Сергій БОГАН, кандидат історичних наук

http://chornomorka.com/archive/a-170.html

Огляд матеріалів про голод 1921 — 1922 років в Україні дає можливість дійти чіткого висновку: найменше постраждали від голоду ті місцевості, де був міцний і нищівний до радянської влади український повстанський рух. Вплив рівня повстанського руху на розмах голоду можна простежити на прикладі півдня України, який найбільше постраждав від голоду. Найбільше постраждали Херсонщина, Миколаївщина, Донеччина, де повстанського руху на той час вже майже не було. Найменше — Одеська губернія, яка постановою ЦВК Рад України від 8 листопада 1921 року разом з Волинською, Київською і Подільською губерніями була названа районом «із загрозливим рівнем бандитизму».

Тепер візьмемо окремо Одеську губернію. Вражені голодом були Одеський і Тираспольський повіти. У цих повітах майже не було повстанців, натомість було море справжніх банд кримінальних злочинців. Ані Балтський, ні Первомайський повіти від голоду серйозно не постраждали.

Справжнім проявом козацької відваги був відчайдушний наступ на Тирасполь штурмового загону козаків і старшин армії УНР з території Румунії в листопаді 1921 року. Він відбувся одночасно з наступом військ генерал-хорунжого Ю. Тютюнника на Правобережній Україні (Другий Зимовий похід, в історичній літературі також згадується під назвою Льодовий похід або Листопадовий рейд).

Генерал-хорунжий А. Гулий-Гуленко сформував у Румунії так звану Бессарабську групу, яка мала вдарити на Тираспольський повіт Одеської губернії і з’єднатися з частинами отамана С. Заболотного. Командування нею було доручено колишньому повстанському отаману Балтського і Ананьївського району полковникові Пшоннику. Його заступником був капітан Дидиченко.

18 листопада 1921 року 150 українських бійців форсували Дністер за 8 кілометрів на захід від Тирасполя і захопили село Бичок, знищивши прикордонну заставу. Після цього вони рушили на село Паркани. Червона військова частина, яка там розміщувалася, не звернула уваги на стрілянину в Бичку, оскільки була дезорієнтована наказом про проведення на березі Дністра учбових стрільб. Цей наказ було видано командуванням цієї частини, і червоноармійці в Парканах продовжували перебувати в хатах. Більшовицька комісія, що розслідувала справу про напад «банд» на Тираспольський повіт, звернула на цей факт особливу увагу, підозрюючи в цьому зраду. Повстанці, за допомогою місцевих селян, що, як свідчить ця ж комісія, просто озброїлися вилами, косами й сокирами, швидко впоралися з червоноармійцями. Були захоплені кулемети і ґвинтівки, якими й озброїлись селяни. Після проведення короткого мітингу загін рушив на Тирасполь числом уже близько 250 бійців. Повстанці увірвалися у Тирасполь й оволоділи західною частиною міста. Слід зазначити, що чекістам через свою аґентуру було відомо про напад за два дні, але превентивні заходи чомусь вжиті не були і червоні довго організовували опір повстанцям. Червона залога удвічі перевищувала повстанський загін і тому, хоч і з великими втратами, витіснила повстанців з міста. Частина повстанців потрапила в полон, інші відступили і переправилися назад у Румунію. Полонених вояків армії УНР відправили в Одесу. З місцевими жителями розправлялися на місці. В Тирасполі було розстріляно 36 осіб, у Парканах — 10 вояків без суду.

Після поразки військ отамана Ю. Тютюнника повстанський рух як в Одеській губернії, так і по всій Україні пішов на спад. На початку 1922 року повстанці активно себе проявляли в Голованівському районі Первомайського повіту. Лише на початку квітня повстанська боротьба поновилася на всіх теренах Балтського і Первомайського повітів. Її форми особливо не змінилися. Це, як і раніше, були вбивства радянських партійних працівників, більшовиків, червоноармійців, чекістів та членів їхніх родин, відбиття у продзагонів продовольства і повернення його селянам, ведення антибільшовицької пропаганди тощо.

Крім загону отамана С. Заболотного, у 1922 році найбільшу небезпеку для радянської влади становили повстанські загони Левченка, Десятника і Солоненка у Балтському повіті і загони Чорного Ворона та Орлика у Первомайському. Отаман Я. Кощовий загинув у бою з червоними в червні 1921-го. Його бійці приєдналися до інших загонів. Повстанська боротьба активно тривала до серпня 1922 року. Після серпня вона почала спадати. Це було пов’язане зі зміною політики більшовиків стосовно селянства, а саме введення НЕПу та єдиного продовольчого натурподатку, дозвіл вільної реалізації урожаю, скасування загальногромадянського податку і так званих «голодних пайків» — особливих реквізицій на прогодування голодних у Росії.

Це послаблення натиску на селянство в економічній сфері більшовики комбінували з жорстоким придушенням будь-якого опору і вільного волевиявлення селянства. Так, у селі Познанка Бакшанської волості Балтського повіту селяни вирішили змінити список сільської ради після того, як двоє більшовиків — брати Шевельови — були побиті за крадіжку. Список нових членів представницького органу було подано радянській владі. У відповідь на волевиявлення громади за постановою повітвійськради при повному зібранні мешканців села були розстріляні чотири «злостных кулака».

Іншою причиною спаду повстанської боротьби була елементарна зневіра в успіху подальших змагань. Особливо на це вплинула поразка штурмових бригад Ю. Тютюнника восени 1921 року. Досить красномовно про це свідчить сповнена трагізму і відчаю повстанська листівка «Козак-повстанець — селянам».

Врешті-решт, у серпні 1922-го чекістам вдалося схопити лідера українського повстанського руху на Одещині С. Заболотного і його найближчих помічників. За допомогою своєї аґентури вони дізналися про місце перебування отамана. Чекістський загін оточив хату, і під загрозою розстрілу заручників з місцевого населення С. Заболотний та його товариші здалися. Це сталося 7 серпня 1922 року. За вироком революційного трибуналу отамана С. Заболотного було розстріляно. Ще одна славна козацька голова покотилася з кривавої комуністичної плахи.

Захоплення отамана С. Заболотного майже збіглося з арештом іншого керівника повстанського руху на півдні України — генерал-хорунжого А. Гулого-Гуленка. Він з-за кордону координував боротьбу повстанських загонів. Через нього отаман С. Заболотний тримав зв’язок з Центральним українським повстанським комітетом генерал-хорунжого Ю. Тютюнника, який перебував у Польщі. Влітку 1922 року А. Гулий-Гуленко нелегально приїхав до Одеси. Коли генерал вийшов на контакт зі старим знайомим, Одеське ГПУ, яке слідкувало за останнім, одразу встановило присутність генерала і заарештувало його. А. Гулого-Гуленка було засуджено до 10 років ув’язнення, і, незважаючи на подання ним самим і родичами касаційних листів, генерала не помилували. Подальша його доля не відома. Швидше за все, його розстріляли або замучили в тюрмі. Але відомості відсутні…

Після загибелі отамана С. Заболотного його угруповання розпалося на три частини, які почали діяти як окремі загони. Ними командували отамани Роман Бабій, Свищ і Кольсун. Але діяли вони недовго…

Поступово повстанські загони розпадалися або їх ліквідовували червоні. У більшості більшовицьких оперативних зведень відзначалося, що проявів «політичного бандитизму» не помічено. У річному звіті про діяльність Одеської губернської міліції за 1923 рік повідомлялося про ліквідацію останньої «політичної банди». 27 лютого 1923-го міліція заарештувала отамана Гулька і дев’ятьох його товаришів по зброї…