Біда від ніжного серця

Марія Петрівна. Ти хоч би стрічку вплела в волосся... Там у мене в шафі багато старих стірчок.

Анастасія Павлівна. Ні, нащо?

Марія Петрівна. Ну, як хочеш.

Золотніков. (за кулісами) Дарія Семенівна вдома, чи як?

Марія Петрівна. Ах, сором який, мужчина! (Втікає, за нею перукар)

Ява III

Золотніков. Пробачте… я налякав тут когось (В бік.) А, ось ця дочка когось (Голосно.) А хазяйки нема вдома, напевно?

Анастасія Павлівна. Ні, вдома; я піду скажу їй.

Золотніков. Ні, ні, не турбуйтесь, мені саме вас і треба.

Анастасія Павлівна. Мене?

Золотніков. Так, дозвольте тільки гарненько подивитись на вас. Повернітся трохи, ось так... пречудово, кращої за вас і бажати не міг.

Анастасія Павлівна. Та я вас не знаю зовсім.

Золотніков. Зі мною скоро познайомитесь. Скільки вам років?

Анастасія Павлівна. Вісімнадцять.

Золотінков. Чудово. Скажіть, а женихи є у вас?

Настя Павлієна. Ні.

Золотніков. Куди ж вони, дурні, дивляться! А ви помишляєте про заміжжя?

Анастасія Павлівна. Пробачте, мені ніколи.

Золотніков. Ні, ні, ви не гнівайтесь. Я – Золотніков, відкупник. Чували може? Я чоловік багатий, то мова в мене різкувата трохи. А проте, я дуже зацікавлений вами; чи повірите, навмисне заради вас приїхав з Казані, щоб просити вашої руки.

Анастасія Павлівна. Ви?

Золотніков. Та ви не думайте, що я про себе говорив. По-перше, мені п’ятдесят років; по-друге фізіономія моя далеко непоказна; а по-третє, у мене дружина сидить в Тамбові. Ні, я хочу оженити свого сина, а саме, коли бути щирим, дуже б мене хотілось оженити його з вами. Звісно, якщо ви покохаєте одне одного. Ви ж нікого не кохаєте? Скажіть щиро.

Анастасія Павлівна. Нікого.

Золотніков. Ну і не кохайте. Я відрекомендую вам сина. Він – хлопець добрий. Серце таке ніжне. Дайте мені слово, що ви не будете проти моєї пропозиції.

Анастасія Павлівна. Послухайте, слово не жарт: даючи слово, треба його дотримати, а я сина вашого не знаю.

Золотніков. Так що ж? Він тут чекає, в передпокої.

Ява IV

Золотніков. Е... так... начебто і хазяйка! Еге-ге-ге, як змінилася! Талія-то була осина, а тепер слава тобі Господи... Даріє Семенівно, чи впізнаєте ви мене?

Дарія Семенівна. Даруйте.

Золотніков. Пригадайте-но гарненько.

Дарія Семенівна. Дозвольте... Ні, не можу.

Золотніков. Дякую, Даріє Семенівно. А дозвольте запитати - чи граєте ви ще на фортепіанах?

Дарія Семенівна. І, батечку, куди мені...

Золотніков. А пам’ятаєте, в дев’ятнадцятому році в Казані...

Дарія Семенівна. Боже мій, Василь Петрович!

Золотніков. Азм многогрішний. Ось вони літа. Іншою людиною став. Тут нічого не було – з’явилось. Тут багато було - нічого майже не залишилось. Даріє Семенівно не впізнала!

Дарія Семенівна. От дав Бог побачитися. Чи така я вам, батечку, стара здаюсь, як ви мені? Та я чула ви розбагатіли страшенно.

Золотніков. 3 горя, Даріє Семенівно. Коли ви відмовили мені, памятаєте, я поринув у справи, в торги, собі на лихо розбагатів, та з відчаю оженився.

Дарія Семенівна. Від втоми напевно; а сюди яким вітром?

Золотніков. Справи є, та ось сина привіз.

Дарія Семенівна. А дітей у вас багато?

Золотніков. Всього один син.

Дарія Семенівна. Одружений?

Золотніков. Ні, холостяк ще.

Дарія Семенівна. Прошу ласкаво сідати. Настенько, поглянь чи запалені свічки у вітальній. Сідайте, будь-ласка; про що ж це ми говорили?

Золотніков. Та про сина, оженити його хочу.

Дарія Семенівна. Ах, будьте обрежні, Василію Петровичу! В Петербурзі дівчата на вигляд всі хороші; а як вийдуть заміж, відразу видно, що виховання не те, зовсім не те. Ось у мене дочка, то вже можу похвалитися.

Золотніков. Так, я говорив щойно з нею.

Дарія Семенівна. А, ні! Ви говорили з моєю племінницею, з сиротою, яку я утримую з милосердя. Я мати, Василію Петровичу... але я вам скажу, що дочка моя так вихована, так приготовлена...

Марія Петрівна. Матінко!

Дарія Семенівна. Що, сонечко моє?

Марія Петрівна. Плаття принесли!

Дарія Семенівна. Зараз, доню. І невинна така – мов немовлятко.

Золотніков. От саме це мені і треба. Саша мій – добра дитина, тільки в голові в нього ще вітер. Наговорили йому, що в нього два мільйони.

Дарія Семенівна. Два мільйони?

Золотніков. Два мільйони. То чи повірите, серце в нього таке ніжне, тільки спідницю побачить, відразу так і розтане; що не день, то закоханий; що будеш робити! Ну, для розваги воно б й нічого, але літом, в Тамбові, оженитися надумав на інтригантці якійсь. На щастя гусар перебив, а то б я до віку з ним бідкався. Я бачу – діло погане: сина з собою в Пітер, та й до вас, Даріє Семенівно; по старій памяті – знаю, що не відмовите в добрій пораді; а у вас, я чув, дочка. Хто знає? Можливо діти наші познайомляться, закохаються. Як не ми, то діти наші, Даріє Семенівно, чи не так?

Дарія Семенівна. Що старе згадувати!

Золотніков. Не повернеться вже, це так. Ну, дітьми помилуємось... Дозвольте руку поцілувати.

Дарія Семенівна. Із задоволенням.

Золотніков. І рука от постаріла; ви тютюн нюхаєте?

Дарія Семенівна. Для вигляду, Василію Петровичу.

Марія Петрівна. Матінко, та ходіть нарешті сюди; які ви нестерпні!

Дарія Семенівна. Зараз, зараз, мій ангеле... Зараз приведу вам її... Не будьте надто суворі.

Ява V

Золотніков. Господи, як змінилася. Мене не впізнала... Ось тобі і урок, Василію Петровичу. Тридцять років згадував про неї з насолодою... уявляв її колишньою красунею. І от лихий мене попутав сюди приїхати!

Ява VI

Олександр. Таточку, обніми мене. Я згоден... нехай буде по-твоєму... я одружуся з нею... вона мені подобається, дуже подобається. Я задоволений, я радий, я щасливий, благаполучний... Таточку, обніми мене.

Золотніков. Та зачекай!

Олександр. Ні, обніми мене.

Золотніков. Та вислухай!

Олександр. Ні, обніми мене. Ось так... ще раз. Кінець, вирішено, я виконаю твою волю; я одружуся з нею, і тільки з нею, і ні з ким іншим, а з нею! От придумав, от батько... Обніми мене ще раз.

Золотніков. Та вислухай!

Олександр. Очі, талія, волосся... який характер... відразу видно. Таточку, благослови!

Золотніков. Та відчепись, будь-ласка... Ми помилились, це не вона.

Олександр. Як не вона? Вона, вона, вона! Я не хочу, щоб вона була не вона!

Золотніков. Та я сам помилився: ти думаєш, що говорив я там у вітальні з дочкою...

Олександр. Ну, так.

Золотніков. Ось в тім то і річ, що вона не дочка.

Олександр. Як не дочка? Не народилась же вона без батька і матері? Чиясь же вона дочка?.. Мати була ж якась, та і батько теж.

Золотніков. Вона пемінниця.

Олександр. Все одно.

Золотніков. Та кажу ж тобі, що вона племінниця.

Олександр. Та хоч би дядьком вона була, а я все-таки з нею одружуся! Твоя була воля... воля батька – закон.

Золотніков. Та я мав на увазі іншу.

Олександр. Ні, воля батька - закон!.... Я не хочу іншої.

Золотніков. Та не галасуй; вони йдуть сюди.

Олександр. Нехай не йдуть... скажи, щоб не йшли.

Золотніков. Та поглянь тільки.

Олександр. І дивитись не хочу.

Ява VII

Дарія Семенівна. Ось вам і моя Машенька, Василію Петровичу; прошу любити й поважати. (на вухо) Тримайся рівніше! (голосно) Вона в мене сором'язлива, (на вухо) Та присядь-но гарненько, (голосно) Ви їй пробачте, Василю Петровичу: вона в мене дівчина не світська, все за рукоділлям та за книгами.

Марія Петрівна. (на вухо матері) Та припиніть, матінко.

Дарія Семенівна. Ні, я їй кажу: Що ти, Машенько, в свої літа зір псуєш... в твої літа треба шукати розваг, веселитися,– а вона мені каже: «Ні, матінко, не хочу я ваших світських розваг,що в них... Не жіноча це справа танцювати і кокетувати, а бути доброю дружиною, ніжною матір'ю.

Марія Петрівна. Матінко, я піду...

Дарія Семенівна. Чи повірете, я їй все хазяйство віддала в руки – нехай звикає, а у вільний час музикою займається, малює... де це в тебе та голівонька, яку ти закінчила без учителя, ну, знаєш, того, Аполона Вельбедерського?

Марія Петрівна. Порвала, (на вухо) Матінко, ви мені набридли!

Золотников: А ось, пані, і синок мій. (Сину) Та вклонися ж!

Олександр. Не хочу.

Дарія Семенівна. Дуже приємно познайомитись; ви вперше завітали до нас в Петербург?

Олександр. Так!

Дарія Семенівна. Надовго думаєте тут залишатись!

Олександр. Ні.

Дарія Семенівна. А чому ж це так?

Олександр. Так.

Марія Петрівна. Ах, матінко, ваші питання дуже нескромні: можливо їм неприємно.

Дарія Семенівна. Та де вже мені вміти розмовляти з молодими? Це твоя справа розважати молодих людей... Ходімте-но, Василію Петровичу; скільки років не бачились, є про що перебалакати... (на вухо) Нехай вони познайомляться: без нас вільніше буде.

Золотников. Звичайно.

Дарія Семенівна. А ти, серденько, похазайнуй тут за мене; пора звикати: сьогодні в дівках, а завтра сама, можливо, будеш за господиню. На все воля Божа! (Цілує її в чоло і каже на вухо) Не забудь/ Памятай! Два мільйони! (вслух) Ходімте, Василію Петровичу. (Йдуть).

Ява VIII

Марія Петрівна. (в бік) Він здається зовсім неотесаний. Ох, як шкода!

Олександр. (в бік) Ну як її можна порівняти з тією! У тієї очі, талія, волосся... Одначе і ця хороша, так собі.

Марія Петрівна. Чи не бажаєте присісти?

Олександр. Ні, навіщо!

Мовчання.

Марія Петрівна. Як вам подобається наш Петербург?

Олександр. (неуважно) Що-о-о?

Марія Петрівна. Петербург вам подобається?

Олександр. А, Петербург? Місто відоме!

Марія Петрівна. Ви коли приїхали?

Олександр. Саме в день магнітного освітлення, ви, звичайно, чули?

Марія Петрівна. Так, чула, але не бачила...

Мовчання.

В Пассажі ви вже були?

Олександр. А як же, нещодавно внизу подові пироги їв.

Марія Петрівна. Вам подобається?

Олександр. Пироги, чи що?

Марія Петрівна. Ні... Пассаж.

Олександр. Приємне погуляння.

Марія Петрівна. Чому ж ви не сідаєте?

Олександр. Не турбуйтесь, (в бік) Очі, очі ж бо в неї які... Де були мої очі, що я не помітив її очей!

Марія Петрівна. В нас цього року чудова опера.

Олександр. Подейкують / Кажуть.

Марія Петрівна. Може ви самі музикант'?

Олександр. А як же! Граю трішки.

Марія Петрівна. На фортепіанах?

Олександр. Переважно на волторні.

Марія Петрівна. А!

Олександр. А ви? (розніжується)

Марія Петрівна. Яспіваю трішки.

Олександр. Та невже? Як це приємно! (в бік) Я не знаю, чого це вона мені з першого разу не сподобалась. Вона дуже-дуже мила... І манера яка прекрасна. (їй) Я далебі не знаю... чи смію я вас просити.

Марія Петрівна. Як?

Олександр. Якажу... я не знаю, чи смію я вас просити.

Марія Петрівна. Що?

Олександр. Я не знаю, чи з першого разу смію вас просити... Підбадьорьте, будь-ласка.

Марія Петрівна. (кокетуючи). Що таке? Чого ви бажаєте?

Олександр. Чи смію я просити... наприклад... (в бік) Та це чудо, а не дівчина... (Їй) Ошасливте, будь-ласка, дайте послухати.

Марія Петрівна. Та ми чекаєм гостей.

Олександр. Встигнете.

Марія Петрівна. Я, направду, не в голосі.

Олександр. Спробуйте.

Марія Петрівна. (кокетуючи) Хіба що тільки для вас... (Йдучи до фортепіано)

Олександр. (в бік) Для вас, для мене... вона сказала для вас... яїй сподобався... Та це не дівчина... диво!

Марія Петрівна. Тільки ви акомпонуйте, будь ласка; у мене тут новий романс.

Олександр. Із задоволенням.

Марія Петрівна. (співає)

Олександр. Ох, який голос! Який голос! Яке почуття! Яка душа! Ви мене з розуму звели; я... я в захваті, я тепер збожеволію, якщо не дозволите надіятись.

Марія Петрівна. Як надіятись?

Олександр. А хіба ви нічого не знаєте?

Марія Петрівна. Ні.

Олександр. Ви не знаєте, що ваша стара була колись давно закохана в мого старого?

Марія Петрівна. Як, і матінка теж?.. От ніколи б не подумала. Та вона мені не говорила про це.

Олександр. Та вони ніколи про це не говорили. От батько вигадав, щоб я з вами чи ви за мене... Це все одно... тільки це від вас залежить. Ну, закоханий, цілковито закоханий. Ну, а коли не погодитесь, я буду найнещаснішим смертним.

Марія Петрівна. То говоріть же.

Олександр. Батечко бажає мені щастя; тільки і думає про моє щастя; та і я бажаю собі щастя! Хто ж не бажає собі щастя! Тільки ви, можливо, не захочете мені щастя?

Марія Петрівна. Даруйте, чому ж це?

Олександр. Як? Ви бажаєте мені щастя?... Насправді?

Марія Петрівна. Ну звісно.

Олександр. То я можу сподіватись?

Марія Петрівна. Я залежу від матінки.

Олександр. Та не в матінці тут справа, забудьте про матінку; ви мені про себе скажігь... чі можу я вам подобагись?

Марія Петрівна. (манірно) Чому ж ні?

Олександр. Марія... як по-батькові?

Марія Петрівна. Петрівна.

Олександр. Машенька! Я найщасливіша лгодина на світі, я вас буду кохати, кохати, кохати, як ніхто не кохав і кохати не буде!

Марія Петрівна. Та зачекайте ж.

Олександр. Навіщо чекати, чекати? Це – лицемірство; я не хочу чекати; я люблю вас, ми любимо одне одного, ми будемо щасливі; у нас будуть діти; робіть з мене, що хочете; наказуйте, я до ваших послуг, дозвольте тільки довести вам мою любов.

Марія Петрівна. Ви, направду, дуже дивна людина. Однак, послухайте, у нас сьогодні танцювальний вечір.

Олександр. Ви хочете зі мною танцювати? Тільки пробачте, як зумію.

Марія Петрівна. Байдуже, тільки бачите, у мене немає букета.

Олександр. Так що ж? Навіщо вам букет?

Марія Петрівна. Це модно: мати в руках букет... Ви не розумієте?

Олександр. Ні.

Марія Петрівна. Ну, то я вам скажу: ідіть за букетом, тільки з живих квітів. Олександр. Та куди ж я піду?

Марія Петрівна. Куди хочете: це вже ваша справа. А мені треба гостей приймати... До побачення!

(дует)

Ява IX

Золотніков. Куди ти, божевільний?

Олександр. Батеньку,з букетом вітаю тебе!. Обніми мене! Я виконаю твій наказ... твоє бажання для мене закон! Так! Я одружусь з нею... я щасливий... я весь переродився... з живих квітів.

Золотніков. Та, що трапилось?

Олександр. Як – що трапилось? Я закоханий за твоїм наказом. Батьківська воля — закон! Так! Ти хочещ, я одружусь, коли скажеш, хоч сьогодні... Батьку, благослови.

Золотніков. Та поясни спочатку.

Олександр. Ні, обніми, обніми по-батьківськи, ось так! Вирішено! Я одружуюсь з нею!

Золотніков. Та з ким же, з нею?

Олександр. З нею!

Золотніков. З племінницею?

Олександр. З дочкою!

Золотніков. З Настенькою?

Олександр. З Машенькою, з моєю Машенькою, з Марією Петрівною. Для всіх вона Марія Петрівна, а для мене Машенька!

Золотніков. Так як же ж, ти мені говорив, що закоханий в другу, в першу?

Олександр. В першу… ні! Це мені так здалось; а проте і вона, дуже, дуже, дуже мила дівчина. Тільки цю ти сам, батьку мій, мені призначив, а до того ж вона співає... як співає! Батечку, ти чув Грізі?

Золотніков. Ні, не чув.

Олександр. І я не чув, так ось як співає. Ну їдемо!

Золотніков. Як – їдемо?

Олександр. Так, їдемо за букетом, за цукерками... Вона цього бажає, вона наказала; ну, бери капелюх — їдемо!

Золотніков. Та йди сам..

Олександр. Ні, сам не піду: нічого не знайду; повернемось зараз.

Золотніков. Та поясни хоча би.

Олександр. Дорогою все поясню. Не забудь, що від цього залежить щастя всього мого життя. Ну, ідемо.

Ява X

Кубиркіна. Це ваш бювар, матінко, звичайно.

Катерина Іванівна. Будуар, мамочко.

Кубиркіна. Та все одно, у генеральші Ахлєбової точнісінько такий самий є; ви дивіться, як в Петербурзі всі живуть.

Дарія Семенівна. А ви давно тут не були?

Кубиркіна. П’ятнадцять років, страшно подумать! Тільки зізнаюсь, дорого тут у вас.

Дарія Семенівна. Так, не дешево.

Кубиркіна. Даруйте, за що не візьмись… філе яловичини тридцять чотири копійки! Це нечувано! Чи повірите, квартиру найняла таку, що у нас в Тамбові навіть кухарка не захотіла б жити. Куди не глянь, така шаріте…

Катерина Іванівна. Cherté, матінко.

Кубиркіна. Все одно (Яка різниця)

Марія Петрівна. Ваше плаття пошите вдома, чи в магазині?

Катерина Іванівна. Звичайно в магазині.

Марія Петрівна. (в бік). Збрехала; відразу видно, що вдома. (Їй) А пелеринку де брали?

Катерина Іванівна. В Пассажі.

Марія Петрівна. Дуже мило.

Дарія Семенівна. Чи не граєте ви, Агрофено Григорієвно в карти?

Кубиркіна. Страшенно полюбляю матінко; тільки не для вигоди, а так, заради цікавості.

Дарія Семенівна. А чи часто ви тепер виїжджаєте? Бали почались…

Кубиркіна. Та, на лихо, Катенька моя захворіла; добре, що ще натура міцна, швидко одужала, а то лікар боявся, що зробиться рецитатив.

Дарія Семенівна. Рецидив матінко.

Кубиркіна. Ай матінко, рециді їв, речитатив - все одно. А де ж ваша кімната, Маріє Петрівно?

Марія Петрівна. Тут, з цієї сторони.

Кубиркіна. Ах, дозвольте полюбуватися.

Марія Петрівна. Будь-ласка. (Прошу будь-ласка)

Кубиркіна. Ходімо ж, Катенько.

Катерина Іванівна. Зараз прийду, мамочко, тільки локони поправлю.

Ява XI

Катерина Іванівна. Яка манірна ця Машенька! І чого вона ніс задирає? Теж мені велика цяця (велике цабе), бо живе в Петербурзі. А хіба я гірша за неї? Ну, чим? Просто нічим, просто нічим не гірша.

(співає)

Ява XII

Олександр. Ось і букетик. Заледве дістав... Ось ще... Боже мій! Кого я бачу?

Катерина Іванівна?

Катерина Іванівна. Олександр Васильович! Ах!

Олександр. їй погано... їй погано! Я налякав... Це для мене... Допоможіть!.. Допоможіть!..

Катерина Іванівна. Та не кричіть же!

Олександр. Опритомніла! Опритомніла! Катерино Іванівно! Фу! Знов приступ; вона так задихнеться в корсеті... Чи нема ножиць, розрізати шнурівку... А, ось, до речі!

Катерина Іванівна. Не підходьте! Не торкайте! Що вам треба? Навіщо ви тут? Мало вам того, що ви обдурили мене, що після всіх ваших обіцянок, запевнень, ви покинули мене, сироту? Ідіть, і не показуйтесь мені на очі!

Олександр. Ось тобі й на! Як, я ще й винен?

Катерина Іванівна. Він запитує… чи винен він… Та ви нелюд, а не чоловік. Ви Дон Жуан безсовісний.

Олександр. Це що таке, Дон Жуан?

Катерина Іванівна. Не ваша справа! Відповідайте... поясніть ваш вчинок. Я навіть не знаю, як розмовляю ще з вами. Ну, скажіть, будь-ласка... ви живете в нас в селі... ви прикидаєтесь закоханим, ви просите руки моєї, і коли я, як недосвідчена, беззахисна дівчина, почала відчувати до вас прихильність...

Олександр. Будъ-ласка, не дивіться на мене так.

Катерина Іванівна. Коли я погодилась на вашу пропозицію, довіряючи вам долю свою, ви раптово від’їжджаєте, не кажучи ні слова, не попрощавшись, не напившись, навіть, чаю... ніби злодій... Ох, я нещасна! Що ж я таке зробила?

Олександр. Ні, дозвольте-но! Дозвольте! Погляньте-но на мене.

Катерина Іванівна. Прошу.

Олександр. Ото лихо... знову погарнішала... Що це я хотів спитати? То, дозвольте вас запитати, що ви з мене хотіли зробити?

Катерина Іванівна. Як що... я думала, що ви будете моїм чоловіком. Ну, чи гарно?.. Ну, скажіть, після цього на кого ви схожі?

Олександр. Я схожий на матінку... але не в тім річ. Яким чоловіком хотіли ви мене зробити?

Катерина Іванівна. Яким чоловіком? Звичайним.

Олександр. Та, яким звичайним? (пісня) Що? Не знаєте якого гусара? А того гусара-ремонтера, який гостював у вас в селі!

Катерина Іванівна. Та він мій брат!

Олександр. Який брат

Катерина Іванівна. Троюрідний.

Олександр. Знаю я цих братів! Спасибі, за таке братство, уклінно дякую!

Катерина Іванівна. Ви забуваєте...

Олександр. Ні, я, навпаки, дуже пам’ятаю... Ви не прикидайтесь – я все знаю.

Катерина Іванівна. Що ви знаєте?

Олександр. Я знаю, що він вам листи писав.

Катерина Іванівна. Неправда!

Олександр. От, чудесно!.. Я сам читав, і що це за листи такі: «Ангел мій, Катенька». Ангел мій... де вони вчаться, гусари, отакі-от листи писати?

Катерина Іванівна. Так ви через це розсердились?

Олександр. Хіба мало? Чого б ви ще хотіли? Ну, що вас так тішить?

Катерина Іванівна. Пробачте, ви такий смішний!

Олександр. Хто, я смішний? Ні, я не смішний, я – ображений... Можете ви пояснити, навіщо ви отримували гусарські листи?

Катерина Іванівна. Нема нічого легшого.

Олександр. Ну, спробуйте, поясніть-но!

Катерина Іванівна. Не хочу!

Олександр. Катерино Іванівно, будь-ласка, поясніть!

Катерина Іванівна. Ви не варті цього.

Олександр. Катерино Іванівно! Благаю вас поясніть... Не будьте жорстокі.

Катерина Іванівна. Ну, то слухайте. Чи пам ятаєте ви Катеньку Рибнікову?

Олександр. Що у вас гостювала? Даруйте, та вона Авдот’я.

Катерина Іванівна. Це старша сестра, а та інша; ці листи до неї, я їх тільки

передавала... Він навіть хотів з нею одружитись.

Олександр. Як, насправді? Ах, Катерино Іванівно! Дурень я, злодій, нечестивець, наклепник! Мучте мене, катуйте! Без вини винен! І навіщо мені ці гусари лізли в голову? Пробачте, Катерино Іванівно!

Катерина Іванівна. Ні, пізно тепер!

Олександр. Катерино Іванівно, то ви невинні?!

Катерина Іванівна. Ну, звичайно! А проте, як вам завгодно?

Олександр. Катерино Іванівно, будьте великодушні, не примушуйте померти з горя.

Катерина Іванівна. Ні! Я бідна дівчина, я люблю гусарів... мене кожен образити може... мені суджено вічно бути нещасною - вічно любити та страждати в самотності.

Олександр. Катерино Іванівно, простіть мені!

Катерина Іванівна. Ви не будете більше ревнувати?

Олександр. Ніколи, Катерино Іванівно... тільки...

Ява XIII

Золотніков. (В дверях) Ба! Оце так новина!

(Катенька втікає)

Олександр. Батечку, це вона, Катерина Іванівна, Катя тамбовська! Я нелюд роду людського – гусар писав листи до Рибнікової, хотів одружтись з Рибніковою, а вона, моя Катенька любила і страждала мене…

Золотніков. Та говори хоч по-людськи.

Олександр. Вона страждала, батечку, та любила за мене.

Золотніков. Та ти, брате, з глузду з’їхав (слабнеш на голову)!

Олександр. Батечку, обніми мене.

Золотніков. Відчепись, дурню! Всього зім’яв!

Олександр. Ні, я мушу, я хочу, я вирішив залагодити свій злочин... Я винен перед Катенькою; я не можу інакше: я одружусь з Катенькою, з моєю Катенькою.

Золотніков. Та одружуйся з ким хочеш; ти мені набрид врешті. Я даю тобі чверть години, отямитись (одуматись), а вже по тому звелю оглянути в губернській управі та запроторю (засаджу) у божевільню. Ніяких сил вже нестає. Ти чуєш, щоб через чверть години була відповідь.

Олександр. Батечку, обніми лише.

Золотніков. Відчепись ти, осел, від мене! (Йде)

Ява XIV

Олександр. (сам) Ні! От становище... от становище... Я одружуюсь з Катериною Іванівною... це вирішено, це мій священний обов'язок... Але я просив руки Марії Петрівни, я схвилював її уяву. І що за дівчина Марія Петрівна! Чудо, ідеал, втрата розуму. Дуже і з нею хотілось би одружитися. Та от Настенька, племінниця, і з нею непогано було б одружитися... От становище! З трьома одружитися не дозволять, а з одною мало! Ось воно ніжне серце! Ось воно до чого призводить! А тут батечко з ножем приступив; йому легко було, адже він одружився з матінкою, а мені он як? Вбитий, просто вбитий! Катенька, Настенька, Машенька; Настенька, Машенька, Катенька... Що мені робити? Гину в розквіті віку!..

Ява XV

Дарія Семенівна. Я не можу надивитись на вашу Катеньку, Агрофено Григорівно: без сумніву красуня!

Кубиркіна. Ви надто ласкаві, Даріє Семенівно. Що вам на чужих дивитися! Своєю Машенькою, я гадаю, не вистигаєте налюбуватися. Нещодавно ми говорили про неї з генеральшою Ахлєбовою. От дівчина так дівчина!!!

Дарія Семенівна. Все при собі тримала, а ви вдома свою виховували?

Кубиркіна. Вдома, Даріє Семенівно.

Дарія Семенівна. Скажіть будь ласка, які манери-ніби у вищому світі вік прожила... і скромність яка, як тримається!

Кубиркіна. Я вже тим Даріє Семенівно задоволена, що вона з вашою Машенькою заприятелювала. Чи повірите, ось місяць як ми приїхали, а я вже бачу, що Катя багато виграла. Та в кого і переймати, як не у вашої Машеньки? От зразкова дівчина і бельом яка!

Дарія Семенівна. Бельфам, хочете ви сказати.

Кубиркіна. Та, матінко, все одно... Ну вже нема що сказати. Просто диво ваша Маша.

Дарія Семенівна. А на Катеньку вашу, ви думаєте, не радісно дивитись?

Кубиркіна. Що за манери!

Дарія Семенівна. який бонтон!

Кубиркіна. Яка привабливість!

Дарія Семенівна. Яка ласка в розмові!

Кубиркіна. Неможливо не привітати.

Дарія Семенівна. Ненамилуєшся!

Кубиркіна. Я дивуюсь, як вона ще незаміжня? Женихів я думаю, і неперелічити.

Дарія Семенівна. Та, є таки – чотирнадцять генералів сваталось.

Кубиркіна. (в бік) Бреше... просто бреше!

Дарія Семенівна. Були і полковники і капітани; князь був один. Тільки я Машеньку не примушую, нехай сама обирає. Адже їй жити разом доведеться, а не мені. Проте вам, як добрій приятель­ці я можу сказати секрет: я сьогодні Машеньку свою заручила.

Кубиркіна. Невже? От щасливий день, а я Катеньку заручила сьогодні.

Дарія Семенівна. Дочка моя виходить за багача, але не в тім річ – людина хороша! Ви можливо чували про Золотнікова, Олександра?

Кубиркіна. Що? От дурниці! Моя дочка виходить за Золотнікова; вони заручені давно... а сьогодні знову підтвердили.

Дарія Семенівна. Ні, вибачте... він щойно просив руки Машеньки.

Кубиркіна. Ні, не Машеньки, а Катеньки!

Дарія Семенівна. Машеньки, кажу вам!

Кубиркіна. Ні, Катеньки... Ваша Машенька звичайно мила дівчина одначе куди їй порівнюватись з моєю Катенькою! Воно хоч і не дуже помітно, проте всім відомо, що вона трішки кривобока.

Дарія Семенівна. Як? Машенька моя кривобока!.. У вас очі хіба кривобокі... Я їй накажу роздягнутись перед вами. Кривобока! От прекрасно! Чи не тому ви це вигадали, що у вас от дочка вся на ваті?

Кубиркіна. Що? Дочка моя на ваті? У мене салоп на ваті, а не дочка; дочка моя не салоп. Дочка моя, як народилась, так і є, а плаття вона носить лише за для пристойності. Їй обдурювати нікого!

Дарія Семенівна. Тай не обдурить; Золотніков, дарма що невеликого розуму проте і не такий вже цілковитий(тривіяльний) дурень, щоб одружитись з вашою дочкою.

Кубиркіна. А чому це так?

Дарія Семенівна. А тому це, що всім відомо, що дочка ваша бігала за гусарським офіцером, який насміявся з неї та й кинув; і відразу ж бідну сироту обмовили, яка ні душею, ні тілом невинна. Благородний вчинок!.. Гусар сам розповідає.

Кубиркіна. Ви смієте говорити це мені… Ви! А хіба, ви думаєте, не відомо всім, що ваша кривобока закохана в італійського співака. Сором, кажуть, дивитись на неї, як в опері сидить... всі сміються.

Дарія Семенівна. Та ви, здається, виходите за межі пристойності(забуваєтесь)? Я вас до себе звелю не пускати!

Кубиркіна. Я і сама не поїду, і без вас знайдемо, слава Богу, знайомство; генеральша Ахлєбова і трохи краща за вас буде і має зі мною приємність(насолоду).

Дарія Семенівна. І не затримую, матінко, не затримую!

Кубиркіна. Прощавайте, матінко, піду за Катенькою… ноги моєї більше у вас не буде!

Дарія Семенівна. ну і котись(скатертю дорога, баба з воза – коням легше)!

Кубиркіна. А дочка ваша за нашого жениха не вийде… не вийде!

Дарія Семенівна. Ваша залишиться в дівках!

Кубиркіна. Я над собою насміхатись не дозволю; у мене дядько – сенатор, я знайду собі захист! Піти якнайшвидше, щоб гірше не було!

Дарія Семенівна. Та я вам та я вас... Це нечуване хамство! Та ви зі мною так не розійдетесь! Прощавайте, довіку б з вами не бачитись!

Ява XVI

(Олександр сам, потім Анастасія Павлівна.)

Олександр. (з-за крісла) Ось вона! Ось вона! Ось вона, штука яка! Одна кривобока, друга на ваті. Одна любить гусарів, друга – італійця... а про мене говорять, що я дурень (вибігає з-за крісла). Та ж ні, не дурень. Я не дозволю себе обдурювати, я зроблю по-своєму! Я виберу третю, тобто першу, не ту і не другу, а третю, тобто першу!.. Ось вона, штука яка, ось вона, ось вона! (побачивши Анастасію Павлівну) Та ось і вона. Заждіть, панно, дозвольте сказати вам кілька слів.

Анастасія Павлівна. Мені?

Олександр. Вам... ви на мене гніваєтесь?

Анастасія Павлівна. За що?

Олександр. Ну-ну, зізнайтесь, що гніваєтесь?

Анастасія Павлівна. Анітрохи.

Олександр. Як же. Я спершу виявив до вас стільки уваги, а потім зайнявся абсолютно побічними речами.

Анастасія Павлівна. То й що ж.

Олександр. Дозвольте спершу запитати: у вас немає родичів гусарів?

Анастасія Павлівна. Ні.

Олександр. Ви не співаєте італійських арій? Настя – В мене немає голосу.

Олександр. Яка ви надзвичайна (безцінна) дівчина! Анастасія... як по- батькові?

Анастасія Павлівна. Павлівна.

Олександр. Настенько, я вам урочисто пропоную руку свою.

Анастасія Павлівна. Ах, Боже мій! Ви, напевно, нездорові(занедужали). Може покликати лікаря?

Олександр. Ви будете моїм лікарем.

Анастасія Павлівна. Вибачте, мені ніколи, (хоче піти)

Олександр. (затримуючи) Ні, вирішіть спершу мою долю. Не соромтесь лише, скажіть, чи буде вам приємно, якщо я одружусь з вами?

Анастасія Павлівна. Я дивуюсь, як ви смієте говорити так зі мною. Я бідна дівчина, але я не дозволю зухвалих жартів.

Олександр. Та що ви, я не жартую, я маю рішучий намір одружитися з вами.

Анастасія Павлівна. Та хто вам сказав, що я поділяю ваш намір. З чого ви взяли, що я вийду заміж за першого-ліпшого? Я знаю, в Петербурзі, багаті женихи не бояться відмови, але для мене в житті є ще багато дечого, окрім грошей. Там, у вітальні, щойно говорили, що у вас два мільйони і, зізнаюсь, я про це вже стільки наслухалась, що мені гидко стало. Однак, вам одружитися не важко, скажіть лише слово... і наречені позбігаються з усіх боків, а мені потрібен не гаманець, а людина, яку я б могла кохати і поважати. Прощавайте.

Олександр. Анастасіє Павлівно! Вислухайте мене.

Анастасія Павлівна. Навіщо? Ви помилились щодо мене: я не схожа на інших... Але хіба ви зрозумієте гордість бідної дівчини, яка, немаючи інших скарбів, береже своє душевне багатство? Вона не проміняє душі своєї на розкіш, яка їй не потрібна; вона може зглянутися і ощасливити, тому що вона знає собі ціну, але нікому себе не продасть.

Олександр. То ви мені відмовляєте, Анастасіє Павлівно?

Анастасія Павлівна. Рішуче.

Олександр. І надії не залишаєте?

Анастасія Павлівна. Анінайменшої.

Олександр. Послухайте, Анастасіє Павлівно, я дурень, блазень, негідник, неук -все, що вам завгодно, але, направду, людина я не погана. У мене ніжне серце, хіба я винен, але чи повірите - все думаю, як би захопитися, покохати гарненько, а тоді і баста!.. А серце, серце так і нашіптує: Прив’яжись, дурню, прив’яжись, от, ну а тут, як навмисно, доля так і кепкує. То гусар трапиться, то італієць який-небудь, а я залишаюсь дурнем з грошима. Ну на чорта мені ті гроші… скажіть самі... Всі прагнуть моїх грошей, а мене-от, мене-от самого ніхто не хоче.

Анастасія Павлівна. (вбік) - Він справді нещасний, (вголос) Пошукайте, не поспішайте -знайдете, можливо.

Олександр. Та я хочу вас, Анатсасіє Павлівно, ви відкриваєте мені очі. Я відчуваю себе новою людиною. Згляньтесь над моїм багатим становищем.

Анастасія Павлівна. Я вам дала остаточну відповідь. Будьте певні, що я говорила з вами з власних переконань, а не з пустого кокетства. Не гнівайтесь на мене; цей урок може бути вам корисний: коли ви будете аж надто захоплюватися іншими жінками, ви згадаєте, мимоволі, що є такі, які не лише заслуговують, але навіть вимагають поваги, (холодно присідає і йде)

Ява XVII

(Олександр. потім усі інші дійові особи.)

Олександр. От напасть! Що далі, то гірше.Щойно було три наречені, а тепер жодної!

Золотніков. (в дверях) - Ну що, вирішив?

Олександр. Зачекайте, зачекайте... Золотніков - 3 ким привітати?

Олександр. Та ні з ким: відмовила!

Золотніков. Хто, Катенька?

Олександр. Ні.

Золотніков. Машенька?

Олександр. Та ні!

Золотніков. То хто ж?

Марія Петрівна. (заходить) - Олександре Васильовичу, що це значить? Це правда, що ви освідчились Катеньці? Ви образити мене хочете? Тільки це вам так не минеться! У мене є брат на Кавказі... Ви з ним не справитесь (Він вам покаже, він з вами поквитається)! Ви, чуєте?

Олександр. Я, даруйте, не розумію, що ви хочете?

Золотніков. Ось вона яка!

Кубиркіна. (заходить) - Вона вже тут, а я навіщо? Спроваджу - не залишу їх вдвох. Маріє Петрівно, я у вас в кімнаті хустинку залишила, будьте-ласкаві, принести.

Марія Петрівна. (вбік) - От в’їдлива. Саме вчасно прийшла. Зараз принесу.

Кубиркіна. Вибачте, що потурбувала, (іде)

Катерина Іванівна. (заходить) - Олександре Васильовичу, що я довідалась? Ви знову хочете обдурити мене: Машеньку сватаєте? Це вже занадто... це вам так не минеться - мій троюрідній брат заступиться за мене, буде битися з вами на пістолетах; уб'є, неодмінно уб'є.

Золотніков. Хороша і ця.

Дарія Семенівна. (заходить) - Так і є, вона вже обкрутила хлопця, а я навіщо? Катерино Іванівно, вас матінка кличе.

Катерина Іванівна. (вбік) - Саме вчасно прийшла, щоб її...(вголос) Де ж вона?

Дарія Семенівна. Туди, здається, пішла, я вас проведу, (вбік) Але удвох не залишу.

Ідуть.

Олександр. Чуєш, тату, що за історія.

Золотніков. Мовчи.

Настя (проходячи по сцені) - Ах, я думала, що ви поїхали.

Марія Петрівна. Ні, я іду, я їду... Анастасіє Павлівно, я у відчаї.

(Кубиркіна, Дарія Семенівна, Катерина Іванівна, Марія Петрівна вибігають з різних дверей і кидаються на Олександра. Скоромовкою і майже всі разом.)

Дарія Семенівна. Ні, це так залишати не може!

Кубиркіна. Це треба вияснити!

Марія Петрівна. Так, будьте ласкаві сказати правду!

Катерина Іванівна. Вже достатньо я настраждалася через вас!

Дарія Семенівна. Ви сватались до моєї Машеньки?

Кубиркіна. Ви сватались до моєї Катеньки?

Дарія Семенівна. Я не дозволю ображати мою доньку!

Кубиркіна. А я буду скаржитись, у мене дядько сенатор.

Катерина Іванівна. Та що ж ви очі витріщили.

Марія Петрівна. Чого ви стоїте, як вкопаний? Та говоріть, пояснюйте!

Золотніков. (вибігає на авансцену) - Сашко! Сашко! Ти тут? Сашко, пропали ми з тобою! Загинув! Біда трапилась! Погано мені!

Олександр. (з переляком) - Тату! Що з тобою сталося?

Золотніков. Лопнув! Лопнув!

Олександр. Хто лопнув?

Золотніков. Тамбов.

Всі – Тамбов!

Олександр. Що, землетрус?

Золотніков. Тобто не Тамбов, а відкуп тамбовський, застави (заклади) всі пропали – адже на два мільйони було... весь мій статок (майно)! Ось листа отримав. Село одне залишилося і те з молотка... Сашко! У нас нічого немає більше.

Олександр. Ну, слава Богу! А я вже так перелякався: думав, що з тобою холера трапилась. Ну і чого так кричати? Грошей у тебе не буде, а я навіщо, я навіщо?

Анастасія Павлівна. (прислуховується) - Та він благородна людина!

Марія Петрівна. Ах, бідна Катерина Іванівна!

Катерина Іванівна. Ах, нещасна Марія Петрівна!

Кубиркіна. Жаль мені вас, Василю Петровичу, ось! Так би мовити… неприємний контреданс.

Катерина Іванівна. Contrdans, матінко.

Кубиркіна. Все одно; вам залишається змиритися з Провидінням... Син ваш молодий; тепер він порозумнішає, коли одружиться з Марією Петрівною.

Дарія Семенівна. Ні, син ваш сватався до Катерини Іванівни, я в неї женихів не відбиваю - нехай живе щасливо.

Золотніков. Тоді дозвольте запитати: хто ж виходить за Олександра?

Марія Петрівна. Ну, звичайно, не я.

Катерина Іванівна. Ну і не я.

Золотніков. (Насті) - То може ви?

Олександр. Ні, тату, вона мені і багатому відмовила! Ходімо звідси; час за розум братися; від грошей в мене і голова обертом пішла, така дурість набились в голову. Тепер треба самому бути людиною. Що ж, ти думаєш чурбакя, колода, скотина якась, не відчуваю, чим я тобі зобов'язаний? Ти напрацювався в своєму житті для мене, слава Богу, тепер моя черга. Забезпечу тебе, прогодую тебе, працювати буду, піду куди завгодно: в магазин, в поденники, в шевці, в майстрові, в батраки, в журналісти, в літератори, (глядачам) Панове, чи є у вас яке вільне місце? Без протекції, як самі знаєте, важко. Не відмовляйте, виправдаю: чесний, добрий, відданий, будете задоволені! Ну ходімо, тату, будемо самі собою, а не придатком до наших грошей. Урок цей вартує усього твого багатства.

Золотніков. Ну, ідемо.

Анастасія Павлівна. Стривайте, Олександре Васильовичу, я перед вами завинила.

Олександр. Ви?

Анастасія Павлівна. Я перед тим образила вас, бо не знала благородства ваших почуттів.

Олександр. Не говоріть, не говоріть, бо знову серце обірветься, я тепер і свататися не смію.

Анастасія Павлівна. А я тільки тепер можу погодитись на вашу пропозицію; я горда дівчина, але відчуваю, що можу замінити вам все що ви втратили. Ось вам моя рука.

Олександр. Що я чую! Настенько… Анастасіє Павлівно!

Золотніков. Доню моя! Обніми мене... Ну і ти обніми мене, тільки востаннє.

Катерина Іванівна. Як зворушливо!

Кубиркіна. От, дурість яка!

Дарія Семенівна. Та скажіть, Василю Петровичу, як це нещастя могло з вами статися?

Золотніков. Та воно, як бачите, матінко, могло статися, але не сталося. Кубиркіна. Що це значить?

Золотніков. А це означає, що я ще в минулому році відмовився від усіх відкупів, а два мільйончики, вже так і бути, підуть Настоньці на шпильки (стрічки). Схитрував, матінко, грішний я чоловік. Ось Сашка свого врятувати (виручити) хотів.

Анастасія Павлівна. То ви мене обдурили?

Дарія Семенівна. Це вже занадто (це нечувано)!

Марія Петрівна. Ото Настя? Як обдурила всіх, здогадалася, напевно.

Катерина Іванівна. Наперед усе знала, а втім, я дуже рада.

Кубиркіна. Це казна що, ми не дамо себе одурити, в мене дядько сенатор. Слуга (заходить) - Гості приїхали.

Дарія Семенівна. Ходімо, Машенько, нічого нам тут робити. А ти, голубонько, вітаю, – майстриня (хороша, спритна)! Відплатила (віддячила) за мою опіку (турботу). Всіх обдурила (обкрутила).

Анастасія Павлівна. Я всіх обдурила (обкрутила)! Вони справді подумають... це нестерпно! Ні, я краще відмовлюся від слова.

Золотніков. А хто казав, що слово – святе? Ні, якщо усяких розмов боятися, то і жити буде неможливо. Нехай собі говорять, що хочуть. А ми після заручин гучне весілля відгуляємо.

Олександр. Скоріше б, таточку!

Золотніков. Ото ж бо! А ти дивися на дружину і викинь пустощі з голови то й буде тобі радість та втіха, а не біда від ніжного серця.