Теорія громадянського суспільства: історична ретроспектива та сучасні політологічні рефлексії

РОЗДІЛ I

ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Теорія громадянського суспільства: історична ретроспектива та сучасні політологічні рефлексії.

Виникнення громадянського суспільства пов’язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Образ громадянського суспільства як моделі для розуміння механізму дії суспільства і соціального устрою з’явився в процесі цієї основної й радикальної переорієнтації європейської соціальної думки у сімнадцятому й вісімнадцятому сторіччях. З точки зору політичної теорії, в цей час був помітним відновлений істотний інтерес до теоретизування щодо ідеї «договору» як підстави для існування політичної влади й соціального порядку. Розрив з минулими традиціями і звичаями як «сполучними» силами у суспільстві призвів до пошуку нових принципів моральної єдності у межах самого суспільства, а раніше, і між суспільствами. Канадський політичний філософ Ч. Тейлор виявив у західній науці два основні підходи до розуміння громадянського суспільства. Це так звані L- і М-традиції. L-традиція пов'язана з прізвищем видатного філософа Д. Локка і названа так за першою літерою його прізвища. І хоча у вісімнадцятому столітті трансцендентні аспекти бачення Локка були вже замінені пануючими ідеями моральних почуттів і природного співчуття як провідних джерел морального порядку, все ж таки саме з Джона Локка ми повинні починати наше розуміння сучасної концепції громадянського суспільства. Локк в даному контексті є виразно перехідною фігурою, що спирається на традицію індивідуальних прав (таку важливу в концепції громадянського суспільства), на «ліберальне» тлумачення Гуго Гроція та інших середньовічних політичних теоретиків, проте, як багатозначно нагадав нам Джон Дунн, з укоріненням цих прав саме в релігійному баченні. Дж. Локк – підтримав і розвинув ідею Т. Гоббса про одержавлене суспільство як суспільство громадянське: “Ті, хто об’єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судову установу, куди можна звертатися і яка наділена владою вирішувати спори між ними й карати злочинців, ті перебувають у громадянському суспільстві...”. Він розглядає громадянське суспільство як таке, що живе за природними законами в політиці і поза нею. Політичне або громадянське суспільство для Джона Локка — це арена, де «незручності» й недоліки природного стану виправлені завдяки взаємному договору і згоді. Громадянське суспільство, в цьому розумінні, досягає «досконалої свободи» та «прав і привілеїв, якими користуються люди при природному законі». Це просто більш досконала форма, за допомогою якої можуть бути досягнуті свобода, рівність і незалежність від природи. Нормативний стан громадянського або політичного суспільства для Локка перетворюється на стан природи, «в якому всі люди природні і який є станом досконалої свободи для їхніх дій та розпорядження майном і людьми настільки, наскільки це збігається з межами природного права, поза дозволом або незалежно від бажання будь-якої іншої людини». Цей стан свободи не означає вседозволеності, а може бути узгоджений з теологічною матрицею, що походить з середньовічної християнської традиції справедливого розуму і християнського откровення. М-традиція, що бере своє ім'я від Ш. Монтеск’є, вказує, перш за все, на іншій аспект: вона подає громадянське суспільство як сукупність незалежних громадян, які відтворюють відносини між індивідом і державою, а в разі потреби – тих, хто захищає свободу індивіда від посягань влади. Він писав, що громадянське суспільство є результатом історичного розвитку суспільства – четвертим щаблем розвитку після природного стану, сім’ї, героїчного часу. Громадянське суспільство, за Ш.-Л. Монтеск’є, є суспільством ворожнечі людей, а для подолання і нейтралізації цієї ворожнечі необхідна держава. Державність, відтак, внутрішньо притаманна громадянському суспільству, однак не тотожна йому. В суспільстві, за Ш.-Л. Монтеск’є, діють два види законів – громадянські і державні. Перші регламентують недержавні відносини (відносини власності, добровільних об’єднань громадян тощо), інші – переважно політичні права і свободи громадян. Ш.-Л. Монтеск’є розглядає громадянське суспільство як важливий запобіжник сваволі й диктатури, громадянські і державні закони називає, тим часом, взаємозалежними.

Практично всі представлені вище історичні напрямки розвитку концепції громадянського суспільства знаходять своє відображення в гегелівській концепції громадянського суспільства. Перше чітке формулювання тези про опозицію громадянського суспільства і держави – це заслуга Г. Гегеля, який синтезував у своїй теорії обидві зазначені традиції. Унаслідок синтезувальної спрямованості творчості Г. Гегеля йому першому вдалося найуспішніше викласти концепцію громадянського суспільства у вигляді теорії високорозвинутого і складного соціального устрою. Між громадянським суспільством і державою існують субстанціальні зв'язки. У Г. Гегеля громадянське суспільство нетотожне державі і характеризується втратою субстанціальної єдності, коли сім'я розпадається, і її члени відносяться один до одного як самостійні особи. Але попри те, що особисте і загальне в громадянському суспільстві розпалися, вони все одно взаємопов’язані і взаємозумовлені. Діалектичний зв'язок об'єднує також громадянське суспільство і державу, що вимагає розглядати їх відносини в двох взаємопов'язаних аспектах – як процес розвитку і як систему суперечностей. Необхідно відзначити, що саме діалектична логіка поставила ці дві форми буття людини у відносини антиномії, тобто відносини монологічних, непримиренних позицій. Г. Гегель розглядає громадянське суспільство як таке, що перебуває не „під державою”, а поруч з нею. Обгрунтовуючи свою думку, він звертається вже не до автономності прийняття рішень (як це робить І. Кант), а до економічної незалежності громадян. Громадянське суспільство є системою індивідів, котрі своєю працею не лише задовольняють власні потреби, але й потреби інших. Ця ідея близька до уявлень про сучасну демократію як таку, чия економічна сила базується на внесках співгромадян – в тому числі й через податки. Громадянин, який платить податки, має право вимагати від держави звіту за їх використання і впливу на вироблення державних рішень. За Г. Гегелем, держава уособлює спільну волю громадян, тоді як громадянське суспільство репрезентує розмаїття приватних інтересів. До державної сфери Г. Гегель відносить урядову владу, адміністрацію, а до громадянської – поліційну і судову владу. Якщо держава втручається у справи громадянського суспільства, наприклад, доручаючи армії виконання поліційних функцій або втручаючись у судові рішення, то вона, тим самим, виступає проти суспільства. К. Маркс вважав громадянське суспільство середовищем, у якому відбуваються революційні зміни, що призведуть до відмирання держави. Держава, за К. Марксом, неспроможна змінюватися, оскільки виражає інтереси лише одного (панівного) класу, тоді як у громадянському суспільстві репрезентовано інтереси усіх суспільних класів. Втім, К. Маркс вважав, що громадянське суспільство – це інституція, притаманна суспільствам, у яких залишаються суттєві суспільні суперечності, в тому числі й пов’язані з приватною власністю. В суспільстві комуністичному зникне потреба примусу одних членів суспільства з боку інших, отже – зникне держава. Але водночас зникне й громадянське суспільство, оскільки воно базується на приватній власності. Такий висновок логічний для гегельянця, адже громадянське суспільство є поняттям „парним” з поняттям держави (правової держави); отже, зі зникненням однієї „пари” зникає й інша, даючи початок новій суперечності або ж долаючись у вищій єдності. Для К. Маркса такою єдністю був комунізм, для Г. Гегеля – абсолютний дух. У XX ст. було зроблено дві спроби розробити теорію громадянського суспільства на закладеному фундаменті. Йдеться про таких відомих учених, як Т. Парсонс і А. Грамши, які знаходилися під впливом Г. Гегеля і при цьому внесли корективи до його теорії, протиставляючи громадянське суспільство і економіку, громадянське суспільство і державу. Т. Парсонс розробив концепцію соцієтального співтовариства, під якою він розумів щось, що відрізняється від економіки, державного устрою і культурної сфери. Диференціація соцієтального співтовариства від культурної, економічної і політичної підсистем здійснювалася, за Т. Парсонсом, у ході трьох сучасних революцій: промислової, демократичної і освітньої. Кожна з них являла собою ще один крок у декларуванні соцієтальним співтовариством власної незалежності від інших підсистем, які під час цього процесу також набували відповідні відособлені інститути.

Для Т. Парсонса громадянство в сучасному розумінні означає рівні умови членства в соцієтальному співтоваристві, а не в державі. Структурну зовнішність сучасного громадянства він вважає завершеною, хоча ще не повністю інституціоналізованою. У теорії відособленого соцієтального співтовариства основна структурна роль належить концепції впливу. Вплив, разом із грішми, владою, ціннісними орієнтаціями, є одним із чотирьох узагальнених символічних посередників взаємообміну, що замінюють собою відносини прямих переговорів у чотирьох підсистемах, регулюючи їхні внутрішні зв'язки, так само як і їхній обмін один з одним. На думку Т. Парсонса, американське суспільство пішло далі за всіх інших, схожих із ним за масштабами, у відмові від колишніх форм нерівності, визначеної соціальним походженням, а також в інституціоналізації егалітарної за своєю суттю моделі. Якщо Т. Парсонс, можна сказати, воскресив гегелівську ідею моральності в контексті соціальної теорії, що обернулося апологетикою сучасних громадянських суспільств у країнах заходу, то творчість А. Грамши виявилася віддзеркаленням сучасного відродження ліворадикальної критики громадянського суспільства. А. Грамши був послідовником К. Маркса, проте він розробив власну концепцію громадянського суспільства, виходячи при цьому безпосередньо з теорії Г. Гегеля. На відміну від К. Маркса, його надихнула в цій теорії не система потреб, а вчення про корпорації. А. Грамши вбачав нові форми плюралістичності і асоціації, характерні для сучасного громадянського суспільства, в сучасних церквах, профспілках, культурних інститутах, клубах, асоціаціях за місцем проживання і особливо в політичних партіях. Найрішучішим відходом поглядів А. Грамши від поглядів Г. Гегеля і К. Маркса є вибір ним надзвичайно оригінальної потрійної концептуальної схеми. Гегелівській версії А. Грамши переконливо протиставив відносини і сім'ї, і політичної культури до сфери громадянського суспільства. Проте, на відміну від Г. Гегеля і К. Маркса, він не включив в цей рівень капіталістичну економіку. Оскільки А. Грамши був політичним мислителем, то теорія його цікавила лише як засіб орієнтації в політиці. І на цьому шляху він зіткнувся з двома дуже складними проблемами, що мали для нього вирішальне значення. Новий етап розвитку громадянського суспільства об’єднаної Європи, актуалізує проблему розмежування економічної влади від політичної. Усвідомлення такої необхідності складалося одночасно з розвитком громадянського суспільства в Європі і стало чи не найважливішим чинником демократичного соціального поступу, внаслідок якого мали усуватися можливості економічного збагачення засобами політичної влади. Це був шлях громадянського контролю над владою й усунення олігархічного капіталу, що пов’язувався з позапублічною ініціативою й криміналітетом. Еволюція західного типу соціальності пов’язана з громадянським суспільством у кількох головних іпостасях, а саме: у забезпеченні індивідуальної і соціальної свободи, поширенні природних засад довіри серед громадян національної держави та можливостях солідарності і взаємодоповнення між вільними людьми. Практика здійснення громадянського суспільства була водночас практикою закріплення вільного ринку з гарантією недоторканності права на приватну власність та конституційним встановленням громадянських прав людини. консолідована спільнота з різнорідних груп – часто не лише з протилежними, але й з ворожими інтересами – сама по собі не складається. Процесом, необхідним для солідарності й довіри між мільйонами громадян, постає формування національної ідентичності. Тому становлення громадянського суспільства в західній Європі було тривалим процесом розбудови нації з „поступовою інтеграцією етнічної різноманітності в єдину національну ідентичність з спільною для неї територією, економічною, законодавчою, освітньою та культурною системами й історичною пам’яттю. Центральними для такого процесу стали особливості мовної асиміляції і соціальної мобілізації, а також (значно пізніше) масова освіта й результат впливу засобів масової інформації”. Громадянське суспільство – це суспільство вільних громадян, яке вільно від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Виділяють такі основні параметри, які розкривають сутність громадянського суспільства. В політичному відношенні формою існування громадянського суспільства є демократія: діють механізми загальних і рівних виборів, розподілу функцій влади, примат права. В економічному – громадянське суспільство є системою ринкового типу, основа якої – приватна власність. З точки зору соціальної структури для громадянського суспільства характерна багатоманітність соціальних груп і прошарків, проте соціальною базою є середній клас. У духовному плані громадянське суспільство характеризується плюралізмом ідей та думок, толерантністю, критичним ставленням до дійсності, раціоналізмом і гуманізмом. Сучасна теорія громадянського суспільства розробляється,зокрема,німецьким філософом Ю.Габермасом,який убачає його нормативне ядро у формуванні сфери громадської відкритості. Громадянське суспільство передбачає публіку, яка дебатує, дискутує, критикує уряд і домагається того,щоб її думка була врахована при виробленні державної політики. Його основою стає відособлення економічної діяльності як сфери приватного інтересу, ктрій протистоїть сфера публічного державного життя. Інший німецький учений Х.Мюнклер наголошує, що приналежність до громадянського суспільства визначається в першу чергу не юридичним статусом громадянина держави, а певними «якостями і кваліфікаційними характеристиками», які віні пзначає як громадянська компетентність. Це насамперед здатність і готовність до участі у громадських справах, інтерес д збільшення не тільки особистого, але й суспільного надбання, орієнтація на суспільне благо й почуття солідарності, яке означає готовність до вчинків, дій та зусиль,які не повязуються з матеріальною компенсацією. (Аляєв Г.Є. Політологія [Текст]: пыдручник для студентыв вищ.навч.закл./ Г.Э.Аляєв. – Вид.3-тє,випр..та доп. – Полтава: ТОВ «АСМІ»,2012. – 320с. (ст..66).

Джон Кін вживає поняття «громадянське суспільство» для позначення «складного та мінливого комплексу недержавних організацій,які діють у правовому плі та переслідують ненасильницькі цілі; вони є само організованими, перебувають у постійній комунікації між собою та з державними інституціями,які є для них правовою гарантією функціонування». Суттєвий внесок у спроби концептуалізації громадянського суспільства зробили американські дослідники джин Л.Коен та Е.Арато. Розуміючи під ним «сферу соціальної інтеракції між економікою та державою,яка складається з різноманітних форм публічної комунікації (сім’ї, громадських обєднань та рухів), вни чітко виокремили два сутнісних підходи в аналізі громадянського суспільства, вихдячи з його функціонального призначення:

1) інституціолізований (у вигляді набору прав та законів) захист приватної сфери, що постійно перебуває під контролем держави;

2) сукупність соціальних рухів та неполітичних ініціатив знизу,які репрезентують собою особливу форму впливу на плітику державної влади; (Розова) ст..25).

Концепція громадянського суспільства, яка почала формуватися на зорі нового часу, розвивалась і міцніла паралельно із розвитком суспільної реальности, яку вона позначала. Відтак, починаючи з 2-ої пол. ХІХ ст. і до 2-ої пол. ХХ ст. про неї майже забули. А коли у 80-х роках ХХ ст. це поняття знову перетворилось на “ключове слово інтелектуальних дискусій”, виявилось, що не всі вкладають у нього однаковий зміст. За кількасот років своєї історії вислів став полісемантичним: у різних країнах і в різні епохи йому було надано різних значень. Тому перед дослідниками постали завдання: 1) точніше окреслити нормативний зміст поняття “громадянське суспільство”, визначити, що воно являє собою як ідеальний тип; 2) визначити його “межі”, відокремивши від інших суспільних феноменів – заради операціоналізації поняття та емпіричного дослідження явища; 3) вивчити моделі громадянського суспільства через з’ясування його спільних і відмінних рис у різних країнах. Виконанню цих завдань сприяє періодизація розвитку ідеї та практики громадянського суспільства, прийнятним варіантом якої можна вважати три стадії, виокремлені професором Каліфорнійського університету Джеффрі Александером і умовно названі ним “громадянським суспільством І, ІІ і ІІІ”.

“Громадянське суспільство І” (як соціальний феномен, і як теоретична концепція) охоплює період від кінця XVII до 1-ої половини XIX століття. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями як Дж.Лок, А. Ферґюссон, Ш.Л. Монтеск’є, І.Кант, Ф.Г.Геґель, А.деТоквіль.

Застосувавши термін societas civilitas (пізніше: civil society – цивільне суспільство) для означення нових суспільних порядків, які утверджувались на їхніх очах, ці мислителі започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства та держави, їх трактування як певного типу антиномії, за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов’язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну). Життя в останній ґрунтується на ідеях індивідуальної свободи громадян та автономности громад, їхньому праві творити спілки та асоціації, захищати власні інтереси, запобігати або протистояти сваволі державних зверхників.

Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними суб’єктами суспільної діяльности і, покладаючись на механізми ринкової самореґуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez faire, laissez passer! – таким було головне гасло раннього капіталізму, яке й досі використовують як заклик до невтручання держави в сферу бізнесу. Проте, це не означало, що держава не відігравала жодної ролі в становленні громадянського суспільства. Її функції полягали в творенні та впровадженні в життя законів, що були втіленням загальної волі громадян, оберігали непорушність їхніх прав та свобод. У XVIII ст. поряд із економікою з’явилась інша автономна сфера суспільного життя: сфера громадського неполітичного спілкування з власною громадською думкою. Усі справи, що вважались об’єктом громадської зацікавлености, було визнано і сферою громадської активности, в яку також не мала втручатися держава. Приватне життя остаточно відокремилось від громадського (публічного), а публічна сфера поділилася на дві: політичну і громадську (сферу відкритости). Відтоді існує переконання, що “самореґульована економіка і громадська думка є тими двома шляхами, якими суспільство може дійти до певної єдности… поза межами політичних структур”. Саме вони зробили громадянське суспільство – суспільством і допомогли подолати деструктивні тенденції та ризик його можливого розвалу. Окрім ствердження первинности й автономности громадянського суспільства щодо держави, значна увага в цей період була приділена обґрунтуванню його моралі, етики та цивілізаційної ролі (слова цивільний і цивілізований – одного кореня). Адам Ферґюссон, зокрема, чітко протиставив громадянське (цивільне) суспільство суспільствам диким і варварським, а головну ознаку цивілізованости вбачав у повільному, але невпинному усуненні насильства із взаємин між людьми. Саме звідси бере початок тенденція етизації поняття “громадянське суспільство”, особливо в англійській соціальній філософії, підкреслювання ролі в ньому моральности, вихованости, повсякденної та політичної культури. Нероздільність моралі і права, принципи правової держави, яка створює сприятливі умови для функціонування громадянського суспільства, обґрунтовували німецькі філософи Іммануїл Кант та Ґ.В.Ф.Геґель. Обожнюючи державу як втілення всезагальности, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Геґель усе ж таки вважав ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, втілення яких уможливлювало функціонування громадянського суспільства. Його Геґель пов’язував із системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і реґулювала їх задоволення. Кожний індивід прагне вдовольнити лише свої специфічні егоїстичні потреби і цілі, але зробити це повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення Геґель надавав корпораціям (або громадським спілкам), які об’єднують індивідів за родом діяльности і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами уодностайнюються, а зв’язки між ними синтезуються в державі – “самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльности”. Елементами громадянського суспільства, за Геґелем, є: система потреб; система правових установ, що здійснює судочинство; поліція та корпорації. Для позначення громадянського суспільства він вживає термін buergerliche Gesselshaft – “бюрґерське” (горожанське, міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до буржуазного суспільства у класовому розумінні. Сучасні дослідники громадянського суспільства найбільше цінують у спадщині німецького філософа те, що він зауважив складність та неоднозначність громадянського суспільства, вказав на притаманні йому суперечності і, в певному сенсі, став провісником концепції плюралізму. З іншого боку, його ідеї стають нині у пригоді тим, хто намагається окреслити нову модель громадянського суспільства, яка б відповідала умовам і потребам держави загального добробуту. Інститути такого суспільства, турбуючись про покращення добробуту громадян, мусили б бути задіяні у певних формах зв’язків із урядом, поєднуючи індивідуалістичні вартості з підходами, що притаманні м’яким формам корпоративізму. Надзвичайно актуальною залишається книга французького дослідника Алексіса де Токвіля “Демократія в Америці”, написана у 1832 р. В ній уперше було показано тісний зв’язок і в певному сенсі тотожність громадянського суспільства та демократії. Токвіль започаткував соціокультурний підхід до розуміння громадянського суспільства, що акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громадських асоціацій, зайнятих вирішенням повсякденних “малих” справ. Саме ці організації формують “місцеві і особисті свободи”, створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимости та кооперації, а також створюють ситуацію наявности “пильного громадського ока”, яке повсякчас слідкує за владою. Така інтерпретація видається найбільш плідною при розгляді громадянського суспільства як “стратегії переходу” до демократії в посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на негативних функціях громадянського суспільства (бути противагою владі, служити заборолом проти диктатури), скільки на позитивних (створювати громадянську культуру, формувати сприятливе для демократії соціальне середовище). Отож, громадянське суспільство I, яке формувалося від XVII аж до 1-ої пол. XIX ст., на практиці було молодим буржуазним суспільством, яке утверджувало ліберальні свободи, підкорялося законові, формувало громадську думку щодо проблем, які були визнані загально значущими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об’єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізмів самореґуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній реґламентації. Разом з тим, ринок привніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільности. В міру усвідомлення цих проблем зростала стурбованість щодо них, ширилися класові антагонізми, загострювалася класова боротьба, а теорія громадянського суспільства, яка акцентувала увагу на позитивних, солідаристських аспектах, відходить у минуле. Настає період громадянського суспільства ІІ, який триває від середини ХІХ до 2-ої пол. ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається (а в країнах т.зв. “другого “ешелону” цивілізації щойно починає утверджуватись). Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства, його якісні параметри тепер змінюються.

Суспільство, за висловом Дж. Кіна, “дичавіє”. На практиці це проявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв’язання конфліктів, загалом – у “нецивілізованому” поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б “олігархами”. Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, серед них одна з найрадикальніших – марксизм. К. Маркс і Ф. Енґельс та їхні послідовники оголошують громадянські зв’язки і громадянське суспільство формою класових відносин, породжену капіталістичним способом виробництва і приречену загинути разом із ним. А в 1-ій пол. ХХ ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на певний час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій “леґітимного насильства” (фашизм і сталінізм). Не дивно, що концепція громадянського суспільства стає непопулярною. Щоправда, саме на період громадянського суспільства ІІ припадає найвище піднесення громадського життя в Центрально-Східній Европі і, зокрема, в тій частині України, яка належала до Австрійської імперії. Остання саме тоді встала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу. В умовах дотримання владою Австро-Угорської монархії принципів правової держави наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувся злет громадянської свідомости та організованого громадського життя українців Галичини. Він сприяв відродженню їхнього економічного та політичного життя, зростанню національної гідности й спростував упереджені твердження щодо нездатности українців до державного життя, єднання і громадянської поведінки. Окремий напрям складають праці Роберта Д. Патнема, який успішно застосував токвілівський підхід до громадянського суспільства в книзі “Як примусити демократію працювати?” У ній проаналізовано сучасні та історичні відмінності італійських реґіонів з точки зору розвинености цивільних громад та функціонування демократичних інститутів. Взявши цивільну громаду як культурно визначений осередок соціального життя, у якій органічно поєднуються культура та структура, Патнем зумів переконливо показати, що єдиним чинником, який мав значний і постійний вплив на успіх демократичного правління в Італії, була історична традиція громадянських орієнтацій і поведінки. Крім того, вченому вдалося спонукати наукову громадськість до найгарячіших дискусій з приводу сучасних тенденцій розвитку громадянського суспільства в США. Суперечка виникла після публікації ним статей у декількох журналах про звуження сфери громадянського суспільства в країні та про зменшення “соціального капіталу”. Отже, громадянське суспільство – це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра усе ще “володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом”. Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго. З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в “арсеналі” демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме концепція громадянського суспільства. Концепція громадянського суспільства на рубежі століть інтенсивно розробляється зарубіжними вченими, зокрема англійським дослідником Е.Геллнером, його співвітчизником Дж.Кіном, французькими вченими Ж.Керманом і Р. Фассаером, американськими політологами Е.Арато, Д.Когеном, Дж.Александером та ін. Проблемам громадянського суспільства приділяють увагу дослідники пострадянського простору. Виділяються декілька напрямів, за якими здійснюється його вивчення. Представники першого з них досліджують ідею громадянського суспільства, її еволюцію, теоретичний зміст на різних етапах історії. дані проблеми досліджують В.Біблер, В.Варивдін, к.Гаджієв та ін. Другий – пов'язаний з дослідженням суті, структури, функцій громадянського суспільства, взаємодії його окремих елементів. серед представників цього напрямку можна виділити російських дослідників З.Голенкову, М.Кудряшову, Я.Кузьмінова та інших, а серед українських – В.Баркова, І.Кресіну, М.Михальченка, Г.Щедрову та ін. Третій напрям орієнтований на вивчення діалектики взаємовідносин громадянського суспільства і держави, їхній взаємодії у рамках типологічно різних політичних систем. З – поміж російських дослідників відзначено Г.Авцинову, М.Ільїна, Б.Коваля, а серед українських – О.Бабкіна, В. Селіванова, А.Сіленка, Ф.Рудича та ін.

Слід враховувати й те, що на сучасному етапі розвитку соціальних наук для її осмислення і використання склались сприятливіші умови. Ще в 60-ті роки Талкотт Парсонс заклав основи для глибшого розуміння цієї категорії в контексті інших сфер суспільної системи, прив’язавши ідею громадянського суспільства до зростання соціальної солідарности. Він назвав сферу розширеної солідарности “соціальною (соціетарною – societal) сферою”. Саме це поняття і є, на думку Александера, структурно найближчим до громадянського суспільства. Погоджуючись з цією думкою, ми спробуємо нижче використати такий підхід при визначенні суті поняття “громадянське суспільство”. Сучасні дискусії навколо концепції громадянського суспільства, аж до заперечення його евристичної цінности, пов’язані з тим, що дослідники користуються різною методологією дослідження і акцентують, в залежності від неї, різні сторони цього складного, багатоаспектного явища. Певні непорозуміння може викликати і недостатня поки що відмежованість теоретичної абстракції “громадянське суспільство”, що вживається науковцями як ідеальний тип (інструмент аналізу), від описових характеристик реально існуючих різновидів громадянських суспільств. Тому ми спробуємо з’ясувати суть поняття на нормативному рівні (рівні ідеалу), щоб потім перейти на описовий рівень, використовуючи для цього емпіричний матеріал різних країн і, передусім, України. У методологічному контексті найбільш продуктивним, є такий підхід. Громадянське суспільство є основою держави, його становлення відбувається у тісному зв’язку із становленням правової, соціальної, демократичної держави. Зрештою громадянське суспільство можна уявити як свого роду соціальний простір, в якому люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди. Чим більше розвинене громадянське суспільство, тим більше підстав для демократичних режимів; чим менша розвиненість, тим більша ймовірність існування авторитетних і тоталітарних режимів. Феномен громадянського суспільства сьогодні активно розглядається фахівцями різного спрямування й обговорення ведеться навколо форми концептуалізації цього явища. Історичні, соціологічні, політологічні, культурологічні та інші підходи висвітлюють тільки поверхові пласти феномену, а морфологічна основа цього айсберга залишається тією частиною, що схована в глибинах соціального океану. Російський політолог А. Ю. Сунгуров пропонує під громадянським суспільством розуміти сукупність самоврядних людей та їх об'єднань (і різноманітних зв'язків між ними), що діють незалежно від владних структур і поважають чинні закони (при повазі законами і владою прав людини). Громадянському суспільству, на його думку, протистоїть не громадянського суспільство, що є сукупністю самоврядних людей та їх об'єднань (і різноманітних зв'язків між ними), що діють незалежно від владних структур і не поважають чинні закони (при повазі законами і владою прав людини). Разом з тим не можна забувати, що громадянське суспільство - це не тільки певний комплекс інститутів, але і система відносин. У цій якості воно є духовне соціокультурне і політико-культурна освіта. Відповідно воно включає не тільки інститути, що функціонують у цих сферах, але й всю вироблену в них продукцію, як матеріальну, так і духовну. Тому природно, що громадянське суспільство неможливо уявити без національних, релігійних традицій, звичаїв, міфів, символів, стереотипів поведінки, морально-етичних норм, цінностей і т. п. Воно включає систему соціальних зв'язків, у якій формуються і реалізуються економічні, професійні, культурні, релігійні й інші інтереси людей.