаря з хворим, де б вона не відбувалась, повинна бути ідеально коректною, не допустимі анекдоти та двозначні, розкуті, безцеремонні жарти, що підривають авторитет лікаря й водночас травмують психіку хворого, принижують його честь і гідність, позбавляють лікаря милосердя, доброти, загальнолюдської і лікарської мудрості.

Натомість, необразливий жарт, почуття гумору змінюють настрій хворого. Адже добра усмішка, сміх – найкращі ліки для душі, найкращий запобіжний клапан. Доцільний гумор знімає стан страху, нагнітання. Але все має свою міру. Звісно, ми будемо з почуттям неприязні згадувати лікаря, який на питання хворих „Що показали обстеження?” відповідатиме дикими й безглуздими фразами: „Все йде хокей”; „Усі ходимо під Богом”; „З вами нічого говорити, принаймні українською мовою, тільки тарабарською”. Остання „дотепна” репліка була адресована хворій бабусі, яка довго не могла зрозуміти роз’яснення свого лікаря про суть її хвороби. Раціональний оптимізм лікаря не повинен переходити меж і носити характер несерйозності й легкодумства. Лікарям повинна бути притаманна „одвічна таємниця зізнання”, інтелекту, культури спілкування з хворим.

Велике морально-етичне й соціальне значення має комплімент лікаря, хоча б тому, що, як різновид слова, він може лікувати або ранити. Деякі лікарі стверджують, що кожний комплімент збільшує тривалість життя мінімум на півгодини. Комплімент, як і втіха, співчуття, підбадьорюють співбесідника, піднімають його настрій. Але щоразу, коли компліменти лікаря, медсестри, санітарки позбавлені доброзичливості, недоцільні й низькопробні, їх адресат відчуває досить-таки обтяжуюче почуття розчарування, засмучення. Подібні компліменти ми чуємо у мовленні лікаря біля ліжка хворих: „Молодець хвора, все ще тягне!” або ж викладач при хворих пояснює: „Цей – повний, а у таких рана загоюється гірше, ніж у худих, можливе скупчення гною”. Після виходу лікарів і студентів з палати „худий” радіє, а „товстий” у паніці. Без сумніву, „товстий” відчуває образу, приниження. До неетичних належать і компліменти на свою адресу. Принизливо, коли лікар самопохвалою, зазнайством зараховує себе в пророки, чарівники, не завжди враховуючи свої справжні здібності. На практиці це призводить до зниження авторитету лікарів, усієї системи охорони здоров’я, а головне – до негативних ефектів лікування.

Неодмінною ознакою культури і досвідченості лікаря є збереження в таємниці певних відомостей про хворого від оточуючих його осіб і від самого хворого. У розмові з хворим не можна зловживати спеціальною медичною термінологією.

Досить повчальна етична помилка професора Вотчала описана в книзі М.С.Телешевської „Питання лікарської деонтології”:

„Під час обходу асистент доповів професору Вотчалу про завтрашнє виписування хворого, що переніс інфаркт. Але професор Вотчал, оглянувши хворого, сказав, що його потрібно затримати через погані тони в серці. Тієї ж ночі хворий помер від повторного інфаркту, а вранці інший пацієнт, який перебував у цій палаті, розповів, що покійний після обходу був дуже засмучений і сказав: „Коли я сам відчував, що помираю, приходив професор Вотчал, і йому завжди подобалися тони мого серця. Якщо зараз він сказав, що вони йому не подобаються, – мої справи кепські”.

Катастрофічні наслідки для хворого можуть мати такі відкрито травмуючі вислови, як: „Вам необхідно терміново лягти у лікарню”, „Стан Ваш дуже серйозний”, „Хворіти Вам доведеться ще довго”, „Захворювання Ваше майже невиліковне” тощо.

Ознакою низької культури лікаря є розмови з родичами, медичними робітниками поблизу хворого.

Лікареві забороняються професійні розмови, які містять лікарську таємницю, у присутності сторонніх осіб – у коридорах, холах, тролейбусах, автобусах, на дачах, пляжах, у гостях і т. д. Одним із каналів розголошення інформації може бути телефон.

Для кожного лікаря повинно існувати поняття „святий обман”. Закони милосердя, доброти спонукають нас, здебільшого, дотримуватись гіппократівських настанов: залишити помираючого хворого, наприклад, на неоперабельний рак, у незнанні того, що його чекає. Святий обман просто необхідний будь-якому хворому, не тільки на рак, але й на будь-яке інше захворювання, хоча б тому, що він полегшує його агонію. Святий обман може бути тим додатковим, найважливішим компонентом лікування, зарядом оптимізму, що сприятиме доброму перебігу хвороби. Для людини логічно необхідна надія, віра у виліковування навіть на смертному одрі. Недарма Вольтер говорив: „Надія на одужання – це половина одужання”. А Некрасов перед смертю писав: „Не страшно вмерти, а страшно вмирати”. Розуміючи, що його чекає, він все ж хотів почути слова втіхи, слова надії.

Лікар завжди повинен пам’ятати настанови видатного хірурга Стародавньої Індії Суперута, який говорив: „Ідучи до пацієнта, заспокійсвої думки й почуття, будь добрим і людяним та не шукай в своїй роботі (праці) вигоди (користі). Нехай гуманність стане твоєю релігією!!!”. Ці слова потрібно запам’ятати кожному лікареві.

Усе сказане вище переконливо свідчить про важливе значення мови в роботі медика й високі вимоги до його мовлення. Тому не зайвим буде ще раз нагадати основні правила мовленнєвого етикету медичного працівника:

1. Пам’ятати, що чуйне слово лікаря лікує, а погане – шкодить хворому.

2. Бути небагатослівним, аналізувати кожне сказане в присутності хворого слово, психотерапевтично орієнтувати розмову, жести, міміку.

3. Вселяти віру в одужання, робити пацієнта активним співучасником процесу лікування.

4. Бути передбачливим і лаконічним, аргументуючи свої рекомендації.

5. Професійні розмови між лікарями в присутності хворого вести лише з метою отримання позитивного психотерапевтичного ефекту. В інших випадках вони є недоцільними й навіть шкідливими.

У повсякденному спілкуванні з пацієнтами, колегами лікар використовує лексичні засоби, характерні для офіційно-ділового, публіцистичного й навіть художнього стилів мовлення. Розмовний і науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахового мовлення лікаря. У розмовному стилі вживають переважно побутову лексику, фразеологізми, вставні слова, вигуки, неповні речення. Науковому ж стилю притаманні повні речення, складні синтаксичні конструкції, терміни, логічність, точність, обґрунтованість викладу.

Проте фахова мова медика – це не лише діалоги лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, але й написання різних довідок, протоколу операції, історії хвороби чи реферату й наукової праці. Обов’язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань. І цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова набувають нових значень або нових відтінків. Тому для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення. Окрім цього, будь-якому спеціалістові, зокрема і лікареві, потрібно також:

- володіти культурою конструктивного діалогу та полілогу;

- сприймати, відтворювати і створювати наукові фахові тексти;

- володіти прийомами підготовки й виголошення публічного виступу;

- складати і сприймати (читати) різноманітні документи (у тому числі і професійні);

- застосовувати фахову українську термінологію у різноманітних комунікативних процесах;

- вміти користуватися загальномовними і спеціальними словниками.

Щоб оволодіти цими навичками, треба засвоїти основні поняття культури мовлення та споріднених з нею дисциплін (стилістики, риторики, загального мовознавства, історії мови, лінгвістики тексту, книгознавства, термінознавства, лексикографії), усвідомити основні принципи культури користування українською мовою.

Зокрема, як зазначалося в попередній темі, щоб бути зразковим, мовлення медичного працівника має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

А для цього необхідно серйозно й настирливо оволодівати якостями культури мовлення. Починати необхідно з елементарної грамотності, боротьби з мовленнєвими помилками, які, на жаль, звучать і в доповідях на лікарських конференціях, і на п’ятихвилинках, і у розмовах лікарів між собою та з хворим.

На завершення варто зазначити, що мовна освіта кожної людини не може завершитися вивченням курсу української мови в середній загальноосвітній школі. Шкільна програма передбачає оволодіння літературною мовою та її нормами (перший ступінь культури мови – правильність). Вищим же ступенем опанування літературної мови є мовленнєва майстерність, досконале володіння мовою у всіх практично актуальних для спеціаліста сферах спілкування, тобто оволодіння фаховою мовою.

Отже, між рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мовленнєвої культури є чітка співмірність і залежність. Нелітературне, ненормативне мовлення – це насамперед свідчення невихованості людини, а вже потім її неосвіченості. Тому кожна людина, плануючи своє суспільне життя, дбаючи про фахове зростання, кар’єру, повинна досконало володіти державною мовою, культурою ведення полеміки, дискусій; повинна вміти грамотно й точно висловлювати свої думки, оскільки мова слугує досконалим інструментом не лише формування власної думки й почуття, а й знаряддям впливу на інших людей.

Культура мовлення тісно пов’язана з культурою мислення. Якщо людина ясно, логічно мислить, то й мовлення в неї ясне, логічне. І навпаки, якщо в людини немає думок, якщо вона говорить про те, чого не розуміє або не знає, то й мовлення в неї плутане, беззмістовне, захаращене зайвими словами. Мовлення тоді гарне, коли воно якнайповніше й найточніше передає думки.

Питання для самоконтролю.

1. Значення слова в роботі медика.

2. Роль лікарів-письменників у популяризації медичних знань і в пропаганді високої мовленнєвої культури.

3. Значення інтонації, темпу й тону розмови в мовленні медичних працівників.

4. Особливості спілкування медичних працівників у різних ситуаціях.

5. Правила мовленнєвого спілкування.

6. Жарти в мовленні медичних працівників.

7. Шляхи підвищення мовленнєвої культури.

8. Вислови видатних людей про роль слова в медичній практиці.

9. Етика спілкування в медичному колективі.