ТЕМА 5. ЕЛЕ­МЕ­Н­ТИ ВО­КА­ЛЬ­НО-­ХО­РО­ВОЇ ТЕХ­НІ­КИ

1. Спів – скла­д­ний про­цес вза­є­мо­дії ди­хан­ня, го­р­та­ні і ре­зо­на­то­рів, то­му не­об­хід­на ві­р­на ро­бо­та всіх від­ді­лів го­ло­со­во­го апа­ра­ту. Ви­хо­ван­ня спі­ва­ць­ких на­ви­чок від­бу­ва­єть­ся в ті­с­но­му зв’я­з­ку з му­зи­ч­ним роз­ви­т­ком спі­ва­ка, удо­ско­на­лен­ням йо­го слу­хо­вих уяв­лень. Слух і м’я­зо­ві від­чут­тя ре­ф­ле­к­то­р­но по­в’я­за­ні. Пе­ред­чут­тя зав­жди по­пе­ре­джує спі­в. У вну­т­рі­шніх слу­хо­вих уяв­лен­нях ви­ни­кає іде­а­ль­ний звук в йо­го то­ч­ній фо­р­мі (ви­со­та, си­ла, тембр, сло­во), який в на­сту­п­ний мо­мент по­ви­нен бу­ти від­тво­ре­ний. При цьо­му слух ко­н­т­ро­лює від­по­ві­д­ність від­тво­ре­но­го уяв­ле­но­му. Та­ким чи­ном, му­зи­ч­ний роз­ви­ток спі­ва­ка, йо­го слу­хо­ва куль­ту­ра – ба­за, на якій бу­ду­єть­ся про­фе­сій­не спі­ва­ць­ке ми­с­те­ц­т­во.

При спі­ві слід до­три­му­ва­ти­ся пра­ви­ль­ної спі­ва­ць­кої уста­но­в­ки. Ре­ко­ме­н­ду­єть­ся сто­я­ти (або си­ді­ти) пря­мо, але не на­пру­же­но, “пі­д­тя­г­ну­то”. Як­що спів від­бу­ва­єть­ся си­дя­чи, не слід за­кла­да­ти но­гу на но­гу, адже це за­ва­жає пра­ви­ль­но­му ди­хан­ню.

Пра­ви­ль­не по­ло­жен­ня ко­р­пу­су ва­ж­ли­ве не ли­ше з ес­те­ти­ч­но­го по­гля­ду. Во­но впли­ває на го­ло­со­у­т­во­рен­ня. М’я­зо­ва зі­бра­ність спі­ва­ка, по­в’я­за­на з хо­ро­шою спі­ва­ць­кою уста­но­в­кою, спри­яє кра­щій ор­га­ні­за­ції зву­ку. Го­ло­ву слід три­ма­ти пря­мо. Під­ня­те вго­ру під­бо­рід­дя ви­кли­кає на­пру­жен­ня пе­ред­ніх м’я­зів шиї, по­зба­в­ляє го­р­тань сво­бо­ди і мо­же ста­ти при­чи­ною за­ти­с­не­но­го зву­ку. Бли­зь­ко під­тя­г­ну­те до гру­д­ної клі­т­ки під­бо­рід­дя об­ме­жує рух ни­ж­ньої ще­ле­пи. Во­на по­ви­нна ру­ха­ти­ся при­ро­д­ньо і ві­ль­но. Ар­ти­ку­ля­ція го­ло­сних і при­го­ло­с­них не по­ви­нна впли­ва­ти на стій­ке по­ло­жен­ня го­р­та­ні під час спі­ву. Сло­ва ви­мо­в­ля­ють­ся ві­ль­но, але не в’я­ло.

Ва­ж­ли­ву роль у спі­ві ві­ді­грає мі­мі­ка. Жи­ве, ви­ра­з­не об­лич­чя не­об­хід­не для ви­ко­нан­ня. Мі­мі­ка впли­ває та­кож і на ха­ра­к­тер зву­ку. На­при­клад, по­смі­ш­ка до­по­ма­гає фо­р­му­ван­ню більш яс­к­ра­во­го, сві­т­ло­го зву­ку, а су­во­рий ви­раз об­лич­чя – за­те­м­не­но­му зву­чан­ню. Та­кож мі­мі­ка спри­яє ви­ра­з­но­с­ті ви­ко­нан­ня. Ва­ж­ли­ву роль ві­ді­гра­ють очі ви­ко­нав­ця, йо­го по­гляд, у яко­му ві­до­бра­жа­ють­ся всі від­ті­н­ки йо­го ста­ну, сту­пінь за­ці­ка­в­ле­но­с­ті ви­ко­ну­ва­ним тво­ром. До­ста­т­ньо од­но­го-­двох спі­ва­ків у хо­рі із “слі­пим”, “бай­ду­жим” об­лич­чям, щоб зі­псу­ва­ти вра­жен­ня від ви­ко­нан­ня всьо­го ко­ле­к­ти­ву.

2. Спі­ва­ць­ке ди­хан­ня ві­ді­грає ва­ж­ли­ву роль у фо­р­му­ван­ні зву­ку, у ви­ко­нан­ні рі­з­но­ма­ні­т­них тех­ні­ч­них при­йо­мів та му­зи­ч­но-­ви­ра­з­них за­вдань. Спі­ва­кам по­трі­б­но роз­ви­ва­ти ди­хан­ня, ово­ло­ді­ва­ти тех­ні­кою ке­ру­ван­ня ди­хан­ням. Ми­с­те­ц­т­во спі­ву – є ми­с­те­ц­т­вом ви­ди­ху. Ди­хан­ня – це фу­н­да­мент, на яко­му ба­зу­єть­ся спі­в. Про­цес ди­хан­ня скла­да­єть­ся з двох мо­ме­н­тів – вдих та ви­дих. Під час спі­ву про­цес ди­хан­ня здій­с­ню­єть­ся в 2-3 ра­зи по­ві­ль­ні­ше, ніж зви­чай­ний фі­зі­о­ло­гі­ч­ний вдих та ви­дих. Вдих че­рез рот та ніс по­ви­нен бу­ти спо­кій­ним, без­шу­м­ним, а ви­дих – еко­но­м­ним, три­ва­лим, рі­в­ним, без по­штовхів, з та­ким роз­ра­ху­н­ком, щоб йо­го ви­ста­чи­ло на всю му­зи­ч­ну фра­зу. Еко­но­м­ний по­ві­ль­ний ви­дих до­по­ма­гає ро­бо­ті го­ло­со­вих зв’я­зок, утво­рює рі­в­ний тиск по­ві­т­ря під зв’я­з­ка­ми, на­да­ю­чи зву­ку так зва­ну опо­ру. Від­чут­тя спі­ва­ць­кої опо­ри ви­ни­кає у спі­ва­ка в зв’я­з­ку із збе­ре­жен­ням так зва­ної “вди­ха­ль­ної уста­но­в­ки” під час спі­ву. Опо­ра за­без­пе­чує най­кра­щі яко­с­ті спі­ва­ць­ко­го зву­ку, йо­го ене­р­гій­ність, зі­бра­ність, пру­ж­ність, то­ч­ність, гну­ч­кість, польо­т­ність то­що. Як тіль­ки спі­вак втра­чає від­чут­тя опо­ри, звук стає в’я­лим, роз­сла­б­ле­ним, по­зба­в­ле­ним на­ле­ж­но­го за­ба­р­в­лен­ня. Ду­же ене­р­гій­ний ви­дих дає за­ти­с­ну­тий звук і під­ви­ще­ну ін­то­на­ці­ю.

Іс­ну­ють рі­з­ні спо­со­би ди­хан­ня:

ü вер­х­ньо­ре­бе­р­не (клю­чи­ч­не) або кла­ві­ку­ля­р­не – в про­це­сі ди­хан­ня бе­ре участь вер­х­ня ча­с­ти­на ле­ге­нів, при цьо­му під­ні­ма­ють­ся пле­чі. Та­ке ди­хан­ня по­ве­р­хо­ве та не­до­ста­т­нє.

ü се­ре­д­ньо­ре­бе­р­не (гру­д­не) – роз­ши­рю­єть­ся се­ре­д­ня ча­с­ти­на гру­д­ної клі­т­ки, що дає мо­ж­ли­вість більш по­вно вди­ха­ти.

ü ни­ж­ньо­ре­бе­р­не – роз­ши­рю­ють­ся ни­ж­ні ре­б­ра, що дає мо­ж­ли­вість най­більш по­вно вди­ха­ти.

ü че­ре­в­не (ді­а­ф­ра­г­ма­ти­ч­не) або аб­до­мі­на­ль­не – бе­ре участь гру­до-брю­ш­на пе­ре­ти­н­ка, що зветь­ся ді­а­ф­ра­г­мо­ю.

Остан­ні два ти­пи ди­хан­ня ті­с­но по­в’я­за­ні од­не з од­ним і то­му на прак­ти­ці ви­ко­ри­с­то­ву­єть­ся мі­ша­ний тип ди­хан­ня, що має на­зву ни­ж­ньо­ре­бе­р­но-ді­а­ф­ра­г­ма­ти­ч­не або ко­с­то­-аб­до­мі­на­ль­не.

Під час вди­ху по­трі­б­но бра­ти рі­в­но сті­ль­ки по­ві­т­ря, скі­ль­ки по­трі­б­но для ви­ко­нан­ня му­зи­ч­ної по­бу­до­ви до на­сту­п­но­го вди­ху. Не слід пе­ре­по­в­ню­ва­ти гру­д­ну клі­т­ку по­ві­т­рям. Це шко­дить чи­с­то­ті ін­то­ну­ван­ня, ру­х­ли­во­с­ті го­ло­су та гну­ч­ко­с­ті го­ло­со­вих зв’я­зок. Не слід спі­ва­ти на до­да­т­ко­во­му по­ві­т­рі, не ви­ко­ри­с­та­в­ши вже на­бра­не. Аб­со­лю­т­но не­до­пу­с­ти­мо спі­ва­ти на ре­зе­р­в­но­му по­ві­т­рі. У спі­ві по­ви­нно збе­рі­га­ти­ся від­чут­тя фі­зи­ч­ної лег­ко­сті.

Ха­ра­к­тер спі­ва­ць­ко­го ди­хан­ня ві­до­бра­жа­єть­ся на ха­ра­к­те­рі зву­чан­ня го­ло­су спі­ва­ка. Пла­в­не, спо­кій­не, ле­г­ке ди­хан­ня спри­яє до­ся­г­нен­ню кра­си­во­го лег­ко­го зву­ку. Жо­р­с­т­ке на­пру­же­не ди­хан­ня по­ро­джує жо­р­с­т­кий на­пру­же­ний звук. Але ле­г­ке і спо­кій­не ди­хан­ня не має ні­чо­го спі­ль­но­го із роз­сла­б­ле­ним, в’я­лим. При всій ві­ль­но­с­ті ди­хан­ня во­но по­ви­нно збе­ре­г­ти від­чут­тя м'я­зо­вої пру­ж­но­с­ті, ене­р­гії ру­ху.

Еко­но­м­ний і рі­в­но­мі­р­них ви­дих не­об­хід­ний для ви­ко­нан­ня пла­в­них, ши­ро­ких, роз­спі­в­них ме­ло­дій. Дра­ма­ти­ч­ні тво­ри, на­си­че­ні ба­га­то­чи­с­лен­ни­ми го­с­т­ри­ми ак­це­н­та­ми, пун­к­ти­р­ним ри­т­мом, які по­тре­бу­ють під­кре­с­ле­ної ви­мо­ви окре­мих слів лі­те­ра­ту­р­но­го те­к­с­ту, по­тре­бу­ють еко­но­м­ної, ча­сом “ви­бу­хо­во­ї” по­да­чи ди­хан­ня. У де­яких ви­па­д­ках ви­ни­кає не­об­хід­ність у швид­ко­му ви­ко­ри­с­тан­ні та по­но­в­лен­ні ди­хан­ня. Спів у ни­ж­ній ча­с­ти­ні ді­а­па­зо­ну по­тре­бує най­бі­ль­шої кі­ль­ко­с­ті по­ві­т­ря, але по­трі­б­но па­м’я­та­ти, що ні в яко­му ра­зі не мо­ж­на під­си­лю­ва­ти тиск по­ві­т­ря­но­го сто­в­па. Це при­зво­дить до рі­з­ко­с­ті та кри­к­ли­во­с­ті і не­рі­д­ко є при­чи­ною за­ви­ше­ної ін­то­на­ці­ї. При ви­ко­нан­ні шви­д­ких па­са­жів, тех­ні­ч­них, ру­х­ли­вих ме­ло­дій ди­хан­ня по­ви­нне бу­ти ле­г­ким, але ду­же ак­ти­в­ним. Ди­хан­ню слід при­ді­ля­ти ве­ли­ку ува­гу в хо­ро­вій ро­бо­ті. Од­но­мо­ме­н­т­ність ди­хан­ня – ос­но­ва од­но­ча­с­но­го всту­пу. Та­кож не­об­хід­на єди­на ма­не­ра в по­да­чі ди­хан­ня, об’­ємі йо­го. По­но­в­лен­ня ди­хан­ня всі­ма спі­ва­ка­ми по­ви­нно від­бу­ва­ти­ся то­ч­но в уста­но­в­ле­них і від­мі­че­них у пар­ті­ях мі­с­цях. Як пра­ви­ло, во­ни спів­па­да­ють з ме­жа­ми по­бу­дов, фраз, з це­зу­ра­ми в му­зи­ч­но­му і по­ети­ч­но­му те­к­с­ті. У тих ви­па­д­ках, ко­ли три­ва­лість зву­чан­ня пе­ре­ви­щує фі­зи­ч­ні мо­ж­ли­во­с­ті спі­ва­ць­ко­го го­ло­су, за­сто­со­ву­єть­ся так зва­не ла­н­цю­го­ве ди­хан­ня, при яко­му змі­на ди­хан­ня спі­ва­ка­ми пар­тій від­бу­ва­єть­ся не­од­но­ча­с­но, по­че­р­го­во. При ла­н­цю­го­во­му ди­хан­ні два су­сі­д­ніх спі­ва­ка вди­ха­ють у рі­з­ний час, пі­с­ля чо­го не­по­мі­т­но “пі­д­к­лю­ча­ють” свій го­лос до всі­єї пар­тії, що зву­чить.