Торквато Тассо. Сонет із циклу «Вірші байдужості». 3 page

«…Притуляю долоні до твоїх палаючих щік; торкаюсь губами холодних, мов осінні ранети, вуст; ти пахнеш яблуками, ти безшумно пахнеш краденими плодами з дерева пізнання добра і зла. Може, тебе теж звати „життя“? Коли падають перші сніги, коли, закусивши нижню губу, коли „ще“, коли „ще трохи“ — і тінь від того крислатого дерева вищезгаданого пізнання падає до нашої просторої спальні як випадкова і вбивчо точна гексаграма з „Книги Перемін“, і ми є як боги, аякже, тільки потому втома, накопичення зморшок і річних кілець (ти ж не можеш уявити собі зморшкуватої богині, правда?), потому… Але перш ніж потому. У блакитному місячному сяйві. Твої перса. Твої заключені в насолоді очі. Що ти бачиш у цей час, час кохання? Як ти відчуваєш мене в собі? Я — в тобі, але ці заплющені очі, цей тихий стогін і божественне страждання непередаваної втіхи роблять тебе недосяжною, наче рай. Коли Адам давав імена речам, він не міг назвати цього, бо сам на тоді ще не звідав любові. Це твоє раювання, воно потойбіч мене й імен, воно взагалі потойбіч людського. Люди сплять. Падає сніг. Я люблю тебе». Галина ПАГУТЯК
СНІГ У ЖМЕНІ

Близько п’яти тисяч років тому шумери говорили: «Жінка — це гострий кинджал, що перерізає чоловікові горло». А в «Пісні пісень» Соломона знаходимо: «Сильна, наче смерть, любов. Люті, як пекло, ревнощі. Стріли їхні вогненні». Якщо перший вислів практично нікому невідомий, то другий настільки заяложений від надмірного вжитку, що не спонукає до його глибшого осмислення. Тим часом між обома цими сентенціями існує кровна спорідненість: чиїсь уста вперше вимовили їх під палючим сонцем Близького Сходу, колиски цивілізації і християнства. І ця мудрість відкриває перед нами одну з найважливіших таємниць людського буття. Ми надто часто обдурюємо самі себе, прикрашаючи те, що нам подобається, і спотворюючи те, що нас дратує. Однак істина не буває ні чорною, ні білою. Але вона може стати шокуючою. Вимираюча біла раса нині продукує культуру, що поїдає саму себе, замкнена в клітці. Не має значення, чи це елітарна культура, яка дає кволі квітки, що їх називають пишними і прекрасними, чи масова, метою якої є вирівняти нас в однорідну масу дебілів, чи контркультура, така ж продажна, як і дві перші. Геть усім їм притаманні дві ознаки: самоізоляція і вторинність. Не можна сказати, що розгублена західна культура цього не усвідомлює. Звісно, вона чудово усвідомлює своє рабство і нездатність до виживання, як розуміє це кожна людина, котрій пощастило жити в менш-більш розвиненій країні, де їй здається, ніби її думка справді важлива. Коли слідом за Кантом вважати, що демократія є лише формою деспотії, то стає зрозумілим, чому справжні почуття притлумлюються, розум гуляє, наче кішка, як сама собі знає, а вміння спекулювати думками оголошується еталоном вченості. Що ж, така плата за цивілізованість: занедбання основних питань буття. І як казав той-таки Іммануїл Кант, чистий розум не здатний доказати ні буття Бога, ні безсмертя душі. У шумерському епосі про Гільгамеша (правильніше, втім, називати цього героя Більгамес) є такий епізод. Щоб приручити дикого чоловіка Енкіду, що повинен приборкати буйного плоттю Гільгамеша, правителя міста Урука, у пустелю посилають жінку Шамхат. Вона спокушає самітника і приятеля звірів суто жіночими принадами, але на цьому її місія не завершується. Шамхат розриває навпіл своє покривало, віддає Енкіду половину, щоб він прикрив наготу, і вводить його у світ цивілізації. Можливо, тут і криється розгадка згаданого на початку прислів’я: жінка не лише народжує, вона виховує, цивілізує. Для того щоб виховати людину, як вчить найдавніший досвід, насамперед слід усунути все зайве. П’ята чакра, горло, відповідає за особистість людини, її поведінку. Зруйнувавши її зброєю, виготовленою людськими руками, жінка готує чоловіка для праці, битви та інших обов’язків. По суті, те ж саме трапляється згодом із Адамом і Євою, що, однак, трактується у Книзі Буття не як благо, а як падіння, гріх, що заслуговує покари. Тільки далі спокуси тут не йде. Власне, це вже продукт іншого світосприйняття, іншої релігійної системи — іудаїзму, а згодом і християнства. Слова, що порівнюють любов зі смертю, як і про вогняні стріли ревнощів, видаються у «Пісні пісень» трохи чужими, наче крик сови у солов’їному гаю. Володарка життя і смерті Інанна є покровителькою стосунків між чоловіком і жінкою, їхніх почуттів, що непідвладні ані нічиїй волі, ані гніву, гордості, жаху, почуттю самотності. Чоловіче єство Ягве прагне відповідати і за це, регулювати, контролювати, — тож вся подальша історія іудаїзму та християнства є історія боротьби проти свободи почуттів. Там, де нема боротьби, наприклад в індуїзмі чи буддизмі, виникає безкінечне коло перевтілень, і слово «зброя» ніколи не фігурує у лексиконі любові. І що дивно, у наші часи безвір’я воно теж починає зникати, підмінюючись різними, доволі примітивними, предметами та уявленнями. Жінка продовжує залишатись або святою, або відьмою (фурією, стервою), або річчю. Таку жінку не можна любити. Вона — небезпечна. Ніхто не бажає, щоб йому перерізали горло, ніхто не хоче бути поглинутим кимсь іншим, стати складовою частиною андрогіна… Слова Канта про зоряне небо і моральний інстинкт набувають особливого сенсу, коли йдеться про любов і ті незручні почуття, які часом її супроводять. Бо навіть у шаленстві, якщо воно чисте, навіть у гордості, якщо вона від гідності, залишається повага до морального закону, який є доказом досконалості недосяжного Бога. Так само стріла, пронизуючи горло, серце і очі чоловіків та жінок, має єдину мету — досягти недосяжного.
…Якось царевич Сатні зустрів на майдані красуню Табубу і зажадав її. Але оскільки вона виявилась неприступною, то ціна майбутньої втіхи невпинно зростала. Спочатку він записав на Табубу все своє майно, тоді змусив власних синів відмовитись від спадку, а врешті, наказав убити своїх дітей і викинути їхні тіла на поталу псам. Ця давньоєгипетська страшилка, особливо популярна в часи Птолемеїв (200 р. перед Р. X.), насправді має глибокий символічний сенс, що виходить за межі буденної свідомості. Хіба ж не казав Ісус кинути майно, залишити батька й матір заради божественної любові? Якщо ми зараз часто повторюємо вислів, мовляв, за все треба платити, то чому вперто вважаємо любов дарунком, нагородою, заслугою? Ну, ми згодні й на жертву, не здогадуючись, наскільки вона може виявитись великою. Ця жертва — наше життя, яке символізують кров і всі земні багатства. «Ціною життя ти заплатиш мені за любов», — попереджає Кармен. Любов завдає рани, які даремно сподіватися вилікувати; вона дарує нове життя тільки тоді, коли ми позбудемось старого. Нареченими Ісуса називають черниць, які відреклися від земного щастя. Їм обрізають коси, так ніби перерізають горло бритвою, знищуючи особистість. І не можна сказати, що цього не усвідомлювали наші предки. У дитинстві мене дуже вразила почута на селі пісня-балада про те, як жінка вимагає від чоловіка — в числі інших жертв — убити рідну матір. І той розгублено спиняється: Як маму убити,
як мама одна?
Вона ж ня кормила своїми
грудьма!

Отже, цей мотив не чужий і слов’янським народам. Чи розцінювали подібні вимоги як злочин? Безперечно. Звичаєве право суворо карало убивць, кровозмісників і перелюбників, але перед осудом існував момент розгубленості: звідки могло це з’явитися взагалі? Оця потреба в нелюдській жертві? Розгубленість перед вищою силою, яка існує поза мораллю, є цілком непізнаваною. У цій паузі, можливо, прихована одна з найбільших таємниць буття. 2

Любов — це егоїзм двох. Французький письменник XV сторіччя Антуан де Саль Любов — це як борщ: коли вдасться, а коли ні. Моя мама Любов — ето рєка, в каторой купаєца два дурака. Шкільна «Тєтрадь друзєй» Чи любов — хвиля, чи матерія? Чи любов — право, чи привілей? Чи любов — це єднання душ, чи просто коктейль гормонів? Чи я розлюблю, коли впаде рівень допаміну, серотоніну, окситоцину й адреналіну?
Чи моя любов до куми пояснюється гормональним фоном? Чи гормони викликають любов, чи любов викликає гормони? Чи ми впливаємо на наші гормони? Чи ми впливаємо на нашу любов? Чи можна полюбити навмисне? Чи можна розлюбити навмисне?
Чи справді чищення чужих прищів у Фотошопі допомагає розлюбити? Що, коли в них нема прищів? Чи згодяться пори? Чи ми любимо людину з прищами і порами, чи платонівську ідею ідеальної любові? Чи існує ідеальна любов? Чи любив кого-небудь Платон? Платонічно чи по-людськи? Чи любили Платона?
Чому любов до одного народу перетворюється на ненависть до інших? Чи це любов тоді, чи гіперкомпенсоване почуття меншовартості? Чи неповноцінність виникає від браку любові?
Якби Сталіна любив тато, чи був би ГУЛАГ?
Чи смерть за батьківщину є проявом любові? Чи життя на батьківщині є проявом любові? Краще жити на батьківщині з ненавистю чи вдалині від неї з любов’ю?
Чому любов до сала й солоних огірків знаходиться в моєму мозку поруч із любов’ю до Полтавщини? Чи любов до батьківщини також обумовлена бажанням зберегти і передати свій генетичний матеріал? Чи вся любов обумовлена цим бажанням? Чи сало впливає на генетичний матеріал? Чи голодомор впливає на генетичний матеріал?
Скільки треба любити сало, щоб нейтралізувати вплив, голодомору?
Як любити ближнього, як самого себе? Наскільки близьким він має бути? Чи любити ближнього, якого ти не знаєш? Чи любити ближнього, якого знаєш? Чи погодиться на це його дружина? Чи любити дружину також? Чи не це погубило Содом і Гоморру? Чи є різниця між любов’ю до протилежної статі й до своєї? Чому людей непокоїть, як інші люблять одне одного? Жаба душить?
Чому блудного сина люблять більше? Навіщо бути вірним сином, якщо блудного любитимуть більше? Чому люблять красивого негідника, а не потворного героя? Чи погано любити за гроші? Чи краще любити за красу? Чи ця причина не настільки ж дріб’язкова? Чи любов має даватися у винагороду? Хто це вирішує?
Чи любов це — хотіти повного контролю над коханим? Чи любов — хотіти зробити коханого часткою себе? Чи любов вислизає, як ртуть, коли стиснути кулак? Чи б’ють, коли люблять? Якщо люблять, чому б’ють?
Чи Захер-Мазох любив Україну?
Чи люблю я себе більше за всіх? Чи можна любити іншого, не люблячи себе? Чи я люблю себе в інших? Чи знаю я досить про інших, щоб любити їх самих? Чи знаю я взагалі що-небудь?
Чому кличеш Бога, коли кінчаєш?
Чи любив мене Бог, коли створював? Чи любив він себе? Чи любив він будь-що? Чи Бог створив людину такою недосконалою, аби ми любили не завдяки, а всупереч?
Чи є Бог? Нема? А коли буде?
Чи любимо ми від страху перед Богом? Чи не чесніше любити людей, не вірячи в Бога? Чи це можливо? Чому релігії заражають маси, як вогонь, а гуманістами стають поодинці?
Чи є сенс любити людство? Чи не егоїзм — любити людство, належачи до нього? Чи не свинство — не любити його? Чи можливо любити людство, не маючи реальної альтернативи? Чи людство полюбило б мене, якби про мене знало? Чи полюбили мене ті, хто знає? Чи полюбив мене по-справжньому хоч хто-небудь?
На кому одружився Руслан з дитячого садка?
Чи борщ мене також любить, як я його? Чи борщ народився від любові буряка до капусти? Що, якби капуста і буряк не зустрілися того дня? Чи зустрілися б пізніше? Чи борщ був би іншим? Чи хочеться буряку сходити наліво, хоча б в салат «шуба»? Чи капуста шкодує, що не стала голубцем? Чи їхня любов сильніша за ці бажання?
Чому так тяжко, коли мене люблять менше? Чи не благородніше самій любити більше? Чи благородство грає роль в любові?
Чи Брітні Спірс любила Джастіна Тімберлейка? Чому я знаю ці імена?
Чи мене люблять за те, хто я є, чи любили б усе одно? Якщо любили б усе одно, який сенс був ставати тим, ким я є? Якби я була вродливішою й вищою, чи мене б любили більше? Якби я була добрішою й турботливішою, чи мене б любили більше? Якби я стала співачкою, чи мене б любили більше? Якби я пішла в політику, чи мене б любили більше? Чи любов — це і є вершинний успіх? Чи за успіх можна купити любов?
Що бачить коханий, коли дивиться на мене?
Чи мама любила мене більше, коли я вчилася ходити? Чи її любов залежала від моєї беззахисності? Чи змогла б я бути щасливою без її любові? Чи бувають щасливими люди, яких не любить мама?
Чи любов сильніша за смерть? Чи любов можна забрати з собою в могилу? Якщо не можна, який сенс у самопожертві? Чи самопожертва означає брак любові до себе? Чи любов, сильніша за життя, це єдина справжня любов?
Чи краса існує об’єктивно? Чому гепард красивий, а шакал ні? Чи шакал красивий для шакалихи? Чому їй так не пощастило? Чим пояснити любов до квітів? Чи це не збочена любов до репродуктивних органів іншого біологічного виду?
Чи тичинка любить пестик?
Чи ми закохуємося тільки для розмноження? Якщо так, навіщо ми пишемо вірші про любов? Чому у них завжди фігурують грози, сльози, рози й берьози? Чому зоряне небо сумісне з коханням, а нужник за хатою ні? Чи на це питання вже не відповів коханець леді Чаттерлей?
Чи любов — це серпанок на очах, самообман і найсильніший людський наркотик? Чи любов — це новокаїн для народу? Чи могли б ми винести трагізм і потворність світу без любові?
Чи помітили б ми красу і велич світу без любові? Світлана ПОВАЛЯЄВА
АЛЕ БЕЗ ЛЮДЕЙ

Є лише Любов. Світ — це Любов. Якщо без людей. Люди — це пластилінові чубзіки, їхній пластилін — це слова; люди говорять, співставляють, описують і думають. Вони вбивають одне одного. Через конфлікт версій і розбіжність описових систем.
«Я НЕ ЛЮБЛЮ: кефіру в поліетиленових пакетах, коли треба зрізати кутик ножицями… Я НЕ ЛЮБЛЮ: тупих ножів, алюмінієвих та пластмасових столових приборів і посуду, масивного кришталевого посуду жлобсько-помпезної архітектури — „окраси креденсів та святкового столу“, штучних квітів, килимів на стінах… Я ЛЮБЛЮ: літо… Я НЕ ЛЮБЛЮ: поганої чутності у телефонних розмовах… Я ЛЮБЛЮ: коли на дворі дощ, а на колінах воркотить кішка… Я НЕ ЛЮБЛЮ: газети замість туалетного паперу… Я ЛЮБЛЮ: зручний одяг, про який одразу забуваєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: засобів масової інформації… Я ЛЮБЛЮ: поцілунки за вухом, вздовж хребта, в долоні, зап’ястя, внутрішній згин ліктя, між грудьми, у кутиках вуст… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли вітер наліплює волосся до помади на губах, а на фарбовані вії падає сніг чи дощ… Я ЛЮБЛЮ: нічого не робити… Я НЕ ЛЮБЛЮ: черствого хліба і замерзлого масла… Я ЛЮБЛЮ: сидіти біля багаття… Я НЕ ЛЮБЛЮ: втрати контролю над дозою алкоголю… Я ЛЮБЛЮ: одужувати після хвороби (запах апельсинів — це не запах дитинства і зимових свят, це запах лікарні)… Я НЕ ЛЮБЛЮ: презервативів і взагалі всіх цих протизаплідних засобів, особливо „вистрибування“… Я ЛЮБЛЮ: дощ, зливу, прибій, травень… Я ЛЮБЛЮ: тишу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: перебувати на одній території з батьками… Я НЕ ЛЮБЛЮ: цькувати себе всім, що „треба зробити“ під час творчої кризи та маніакально-депресивного авітамінозу… Я ЛЮБЛЮ: несподіваний перегляд хорошого кіно… Я НЕ ЛЮБЛЮ: не надто бажаного і не надто цікавого товариства, коли тягне до спілкування і якихось дій, типу „сходити на каву“… Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: феміністок… Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері… Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна… Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: вдень громадського транспорту… Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях „Королівських Zайців“… Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкових кулькових ручок з масним синім чорнилом… Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги… Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється „натхнення“ і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму, таких несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано-вранці (не в сексуальному, а в побутово-дійовому сенсі)… Я ЛЮБЛЮ: курити траву з „однохвильцями“… Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто — старки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна… Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі, і ще трохи — опісля… Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини… Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку бракує кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)… а більш за все — п’ятикопієчні монети…» і т. ін.
Я НЕ ЛЮБЛЮ, коли мене просять читати цей уривок і говорять, ніби він вдалий. Я написала це десять років тому у книжці «Ексгумація міста» і, на жаль, досі можу додати до цього списку безліч усіляких побутових дрібничок, які я «люблю» або «не люблю». Тому що це кокетування і спосіб триматися правил гри водночас. Утримувати позиції, бути кимось, бути зрозумілою оточуючим людиною. Я цього НЕ ЛЮБЛЮ. Я НЕ ЛЮБЛЮ марні витрати енергії на підтримання ілюзії себе в очах інших. І мені не подобається, що найпростіший спосіб орієнтації в реальності — це отаке чорно-біле «люблю-не люблю», хоча варто було би принаймні говорити «подобається-не подобається». Істотна різниця. Мені не подобається мороз, але безглуздо було би сказати, що я не люблю зиму. Я не люблю говорити про любов. Просто терпіти не можу, бо мені просто нема чого сказати. Я можу совати шахівницею фігури — чорне, біле, будувати комбінації. Безглузді, на відміну від шахових. Але це життя, і його треба любити, аби тебе ідентифікували оточуючі цільові групи як цілісну, цілеспрямовану і — головне — по-зи-тив-ну особистість, а не як маргінала-мізантропа-аутсайдера і, відповідно, лузера. Маячня це все.
Через десять років у книжці «Небо кухня мертвих» я написала: «…дивись — почула в собі Віра якийсь особливо розчулений Спаднем голос Неба — тут можеш ввійти до мене і катулятися скільки собі схочеш по моїх хмарах, а я любитиму тебе по-всякому і як і скільки схочу, а схочу я дуже багато — до несхочу! Віра глянула, куди вказав голос, і побачила свою лозу, що вилася довкруж старезного платана, чиєї крони вже за скроні не було видно. Тільки речі з собою не бери! Лише паспорт!» — суворо тричі повторив голос Неба. Небо, як і кожен чоловік, до нестями боїться жіночих речей, білизни, косметики, гребінців, черевичок на шпильках, кедів і пантофель, книжок, люстерок, гелів для душу, записників і засушених троянд, навіть горіхових шкаралупок, а надто — заколок, шпильок і пінцетів для висмикування наглих волосинок у наглих місцях, не кажучи вже про тампони і гігієнічні прокладки — ніби ці речі кожного чоловіка ув’язнять, висмоктавши так звану свободу, а краще би в Небі взагалі тільки пташки літали, а якщо б і націлилися вити гнізда — хай роблять це на землі, там, де їхні довбані речі, аби Небу не видно було — десь під Ним, поза Ним! Та ось біда: НЕБО ПОЧИНАЄТЬСЯ ПІД НОГАМИ! Ми всі живемо в тобі, Небо, і Старий Платан, і Виноградна Лоза тому свідчення. Ось що хотіла б сказати Небу Віра. Але скажеш йому, аякже! Віра пише Небу мейли. Поштою до запитання, з адресою «На Небо. Небу» — виглядало би як повна шизофренія, а з мейлами нічого не зрозуміло: куди вони зникають за монітором, як потрапляють до адресата, де лазять по дорозі; може, завертають до місцевих пабів і бухають, нюхають кокаїн в туалетах? …да… Колись Небо був ближчим і навіть мав кумедну, але конкретну адресу, навіть з цифрами і літерами, з прізвищем якоїсь підставної особи, але Віра зарилася глибоко в сніг, бо втратила віру в зимове Небо, і Небо піднялося майже до макітри платана, заблокувавши свою фальшиву скриньку. І от Віра пише просто в Небо: Від: viravira <[email protected]> Кому: Nebo <[email protected]> Дата: Frі, 13 Осt 2006 17:08:03 +0300 Тема: mrr Кодировка: win koi iso оriginal Я тобі не вірю! На вівтар небесної величі й людської залежності кожен здатен покласти своє велике грозове шпаристе зболене серце. Легко обіцяти те, чого від тебе ніколи не вимагатимуть! Ненавиджу конформістські байки про різні там поетично-масонські братства, про критиків троянди й хреста, серпа і молота, доробла і ковадла, про цех любові! Який же даун повірить ЗМІ у наш-то час! Який ідіот поведеться на імідж? Хто тобі повірить, що Небо — це просто небо, а сонце — Любов, а небо — організм, в якому це велике шпаристе і хворе сонце зі своїми кавернами, плямами тютюну, канабісу, зневіри, амбіцій і ревнощів, зі своїми постійними вибухами плазмових мікроінсультів і затемненнями макроінфарктів, живе, плаває і пульсує у якомусь дикому й геть нікому на цій планеті не зрозумілому ритмі! Всі ритми давно вирахувано за етногенетичними архетиповими категоріями, оцифровано і закатано на сріблисті й веселкові поверхні лазерних дисків — напечено пляцків з борошна хмар! Дурнуватих ванільних, кондитерських хмар, молочних вибухів і димів хворобливо-самотніх оргазмів. Серце й легені купи тобі спеклися, наче в боксера на ринзі ще тоді, коли бої тривали до смертного кінця конфесії-чемпіона, а не дванадцять раундів конформістського рафінаду з бадьорими хмарами білих рушників. Хмари ж — твої легені, Небо. Принаймні так було замислено… я не вірю у випраний з хлоркою коц, де все ще проступає борошняна суспензія братерської любові менеджерів-консультантів з питання масового прориву у майбутнє! Я поводилася з тобою, як людина з людиною, вибач, вибач, вибач! Я намагалася любити, як людина людину, себто кохати, — і закидати людські претензії, і бачиш, що з того вийшло… …Насолода, запаморочення, секс, ніжність, пестощі, цілувати, смоктати, вилизувати, пристрасть — що ці слова?! Брязкальця! І на брязкальцях можна зіграти мелодію, так, звісно, слова оживають у візерунку, якщо їх правильно з’єднують, ага — слиною, потом, соком, спермою, кров’ю, слізьми, слиною, слиною, слиною, слиною, «я тебе просто люблю», слова — мертві, потворні, все це — омана, дзень-дзень-дзень, бряк-бряк, бла-бла-бла. До берега теплою хвилькою поволеньки підбиває труп — плюх-плюх. Дзен-дзен-дзен… В дитинстві я ненавиділа гриби, навіть їхній запах — ситний, масний дух готових грибів, пара з банячка чи з пательні — мене від цього нудило років до чотирнадцяти. Але мені подобалося збирати і… чистити (!) гриби. Тепер гриби — моя улюблена їжа, я можу з’їсти їх — маринованих, солених, смажених — хоч кілограммммммммм! Але ніщо не змусить мене випхатися по гриби, а про те, аби їх чистити — і мови бути не може! Колись мені подобалися гнучкі русяві хлопці, з холодними зеленими очима і витонченим профілем, довгоногі, такі гіпові, з довгим хайром. Тепер я собі навіть уявити не можу, як я могла на таке вестися! Мені подобаються «чоловічі чоловіки» — м’язисті (навіть кремезні) брюнети з яскравими темними очима. Бачите, умовна шахівниця нікуди не поділася, просто змінилися комбінації. Але витрати енергії на всі ці «люблю-не люблю» — і на русявих, і на гриби, і на брюнетів, і навіть на варену цибулю — однакові. З однаковими енергетичними витратами можна як любити, так і не любити прати, прасувати, мити підлогу, шукати в Інтернеті інформацію про довбаних політиків для телесюжету, запивати пивом коньяк, їздити у громадському транспорті, ходити взимку пішки через Рибальський міст… «…Саме сюди Віра тепер приходить літати. Кораблебудівний завод надійно прикриває Віру зі спини, лежить за її спиною, мов іржаві крила, мов тяжкий досвід, мов похмілля, мов усі прожиті нею морські вантажні судна й легкі прогулянкові пароплави непорозуміння, закоханостей і робочих буднів. Віра не надто і ховається — це не вона насипала величезні гори піску і сміття, і не вона розпочала реконструкцію Рибальського моста, але тепер виходить, ніби Віра переховується і робить зі своїх польотів неабияку таємницю (і це в наш-то вік 3D-анімації, коли все, що на правому березі, — вже цілком під контролем групи менеджерів-консультантів з питань масового прориву у майбутнє!). Просто біля води Вірі легше злітати. Віру добре видно з моста, але, гадаю, ніхто, навіть зупинившись подивитися на пароплави і баржі або на будівництво, не зауважує Віри. Її Небо всю ніч пролежало в хлорці і тепер, випране і вже майже сухе, надимається і стелеться злиняло-джинсовим полотном, трохи потріскує. Насправді ж це потріскують крильця метеликів-павичок та кропивниць. Вони всюди — на клумбах, на хідниках, блукають серед сміття і дерев, тонуть у воді. Небо Віри — завжди чоловічої статі, хоч і здається повсякчас, що Небо міняє стать, мов кельнерка попільнички — спритно, непомітно, несподівано і навіть тоді, коли вони порожні. Надто у серпні та вересні, але це просто оптична трансвестія. Вірі її неосяжно-байдуже випране з хлоркою до джинсової блакиті Небо видається пласкою оманою — уявити собі поза ним Чорний Космос вона не здатна. Скільки б її не переконував Нетль, ніби тусує Космосом, як хоче і навіть простіше, — він і є Космос, Віра не вірить. І тому блакитному Небу не вірить. А Небо, мабуть, її любить. Любов — це сонце, небо любить Віру Сонцем, як сонце любить Сонячний Годинник. Віра — сонячний годинник, друзі її, коханці, люди — пісок, річковий пісок, на який Віра відкидає тінь, з якого вона злітає. Любов рухається в Небі, осяюючи Віру зусібіч, насправді ж любов — це тінь, скерована сонцем, тінь на піску, тінь на очах, губах і пальцях друзів, коханців, людей, любов нікуди не йде, не минає, вона повсякчас є — просто рухається, слимаком пересувається Вірина Тінь, а Любов, як і Сонце, невпинно облітає землю, аби оповити її однаково всю! Ось. Але щораз як Небо звертається до Віри „сонце“ (ну або щось таке), вона втрачає контроль над… ну, не знаю над чим і ким, але точно втрачає Контроль, наче голка вену, і напивається, скрегочучи з люті зубами. „Сам ти „сонце“!“ — бризкаючи слиною і ледве артикулюючи, волає Віра, задерши голову до Неба, як вовкулака до Повні. Волає йому в лице, просто в Небо. Не важко здогадатися, що з того виходить — спробуйте стати просто неба і просто викричати небу всі свої претензії. Навіть якщо кинутись під машину, обматюкати міліціонера, розбити вітрину, обригатися, зробити бомжу мінєт — Небо залишиться байдужим. Мабуть, це і є любов. Мабуть, коли „сонце“ — то це просто раптова закоханість, на мить якої вся злиняла блакить належить Вірі як погляд бога для Мілли Йовович…»
Якби я дожила до такої біди, як ретельний аналіз моїх книжок літературними критиками, я точно побачила б абзац тексту про те, як «автор переосмислює поняття любові у своїй творчості різних періодів». Можливо, розумний Хтось навіть навів би приклад з книжки «Сімург»: «… Але Numо… стовбичить посеред ґанку. В осерді літа. Невідомо, хто піднімався сходами, хто з них пив каву, хто курив, а хто читав, бо принаймні постать Numо і далі незворушно стоїть собі в небі, мов у річці, пропускаючи крізь себе хмари, комах, птахів, літаки, зірки, комети, метеорити, супутники, космічні кораблі, павутинки і маленький мандрівний листочок з водяної верби. Numо нуль шістнадцять цілих сімдесят п’ять двадцять один тридцять „років“ за людським відліком часу. Годинник в кухні показує 16:45, випереджаючи таймер на мобілці (звірений з верховною телефонною жрицею Точного Людського Часу в цьому часовому поясі) майже на дві години. Світло засліплює світ очей… рано чи пізно Numо зійде зі свого зачудованого місця, припиняючи свій втик, почне „робити“ „щось“… тому давайте домовимось: „завтра“ існує! Воно є завжди і, менше з тим, все одно настане завтра. Це буде ультрамариново-золотий, ясний і чистий серпневий день, коли вода вже по-осінньому свіжа й прозора, небо лагідне і пронизливо-глибоке, повітря сповнене запахів, не притуплених задухою, а сонце не несе нищівної спеки — лише тепло і цупку, останню цього літа засмагу. Обидва далеких Міста на зелених пагорбах здаватимуться емалево-білозубими посмішками або картинками на щойно вимитій порцеляні, а чайки — також. Пісок вже не обпікатиме ніг, але буде ще теплим і незайманим, як чистий аркуш, — лише з подряпинками хмизу і пташиних слідів. Все це станеться завтра, принаймні для всіх нас — воїнів своєї битви, і довіку буде там, де воно вже і так є!»
А можливо, цей Хтось виявився би ще розумнішим і не навів би саме цей приклад. Тому що жодного разу тут не зустрічається слово «любов». Нема чого переосмислювати. Як можна переосмислювати те, чого нема? В категорії людських понять я маю на увазі. Тому НЕ залишайтеся з нами, дорогі читачі, телеглядачі і радіослухачі, — вам тут нема чого ловити: автор сам ні фіга не знає і вам нічого не розповість. Шановний автор навіть не стане вам напарювати повчальні і сентиментальні історії з власного життя. І вже точно не розкриє власних альковних секретів. Якщо авторові треба випрати і спарувати розпаровані шкарпетки, бо інакше вони самі почнуть паруватися, плодитися і розмножуватися у батареях, то краще вже автор любитиме це робити, принаймні на момент дії. Якщо автор не може скасувати мороз і наказати листю буяти, то краще автор милуватиметься з вікна засніженими деревами. Краще, простіше, коли тобі насправді по фіг, байдуже, по цимбалах, і ця повсякденна луска безглуздого, але невпинного вибору між і між злущується, сходить на пси, зникає. Тоді ти можеш годинами спостерігати, як з личинки вивільняється бабка, і не думати, красиво це чи ні, важливо чи ні, подобається це тобі чи не подобається — просто, нічого не оцінюючи, завмерти, пронизаній світом, бути світлом і знати: є тільки Любов. Свобода від висловлювань і пояснень. Просто свобода. І ти ніколи не зможеш описати це словами, бо, на щастя, не все в цьому світі вигадане людьми. Юрко ПОКАЛЬЧУК
ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ…