При­го­ло­с­ні в спі­ві

По­ді­ля­ють­ся на глу­хі (к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ) та дзві­н­кі (б, в, г, д, ж, з, л, м, н, р).

Глу­хі, без­го­ло­сі при­го­ло­с­ні утво­рю­ють­ся без уча­с­ті го­ло­со­вих скла­док, при ко­ли­ван­ні ви­ди­ху та скла­да­ють­ся з од­них шу­мів.

Дзві­н­кі при­го­ло­с­ні (го­ло­со­ві) утво­рю­ють­ся з ро­то­вих шу­мів та го­ло­су. В них до­ста­т­ньо яс­к­ра­во ви­ра­же­ний ос­но­в­ний тон (ви­со­та зву­ку). При пе­ре­ва­жан­ні го­ло­су над шу­мом ви­ни­ка­ють так зва­ні со­но­р­ні при­го­ло­с­ні або на­пів­го­ло­с­ні (л, м, н, р).

Як­що шум пе­ре­ва­жає над го­ло­сом, то утво­рю­єть­ся ре­ш­та дзві­н­ких при­го­ло­с­них (б, з, г, д, ж, з).

Го­ло­сні та при­го­ло­с­ні утво­рю­ють­ся од­ни­ми й ти­ми ж ор­га­на­ми. Чим яс­к­ра­ві­ше та чі­т­кі­ше ви­мо­в­ля­ють­ся при­го­ло­с­ні, тим ви­ра­з­ні­ше зву­чить го­ло­с.

При­го­ло­с­ні зву­ки, в за­ле­ж­но­с­ті від то­го, які ор­га­ни бе­руть участь у їх утво­рен­ні, по­ді­ля­ють­ся на гу­б­ні (б, м, п), язи­ко­ві (д, л, р, т, ц, ч), під­не­бін­ні (н).

За мі­с­цем утво­рен­ня в ро­то­вій по­ро­ж­ни­ні при­го­ло­с­ні бу­ва­ють за­д­ньо­го (к, г), се­ре­д­ньо­го (х, ш, р) та пе­ред­ньо­го (всі ін­ші, крім вка­за­них) укла­дів.

При­го­ло­с­ні зву­ки пе­ред­ньо­го укла­ду на­бли­жа­ють звук, осо­б­ли­во дзві­н­кі д, з, л і то­му ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся при гли­бо­ко­му глу­хо­му зву­чан­ні. При­го­ло­с­ні за­д­ньо­го укла­ду мо­жуть до­по­мо­г­ти при ви­пра­в­лен­ні над­мі­р­но бли­зь­ко­го бі­ло­го зву­чан­ня. По­ло­жен­ня ар­ти­ку­ля­цій­них ор­га­нів при утво­рен­ні рі­з­них при­го­ло­с­них зву­ків мо­жуть по­зи­ти­в­но чи не­га­ти­в­но впли­ва­ти на на­сту­п­ний во­ка­ль­ний го­ло­сний. При при­го­ло­с­них к, г зна­ч­но ско­ро­чу­ють­ся м’я­зи м’я­ко­го під­не­бін­ня і во­но при цьо­му до­б­ре під­ні­ма­єть­ся та ак­ти­ві­зу­є­ть­ся. В той же час во­ни по­в’я­за­ні з на­пру­гою ко­ре­ня язи­ка і їх ви­ко­ри­с­тан­ня мо­же ще бі­ль­ше по­гі­р­ши­ти на­яв­ний го­р­ло­вий при­звук.

Гу­б­ні при­го­ло­с­ні (б, м, ц) до­б­ре ак­ти­ві­зу­ють гу­би, гу­б­но-­язи­ко­ві (ж, в, ф) ак­ти­ві­зу­ють ще й язик.

Утво­рен­ня ви­бу­хо­вих при­го­ло­с­них (т, п) по­в’я­за­но із зна­ч­ним ти­с­ком ди­ха­ль­но­го по­то­ку. Ці при­го­ло­с­ні мо­жуть бу­ти ви­ко­ри­с­та­ні для ак­ти­ві­за­ції ди­ха­ль­ної фу­н­к­ці­ї.

Со­но­р­ні при­го­ло­с­ні (л, м, н, р) - як на­пів­го­ло­с­ні мо­жуть во­ка­ль­но зву­ча­ти та за­сто­со­ву­ва­тись як во­ка­ль­ні впра­ви для зву­ко­ут­во­рен­ня. Во­ни до­по­ма­га­ють знай­ти го­ло­вне ре­зо­ну­ван­ня.

При­го­ло­с­ний /л/ ак­ти­ві­зує кін­чик язи­ка, ро­бить йо­го гну­ч­ким та ві­ль­ним, спри­яє зі­бра­но­му зву­чан­ню, утво­рен­ню м’я­кої ата­ки. (л, м) як при­го­ло­с­ні пе­ред­ньо­го укла­ду на­бли­жа­ють звук; (м, н) - під­не­бін­ні або но­со­ві при­го­ло­с­ні, утво­рю­ю­чись при опу­щен­ні м’я­ко­го під­не­бін­ня, по­си­лю­ють ре­зо­ну­ван­ня но­со­вої по­ро­ж­ни­ни, не ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся при в’я­ло­му ма­ло­ру­хо­мо­му м’я­ко­му під­не­бін­ні і осо­б­ли­во при но­со­во­му при­зву­ку; /р/ - ро­ко­чу­чий при­го­ло­с­ний, до­б­ре ак­ти­ві­зує ди­хан­ня та ско­ро­чен­ня го­ло­со­вих скла­док.

При роз­спі­ву­ван­ні хо­ру ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся в ос­но­в­но­му со­но­р­ні та дзві­н­кі при­го­ло­с­ні.

Для роз­крит­тя змі­с­ту тво­ру ві­р­ної ви­мо­ви слів не­до­ста­т­ньо. Пе­р­шим кро­ком до осми­с­лен­ня пе­ре­да­чі те­к­с­ту є пра­ви­ль­на роз­ста­но­в­ка ло­гі­ч­них на­го­ло­сів. В про­с­то­му ре­чен­ні мо­же бу­ти ли­ше один го­ло­вний на­го­лос, всі ін­ші на­го­ло­си в сми­с­ло­вих гру­пах слів зна­хо­дять­ся в бе­з­у­мо­в­ній під­ле­г­ло­с­ті го­ло­вно­му на­го­ло­су. В спі­ві ча­с­то сми­с­ло­ві ак­це­н­ти збі­га­ють­ся з му­зи­ч­ни­ми. На­при­клад, “Ре­ве та сто­г­не Дніпр ши­ро­кий, се­р­ди­тий ві­тер за­ви­ва”.

Але ча­с­то му­зи­ч­ний текст до­пу­с­кає де­яку ва­рі­а­ти­в­ність в роз­ста­но­в­ці сми­с­ло­вих ак­це­н­тів, тоб­то во­ни мо­жуть не спів­па­да­ти. На­при­клад, в тан­цю­ва­ль­них, іг­ро­вих пі­с­нях, хо­ро­во­дах, ма­р­шах, або та­ких, які на­пи­са­ні в цих жа­н­рах. Ве­ли­ке зна­чен­ня має го­с­т­ра, мо­тор­на ри­т­мі­ка з рі­з­но­ма­ні­т­ни­ми ак­це­н­та­ми, які пе­ре­мі­ща­ю­ть­ся. Тут все під­ко­ря­єть­ся те­м­пу, ри­т­му, ру­ху. В цих ви­па­д­ках, ко­ли му­зи­ч­ний ак­цент не спів­па­дає з сло­ве­с­ним, пе­ре­но­си­ти йо­го не мо­ж­на, так як пі­с­ня втра­чає свою жа­н­ро­ву ха­ра­к­те­р­ність. На­при­клад: “Ой, єсть в лі­сі ка­ли­на” – укра­ї­н­сь­ка на­род­на пі­с­ня. Спі­ва­є­мо “Ой, єсть в лі­сі кáли­на”. Го­во­ри­мо “Ой, єсть в лі­сі ка­л­ú­на”. Або укра­ї­н­сь­ка на­род­на пі­с­ня “Ко­сив ко­сар сі­но­”. Спі­ва­є­мо: “Ко­сив кóсар сі­но­”. Го­во­ри­мо: “Ко­сив косáр сі­но” та ін.

Ва­ж­ли­вим при­йо­мом хо­ро­вої ви­мо­ви (ор­фо­епії) є пе­ре­нос по­пе­ре­дньої при­го­ло­с­ної до на­сту­п­ної го­ло­сно­ї. Осо­б­ли­во це сто­су­єть­ся тво­рів, які ви­ко­ну­ють­ся на ста­к­ка­то. На­при­клад: В. Му­ра­де­лі “Ка­ба­р­ди­н­ка” – пи­ше­мо: ка-­бар-­дин-­ка, спі­ва­є­мо: ка-­ба-­рди-­нка. Або Дж. Рос­сі­ні “Кле­ве­та” – пи­ше­мо: чуть, чуть, по­р-­ха-­ет, спі­ва­є­мо – чу-­ть­чу-­ть­по-­рха-­ет.

На­ве­де­ні при­кла­ди не ви­че­р­пу­ють всіх рі­з­но­ма­ні­т­них форм вза­є­мо­зв’я­з­ку му­зи­ки та сло­ва в хо­ро­вих тво­рах. При ви­вчен­ні то­го чи ін­шо­го тво­ру ди­ри­гент зо­бо­в’я­за­ний гли­бо­ко та все­бі­ч­но осми­с­ли­ти оби­д­ва те­к­с­ти (му­зи­ч­ний та лі­те­ра­ту­р­ний), знай­ти при­ро­д­ню та ор­га­ні­ч­ну фо­р­му ви­ко­нан­ня. При цьо­му не­об­хід­но, щоб текст зав­жди ви­мо­в­ля­в­ся пра­ви­ль­но (ди­к­ція, ор­фо­епія), щоб він по­вною мі­рою ви­ко­ну­вав свою ло­гі­ч­ну та сми­с­ло­ву фу­н­к­цію (ло­гі­ч­не про­чи­тан­ня) та ак­ти­в­но спри­яв ви­яв­лен­ню ос­но­в­ної ідеї тво­ру.

7. Ос­но­в­ною фо­р­мою во­ка­ль­но-­хо­ро­воїро­бо­ти в хо­рі є хо­ро­ві роз­спі­в­ки. Ко­ж­на ре­пе­ти­ція хо­ро­во­го ко­ле­к­ти­ву по­ви­нна по­чи­на­ти­ся з ви­ко­нан­ня во­ка­ль­но-­хо­ро­вих вправ, які ма­ють на ме­ті: по­-пе­р­ше, ро­зі­грі­ти го­ло­со­вий апа­рат та під­го­ту­ва­ти йо­го до по­в­но­го на­ва­н­та­жен­ня під час ре­пе­ти­ції; по­-дру­ге, на­ла­ш­ту­ва­ти слух спі­ва­ків на ви­ко­нан­ня хо­ро­вих тво­рів; по­-тре­тє, про­ве­ден­ня пе­в­ної ро­бо­ти з ви­хо­ван­ня во­ка­ль­но-­хо­ро­вих на­ви­чок. Роз­спі­ву­ван­ня хо­ру – це сво­го ро­ду во­ка­ль­но-­слу­хо­ве на­ла­ш­ту­ван­ня спі­ва­ків на по­ча­т­ку за­нять або пе­ред кон­це­р­том. Роз­спі­в­ка мо­же три­ва­ти 10-15 і бі­ль­ше хви­лин в за­ле­ж­но­с­ті від ме­ти, яку ста­вить пе­ред со­бою і хо­ром ди­ри­гент.

Ось де­які за­вдан­ня хо­ро­вих роз­спі­вок: ро­бо­та над спі­ва­ць­ким ди­хан­ням, над ата­кою зву­ку, ви­да­ми зву­ко­ве­ден­ня, ви­рі­в­ню­ван­ня го­ло­сних, фо­р­му­ван­ня ви­со­кої по­зи­ції зву­чан­ня то­що.

Ос­но­в­ний прин­цип під­бо­ру вправ для хо­ру – від про­с­то­го до скла­д­но­го і за прин­ци­пом ко­н­т­ра­с­ту. Під час роз­спі­вок по­ви­нна про­во­ди­тись ін­ди­ві­ду­а­ль­на ро­бо­та з ко­ж­ною пар­ті­єю по ви­яв­лен­ню та фо­р­му­ван­ню її те­м­б­ра­ль­но­го за­ба­р­в­лен­ня.

Фо­р­ми та ме­то­ди роз­спі­ву­ван­ня хо­ру бу­ва­ють рі­з­ні: роз­спі­ву­ван­ня хо­ро­вих пар­тій, хо­ро­вих груп, всьо­го хо­ру; роз­спі­ву­ван­ня на пе­в­ні го­ло­сні, скла­ди, сло­ва, із за­кри­тим ро­том; роз­спі­ву­ван­ня ме­ло­ди­ч­не (уні­сон) та га­р­мо­ні­ч­не; роз­спі­ву­ван­ня на рі­з­них ча­с­ти­нах ді­а­па­зо­ну та ре­гі­с­т­рів; ро­бо­та над рі­з­ни­ми штри­ха­ми; роз­спі­ву­ван­ня для роз­ви­т­ку тех­ні­ч­ної ру­х­ли­во­с­ті хо­ро­вих пар­тій; ви­ко­ри­с­тан­ня хо­ро­вих тво­рів та окре­мих фра­г­ме­н­тів із них для роз­спі­ву­ван­ня хо­ру то­що.

Хо­ро­ва роз­спі­в­ка по­ви­нна по­чи­на­тись із зру­ч­них вправ на се­ре­д­ніх но­тах ді­а­па­зо­ну хо­ро­вих пар­тій, на не­ве­ли­кій зву­ч­но­с­ті. Впра­ви не по­ви­нні бу­ти до­в­ги­ми та скла­д­ни­ми, їх не слід ча­с­то змі­ню­ва­ти. Ма­те­рі­а­лом для роз­спі­ву­ван­ня мо­жуть бу­ти та­кож фра­г­ме­н­ти з му­зи­ч­них тво­рів. Пе­р­ші тво­ри пі­с­ля роз­спі­ву­ван­ня хо­ру не по­ви­нні бу­ти над­мі­р­но скла­д­ни­ми в во­ка­ль­но­му від­но­шен­ні і ні­би про­до­в­жу­ва­ти ідею роз­спі­в­ки.

Впра­ви по­ви­нні ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти­ся не без­си­с­те­м­но, а у від­по­ві­д­но­му по­ряд­ку, про­по­ну­ю­чи по­сту­по­вість і рі­з­но­бі­ч­ність роз­ви­т­ку го­ло­су та во­ка­ль­ної тех­ні­ки спі­ва­ків, а са­ме:

ü ро­бо­та над ди­хан­ням;

ü на­стро­ю­ван­ня уні­со­ну по ру­ці;

ü ви­рі­в­ню­ван­ня, окру­г­лен­ня го­ло­сних, роз­ви­ток мі­к­с­то­во­го зву­чан­ня, згла­джу­ван­ня ре­гі­с­т­рів;

ü роз­сла­б­лен­ня ще­ле­пи і впра­ви на від­крит­тя ро­та;

ü ро­бо­та над ди­к­ці­єю;

ü ро­бо­та над ар­ти­ку­ля­ці­єю го­ло­сних і при­го­ло­с­них;

ü ро­бо­та над ка­н­ти­ле­ною, на­спі­в­ним ле­г­ким зву­чан­ням;

ü на­пра­цю­ван­ня ка­н­ти­лен­но­го та ури­в­ча­с­то­го ха­ра­к­те­ру зву­ко­ве­ден­ня;

ü ви­хо­ву­ван­ня лег­ко­сті та ру­х­ли­во­с­ті го­ло­су (більш пі­з­ні ета­пи);

ü на­пра­цю­ван­ня ене­р­гій­но­го фо­р­те та м’я­ко­го пі­а­но, по­си­лен­ня та зме­н­шен­ня зву­чан­ня;

ü на­ви­ч­ки ін­то­ну­ван­ня хро­ма­ти­з­мів;

ü на­пра­цю­ван­ня на­ви­чок три­го­лос­ся та ба­га­то­го­лос­ся і т.ін.