Провладні й опозиційні ініціативи громадян: виклики і здобутки доби демократичного переходу

У перші роки незалежності відбувалося організаційне й інституційне оформлення громадянського суспільства. Виникли тисячі асоціацій, обєднань, громадських організацій, нові профспілки, фонди тощо. Поступово формувалися й інші елементи громадянського суспільства,а саме: ринкова економіка, незалежні ЗМІ, різноманітні добровільні організації, кризові центри та ін.. Стимулюючим чинником щодо їх формування і розвитку стала офіційна політика,згідно з якою в сучасних умовах розбудова громадянського суспільства виступає важливою метою і завданням. Формування громадянського суспільства відбувається в усіх сферах суспільного життя, «оскільки за соціалізму сталося всеосяжне одержавлення суспільного та приватного життя, громадянське суспільство існувало лише в зародковому стані».

За даними Дому свободи, показники розвитку України є такими,як у таблиці 1.1 (шкала вимірювання: від 1 до 7 балів з низхідним прчитанням показників – чим більша цифра,тим менше демократії).

Показники процесу демократизації в Україні (1997-2007)

За усієї відносності кількісних оцінок рівня демократії, тенденція, відображена у таблиці, загалом відповідає загальноприйнятим уявленням про їли і проблеми політичного розвитку України на шляху до демократії. Надзвичайно високий рівень корупції, який ледь-ледь знизився від початку XXI ст., але на який не вплинула навіть Помаранчева революція; нерозвинене місцеве самоврядування за дещо кращого стану демократичності центральних органів; невисокі показники розвитку конституційно-правових відносин - ш чинники тримають загальний показник демократії в Україні впродовж багатьох років у межах від 4,0 до 4,25, тоді як показники посткомуністичних країн консолідованої демократії коливаються між 2,5 і 1,5 балами. Водночас в 2007 р. покращились в Україні три перші показники: виборчий процес -З бали, громадянське суспільство — 2,75, незалежні ЗМІ — 3,75. Саме тут спостерігався рух від усе більшого авторитаризму в останні роки правління Л.Кучми до певного зростання свободи після Помаранчевої революції. Загалом, з погляду трансформації політичного режиму, українське суспільство залишається напівдемократичним, гібридним чи перехідним. Його розвитку все ще притаманні ознаки перехідної невизначеності. На характер руху України до демократії вплинули як охарактеризовані вище чинники, спільні для всіх або більшості посткомуністичних та пострадянських держав, так і специфіка їх прояву в Україні. Економіка країни мала виразні риси посттоталітарного та постколоніального суспільства. Вона була затратною, структурно незбалансованою, вкрай мілітаризованою і водночас прив’язаною до таких самих нежиттєздатних галузей економіки інших республік. Її реструктуризація вела до занепаду цілих галузей, безробіття та зубожіння народу. Причому це відбувалося в умовах необхідності здійснення згаданої вище «почетвірної» трансформації. Не можна залишати без уваги й роль зовнішніх чинників. Хоч вони й не є головними з погляду успішності переходу, слід враховувати, що намагання молодої держави самоствердитися на міжнародній арені, відокремитися від колишньої метрополії (у буквальному й переносному значеннях) вимагало значних витрат енергії, які в іншому випадку могли бути спрямовані на внутрішні трансформаційні потреби. Найбільший вплив у випадку України мала підтримка Заходу (більш або менш сприятлива, а в окремих випадках і зовсім неадекватна) та «російський фактор»: економічна залежність від колишньої метрополії, її намагання втримати Україну в «євразійському просторі», втручання у виборчі кампанії тощо. Активне політичне дистанціювання України від Росії (з метою зберегти незалежність) за відсутності західних інвестицій (знову ж таки через повільні й непослідовні реформи) призвело до стійкого падіння виробництва та соціального зубожіння. Багато проблем демократизації в Україні були обумовлені процесуальними особливостями українського переходу. Частина з них була властива й іншим пострадянським країнам. Наприклад, спільним було те, що, окрім Балтійських держав та Грузії, в жодній іншій колишній республіці СРСР антикомуністична опозиція не змогла прийти до влади наприкінці першої стадії переходу. А це означає, що демократичні реформи мали здійснюватися руками тих, хто в них не був зацікавлений, — руками колишньої партноменклатури, представники якої стали «демократами силою обставин», бо хотіли пристосуватися до нових умов і в такий спосіб зберегти свої владні позиції. Підготовчу стадію лібералізації Україна почала проходити в складі СРСР. Під впливом горбачовських реформ під назвою «перебудова», запровадження «гласності» І наданий свободи створення організацій в межах так званого «соціалістичного плюралізму», з 1987 р. у країні почалася активізація опозиційних рухів, створення громадських об єднань, проведення страйків і демонстрацій. Однак уже на тому етані стало помітним стримування, навіть блокування місцевих і центральних партійним керівництвом змін в УРСР. Статус периферійної політичної одиниці,критично важливої для збереження імперії, спричинився до того, що у той час, коли в Москві, Балтії та деяких інших республіках до керівництва вже прийшло покоління «лібералізаторів» (тих представників «м’якої лінії» компартійної еліти, які намагалися вийти з кризи шляхом реформ, а не «закручування гайок»), в Україні імперський центр зберігав при владі партійне керівництво брежнєвського покоління. Справжня лібералізація тут почалась тільки в 1989р., після відставки першого секретаря ЦК КПУ М.В. Щербицького. Відставання на старті переходу зберігалося тривалий час і призвело до гальмування змін і на наступних стадіях переходу. Початок власне переходу та його першої стадії можна менш-більш обґрунтовано пов'язати з подіями 1990 року (перші альтернативні вибори до Верховної Ради, прийняття Декларації про державний суверенітет України, студентське голодування, скасування статті про керівну роль комуністичної партії, активна участь в усіх цих процесах масової опозиційної організації — Народного руху України). Однак результати цієї стадії — невиразні, а тому і її кінець розмитий. В центральносхідноевропейських країнах та в країнах Балтії на першій стадії відбулася заміна старих еліт на нові. До влади на довший чи коротший час прийшли колишні контреліти, які й започаткували радикальні реформи. У Росії контреліта до влади не була допущена, але на чолі держави стали радикальні групи колишньої комуністичної номенклатури, які почали діяти за приписами експертів-лібералів. Причому сталося це на початку, а не наприкінці цієї стадії. Натомість в Україні процес передачі влади в руки реформаторів, якими тут були передовсім національні демократи, не відбувся ні на цій, ні на наступних стадіях. Гасла опозиції перебрала правляча сила, так звана «партія влади«, що вимушено виконувала роль «демократів за замовчуванням», окремі представники опозиції отримали другорядні посади при владі, вирішальний вплив на політичне життя мала комуністична більшість у Верховній Раді. Оскільки на першій стадії переходу вирішується питання про те, хто проводитиме реформи і якими будуть його мотивація і підготовленість це робити, вона має винятково великий волив на зміст, темп, спрямування подальших змін. Через те, що в Україні демократичний перехід розпочався і відбувався без заміни еліт, він не був повноцінним. Його успіх, за великим рахунком, був поставлений у залежність від перспективи приходу до влади людей, здатних з ідейних міркувань, а не лише з корисливих мотивів очолити процес державного будівництва і суспільно-політичних змін. На другій стадії прийняття рішень та створення нових інституцій (1992-1996), яка в Україні значною мірою перетинається з першою стадією, а завершується в основному з прийняттям нової Конституції (1996), творення інституцій молодої держави здійснювалося «під демократичну кальку». Формальний демократизм цих інституцій визначався загальними світовими тенденціями демократизації, її внутрішніми рушіями й зовнішніми залежностями. Наскільки б не була консервативною владна верства України — посткомуністична номенклатура (представлена в той час і Президентом, і парламентською більшістю), одразу взятися за відтворення звичних для неї авторитарних форм правління вона не могла. Заважав опір демократично налаштованої опозиції, вимоги міжнародних «донорів» та «спостерігачів», її власні обіцянки й зобов'язання перед народом. І тільки пізніше, набравшись сили в межах створених нею державних інституцій, «виростивши» міцну опору для себе у вигляді економічного олігархату, правляча верства України почала домагатися «переформатування» політичних інституцій за «своїм власним образом і подобою». З кінця XX ст. в Україні мали б наростати процеси, притаманні третій стадії переходу: зміцнення і легітимація нових, демократичних інституцій, закріплення демократії на рівні політичної культури. Проте саме з кінця 90-х років політичний розвиток замість стрімко піти вгору пішов по колу конституційного реформування – не заради вдосконалення політичних інституцій, а внаслідок тіньової, тривалої та несправедливої приватизації. На початок XXI ст. у більшості посткомуністичних країн на захід від українського кордону утвердилася демократія, а на схід рух у більшості випадків пішов у напрямку авторитаризму. Україна ж, пройшовши декілька кілець спіралі перехідного розвитку, ще й досі зберігає ознаки перехідної невизначеності. В ній відбулося те, що можна було 6 назвати «заклиненням демократизації». Створені на другому етапі переходу формальні інституції влади й управління так і не отримали легітимації з боку політичних еліт, не стали визнаними аренами політичних змагань, де політичні актори дотримуються законів і користуються тими самими правилами демократичної політичної гри. Виник парадокс тривалого існування реально не інституціалізованих формальних інституцій і ведення політичної боротьби не стільки за їх використання для проведення публічної політики, скільки за надання їм такої форми, яка видається бажаною для тієї чи іншої групи політичних гравців. Боротьба заради успіху в майбутній боротьбі, а не заради впровадження в життя своїх програмних вимог — це приблизно те, що американський політолог Т. Каротерс назвав «безплідним плюралізмом». Він змінив в Україні режим владного домінування Л. Кучми і обумовив не лише «замороження» третьої фази переходу, а й повернення назад, до ситуації, яка склалась десь на межі другої і третьої фаз.

Кризи та конфлікти в українському переході до демократії.

Під час демократичного переходу Україна пережила кілька серйозних® літичних криз — у 1994-1996,1999,2001,2004 р. — і кожна з них була своєрідним уроком демократії, засвоївши який країна піднімалася на новий вита перехідного процесу. В 1994 році конфлікт між угрупованнями політичної ш привів до дострокового переобрання Президента країни. Уперше на території СНД відбулася мирна передача влади від однієї, умовно кажучи, «партії» до іншої (саме тоді в Україні виник термін «партія влади» на означення владного угруповання еліти). Наприкінці 1995 р. виник конфлікт між учасниками конституційного процесу: представниками законодавчої гілки влади та Президентом Кучмою. Він стосувався форми державного правління й розподілу повноважень між гілками влади. Виходом з нього став політичний у своїй основі Конституційний договір. Його підписання показало, як можна досягати компромісу між, здавалося 6, непримиренними сторонами конфлікту. Це був український досвід проведення «круглих столів» і укладання «джентльменських угод» на рівні груп політичної еліти. Наприкінці 90-х років у різку невідповідність із завданнями суспільства прийшло прагнення лівих фракцій утримати керівництво парламентом у своїх руках будь-якими способами. Знову використали не цілком конституційні, але політично виправдані методи створення нелівої центристської більшості й передачі важелів політичного впливу в її руки. Результатом стало різке убування рейтингу лівих партій від виборів до виборів і зникнення із числа альтернатив для України авторитаризму білоруського типу. Найглибша криза виникла 2004 р. внаслідок прагнення правлячих кіл зберегти владу в своїх руках і на наступний період — незалежно від того, якою буде воля виборців. Неуспішні маніпуляції з конституційною реформою, що мала забезпечити такий результат, примусила прибічників режиму Л. Кучми звернутися до зловживань і грубого тиску під час виборчої кампанії (аж до фізичного насильства щодо спостерігачів), а потім — до фальсифікації результатів президентських виборів на користь кандидата від партії влади В. Януковича. Наслідком цього стало одне з наймасовіших у Європі за всю повоєнну історію повстань народних мас, назване Майданом або Помаранчевою революцією. Попри теоретичні суперечки щодо правомірності називати його революцією, можемо твердо сказати, що той протест був не менш революційний, ніж усі інші «оксамитові», «кольорові» та «квіткові» революції, що прокотилися Європою і світом в останню чверть XX - першу декаду XXI ст. їх специфіка полягала в тому, що у своїй більшості вони або започатковували демократичний перехід, або підштовхували його вперед, або випрямляли (більшою чи меншою мірою) його траєкторію. Український виборець у 2004 р. перетворився в Громадянина, що свідомо відстоює свій вибір і свої права та свободи. Завдяки його зусиллям плани щодо інституціалізації створеного режимом Л.Кучми олігархічного авторитаризму були зламані, право на вільний вибір органів влади,свободу слова та масові анти владні дії – захищені. Фактично, Помаранчева революція сприяла подальшій кристалізації демократичних інститутів і процедур, формуванню громадянського суспільства та створенню ментальних засад політичної нації. Разом з тим, на думку X. Лінца і А. Степана, демократія — це не просто політичний режим, а інтерактивна система із п’ятьма аренами суб’єктів, що взаємодіють: громадянське суспільство, політичне суспільство, верховенство права, державний апарат і економічне суспільство. Революційні події, крім того, мали не лише позитивний вплив на українське суспільство. Масова мобілізація населення під час протестних акцій наприкінці 2004 року фактично посилила формування регіональних ідентичностей, внаслідок чого електоральний розкол країни набув виразно територіального забарвлення. І хоч тенденції регіонального розмежування простежувалися вже під час виборів 1994 р., у 2004 р. вони набули інституціонального характеру. Негативні наслідки мав також постреволюційний синдром завищених очікувань і наступних розчарувань відкотом революції, розколом у середовищі її лідерів тощо. Та найголовніше, що та частина політичної еліти, яка очолила Помаранчеву революцію, пізніше не змогла забезпечити післяреволюційний прорив, на який сподівалася більшість людей, щ стояла на майданах країни, у 2004 р. Демократичними завоюваннями скористалися,насамперед ті, у кого було більше ресурсів і впливу, і хто й надалі демонстрував нерозбірливість у виборі засобів для досягнення мети. Українська політична еліта лише певною мірою змінилася внаслідок революції. Формально визнавши та частково зрозумівши принципи політичного життя за демократії, вона й далі демонструє неспроможність забезпечити верховенство закону і діяти за правилами демократичної політичної гри. Її групи відрізняються тільки мірою своєї незрілості для переходу до стійкої, консолідованої демократії. Свідченням цього стала політична криза, яка у 2007 р. призвела до політично зумовленої, хоч і демократичної за перебігом виборчої кампанії та дочасних парламентських виборів. Але й після виборів продовжувалося свавілля політичних акторів і посилювалась дисфункція владних інституцій. Певні цілком демократичні дії державних діячів і політиків перепліталися з порушеннями ними як спільних домовленостей, так і законів, з намаганням «обіграти» опонентів, застосовуючи не формальні правила, прописані в законах, а хитрощі та маніпуляції. Фактично всі групи політичної еліти демонстрували невміння чи небажання зміцнити демократичні інституції настільки, щоб їх функціонування більше не залежало від волі окремих осіб. Загалом, досвід демократизації в Україні підтверджує чітко сформульовану в транзитології тезу про те, що остаточний результат демократичного переходу завжди невідомий. Він також підштовхує й до іншого, не менш важливого висновку — про нелінійність процесів переходу у країнах, в яких демократичні інституції доводиться творити з чистого аркуша. Тільки у випадках, коли суспільства повертаються до ще не забутих принципів і практик політичного життя, демократична трансформація є відносно швидкою та легко прогнозованою. В іншому разі слід визнати неминучість «припливів» та «відпливів», «наступів» та «відступів», а відтак і розтягненість перехідного періоду в часі. Політико-правову основу громадянського суспільства створюють політичний плюралізм, демократичне за своїм змістм законодавство. З прийняттям 28червня 1991р. Конституції України розпочався якісно новий етап у розвитку суспільства та держави. Через весь зміст Конституції проходить гуманна ідея про те,що держава функціонує для людини та відповідає перед нею за свою діяльність. Неоціненне значення для формування громадянського суспільства мають норми,виписані в статті 15 Конституції України. Вони унікальні тим, що вперше проголосили: «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної,економічної та ідеологічної багатоманітності. Принцип багатоманітності – новий для всіх сфер життя, його опанування громадянами й інституціями здійснюється поступово і вже має певні позитивні результати. Політична багатоманітність дає реальну можливість створення та діяльності різноманітних обєднань громадян (політичних партій,рухів,конгресів),які передбачають збагачення форм політичної участі громадян. Тепер це не лише участь у виборах різного рівня, а й формування органів місцевого самоврядування, і реальне здійснення самоврядних функцій,участь у виробленні державної політики. Важливим з точки зору формування громадянського суспільства є розділ 2 конституції України «Права,свободи та обов’язки людини та громадянина». А його розміщення після «Загальних засад» і перед розділами про органи влади підкреслює пріоритетність людини перед державою. Наступним ресурсом,що сприяє еволюційному становленню громадянського суспільства в Україні,є нагромаджений населенням за роки незалежності досвід громадянської самодіяльності, активного виразу і обстоювання своїх інтересів. Становлення політичної сфери громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів – партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування,недержавних ЗМІ та ін. (Громадянське суспільство в суч.Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку/ за заг.ред.Ф,М.Рудича. – К.: Парламентське вид-во, 2006.-412с. ст..95-96). Починаючи з 90-х років минулого століття Українська суверенна держава пройшла певний шлях становлення,зміцниласвої міжнародні позиції. Формується та рзвивається національна спільнота — українське суспільство, яке покликане відіграти принципово важливу роль у визначенні цивілізаційних ознак і місця країни в системі регіональних та світових відносин. Цей складний процес відбувається під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Для сучасного етапу світового розвитку характерна якісно нова модель взаємодії національних і наднаціональних процесів, коли поширення та утвердження спільних цінностей дедалі більше спирається на демократичні інститути і механізми, зокрема й передусім — на громадянське суспільство. І хоча його роль є здебільшого опосередкованою і тому може здаватися незначною чи навіть умовною, рівень його розвитку як індикатор відображає рівень цивілізованості влади та спрямованість її політики. Саме воно у розвинених правових демократіях є носієм суспільних цінностей, національних інтересів і геополітичних пріоритетів. Зміцнення демократії у провідних державах світу та поширення й утвердження її норм у десятках перехідних країн, так само, як і демократизація міжнародних відносим, є, безумовно, заслугою національних громадянських суспільств. Вплив на внутрішній розвиток міжнародних зобов'язань держав — явище, що набуло значних масштабів і нової сутності в межах еволюції й розширення європейської та євроатлантичної спільноти. Найвиразніше це виявляється у подоланні ізольованості і переході до повномасштабної міжнародної співпраці з колишніми соціалістичними країнами, для яких процеси внутрішніх трансформацій і зміни геополітичних координат відбуваються синхронно й певною мірою зумовлюють одне одного. Намір вступити до таких організацій як НАТО та ЄС, безпосередньо пов'язаний з обранням і реалізацією певної моделі національного розвитку За логікою, він мав би ґрунтуватися на цілковитій визначеності засад суспільно-політичного ладу. Досвід держав які увійшли до першої та другої хвиль розширення НАТО, та процес інтеграції нових членів до ЄС цілком це підтверджує. В Україні ж маємо набагато складніший і суперечливіший варіант, одже рішення про інтеграцію було ухвалене не тільки задовго до набуття нею необхідних характеристик, а й за відсутності відповідних виразних тенденцій і реальних намірів у суспільстві. Тим не менш упродовж десятиліття воно відображувало увагу до західного вектору співпраці, створюючи передумови для зменшення ізольованості й певною мірою впливаючи на внутрішній розвиток. Фактично українське суспільство та еліта перебувають у суперечливому стані неповної готовності до прискорених перетворень європейського ґатунку. Це призводить до роздвоєності за принципово важливими параметрами: замкненості і відкритості, керованої і реальної демократії, пасивного пристосування до глобальних процесів та свідомого їх використання як елемента національної стратегії. При цьому особливого значення набувають завдання осмислення міжнародного досвіду взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників суспільно-політичного розвитку для вдосконалення національної моделі й водночас узагальнення української практики задля розширення бази універсальних загальновизнаних норм і цінностей. На особливості демократичного переходу України впливали і продовжують впливати багато різноманітних чинників,які ускладнюють демократичний перехід,- від геополітичних до історичних,але ефект Майдану,набутий досвід боротьби за свої громадянські права є важливим фактром у формуванні демократичного ладу.

РОЗДІЛ III

СУЧАСНІ ІМПУЛЬСИ І ЗАГРОЗИ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

3.1. Мережа об’єднань громадян у сучасній «постреволюційній» Україні

В новітні часи докорінні суспільно-політичні трансформації відбуваються у формі „оксамитових революцій”, що несуть у собі творче, життєстверджуюче начало, вони оточені ореолом святковості та обходяться без крові. Цим революціям присвоюють власні назви. Такими були „оксамитова революція” 1989 року у Чехословаччині, „співоча революція” в Естонії, „революція троянд” 2003 року в Грузії. Такою є і „помаранчева революція” 2004 року в Україні. Такі революції теж є антикомуністичними, бо усувають з політичної сцени такий релікт комуністичної доби, як управлінську корупцію, що зберігала панівне становище і в Україні після краху комунізму. Здійснити об’єктивну оцінку постреволюційного розвитку України неможливо без загального розуміння причин, які довели країну до краю “помаранчевої” революції. Особливо це стосується його першого етапу, який став безпосередньою рефлексією на конкретні революційні події 2004 р. З 1991 р. Україна почала свій складний шлях незалежної держави. Відокремлення її від єдиної політичної, економічної та соціальної системи СРСР і поступовий відхід від соціалізму, супроводжувались глибокою структурною кризою. Спад української економіки тривав до 1999 р., коли ВВП за показниками фізичного обсягу становив проти 1990 р. лише 40,8%. У 2000 р. країні вдалося подолати глибоку економічну кризу та увійти в період високих темпів економічного зростання, піком якого став 2004 р. За чотири роки мав місце “великий економічний стрибок”, в результаті якого обсяг ВВП досяг 61,0% від рівня 1990 р. Темп росту ВВП склав у 2004 р. порівняно з 2003 р. небувало високий рівень – 12%. За ці роки в країні були здійснені основні ліберальні реформи: утворена критична маса незалежних суб’єктів приватної власності; розбудовані основні ринкові інститути; сформовано основу нормативно-правового регулювання економічних процесів. Причина вказаного суспільного впливу полягає в тому, що, як відомо, будь-яка політична революція лише закріплює на інституційному державному рівні те, що уже склалося, причому склалося невідворотно, в суспільстві. Відтак, можна цілком підставно вважати, що політична революція завжди на крок чи півкроку – але йде позаду революції в суспільстві, у світогляді і відносинах громадян. „Помаранчеву революцію” справедливо можна визначити, як „революцію сподівань”. Сьогодні ж „критичні зауваження на адресу нової влади сприймаються болісно не лише нею, а й багатьма нашими громадянами. Передусім тими, чиї промені надій на помаранчеве світле майбутнє склалися в потужний смолоскип Майдану. Це зрозуміло, оскільки більшість вірить, що в країни з’явився шанс. Та для того, щоб цей шанс був реалізований, потрібна низка умов, не останньою з якої є розуміння наступного: закон демократії полягає не в тому, що „народ має право сподіватися”, а в тому, що „народ має право знати”. І вже базуючись на знанні вирішувати, чи сподіватися йому, якою мірою і на що”. Пробуючи провести аналогію з 1917 роком, можемо констатувати, що революційні події в Україні кінця 2004 (за всієї масовості участі українського народу) це скоріше за все – аналог лютневої буржуазної революції. І тому нині усі сили української демократії необхідно задіяти для того, щоб унеможливити подобу „жовтневого перевороту” силами політичних люмпенів, котрі навряд чи так легко змиряться зі своєю недавньою поразкою. Між тим, необхідно визнати, що хоча перемога Віктора Ющенка була незаперечною та остаточною, але існувала і значна частина виборців, котра за нього не проголосувала. Домінанти початкового постреволюційного періоду: Революція – це злам, який стрімко змінює всю систему орієнтирів в суспільстві. Після безпосередніх революційних подій наступає постреволюційний період, який, як демонструють численні історичні приклади, має загальні механізми розвитку. По-перше, до влади приходять переможці, для яких пріоритетом є активна політична діяльність. По-друге, як правило, на початковому етапі постреволюційного періоду основна увага зосереджується на подоланні опору попередньої влади. По-третє, в управлінні домінують оперативні заходи за критичними викликами, оскільки часу для розробки і прийняття стратегічних рішень поки що обмаль. Комбінація факторів, які сформували зміст і способи реалізації економічної політики першого уряду Ю.Тимошенко, склалася з перелічених вище загальних механізмів розвитку, притаманних початковому етапу постреволюційного періоду, конкретної української дійсності та характерних рис особистостей, які увійшли в урядову команду. Серед основних домінант початкового етапу постреволюційного періоду в Україні, що створили фон діяльності першого уряду Ю.Тимошенко, слід визначити такі реалії:

- Персональні та партійні претензії переможців “помаранчевої” революції на місця у структурі влади;

- Існування реальної загрози реанімації старої влади;

- Гостре сприйняття суспільством несправедливості розподілу державного майна в процесі приватизації;

- Масові соціальні очікування населення;

- Зв’язок влади з бізнесом;

Другий етап постреволюційного розвитку характеризувався кризою економічної політики уряду Ю.Тимошенко, що з одного боку, завдало політичної шкоди команді президента В.Ющенка, але з другого – стало тим приводом, який дав можливість президенту твердо заявити про необхідність кардинальної зміни економічних орієнтирів. На хвилі явних економічних невдач першого постреволюційного уряду і масового невдоволення населення інфляційним зростанням споживчих цін все більша частина суспільства була схильна підтримати відмову від попередньої екстремальної економічної політики. При іншому розкладі президенту було б досить ризиковано і навіть неможливо здійснити таку кардинальну зміну курсу – від революційної боротьби “за справедливість” до консолідації національних інтересів і стабільності. Важливою складовою "помаранчевої революції" виступає кадрова революція. Вона підмінила неразроблену кадрову політику, будь-яка модель якої виявлялася недосконалою в порівнянні з моделлю, детально розробленою фахівцями в області державного управління. Кадрова революція виступає важливої складовою зміни політичних еліт. При цьому досить професійна, але корумпована еліта зміняється професіонально непідготовленої контрелітою, яка знаходилася довго в опозиції, що робило жорстоким її і зробило малоздатною до конструктивної діяльності по консолідації суспільства. При цьому колишня еліта повинна стати контрелітою, а колишня контреліта повинна перетворитися в правлячу еліту. Головною відмітною особливістю весни 2005 року є вимотуюча війна еліт, яка характеризується поєднанням фронтальної боротьби "біло - блакитних" і "помаранчевих" з боями місцевого значення. При цьому задача перших полягала в тому, щоб утриматися, а задача інших в тому, щоб зійти на жадані пости. При оволодінні постами досить часто розгорталася конкуренція між самими претендентами, які досить успішно застосовували революційні методи шляхом тиражування палаткових майданів в обласних і навіть районних центрах. Найбільш адекватно події, що розгорнулися після другого туру виборів 2004 року, можна назвати революцією Українського Духу. Крім традиційної боротьби за владу, новітня українська революція актуалізувала питання екзистенційного характеру, а саме: вибір політичної перспективи, пошук нової національної ідеї, модерної конкурентоспроможної української ідентичності, досконалішого формату державного розвитку. Унікальність української революції обумовлюється безпрецедентною миролюбністю, навіть пацифізмом. Цей феномен потребує особливої уваги, бо український етнос, завдяки своєму унікальному архетипу шляхетності, продемонстрував новий формат соціальних трансформацій – гуманістичну, „елегантну” революцію. Українці на практиці реалізували принцип ненасильницьких дій у політиці, які сповідували Д. Торо, М. Ганді, М. Л. Кінг. Протест ненасиллям означає не покірність, а активну позицію в боротьбі за справедливість. Ненасильницький опір є виявом політичної активності „знизу”, розуміння людини як найвищої цінності, гуманізацію суспільства, подолання несправедливості у свідомості та вчинках людей, прагнення з’ясувати коріння корупційної діяльності відповідних державних інституцій чи посадовців. Власне це й обумовило беззастережну підтримку „помаранчевих” подій всією демократичною світовою спільнотою. Експерти розходяться в оцінці чи була Помаранчева революція революцією по суті. Радикальних змін в державному або громадському устрої не відбулося. Але у низці громадських інститутів Україні відбулися стрибкоподібні зміни. Найбільш наочно це видно по безпрецедентного зростання свободи ЗМІ. З відходом президента Кучми політичне життя на Україну Диверсифікувалась, припинилася ситуація, коли всі основні питання діяльності держави вирішувалися в одному центрі і фактично з волі однієї людини - президента країни. Політична еліта змушена перейти на інші стандарти взаємодії, набагато ближчі до стандартів цивілізованості суспільства. Спроби ретельного аналізу “помаранчевої революції” були здійснені кількома авторами. Микола Колодяжний, використовуючи дещо еклектичний перелік складових революції, таких як передумови, цілі, рушійні сили, революційна ситуація, поштовх до революції, її хід, результати та характер, зазначає, що “помаранчеву революцію” можна вважати революцією. За типом чи характером, у термінології М. Колодяжного революція була буржуазною на тій підставі, що “вона розчищає суспільство від тих пережитків і залишків, які заважають нормально розвиватись ринковій економіці”. Заступник голови редактора журналу “Сучасність” С. Грабовський у короткій публікації в “Українській Правді” стверджує, що “помаранчева революція” 2004р., як і “революція на граніті” у 1990 році, як і акції “Україна без Кучми” чи “Повстань, Україно!”, як і ухвалення Конституції України 1996 року, є складовими більш тривалого і масштабного процесу. Цей процес і слід було назвати “новітньою українською революцією”. Близьку до цієї думку, в сенсі ширшого, історіософського розуміння змін, висловлює Т. Возняк, наголошуючи на потребі “другої хвилі української революції”. Першою хвилею, він вважає, була “оксамитова революція” 1991 р.[3].

Соціолог Ю. Саєнко, аналізуючи події, що відбулися у період між двома турами виборів, обережно наголошує на тому, що “...прямо зараз достатньо повно оцінити і пояснити те, що відбулося, принципово неможливо”, проте стверджує, що “справді, відбулася революція у суспільній свідомості – але ще тільки у намірах до змін. До революції у соціальній структурі ще далеко”[4]. Подібну думку висловлює канадський політолог Т. Кузьо, який стверджує, що “Помаранчева революція” є другою і останньою фазою української революції, яка почалась наприкінці радянської епохи. “У 1991 р. в Україні відбулась національна революція, а у 2004 р. країна пережила демократичну революцію. Тому революція 1991 р. була незакінченою до 2004 р.” [5]. Крім того, Т. Кузьо вважає, що помаранчева революція поєднала три революції в одній: національну, демократичну і антикорупційну. Як бачимо, Т. Кузьо використовує поняття “революція” в дуже широкому сенсі, як ознаку змін у важливих галузях життя соціуму. Альтернативний погляд щодо оцінок сутності подій листопада-грудня 2004 р. я знайшов у Владіміра Малінковіча. Цей автор вважає, що головною метою опозиції був реванш – прихід до влади, а не системні зміни в суспільстві. Без таких змін, на його думку, про революцію говорити не можна [10]. Вникливий аналіз українських подій, у порівнянні з подіями в Сербії, Грузії та Киргиз стані, зробив харківський дослідник А.Романюк. Автор досить уважно аналізує передумови та динаміку політичних трансформацій у чотирьох країнах, проте дещо поверхнево – проблему революції як політичного феномена. На підставі того, що зміна влади в Сербії, Грузії, Україні та Киргизстані відбулася “...без застосування збройного насильства”, О. Романюк пропонує виокремити їх в “особливий, посткомуністичний тип революцій” [11]. Така аргументація створює методологічну проблему з межами використання поняття “революція”, трактуючи його досить широко. Крім того, варто мати на увазі, що зміна влади в Грузії та Киргизстані супроводжувалася дійсно не збройним, проте політичним насиллям. У Грузії відбулося захоплення урядових будівель, а в Киргиз стані, крім цього, мали місце масові сутички протестантів із загонами міліції. Тому, на мій погляд, події в цих країнах не зовсім коректно зараховувати до ненасильницьких чи “оксамитових” революцій. Цей стислий огляд публікацій не вичерпує всього, що було написано про “помаранчеву революцію”. Представлені думки представників різних суспільних дисциплін щодо подій листопада-грудня 2004 р. Як бачимо, переважна більшість згаданих авторів, тією чи іншою мірою визнає, що події листопада-грудня 2004 р. дають підстави вважати їх революцією. Учасники „помаранчевого” зсуву апелювали, як підтверджує святкування річниці події, не так до програмово-ідеологічних засад, як намагалися не дати спаплюжити владі свою честь і гідність, зберегти морально-етичні позиції, можливість реалізації своїх конституційних прав і свобод. В цих умовах формується радикально нова, національно свідома ментальна парадигма, на якій базуються засади громадянського суспільства. Характерно, що за всієї зовнішньої видимості основні імпульси Помаранчевої революції йшли не «згори», не від опзиції, а «знизу» - безпосередньо від Майдану. Нині багато говориться про різні цілі Майдану і його «спікерів» - представників колишньої парламентської опозиції,тих,хто проголошував із трибун Майдану палкі промови, а нині сформував нову владу. Надзвичайно значущими у цьому плані видаються узагальнення політолога А.Окари. «Цілком ймовірно, - заявляє він, -головний істричний сенс помаранчевої революції зовсім не у зміні політичного режиму, не у «виборі при відсутності вибору» - між Ющенком і Януковичем. Головним сенсом революції стало звільнення людської енергії і підтвердження пасіонарного стану українського етносу. Тобто не практичний результат, а демонстрація самим собі власних прихованих ресурсів. На думку Віктора Степаненка, окрім масового незадоволення людей владою та станом справ у країні, причинами виходу сотень тисяч українців на вулиці стали важливі позитивні зміни, які дослідник інтерпретує як “приватизація свідомості”. Йдеться про “розвиток цінності особистості та приватного, формування особистісних орієнтацій на індивідуалізм та опори на власні сили”. Наслідком такого розвитку і стало формування в Україні автономного індивіда (людини, яка створила себе сама), типового для розвинутого громадянського суспільства західного зразка. Наступним вагомим чинником, на думку цього аналітика, стало створення наприкінці XX – початку XXI ст. низки індивідуальних орієнтацій позаекономічної природи – “постматеріальних” цінностей. Що і виявлялось в усвідомленні громадянами України важливості своїх політичних прав та свобод, дефіцит яких “сприймався більшістю респондентів більш актуально, аніж відсутність можливості придбання найнеобхідніших продуктів”. Наступною, але не менш важливою “передреволюційною” зміною, яка відслідковується в Україні з часу парламентських виборів 2002 р., дослідник вважає втрату інститутом держави контролю над громадською думкою українців. Зазначений та інші чинники (незадоволення українців чинною владою, формування “постматеріальних” цінностей та індивідуальних орієнтацій) не могли подіяти самі по собі. Адже лише 6 % респондентів, опитаних соціологами перед президентськими виборами 2004 р. в Україні, засвідчували готовність до активних дій проти влади. Відповідь на питання: Чому люди вийшли на вулиці? дослідник знаходить у “...формуванні довіри один до одного та у взаємній солідарності” “простих українців”, що визначається потенціалом соціального капіталу, основою формування зрілого громадянського суспільства в кожному політичному суспільстві [14, с. 52]. Натомість окремі дослідники наголошують на значенні політичної ролі у “революції” окремих соціальних прошарків, асоційованих з середнім класом. Так, Анатолій Гальчинський відзначає “...дещо несподіване: основним носієм психічної енергії, яка вивела на Майдан тисячі людей, виявився середній клас... Мається на увазі насамперед енергетичний потенціал не лише представників малого і середнього бізнесу, а й технічної, наукової та творчої інтелігенції, менеджерів виробництва і навіть окремих категорій держслужбовців...” [3, с.30]. Цей аналітик особливо виділяє роль молоді як двигуна революції: “… насамперед молодь, що фактично виросла в роки незалежності, і є реальним носієм нового світогляду, своєю участю в революції сформувала її критичну масу” [3, с. 39]. Однак найважливішим питанням, яке породила “Помаранчева революція”, вважаємо її подальший вплив на розбудову інститутів громадянського суспільства в Україні. Принагідно зазначимо, що з широкого спектра розглянутих матеріалів, що розглядають цю подію (значна частина з них залишилася за межами цієї розвідки), проблемі громадянського суспільства в Україні в контексті “революції” присвячено лише декілька позицій. При цьому прихильники “революції” є помірковано-оптимістичними стосовно перспектив громадянського суспільства після 2004 р., хоча й відзначають, що інститути громадянського суспільства і надалі повинні бути в опозиції стосовно держави. Ліберальні революціонери підкреслюють, що у політичній революції, вирішальне значення має міра, до якої революція спонукає великі маси людей вкладати свою енергію і самосвідомість у колективний процес політичного переоблаштування (redefinition)”. „Якщо велика кількість людей з глибокою серйозністю беруться за здійснення революційної політики, – зазначає Брюс Акерман, – то така трансформація політичної свідомості є виразною ознакою революційної дійсності, незалежно від здатності політичної системи трансформувати той чи інший вид соціальних відносин”. Наголошуючи на значенні змін у свідомості людей та їх участі в колективній політичній творчості, Б. Акерман дає таке визначення революції: „Революцією називаємо увінчані успіхом зусилля, оперті на колективній і свідомій мобілізації, метою яких є зміна існуючих принципів і практик, що стосуються основної сфери життя”. Він вважає недоречним наполягати, щоб революцією називались лише ті події, які ведуть „до абсолютної зміни існуючих засад”. Адже ця умова – нереальна для виконання. Звернімо увагу на те, наскільки влучно такий підхід до розуміння суті і призначення революції характеризує українську Помаранчеву революцію, яка забезпечила грандіозний зсув у свідомості людей, зробивши кожного з них громадянином, а усіх разом – нацією (у політичному сенсі). Отже, маємо усі підстави називати події листопада-грудня 2004 р. в Україні революцією. Треба лиш мати на увазі, що це була політична, ліберальна (або, якщо комусь так зрозуміліше, – буржуазно-демократична) революція, яка до того ж є різновидом «оксамитових» революцій кінця ХХ – поч. ХХІ ст., вплетених у канву демократичного переходу. Таким революціям притаманні „атрофія усталеної революційної традиції й відродження мас”. Їх основні досягнення: кардинальні зміни у політичній свідомості народу (поява Громадянина); створення ситуації підконтрольності державних органів влади народу; прихід до влади нових людей (контр-еліти); перемога нових правил політичної гри (зміна політичного режиму). Призначення таких революцій – дати потужний імпульс наступним суспільним змінам, які досягатимуться через втілення радикальних реформ в усіх царинах життя за підтримки народу. Належний рівень народної підтримки можливий, якщо в суспільстві існує розвинена мережа структур та організацій, здатних не лише вимагати, а й творити. Отже, виникає друге питання: які висновки можна зробити з досвіду Помаранчевої революції про стан громадянського суспільства в Україні. Хоч загальним є визнання, що революція була акцією українського громадянського суспільства, щодо рівень його розвиненості не варто переоцінювати. Безперечно, громадянське суспільство не з’явилось у час революції. Цей феномен і в структурному, і в культурному відношенні – явище багатоаспектне, складне, і з’явитися та зміцніти воно могло тільки упродовж тривалого періоду. Інша справа, що на час помаранчевої революції українське громадянське суспільство довело свою політичну дієспроможність. Воно досягло того ступеня зрілості, який є достатнім для успішного протистояння спробам узурпації влади. А це одна з його найголовніших політичних функцій. Громадяни сказали дружне і голосне „ні” фальсифікації свого волевиявлення, брехні і політичним махінаціям. Подолавши страх перед здавалося б всемогутніми чиновниками та репресивним апаратом, вони повірили нарешті в те, що не хтось інший, а тільки вони самі зможуть змінити життя на краще. Учасники Майдану виявили таку велику позитивну енергію, що нове керівництво країни, яке прийшло до влади завдяки активній підтримці народу, просто мусить досягнути очікуваних від нього результатів. Успішно була реалізована й інша функція громадянського суспільства – впорядкування та каналізації у найбільш безпечне і корисне для суспільства річище енергії повсталого народу. У процесі Помаранчевої революції організовані громадяни та їхні об’єднання діяли саме за законами громадянського суспільства: організовано, без насилля, чинячи тиск на парламент і Верховний Суд, які прийняли рішення на користь демократії і свободи, і тим самим суспільна енергія була переведена в законне, конституційне русло. Український менталітет, що сформувався за відсутності власної національної державності, визнає і шанує лише ту владу, яка є частиною народу і створена його зусиллями (погляньмо як високо скочила довіра до вищих керівників держави); він схильний до патріотизму, орієнтованого насамперед на країну і суспільство, а не на державу та її політичні керівні структури. Відданість країні, суспільству при стриманому ставленні до потреб „держави”, апетити якої інколи можуть зростати непомірно – непогані риси за умов стійкості держави, відсутності істотних загроз її незалежному існуванню. В таких випадках суспільний різновид патріотизму можна розглядати як ознаку домінування соціальних цінностей над політичними, що може послужити заборолом проти надмірної етатизації суспільства, запобіжником проти диктатури. Проте, допоки держава не зміцніла, в Україні існує також потреба в підвищенні рівня державницького патріотизму. За попереднього режиму, з дуже низьким рівнем легітимності влади він не міг розвинутись, а зараз для нього настав дуже сприятливий час. Проте, стратегією українського суспільства від самого початку незалежності й до часу помаранчевої революції фактично була стратегія очікувань, котра відображена в сумнозвісних афоризмах „моя хата з краю” чи „перезимуємо літо”. Саме через це втрачено економічний потенціал України. Саме тому до голосу окремих аналітиків і інтелектуалів, котрі попереджали про небезпеку згортання купівельної спроможності під час так званих „реформ”, котрі проводились і деякими нинішніми націонал-демократами, не було взято до уваги. І на сьогодні українська економіка є на порядок меншою від тієї, що могла бути за умови розвитку за власними законами, без будь-якого втручання держави. Не кажучи вже про варіант, якби економікою опікувались фахівці з патріотичними переконаннями. Сказане стосується не лише економіки. Так само, якби в суспільстві не було пасивного (навіть агресивно-пасивного) очікування під час переходу до „ери кучмізму”, котра не настала зненацька, а наповзала з 1992 по 1994 рік, ми не мали б в Україні такого загального розвалу, який існує на сьогодні. Розвалу, котрий має дуже багато вимірів, починаючи від економічного та політичного й закінчуючи морально-етичним та світоглядним, що були за ці роки суттєво спотворені і мають відбиття у скалічених душах та мізках десятків мільйонів людей. На жаль, сьогодні соціальна стратегія та парадигма фактично не змінилися. А це означає найбільшу небезпеку для української помаранчевої революції, нової, безперечно, демократичної влади та для суспільства в цілому. Адже владу складають конкретні живі люди зі своїми слабкостями. Не варто забувати, що будь-яка влада, під якими б прогресивними та демократичними гаслами вона не розпочиналась, під тиском обставин та за умов безконтрольності незворотно перетворюється на авторитарну та тоталітарну. Необхідно здійснити перехід від особистої та суспільної стратегії очікувань-перечікувань до стратегії активного і динамічного розширення загального простору свободи. Починаючи од простору власної думки окремого громадянина та його сім`ї – до простору загальнодержавного та загальносуспільного. Безперечно, це мусить мати відбиття, в першу чергу, в поведінці та діях кожної людини, але на сьогодні цього замало. Якби громадяни, котрі розуміли, що відбувається з Україною на зламі 90-х, встигли об’єднатися в дієві масові громадські або політичні об’єднання, зуміли донести до суспільства і запровадити в життя вірні стратегії розвитку України, то на сьогодні ми були б приблизно на тому рівні, що і Польща. Але маємо рівень, котрий і в економічній і в інших площинах незрівнянно нижчий. Практично вже всі наші західні сусіди інтегровані до єдиної Європи. Україна, попри ніби то щирі бажання владних структур, залишилася на тій же межі, що і Білорусь та Росія, хоча ще декілька років тому подавала надії як більш демократична і перспективна країна. Проте в таких процесах, як в спорті – або ти перестрибнув планку, або ні. А те, що ти стрибав і майже дострибнув не зараховується. У 1990 році Україна мала економічні і інші потуги рівні польським, а за деякими економічними показниками значно перевершувала Польщу. Були сподівання, що Україна через 10 чи 15 років матиме стосовно Польщі приблизно ті ж позиції. Потенціал енергії, котрий вивільнився під час перебудови, давав на це підстави, але виявилось, що чинники, котрі тягнули Україну в минуле були потужнішими. На сьогодні Польща, хоча і значно відстає від передових країн Заходу, в економіці суттєво просунулась вперед, а Україна втричі зменшила свій економічний потенціал. В політичній галузі – Польща є членом Європейського Союзу, а Україна – ні. І таких царин є дуже і дуже багато, їм нема ліку. Багаторічний страждальний шлях нашого народу і країни наводять на думку, що щось негаразд в процесі просування з радянського минулого в демократичне майбутнє. Чотирнадцять років мандрів України цим шляхом швидше нагадують блукання по замкненому колу, аніж рух вперед. Безперечно, великі проблеми залишились у нас від радянських часів. Це економічні проблеми, такі як диспропорції в галузевому розвитку економіки, відсутність інтеграції в систему міжнародного розподілу праці і міжнародної торгівлі, нерозвинутість ринку фінансів. Це і політичні проблеми: недорозвинутість „третього сектору”, залишкова паракомуністичність політичної орієнтації населення. Додають проблем недостатність сучасних механізмів соціального захисту і вітчизняна правова база, котра сумбурністю нагадує вінегрет, заплутаністю – лабіринт, мінливістю – картинку кіно, а процесуальна дотриманість котрої відповідна флюгеру в вітряну погоду. Сучасну Україну іноді порівнюють з Європою повоєнного зразка. Та це не пояснює рух по колу протягом чотирнадцяти років незалежності. Змінювалися закони, проголошувалися міфічні „радикальні курси” розвитку, проте країна знову і знову поверталася у злиденні будні. Виникає закономірний висновок, що усі негаразди, навіть сам рух по колу, є відбиттям якихось більш глибинних, але не обов`язково глибоко прихованих, реалій. Як і в житті, головне часто знаходиться на видному місці. Шукане головне має міститись у тій відмінності від нас, яку мають втікачі з соціалістичного табору котрі вже вступили до ЄС. Перше, що кидається у вічі – їх національна однорідність та згуртованість. Дійсно, це важлива умова структурації суспільства і інституцій держави. Проте зважаючи на досвід, наприклад, національно однорідного В`єтнаму, це недостатня передумова для поступу цивілізаційного прогресу. З іншого боку, досвід Сполучених Штатів Америки, де національна однорідність не вища у відсотковому відношенні, аніж в Україні, а расові проблеми роблять багато складнішими міжнаціональні стосунки, вказує на можливість подолання цих гальмівних чинників і нашою країною. Достатньо, як і в Сполучених Штатах, досягти поваги всіх національностей до державної мови, культурних традицій з одного боку, та толерантності правової й побутової щодо самобутності етнічних меншин з боку переважаючого етносу. Отримавши свободу думки, слова та віросповідання,громадяни не зуміли отримати свободу діяльності – найважливішу свободу. Оскільки громадянин, наділений свободою говорити будь-що, може знаходитись в місці повного обмеження дій – в`язниці, а громадянина вповні вільного в своїх діях важко обмежити у свободі мислити та висловлюватись. Вільний у своїх діях громадянин здатен забезпечити власну економічну свободу, а відтак – і свободу вибору: вибору місця та способу проживання, занять, дозвілля, допомоги та сприяння громадянам та організаціям, врешті-решт реалізації свободи вибору політичного, котрий без свободи діяльності є фікцією. Усі свободи без свободи дій як птах з обрізаними крилами – крила нібито і є, а летіти – ніяк. Пройшовши через довгі роки поневірянь, краху обманутих надій та сподівань, через загальнонаціональне піднесення помаранчевої революції, маємо визнати, що українське суспільство не було готове до здобуття свободи дій своїх громадян в 1991 році. Причин цього декілька. Одна з них – сп`яніння від самого факту отримання якихось свобод. Та найголовніша з причин – відсутність у громадян відповідних навичок, технологій поведінки та стереотипів сприйняття. Спрацювала і відсутність в Україні відповідних структур та інституцій. Як стосовно особи, так і стосовно країни в цілому, причини виникли історично, внаслідок семидесятирічного відлучення громадян від самостійної діяльності каральними методами аж до вищої міри покарання включно. Нашим сусідам на заході пощастило більше. Руйнування їх зачепило менше і в сфері стуктурно-іституціональній, і в сфері психології особистості. Тому реабілітація свободи особистості пройшла там в повному обсязі, що й привело до швидкого відновлення економіки, права, науки, культури, соціальної сфери. В Україні проголошені в Конституції права особи залишалися на папері. А в повсякденній практиці домінував принцип котрий можна визначити, як принцип „чиновницької правосвідомості”. За цим принципом чиновник приймає рішення, котре вигідне особисто йому і усьому класу чиновництва. Чиновництво почувається, як раніше комуністи, господарем країни. Для цього в нового класу є вагомі причини – хіба не хазяїном є меншість, котра споживає близько половини державного бюджету країни? Питання для кого і яку Україну ми будували, за колишнього президента було вирішено на користь нового правлячого класу – чиновництва. „Чиновнизація” України перекинулась і на правове поле. Якщо головний закон країни проголошував права та свободи громадян, то законодавчі і підзаконні акти нижчих рівнів установлювали права чиновників стосовно громадян, залишаючи самим громадянам тільки обов`язки перед чиновником. Процес перевертання законодавства з ніг на голову був тим сильніший, чим нижчий рівень відповідних законодавчих актів, правил, інструкцій, тощо. Чим ближче до конкретного громадянина, чим насущніші правові акти – тим безправніший громадянин. Таким чином, в „допомаранчевій” Україні склалася ситуація, коли суспільство живе в неконституційному правовому полі, утвореному численними роз`ясненнями, розширеннями механізмів реалізації та іншими тлумаченнями Конституції, котрі її спотворюють. По суті, „з іншого боку, „помаранчевий вихор” не призвів до кровопролиття, до арештів представників старої влади, до руйнації владної вертикалі. Навіть більше – його наслідком стала низка компромісів між старою владою й опозицією, які так і не дали поки що остаточної відповіді на запитання: у чи ж руки переходить повний контроль за ситуацією в державі?.. Максимально адекватне бачення останніх українських подій можливе тільки у відчутно ширшому контексті. Йдеться про те, що „помаранчева революція” 2004 року, як і „революція на граніті” 1990 року, як і акції „Україна без Кучми” чи „Повстань, Україно!”, як і ухвалення Конституції України 1996 року, є складовими більш тривалого та масштабного процесу. Цей процес саме і слід назвати новітньою Українською революцією”. Українська нація, яка мала від початку незалежності 1991 року можливо найкращий економічний та інтелектуальний потенціал серед країн пострадянського простору, за часи „розвинутого кучмізму” поступово перетворилася на відстійник застійних технологій в керованій чужинською волею імпровізованій резервації. Україна стала країною дешевої робочої сили, масового безробіття та втрачених інтелектуальних орієнтирів. Обмеження інтелектуальних ресурсів країни та звуження і штучне стримування сфер прикладання інтелектуальних зусиль тих, хто ще залишився попри застосування варварських методів вівісекторної „селекції”, неминуче переорієнтує весь „інтелектуальний комплекс” на другорядні рейки обслуговування потреб замовлених із зовні, унеможлививши тим поступ України в майбутнє. По суті, в 1994-2004 роках відбувалося планомірне та цілеспрямоване витоптування інтелектуального поля і переведення його структури на маргінеси суспільного життя. Таким чином втрачається стратегічна орієнтація суспільства. Інтелектуальна зачистка суспільства відбувалася за умов повного ігнорування владою інтересів соціуму та цілеспрямованого витіснення „чужих” з оперативною заміною їх на „своїх” на зачищеному інтелектуальному полі. Ясне одне, що "помаранчева революція" не була класичною революцією. Це, швидше, революція постмодерну, що мала, однак, принципова спорідненість з класичними революціями і, передусім, з Великою французькою буржуазною революцією. Характеризуючи останню, американський соціолог Толкотт Парсонс писав, що вона була націлена на свободу і рівність, проголосила природність прав людей, рівність перед законом і загальне виборче право, подолання привілеїв [4, с. 111-113]. Українська революція відобразила всі ці аспекти, в центр уваги поставила питання про вибори, акцентувала увагу на ідеї справедливості і рівності всіх перед законом. Громадяни, котрі усвідомили себе громадянами і котрим зрозуміла цінність спільних демократичних надбань, мають об’єднуватись в ті інституції громадянського суспільства, котрі незворотно приведуть до закріплення і подальшого розвитку досягнень помаранчевої революції. Демократична помаранчева революція має трансформуватись в перманентну революцію розвитку України в європейському цивілізаційному напрямку, або ж в еволюційний поступ, але в тому ж напрямку. Отже, можна констатувати, що постреволюційне українське суспільство стало якісно іншим. В першу чергу, відбулися радикальні трансформації у суспільній свідомості, докорінно змінилися ментально-ціннісні настановлення громадян. Те, що вважалося декларативними символами, - ідеї свободи й соціальної справедливості, ринку й демократії наповнилося новими змістом, відтіснивши на другий план ціннісної ієрархії насущні матеріальні потреби. Події листопада - грудня 2004 року каталізували процес становлення громадянського суспільства. В безпрецедентних політичних баталіях українці обрали нового Президента. І як актуально сприймаються нині слова теоретика українського консерватизму В. Липинського: „Перший раз в історії України джерело Влади виведено з традиції, а не з бунту: з моральної, а не фізичної сили – з чогось старшого, ніж сама Влада”. Вставши з колін, наш народ змусив поважати себе, зруйнував стереотипні міфи про соціальну пасивність і громадянську апатію українців. Люди повірили, що можуть власними силами змінити своє життя, реально впливати на державну політику, забезпечити перемогу демократії. Мистецтво сучасного політичного менеджменту полягає в тому, щоб залучити конструктивний потенціал українців до активного громадянського, державотворчого процесу.

3.2 Від «майданократії» до демократії /громадського контролю/: динаміка культури громадянської участі у політиці

"Майданократія" стає все більш поширеним політичним явищем у всьому світі, від колишніх радянських республік до Південно-Східної Азії, від арабського світу до України, воно вплинуло на життя і долі сотень мільйонів людей. Події в Гонконзі в чомусь схожі з тим, що ми бачили в Каїрі та Києві. Перший спільний фактор - невдоволення народу через існуючий стан справ і можливого майбутнього регіону. По-друге, учасники протестів - це в основному ті, хто діють з кращих спонукань, хто хвилюються про своє благополуччя і благополуччя інших, однак на чолі протестів стоять активісти, у яких є своя ідеологічна платформа. І їх мета, зрештою - повалення уряду, а іноді й всієї політичної системи. По-третє, їх дії постійно заохочуються пресою, що тільки загострює обстановку і нерідко доводить до біди. По-четверте, це все проходить під гаслом демократії. Зазвичай ці рухи приречені на невдачу, їх пригнічують з особливою жорстокістю, і все це супроводжується трагічною загибеллю людей (згадаймо Сирію). Громадянська війна в Сирії — збройний та політичний конфлікт,який розпочався 15 березня 2011 року з демонстрацій, які були частиною Арабської весни, та переріс у повстання та громадянську війну в 2012 році. Протестувальники вимагали відставки Президента Башара аль-Асада та завершення майже 50-річного однопартійного правління Баасистів. У рідкісних випадках успіху революційні рухи призводять до тривалого періоду страждань і розрухи (згадаймо України, де «кольорові» революції, що тривають більше десятиліття, привели до розколу країни і тепер загрожують самому її існуванню). Коли дивишся на деякі протести, виникає відчуття, що вони рухаються по колу: люди приходять на площу повалити уряд тільки за тим, щоб потім повернутися і повалити нове (згадаємо Єгипет). Революція в Єгипті — серія вуличних демонстрацій в січні—лютому 2011 року, що призвели зокрема до відставки президента країни Хосні Мубарака (саме це було головною вимогою демонстрантів упродовж двох з половиною тижнів протестів). Вимогу про відставку президента, що займав найвищу державну посаду упродовж 30 років, спричинили незадоволення людей рівнем безробіття та мінімальної заробітної платні, нестача житла, зростання цін на продукти, відсутність свободи слова, низький рівень життя та структурно-демографічні фактори. Революція парасольок (Гонгконзький «Майдан)) — масові акції протесту проти урізання демократії та перетворення Гонконгу на одне із звичайних китайських міст. Протести розпочалися наприкінці вересня 2014 року проти планів китайського уряду фільтрувати кандидатів на гонконгських виборах 2017 року. Примітно, що всі ці події в настільки різних країнах об'єднані одним терміном, витоком якого є саме Україна. Швидше за все це зроблено тому, що в України найбільший досвід помаранчевих революцій. Можна додати ще один критерій - джерелом всіх бід протестувальники вважають недостатньо демократичний уряд, "що виконує волю" закордонного господаря. Для України це Кремль, а для Гонконгу Пекін. Всі країни, що ввійшли в майданократію швидко з неї не виходять. Точніше, вони ходять всередині неї по замкнутому колу. Це кругохожденіе виснажує ресурси країни і призводить до руйнування держави. Втім, є й інша точка зору, преверженци якої стверджують, що таке ходіння по колу народжує сильну націю і об'єднує разрознённих раніше людей. Так, наприклад, стверджується, що саме після відпадання Криму та громадянської війни в Донбасі народилася українська нація. Ми живемо в дні історичних змін. На наших очах сталося формування нової форми суспільного устрою - майданократіі. Це сталося з другої спроби в Києві. Перша спроба була в Києві в 2004 році і закінчилася пшиком. Друга спроба не може в кінці кінців не закінчитися тим же. Але суспільство встигло дозріти і проявити себе. Майдан – унікальне явище в історії протестних рухів і мирних революцій. Його позитивна аура і самодостатність, неочікувана твердість і доброта його учасників спонукають до роздумів над феноменом Майдану і його майбутнім. Як написав Віталій Портніков, з Майданом в Україні почалося ХХІ століття. Якщо повернутися до подій 2004 року, майдан дав поштовх для зміни свідомості людей. Як би ми не оцінювали ті події, як би не ставились до того, що відбувалося протягом року, але заперечити це неможливо. Люди змінилися, вони продемонстрували вміння відстоювати свої інтереси, засвідчили втрату страху. І саме в цьому полягала найвища цінність Майдану. Помаранчева революція дійсно породила «громадянськість», і це дуже важливо. Особливо промовистим фактом стала найактивніша участь у Помаранчевій революції нового покоління нашої держави, насамперед студентської молоді,яка