ТЕ­МА 3. ЖА­Н­РИ ХО­РО­ВО­ГО ВИ­КО­НАВ­С­Т­ВА

ТЕ­МА 2. ІС­ТО­РІЯ РОЗ­ВИ­Т­КУ ВІ­Т­ЧИ­З­НЯ­НО­ГО ХО­РО­ВО­ГО

МИ­С­ТЕ­Ц­Т­ВА.

1. Хо­ро­ве ми­с­те­ц­т­во на­шої кра­ї­ни має да­в­ні тра­ди­ці­ї. Про­тя­гом май­же во­сь­ми сто­літь йо­го ос­но­вою був так зва­ний зна­мен­ний спів – хо­ро­вий спів в уні­сон. Про­фе­сій­не хо­ро­ве ми­с­те­ц­т­во в ран­ній пе­рі­од сво­го ста­но­в­лен­ня роз­ви­ва­лось із ві­за­н­тій­сь­ких зра­з­ків як ми­с­те­ц­т­во куль­то­ве (з при­йн­ят­тям хри­с­ти­ян­с­т­ва Ки­їв­сь­ка Русь пе­ре­йня­ла у Ві­за­н­тії і її уро­чи­с­те бо­го­слу­жін­ня). За­сво­є­ні бу­ли й прин­ци­пи но­та­ції: над те­к­с­том про­ста­в­ля­лись зна­ки, які вка­зу­ва­ли на­прям ру­ху ме­ло­ді­ї. Знак (“зна­мя“ - ста­ро­сло­в’ян­сь­кою), звід­си – зна­мен­ний спів, тоб­то спів за зна­ка­ми (зна­ме­на­ми). Но­та­ція бу­ла при­бли­з­ною: не вка­зу­ю­чи то­ч­ної ви­со­ти і до­в­жи­ни но­ти, во­на по­ви­нна бу­ла на­га­ду­ва­ти спі­ва­кам ме­ло­дію, яку во­ни вже зна­ли ра­ні­ше. Умо­в­ність зна­мен­ної но­та­ції до­зво­ля­ла спі­ва­кам, ко­ри­с­ту­ю­чись ві­за­н­тій­сь­ки­ми за­пи­са­ми, тво­р­чо їх ви­до­змі­ню­ва­ти.

В ос­но­ві зна­мен­но­го спі­ву ле­жа­ла су­во­ро роз­ро­б­ле­на ла­до­ва си­с­те­ма – ось­мо­г­ла­с­ся. Ста­ро­да­в­ні ла­ди, або, як їх на­зи­ва­ли “гла­си“, скла­да­лись з ха­ра­к­те­р­ної по­спі­в­ки (ді­а­то­ні­ч­но­го мо­ти­ву, скла­де­но­го з трьох­-чо­ти­рьох зву­ків) і за­клю­ч­ної ме­ло­ди­ч­ної фі­гу­ри. Та­ких гла­сів бу­ло ві­сім. Ко­ж­ний з них ви­ко­ну­ва­в­ся в ви­зна­че­ний ти­ж­день це­р­ко­в­но­го ка­ле­н­да­ря, під час яко­го спі­ва­лись зна­мен­ні ме­ло­дії ли­ше на цей глас.

В XV-XVI сто­літ­тях ла­до­ві по­спі­в­ки, за­ли­ша­ю­чись ос­но­вою ме­ло­ди­ч­но­го роз­ви­т­ку зна­мен­но­го роз­спі­ву (зна­мен­ний роз­спів – ста­ро­да­в­ня гра­фі­ко- си­м­во­лі­ч­на си­с­те­ма фі­к­са­ції ме­ло­ди­ч­но­го ма­те­рі­а­лу), отри­му­ють все більш ба­га­ту ва­рі­а­цій­ну роз­ро­б­ку, на­при­клад, де­ме­с­т­вен­ний роз­спів (збе­рі­га­ю­чи сти­льо­ві озна­ки зна­мен­но­го спі­ву, він вклю­чає в яко­с­ті ме­ло­ди­ч­но­го ма­те­рі­а­лу сві­жі зво­ро­ти і мо­ти­ви на­род­ної пі­с­ні, що зба­га­чує йо­го ви­ра­з­ні мо­ж­ли­во­с­ті, ро­бить йо­го му­зи­ч­но більш скла­д­ним, яс­к­ра­ві­шим).

Най­більш ран­ні сві­д­чен­ня про це­р­ко­в­не ба­га­то­го­лос­ся від­но­сять­ся до XVI сто­літ­тя, хо­ча в при­мі­ти­в­них фо­р­мах во­но, ма­буть, іс­ну­ва­ло і ра­ні­ше. По­лі­фо­ні­ч­ні тво­ри XVI сто­літ­тя ма­ють на со­бі вплив прак­ти­ки на­род­но­го ба­га­то­го­лос­ся (при­йо­ми під­го­ло­с­ко­вої по­лі­фо­нії, на­род­на ма­не­ра “ро­з­ще­п­лен­ня“ го­ло­сів, їх пе­ре­хре­щен­ня, пе­ре­нос окре­мих го­ло­сів іно­ді на ок­та­ву вго­ру та інш.). Це­р­ко­в­не ба­га­то­го­лос­ся – “стро­ч­ний спі­в“, як і на­род­не – ча­с­ті­ше всьо­го дво-, три­го­ло­се. Ос­но­в­на ме­ло­дія про­хо­ди­ла в се­ре­д­ньо­му го­ло­сі, її вів до­сві­д­че­ний спі­вак, ке­рі­в­ник хо­ру – “го­ло­в­щик“. Окрім “стро­ч­но­го спі­ву“ іс­ну­вав і ін­ший ори­гі­на­ль­ний на­прям роз­ви­т­ку – “пу­тьо­вий“ трьох­ст­ро­ч­ний спі­в. Йо­го сти­льо­вою осо­б­ли­ві­с­тю є по­вна, аб­со­лю­т­на сво­бо­да го­ло­со­ве­ден­ня, ко­н­т­ра­с­т­ний рух ме­ло­ди­ч­них лі­ній, в ре­зуль­та­ті чо­го між го­ло­са­ми по­стій­но ви­ни­ка­ють ди­со­на­н­си, “гла­са с гла­сом бо­ре­ни­е“ (як ка­зав му­зи­ко­зна­вець ча­сів М.Глі­н­ки Одо­єв­сь­кий). Осо­б­ли­во ха­ра­к­те­р­ні за­кін­чен­ня пі­с­не­спі­вів, де окрім се­кунд, зви­чай­них для му­зи­ки та­ко­го ти­пу, ча­с­то чу­ти зву­ко­ко­м­п­ле­к­си, скла­де­ні з двох се­кунд, які зву­чать од­но­ча­с­но (за­раз це кла­с­те­ри). Ди­со­на­н­си в тво­рах “пу­тьо­во­го“ спі­ву зу­стрі­ча­ють­ся по­стій­но, зна­чен­ня їх під­кре­с­лю­єть­ся в ка­де­н­ці­ях, що сві­д­чить про те, що май­с­т­ри цьо­го ви­ду спі­ву ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли їх сві­до­мо, їм по­до­ба­лись та­кі те­р­п­кі спів­звуч­чя.

Осо­б­ли­вою сто­рі­н­кою в іс­то­рії роз­ви­т­ку хо­ро­во­го ми­с­те­ц­т­ва є пі­с­не­спі­ви Ки­є­во-­Пе­чер­сь­кої Ла­в­ри. Во­ни ха­ра­к­те­р­ні та­ки­ми де­та­ля­ми: ме­ло­дія про­хо­дить зав­жди в пар­тії дру­го­го те­но­ра, пе­р­ші те­но­ри ча­с­ті­ше всьо­го ве­дуть до ньо­го вер­х­ню те­р­ці­ю. В га­р­мо­ні­ч­них спо­лу­чен­нях ча­с­то зу­стрі­ча­ють­ся за­бо­ро­не­ні кла­си­ч­ною стро­гою га­р­мо­ні­єю по­слі­до­в­но­с­ті (па­ра­ле­ль­ні кві­н­ти, ок­та­ви, пе­ре­чен­ня та інш.). Та­кі га­р­мо­нії вла­с­ти­ві укра­ї­н­сь­ко­му на­род­но­му спі­ву і, ві­ро­гі­д­но, звід­ти бу­ли за­по­зи­че­ні че­р­не­ц­т­вом Ла­в­ри.

В кі­н­ці XVII сто­літ­тя в му­зи­ч­ну куль­ту­ру на­шої кра­ї­ни (че­рез за­хі­д­ну Укра­ї­ну) вхо­дить но­вий ба­га­то­го­ло­с­ний стиль хо­ро­вої му­зи­ки – пар­те­с­ний спів і но­вий йо­го жанр – пар­те­с­ний кон­церт, який є од­ним з рі­з­но­ви­дів ба­ро­ч­но­го мо­те­ту (при­йшов до нас з ка­то­ли­ць­кої му­зи­ки че­рез поль­сь­кий вплив). Пар­те­с­ний кон­церт ві­ді­йшов від ес­те­ти­ч­них норм ста­ро­го “зна­мен­но­го“ роз­спі­ву і, по­рі­в­ня­но з ним, мав світ­сь­кий ха­ра­к­тер. Цей но­вий жанр хо­ро­вої му­зи­ки за­знав впли­ву на­род­но­пі­сен­них тра­ди­цій, ва­ж­ли­во бу­ло й те, що ви­ко­ну­ва­лись пар­те­с­ні кон­це­р­ти сло­в’ян­сь­кою мо­вою, що ста­ло своє­рі­д­ним про­ти­ста­в­лен­ням по­ка­то­ли­чен­ню та де­на­ці­о­на­лі­за­ції укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду. Пе­р­ші пар­те­с­ні кон­це­р­ти бу­ли до­сить про­с­ти­ми за фа­к­ту­рою, за скла­дом во­ни бу­ли, в ос­но­в­но­му, чо­ти­ри­го­ло­сі, на­пи­са­ні в го­мо­фон­но-­га­р­мо­ні­ч­ній фа­к­ту­рі з еле­ме­н­та­ми імі­та­цій­ної по­лі­фо­ні­ї.

З по­явою пар­те­с­но­го кон­це­р­ту ви­ни­кає й но­ва си­с­те­ма но­т­но­го за­пи­су, адже без­лі­ній­на “крю­ко­ва“ но­та­ція вже не мо­г­ла по­вні­с­тю пе­ре­да­ти рі­з­но­ма­ні­т­ні за ме­ло­ди­ч­ни­ми лі­ні­я­ми та ри­т­мом го­ло­си кон­це­р­ту. На змі­ну “крю­кам“ при­хо­дить більш до­ско­на­ле п’я­ти­лі­ній­не “ки­їв­сь­ке зна­мя“, або ква­д­ра­т­на ки­їв­сь­ка но­та­ція, по­ді­б­на до за­хід­но­євро­пей­сь­ко­го хо­ра­ль­но­го пись­ма. Ав­то­ра­ми пе­р­ших пар­те­с­них кон­це­р­тів (ХVІІ ст.) бу­ли І.­Ко­ля­д­чин, М.Ді­ле­ць­кий, (в Ро­сії - В.Ті­тов, М.Ка­ла­ч­ні­ков). Цей жанр був роз­ви­не­ний в тво­рах ві­до­мих укра­ї­н­сь­ких ком­по­зи­то­рів – М.Бе­ре­зов­сь­ко­го, А.­Ве­де­ля, Д.Бо­р­т­нян­сь­ко­го (ХVІ­ІІ ст.), він ді­с­тав на­зву хо­ро­во­го ду­хо­в­но­го кон­це­р­ту і по­вні­с­тю ви­ті­с­нив на кі­нець ХVІ­ІІ ст. пар­те­с­ні кон­це­р­ти. Ду­хо­в­ний хо­ро­вий кон­церт за­знав ще бі­ль­шо­го впли­ву на­род­ної пі­с­ні (її ін­то­на­цій, тра­ди­цій на­род­но­го ба­га­то­го­лос­ся то­що).

Хо­ро­ве ми­с­те­ц­т­во су­час­но­с­ті – це ве­ли­че­з­на па­лі­т­ра тво­рів від об­ро­б­ки на­род­ної пі­с­ні, хо­ро­вої мі­ні­а­тю­ри до ве­ли­ких хо­ро­вих форм – ора­то­рій, ка­н­тат, кон­це­р­тів, хо­ро­вих сим­фо­ній то­що. Осо­б­ли­ві­с­тю су­час­но­го хо­ро­во­го пись­ма є ви­ко­ри­с­тан­ня ком­по­зи­то­ра­ми но­ва­тор­сь­ких за­со­бів му­зи­ч­ної ви­ра­з­но­с­ті, зро­с­тає роль те­м­б­ро­вих, со­но­ри­с­ти­ч­них барв, ре­гі­с­т­ро­вих спі­вс­та­в­лень; ши­ро­ко ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся хро­ма­ти­за­ція, по­лі­ла­до­вість, по­лі­ри­т­мія, в га­р­мо­нії – ускла­д­нен­ня її ве­р­ти­ка­лі за до­по­мо­гою не­ако­р­до­вих зву­ків, ква­р­то-­кві­н­то­ва по­бу­до­ва ако­р­дів, бі­фу­н­к­ці­о­на­ль­ні на­ша­ру­ван­ня, кла­с­те­ри, мо­да­ль­ність і т. інш. Ши­ро­ко ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся та­кож ре­чи­та­ція, ви­гу­ки, го­вір, гліс­са­н­до, шу­мо­ві ефе­к­ти, пе­р­ку­сії, хо­ро­ва ім­про­ві­за­ці­я. Су­час­на хо­ро­ва му­зи­ка пра­г­не по­до­ла­ти ба­р’єр між му­зи­ч­ною і мо­в­ною ін­то­на­ці­я­ми, ма­к­си­ма­ль­но збе­ре­г­ти їх ви­ра­з­ність та ефект. Тво­ри укра­ї­н­сь­кої су­час­ної хо­ро­вої му­зи­ки до­сить скла­д­ні за му­зи­ч­ною мо­вою (але­а­то­ри­ка, со­но­ри­с­ти­ка, смі­ли­ві га­р­мо­ні­ч­ні ком­пле­к­си, ме­ло­ди­ч­ний зву­ко­пис на ос­но­ві укра­ї­н­сь­ких на­род­них пі­сень з ажу­р­ною хо­ро­вою фа­к­ту­рою то­що), тут при­су­т­ня і то­на­ль­на ви­зна­че­ність, і ко­ли­ван­ня то­ні­ч­них уст­ро­їв, і то­на­ль­на ди­фе­ре­н­ці­а­ція кі­ль­кох лі­ній, що зна­ч­но зба­га­чу­ють вра­жен­ня від ці­єї му­зи­ки.

2. З утво­рен­ням Ро­сій­сь­кої дер­жа­ви центр хо­ро­вої куль­ту­ри пе­ре­мі­с­ти­в­ся в Мо­с­к­ву. При дво­рі Іва­на ІІІ на по­ча­т­ку XVI ст. був ство­ре­ний хор “го­су­да­ре­вых пе­в­чих дья­ков”. В дру­гій по­ло­ви­ні XVI ст. при Іва­ні ІV ви­ник па­т­рі­а­р­ший хор. В 1713 р. “хор го­су­да­ре­вых пе­в­чих дья­ков” за на­ка­зом Пе­т­ра І був пе­ре­ве­де­ний в Пе­тер­бург і по­чав но­си­ти на­зву – При­дво­р­на спі­ва­ць­ка ка­пе­ла. В 1737 р. При­дво­р­на ка­пе­ла бу­ла за­про­ше­на до уча­с­ті у ви­ко­нан­ні іта­лій­сь­кої опе­ри. Цей ко­ле­к­тив іс­нує до на­шо­го ча­су під на­звою Пе­тер­бур­зь­ка спі­ва­ць­ка ка­пе­ла ім. М.І. Глі­н­ки. В 1721 р. із “Па­т­рі­а­р­ших пе­в­чих” при Си­но­да­ль­но­му учи­ли­щі в Мо­с­к­ві утво­ри­в­ся Си­но­да­ль­ний хор. Це бу­ли кон­це­р­т­ні хо­ри, між яки­ми весь час від­бу­ва­ли­ся тра­ди­цій­ні зма­ган­ня. В 1880 ро­ці по­чав свою кон­це­р­т­ну ді­я­ль­ність хор О.­А­р­ха­н­гель­сь­ко­го. Це один з пе­р­ших ко­ле­к­ти­вів, в яких бу­ли вве­де­ні жі­но­чі го­ло­си.

Пі­с­ля ре­во­лю­ції 1917р. ак­ти­в­но по­чав ді­я­ти на­род­ний хор під ке­рі­в­ни­ц­т­вом Пя­т­ни­ць­ко­го. В 1928 р. в Мо­с­к­ві був утво­ре­ний ан­самбль пі­с­ні та тан­цю Че­р­во­ної Ар­мії (ни­ні – “ Два­ж­ды кра­с­но­з­на­мен­ный им. А. Але­к­са­н­д­ро­ва ан­самбль пе­с­ни и пля­с­ки Ро­сий­с­кой Ар­ми­и”). В 1928 р. був ство­ре­ний хор ра­діо (ни­ні – ра­діо та те­ле­ба­чен­ня), в 1942 р. в Мо­с­к­ві був ор­га­ні­зо­ва­ний ака­де­мі­ч­ний хор (ни­ні – ка­пе­ла ім. Свє­ш­ні­ко­ва). По­да­ль­шо­го роз­кві­ту на­бу­ло са­мо­ді­я­ль­не ми­с­те­ц­т­во. Ба­га­то хо­ро­вих ко­ле­к­ти­вів ус­пі­ш­но бра­ли участь у зма­ган­нях на між­на­ро­д­них кон­ку­р­сах та фе­с­ти­ва­лях.

У дру­гій по­ло­ви­ні XIX ст. на За­хі­д­ній Укра­ї­ні ве­ли­ке роз­по­всю­джен­ня отри­мав хо­ро­вий рух про­сві­т­ни­ць­ко­го ха­ра­к­те­ру. В 1887 ро­ці ви­ни­к­ло пе­р­ше спі­ва­ць­ке то­ва­ри­с­т­во “То­р­бан”, при ньо­му бу­ла від­кри­та му­зи­ч­на шко­ла. В 1891 р. ор­га­ні­зу­ва­лось спі­ва­ць­ке то­ва­ри­с­т­во “Львів­сь­кий бо­ян” і бу­ло за­твер­дже­не пе­р­ше на Укра­ї­ні ви­да­в­ни­ц­т­во. В 1903 ро­ці окре­мі хо­ро­ві то­ва­ри­с­т­ва об’­єд­на­лись у “Со­юз спі­ва­ць­ких та му­зи­ч­них то­ва­риств у Льво­ві”. При ньо­му бу­ла від­кри­та му­зи­ч­на шко­ла, пе­ре­тво­ре­на в 1904 р. в ін­сти­тут ім. М. Лисенка (май­бу­т­ня Львів­сь­ка кон­се­р­ва­то­рія). В 1920 році бу­ла утво­ре­на ка­пе­ла “Ду­м­ка”, а в 1925 р. – Дер­жа­в­на ка­пе­ла ба­н­ду­ри­с­тів; в 1939 р. – ка­пе­ла “Тре­м­бі­та”. Про­сві­т­ни­ць­кий на­пря­мок мав хор під ке­ру­ван­ням О. Ко­щи­ця, який ба­га­то ма­н­д­ру­вав, про­па­гу­ю­чи хо­рове ми­с­те­ц­т­во се­ред ши­ро­ких верств на­се­лен­ня Укра­ї­ни та за­ру­бі­ж­жя. Ни­ні в Укра­ї­ні пра­цю­ють ан­са­м­б­лі пі­с­ні та тан­цю: “Гу­цуль­сь­кий”, “Ко­за­ки По­діл­ля”, “Льо­нок”, “По­діл­ля” та ін.; на­род­ні хо­ри: хор ім. Г. Верьовки, чер­ка­сь­кий, че­р­ні­гів­сь­кий то­що; ака­де­мі­ч­ні ка­пе­ли: “Ду­м­ка”, “Тре­м­бі­та”, “О­ре­я” та ін.; ка­ме­р­ні хо­ри: Ки­їв­сь­кий ім. Ля­то­шин­сь­ко­го, “Він­ни­ця”, “Ки­їв”, “Хре­ща­тик”; ди­тя­чі ко­ле­к­ти­ви: “Ду­да­рик”; “Ще­д­рик”, “Дзві­но­чок”, ди­тя­чий хор ра­діо і те­ле­ба­чен­ня то­що; вій­сь­ко­ві ан­са­м­б­лі пі­с­ні та тан­цю, опе­р­ні хо­ри, хо­ри му­зи­ч­них на­вча­ль­них за­кла­дів, ама­тор­сь­ки хо­ро­ві ко­ле­к­ти­ви.

ТЕ­МА 3. ЖА­Н­РИ ХО­РО­ВО­ГО ВИ­КО­НАВ­С­Т­ВА

1. Іс­ну­ють рі­з­ні фо­р­ми су­час­но­го хо­ро­во­го ви­ко­нав­с­т­ва:

ü хо­ри про­фе­сій­ні та са­мо­ді­я­ль­ні;

ü ака­де­мі­ч­ні та на­род­ні;

ü до­ро­с­лі та ди­тя­чі;

ü хо­ри, що є са­мо­стій­ною оди­ни­цею або ча­с­ти­ною ве­ли­ко­го тво­р­чо­го ко­ле­к­ти­ву;

Від­по­ві­д­но до ви­ко­нав­сь­ко­го про­фі­лю, ху­до­ж­ніх за­вдань, скла­ду ви­ко­нав­ців, ре­пе­р­ту­а­ру, ха­ра­к­те­ру спі­ва­ць­ко­го зву­ку (ма­не­ри) хо­ри по­ді­ля­ють на гру­пи:

ü хо­ри ака­де­мі­ч­ні;

ü на­род­ні хо­ри;

ü ан­са­м­б­лі пі­с­ні і тан­цю (вій­сь­ко­ві, на­род­ні);

ü на­вча­ль­ні хо­ри (в му­зи­ч­них на­вча­ль­них за­кла­дах);

ü хо­ри те­а­т­рів (му­зи­ч­них, дра­ма­ти­ч­них);

ü ди­тя­чі хо­ри;

ü ама­тор­сь­кі хо­ри.

2. При­йн­я­то роз­рі­з­ня­ти 2 го­ло­вні на­пря­м­ки в хо­ро­во­му спі­ві: ака­де­мі­ч­ний і на­род­ний.

Ака­де­мі­ч­ні хо­ри в сво­їй ді­я­ль­но­с­ті спи­ра­ють­ся на прин­ци­пи і кри­те­рії му­зи­ч­ної тво­р­чо­с­ті та ви­ко­нав­с­т­ва, які ви­ро­б­ле­ні му­зи­ч­ни­ми ака­де­мі­я­ми та ін­ши­ми ана­ло­гі­ч­ни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми.

Ка­пе­ла. Хор отри­мав цю на­зву від на­зви мі­с­ця, де роз­та­шо­ву­ва­лись спі­ва­ки. До се­ре­д­ніх ві­ків ка­пе­ли бу­ли ви­клю­ч­но во­ка­ль­ні. Пі­з­ні­ше ста­ли з’яв­ля­ти­ся ка­пе­ли, які об’­єд­ну­ва­ли не ли­ше спі­ва­ків, але й ін­стру­ме­н­та­лі­с­тів. В ка­пе­лах по­єд­ну­ва­ли­ся кра­щі ком­по­зи­тор­сь­кі та ви­ко­нав­сь­кі си­ли. В да­ний час ка­пе­ла­ми на­зи­ва­ють­ся де­які ве­ли­кі і се­ре­д­ні за скла­дом ви­со­ко­ква­лі­фі­ко­ва­ні кон­це­р­т­ні хо­ри.

Ка­ме­р­ний хор. Не­ве­ли­кий за кі­ль­кі­с­тю спі­ва­ків хо­ро­вий ко­ле­к­тив (від лат. Camera - кі­м­на­та), який ви­ко­нує рі­з­но­пла­но­ву хо­ро­ву му­зи­ку для не­ве­ли­ко­го скла­ду.

Ха­ра­к­те­р­ною ри­сою ака­де­мі­ч­них ко­ле­к­ти­вів є спів в ака­де­мі­ч­ній ма­не­рі (окру­г­ле­ним при­кри­тим зву­ком), ви­со­кий про­фе­сій­ний рі­вень уча­с­ни­ків пі­ді­бра­них за те­м­б­ра­ми го­ло­сів, ши­ро­ко­го ді­а­па­зо­ну зву­чан­ня. Кон­це­р­т­ні ви­сту­пи зав­жди від­бу­ва­ють­ся за уча­с­тю ди­ри­ге­н­та. Ре­пе­р­ту­ар скла­да­єть­ся з тво­рів рі­з­них жа­н­рів хо­ро­вої му­зи­ки: пі­с­ні, хо­ро­ві мі­ні­а­тю­ри, ве­ли­кі фо­р­ми (ора­то­рії, ка­н­та­ти, сю­ї­ти, по­еми, ме­си, хо­ро­ві сим­фо­нії та дії, ре­к­ві­є­ми то­що). До хо­рів ці­єї гру­пи від­но­сять­ся та­кі ко­ле­к­ти­ви: ка­пе­ли - “Ду­м­ка”, “Тре­м­бі­та”, “О­ре­я”, чо­ло­ві­ча ка­пе­ла ім. Ре­ву­ць­ко­го; ка­ме­р­ні хо­ри - “Ки­їв”, “Хре­ща­тик”, “Він­ни­ця”, Ки­їв­сь­кий ім. Ля­то­шин­сь­ко­го.

3. По­єд­нан­ня хо­ро­во­го спі­ву із сце­ні­ч­ним дій­с­т­вом ви­зна­чає спе­ци­фі­ку опе­р­но-­хо­ро­во­го ви­ко­нан­ня. Во­на має свою да­в­ню іс­то­рі­ю. Опе­р­ні хо­ри ви­ни­к­ли на по­ча­т­ку XVII ст. В 1600 ро­ці у Фло­ре­н­ції бу­ла по­ста­в­ле­на опе­ра Пе­рі “Е­в­рі­ді­ка”, в якій брав участь ма­д­ри­га­ль­ний хор, а в 1607 ро­ці в Ма­н­туї від­бу­ла­ся пре­м’є­ра опе­ри “О­р­фей” Мо­н­те­ве­р­ді, з хо­ра­ми па­с­ту­хів і під­зе­м­них ду­хів. Ва­ж­ли­ву роль гра­ли хо­ри в рим­сь­кій опе­рі (30-ті ро­ки XVII ст.). З дру­гої по­ло­ви­ни XVII ст. зна­ч­не мі­с­це в те­а­т­ра­ль­но­му ре­пе­р­ту­а­рі за­йня­ли опе­ри Лю­л­лі та Ра­мо, з їх рі­з­но­ма­ні­т­ни­ми па­с­то­ра­ль­ни­ми, вій­сь­ко­ви­ми, ре­лі­гій­но-­об­ря­до­ви­ми та ка­з­ко­во-­фа­н­та­с­ти­ч­ни­ми хо­ро­ви­ми сце­на­ми. По­мі­т­но під­няв роль хо­рів в опе­р­ній дра­ма­ту­р­гії Глюк у XVIII ст. Йо­го про­до­в­жу­ва­ча­ми бу­ли Ке­ру­бі­ні, Мо­царт, Ве­бер. Ве­ли­ка роль від­ве­де­на хо­рам в опе­рах Ве­р­ді, Мейє­р­бе­ра, Бі­зе. Мо­гу­т­нім дже­ре­лом про­гре­су опе­р­но-­хо­ро­во­го ми­с­те­ц­т­ва ста­ла ро­сій­сь­ка кла­си­ка: опе­ри Глі­н­ки, Бо­ро­ді­на, Му­со­р­г­сь­ко­го, Рим­сь­ко­го-­Ко­р­са­ко­ва, Чай­ков­сь­ко­го. З дру­гої по­ло­ви­ни XIX ст. скла­да­ють­ся опе­р­ні шко­ли в Укра­ї­ні.

У ХХ ст.: опе­ри Ка­ба­лев­сь­ко­го, Про­ко­ф’є­ва, Шо­с­та­ко­ви­ча; в Укра­ї­ні: Да­нь­ке­ви­ча, Мей­ту­са, Ля­то­шин­сь­ко­го, Май­бо­ро­ди; пі­з­ні­ше – Ша­мо, Ко­ло­ду­ба, Кле­ба­но­ва, Гу­ба­ре­н­ка то­що.

4. На­вча­ль­ні хо­ри - хо­ро­ві кла­си кон­се­р­ва­то­рій, уні­вер­си­те­тів куль­ту­ри, му­зи­ч­них фа­ку­ль­те­тів пед­ін­с­ти­ту­тів, му­зи­ч­них, пе­да­го­гі­ч­них учи­лищ та учи­лищ куль­ту­ри. Ос­но­в­на ме­та цих ко­ле­к­ти­вів - про­фе­сій­на під­го­то­в­ка май­бу­т­ніх хо­р­мей­с­те­рів. Крім на­вча­ль­но-­ви­хо­в­ної ро­бо­ти, та­кі хо­ри за­йма­ють­ся ще кон­це­р­т­но-­ви­ко­нав­сь­кою прак­ти­ко­ю. Ві­до­мі сво­ї­ми тра­ди­ці­я­ми на­вча­ль­ні хо­ри: На­ці­о­на­ль­ної му­зи­ч­ної ака­де­мії ім. П.І. Чай­ков­сь­ко­го; Оде­сь­кої му­зи­ч­ної ака­де­мії ім. А. Не­жда­но­вої та ін.

5. На­род­ні хо­ри бу­ду­ють свою ро­бо­ту на ос­но­ві мі­с­це­вих спі­ва­ць­ких тра­ди­цій. Цим ви­зна­ча­єть­ся рі­з­но­ма­ні­т­ність скла­дів і ма­не­ри ви­ко­нан­ня на­род­них хо­рів. У спі­ва­ць­кій прак­ти­ці де­яких на­ро­дів ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся своє­рі­д­ні при­йо­ми ви­ко­нан­ня, які не ха­ра­к­те­р­ні пред­ста­в­ни­кам ін­ших на­ро­дів. У ба­ш­ки­рів, ту­ви­н­ців, мо­н­го­лів іс­нує, так зва­ний, го­р­ло­вий спі­в. У ко­рей­ців, ки­тай­ців, япо­н­ців го­ло­си зву­чать ду­же “бли­зь­ко”, м’я­ко, з де­яким “но­со­вим від­ті­н­ком”. Ха­ра­к­те­р­ною ри­сою ні­ме­ць­ких хо­рів є 4-го­лос­ся. Ос­но­ву гру­зин­сь­ких чо­ло­ві­чих хо­рів скла­дає три­го­лос­ся. У ту­ви­н­ців, ві­р­ме­нів по­бу­тує уні­сон­ний хо­ро­вий спів то­що.

Для пар­ти­тур укра­ї­н­сь­ких хо­рів ха­ра­к­те­р­ний, перш за все, ба­га­то­го­ло­с­ний під­го­ло­с­ко­во-­по­лі­фо­ні­ч­ний склад. Жа­н­ро­ви­ми озна­ка­ми укра­ї­н­сь­ких на­род­них хо­рів є: 1) опора на мі­с­це­ву тра­ди­цію по­бу­то­во­го хо­ро­во­го спі­ву; 2) використання на­ту­ра­ль­но­го ре­гі­с­т­ро­во­го зву­чан­ня го­ло­сів; 3) підголосково-поліфонічний роз­спів пі­с­ні як ос­но­ва хо­ро­во­го ба­га­то­го­лос­ся; 4) поєднання пі­с­ні з на­род­ною пан­то­мі­мою і хо­ре­о­г­ра­фі­є­ю. На від­мі­ну від ака­де­мі­ч­них хо­рів, укра­ї­н­сь­кі на­род­ні хо­ри не ма­ють єди­них норм в кі­ль­кі­с­но­му спів­від­но­шен­ні чо­ло­ві­чих і жі­но­чих го­ло­сів. В на­род­но­му хо­рі чи­се­ль­ний склад груп ни­зь­ких го­ло­сів (ба­сів та аль­тів) мо­же зна­ч­но пе­ре­бі­ль­шу­ва­ти склад ви­со­ких дзві­н­ких го­ло­сів (со­п­ра­но, те­но­рів), які ви­ко­ну­ють під­го­ло­с­ки. На­род­ний хор у бі­ль­шо­с­ті ви­па­д­ків спі­ває на ес­т­ра­ді без ди­ри­ге­н­та. Для ньо­го ха­ра­к­те­р­на спе­ци­фі­ч­на спі­ва­ць­ка ма­не­ра зву­ко­ут­во­рен­ня, вла­с­ти­ва тра­ди­ці­ям на­род­но­го спі­ву ті­єї чи ін­шої мі­с­це­во­с­ті. Для на­род­но­го ви­ко­нав­с­т­ва ти­по­ві ім­про­ві­за­цій­ність, ва­рі­а­ти­в­ність, під­го­ло­с­ко­вість, на­яв­ність про­ві­д­но­го спі­ва­ка при від­су­т­но­с­ті ди­ри­ге­н­та (на кон­це­р­тах), ви­ко­ри­с­тан­ня на­ту­ра­ль­но­го ре­гі­с­т­ро­во­го зву­чан­ня го­ло­сів. У ре­пе­р­ту­а­рі на­род­них хо­рів про­ві­д­не зна­чен­ня має жанр пі­с­ні. Се­ред ві­до­мих і кра­щих хо­рів на­род­но­го ти­пу: Ака­де­мі­ч­ний за­слу­же­ний укра­ї­н­сь­кий на­род­ний хор ім. Г.Ве­рьо­в­ки; Чер­ка­сь­кий, Во­лин­сь­кий, Че­р­ні­гів­сь­кий, За­ка­р­пат­сь­кий на­род­ні хо­ри.

6. Ан­самбль пі­с­ні і тан­цю - ху­до­ж­ній ко­ле­к­тив, що по­єд­нує во­ка­ль­ну, тан­цю­ва­ль­ну та ор­ке­с­т­ро­ву гру­пи. Ця фо­р­ма най­більш ха­ра­к­те­р­на для на­род­них, вій­сь­ко­вих, мо­ло­ді­ж­них ко­ле­к­ти­вів. Ан­са­м­б­лі пі­с­ні та тан­цю– од­на із роз­по­всю­дже­них форм хо­ро­во­го ви­ко­нав­с­т­ва. Са­ма на­зва сві­д­чить про по­єд­нан­ня двох жа­н­рів ми­с­те­ц­т­ва - му­зи­ки і хо­ре­о­г­ра­фії, в зв’я­з­ку з цим до ан­са­м­б­лів мо­ж­на від­не­с­ти і де­які на­род­ні хо­ри, які вклю­ча­ють в се­бе хор, ор­кестр і тан­цю­ва­ль­ну гру­пу. На­при­клад: хор ім. Г. Верьовки, “Ко­за­ки По­діл­ля”, “Льо­нок”, “По­діл­ля”. В ос­но­ві ді­я­ль­но­с­ті ан­са­м­б­лів, як пра­ви­ло, ле­жить про­па­га­н­да на­ці­о­на­ль­но­го на­род­но­го ми­с­те­ц­т­ва.

Вій­сь­ко­вий ан­самбль пі­с­ні та тан­цю впе­р­ше ви­ник в Ра­дян­сь­ко­му Со­ю­зі в 1928 р. Про­фе­сій­ні ар­мій­сь­кі ан­са­м­б­лі іс­ну­ють і ни­ні при вій­сь­ко­вих окру­гах та ве­ли­ких з’єд­нан­нях. Для ко­ж­но­го з них ха­ра­к­те­р­ні спе­ци­фі­ч­ні ко­с­тю­ми та ре­пе­р­ту­ар.