Вимірювання головних числових характеристик стану хворого

Будь-який хворий потребує застосування спеціальних процедур — складових процесу лікування або здійснення контролю над його станом. Це — вимірювання температури, пульсу, тиску, частоти дихання, збирання виділень, накладання компресів, гірчичників, промивання шлунка тощо.

Одним з головних показників стану людини є температура її тіла, оскільки більшість хворобливих процесів в організмі призводить до температурної реакції, що є складовою імунітету людини. Розподіл теплових потоків всередині тіла визначається його структурними особливостями. Тканини, розташовані ближче до поверхні тіла, мають нижчу температуру, ніж центральні. Найвищу температуру мають глибоко розташовані органи і тканини з інтенсивною теплопродукцією: серце, головний мозок, органи черевної і тазової порожнин. Найнижчу — тканини кінцівок.

Для вимірювання температури використовують медичні ртутні термометри зі шкалою від 33,2 до 42 °С, які зберігають в умовах лікарні у спеціальних банках, наполовину заповнених дезінфікуючим розчином (наприклад, 2 %-вим розчином карболової кислоти). На дно банки обов'язково кладуть шар вати, а на верхній кінець термометра надягають гумовий ковпачок для того, щоб мокрий термометр випадково не вислизнув з рук. У домашніх умовах термометри зберігаються у недоступному для дітей місці у спеціальних картонних чи пластикових капсулах.

Протягом доби температура тіла здорової людини коливається від 36 до 37 °С (еталон — 36,6 °С). Найнижча температура спостерігається вранці (близько 36 °С), а найвища у 16— 17 год. (досягає 37 °С). Тому вимірювання проводять двічі на день: о 6—7 і 17—18 годинах. Термометр повинен бути сухим, а стовпчик ртуті знаходитися нижче відмітки 35 °С. Температуру вимірюють найчастіше в пахвовій ділянці протягом 10 хв. Можна також вимірювати у пахвовій складці, ротовій порожнині і прямій кишці протягом 5 хв. Термометр повинен бути продезінфікованим, а місця, де вимірюється температура, протерті насухо рушником для запобігання одержання спотворених результатів. Для вимірювання температури в прямій кишці попередньо ставлять очисну клізму, а термометр змащують вазеліном.

Останнім часом у продаж надходять індикатори температури на рідких кристалах. Вони не мають високої точності, але діють дуже швидко — результат можна одержати вже через кілька секунд після прикладання індикатора до лоба чи інших частин тіла. У деяких випадках така швидкість має вирішальне значення.

Так само як і температура, велике значення для діагностики має пульс — поштовхоподібні коливання стінок артерій, спричинені рухом крові, яка надходить від серця. Зміна частоти пульсу свідчить про різні захворювання і травми. Так, слабкий і прискорений пульс — супутник можливого шокового стану, внутрішнього крововиливу і перегрівання організму. Прискорений і нерівний пульс у людини, яка перебуває у стані спокою, говорить про порушення серцевої діяльності. Уповільнений пульс може вказувати на гіпотермію (переохолодження організму) і деякі інші розлади.

Пульс на правій руці досліджують лівою рукою, а на лівій — правою рукою. Як правило, пульс досліджують протягом 1 хв. чи 30 с. В останньому випадку результат множать на 2. Частота серцевих скорочень змінюється з віком, тому змінюється і пульс. Нормальним вважається:

• у немовлят — до 140 ударів на хвилину;

• у дітей — до 90 ударів на хвилину;

• у чоловіків — 60—80 ударів на хвилину;

• у жінок — 78—82 удари на хвилину;

• у літніх людей — близько 60 ударів на хвилину.

Крім частоти серцевих скорочень, важливим фактором є також сила, з якою серце виштовхує кров у судини. Цей параметр відомий як тиск крові. Всередині артерій існує артеріальний тиск, всередині вен — венозний, всередині капілярів — капілярний. Вимірювання кров'яного тиску в артеріях має велике практичне значення. За ним можна визначити стан серця і судин. Наприклад, підвищення тиску відносно норми свідчить про гіпертонічну хворобу, захворювання нирок. Зниження тиску може бути початком розвитку шоку чи колапсу.

Для вимірювання артеріального тиску використовують спеціальний прилад — тонометр. Він складається з надувної манжетки, гумової груші, з'єднувальних шлангів і цифрового приладу — сфігмоманометра (мал. 53). Додатково необхідно мати у комплекті стетофонендоскоп.

Під час вимірювання тиску на руку на 2—3 см вище ліктьового суглоба накладають манжетку і з'єднують її за допомогою шлангів з сфігмоманометром і грушею. Далі знаходять місце пульсації ліктьової артерії і прикладають туди головку стетофонендоскопа (мал. 54). Потім в манжетку нагнітають повітря до тих пір, доки артерія повністю не стиснеться і пульс не перестане відчуватися. Після цього обережно відкривають кран, розташований на груші, і повільно випускають повітря. Як тільки тиск повітря знизиться і кров матиме доступ у кінцівку, почнуть прослуховуватися перші ритмічні удари пульсу (тони). Цей момент слід відмітити на шкалі сфігмоманометра. Це буде верхній (максимальний, систолічний) тиск.

Під час подальшого випускання повітря настає момент, коли манжетка повністю перестає здавлювати судину і кров нормально проходить у кінцівку. Стетофонендоскопом у цей час відмічається припинення чи різке послаблення тонів, на шкалі сфігмоманометра фіксують нижній (мінімальний та діастолічний) тиск.