Двадцяті роки: проблиски надії

Війна відкинула європейську культуру на багато років назад, призвела до соціально-політичної дестабілізації не тільки в переможених країнах, а і в країнах-переможницях. Придушення соціальних конфліктів, події в колишній Росії, утворення низки консервативно-націоналістичних режимів — «санітарного кордону» навколо російської революції, — все це призвело до різкого посилення правих сил і втрати престижу лівих лібералів та соціалістів. Почасти в цьому була винна і сама соціал-демократія, продемонструвавши свою безпорадність і міщанську, дрібнобуржуазну обмеженість у роки війни. Крах II Інтернаціоналу — не вигадка ультралівих. Довоєнна соціал-демократія виявилась неспроможною здійснити задекларовані нею ж принципи. Щоб бути справедливим, треба сказати, що міжнародна соціал-демократія напередодні війни залишалась єдиною гуманістичною й пацифістською силою, яка сформулювала антивоєнну програму. Але в європейської цивілізації напередодні війни не було навіть слабкого механізму, схожого на Лігу Націй, для забезпечення подібних зобов’язань, а рішення конгресів Інтернаціоналу виявились насамперед продуктом творчості невеликої групи інтелігентів, реальний вплив яких на власні партії був мізерним.

Війна і повоєнна розруха поставили проблему завдань і цінностей європейського розвитку. Самих лише політичних та економічних рамок свободи суспільству недостатньо, воно хоче бачити мету прогресу. Поразка ліберально-соціалістичного прогресизму створювала атмосферу сумної безвиході й моральної неповноцінності суспільства, єдиною альтернативою якій був, здавалось, революційний комунізм за російським зразком.

Консервативна ідеологія захищала тепер принципи невтручання держави в економіку, які традиційно були засадовими для лібералізму. Така консервативно-ліберальна ідеологія утвердилася в повоєнній Америці, де республіканці перемогли партію Вудро Вільсона, відмовилися від його месіаністських претензій на керівну роль США в повоєнному світі, не допустивши вступу США в Лігу Націй, створену за проектом Вільсона, і керували країною аж до Великої Депресії, строго дотримуючись традиційного лібералізму. Америка першою ввійшла в період економічного буму, що сприяло оздоровленню світової економіки. Республіканські президенти рішуче захищали корпорації від будь-якого втручання держави в їх справи, кваліфікуючи такі спроби як небезпечний соціалізм. Велика Депресія змусила відмовитися від консервативно-ліберальної ідеології й вдатися до Рузвельтових реформ, але то було вже на початку тридцятих.

Економіка Західної Європи пережила важкі випробування в повоєнні роки, але десь із 1925 — 1926 рр. настала стабілізація, виробництво вийшло на рівень 1913 року. Міжвоєнний час не можна назвати часом технічних революцій, хоча в теоретичному природознавстві грандіозний переворот завершується саме в 20 — 30-ті роки. Літак, підводний човен, автомобіль, радіо, танк — все це започатковано давно. Але спочатку в Америці, а потім і в Європі ці старі відкриття поступово змінюють обличчя країн. /542/ Насамперед це стосувалось автомобіля, що після Першої війни став масовим транспортним засобом, доступним середньому класу. Бурхливо розвиваються електроприладобудування й радіо, що перетворилося на необхідний елемент культурного побуту. В 1922 — 1928 рр. з’явилося звукове кіно, 1935 р. — кольорове, 1926 — 1937 рр. відбувся прогрес у розвитку телебачення, яке, зрештою, ввійшло в життя європейців тільки по Другій світовій війні. Наскільки суспільство змінили нові технічні можливості, не одразу стало очевидним. Війна показала, що генерали в більшості погано розуміють, як збагатив можливості армій поступовий прогрес в авіації, моторизованих військах, засобах зв’язку.

Техніка й технологія вимагають у цей період доброї організації праці, вершиною якої стає конвейєрна система. Взагалі раціоналізація бюрократичної діяльності, впровадження нової техніки в торгівлю й управлінську справу мали наслідки, що їх ми оцінили тільки після Другої війни: йдеться про обчислювальні машини. В міжвоєнний період раціоналізація праці та управління радше лякає як ознака бездушного американізму.

Перелам у культурно-політичному розвитку Європи настає в середині 20-х років, із самим початком економічної стабілізації, і, здавалось, що європейська цивілізація виходить на нові рубежі. На жаль, дуже швидко виявилась ефемерність успіхів.

Друга світова війна закінчилася більш суворо для переможених — міжнародним судом над ініціаторами війни та організаторами державного терору як злочинцями. Злочинними було визнано також окремі організації — через їх програми і відповідну практичну діяльність. Німці пережили смугу історичного каяття. Але переможці у Другій світовій війні не засудили німецької нації.

Умови Версальського миру містили визнання німецької держави й німецької нації винною в розв’язанні війни. Поразка Німеччини в Першій світовій війні означала для німців глибоку національну образу на історію і почуття несправедливості. Молода і сильна німецька культура протистояла традиційному утилітарному і раціоналістичному буржуазному духу старої Європи і Нового Світу. У неї була своя романтика, довоєнна Німеччина жила в настрої «німецької ідеї», натхненної Ґете і Ніцше, у неї була власна історична перспектива, яку кожен розумів мірою своїх сил. Коли Німеччина була переможена, всі німці, від генералів до простих колишніх солдат, і старики, і молодь, були переконані в несправедливості вироку щодо німецької національної провини, позаяк винними вважали всіх. У цьому з німцями були солідарні ультраліві, які винними не вважали нікого, крім класу імперіалістичної буржуазії.

Осуд німецької нації як історичної винуватиці Першої світової війни був не лише ідеологічно-правовим актом. Версальський мир позбавив Німеччину 36 відсотків довоєнних запасів вугілля, 72 відсотків залізної руди, майже всіх зарубіжних інвестицій і торговельного флоту і зобов’язав її виплатити за 30 років 132 млрд золотих марок. У німецьких репараціях були зацікавлені всі переможці, бо європейські країни мали величезні воєнні борги у Сполучених Штатів. Цієї суми Німеччина не змогла виплатити, фактично вона віддала /543/ тільки 37 млрд і то значною мірою з позичок; але дестабілізація німецького і загальноєвропейського життя була колосальною і згубно впливала на європейську економіку загалом. Проблема репарацій раз у раз поставала перед європейськими державами, Німеччина платила насамперед Франції, праві уряди якої були абсолютно нетерпимими щодо німецької вини. Це спровокувало 1922 — 1923 рр. найгострішу кризу, що закінчилась французькою окупацією Рурського басейну. Політичні потрясіння, викликані цією акцією, — путчі Гітлера і військових, спроби комуністичної революції, — прискорили пошуки розв’язання проблем.

У Німеччині до влади 1923 р. прийшов лівоцентристський уряд Штреземана — Гільфердінґа (націоналлібералів та соціал-демократів). Через рік у Франції зазнали поразки праві і було сформовано лівий уряд соціалістів і радикалів на чолі з Едуардом Ерріо. В січні 1924 р. консерватори програли вибори в Англії, і вперше в історії тут було сформовано робітничий уряд Рамсея Макдональда. Нові політичні сили пішли на компроміс, якому сприяла робота американського комітету експертів на чолі з Дауесом. Франція поступово відступала, і в Женеві 1924 р. Лігою Націй було вироблено план загальної гарантійної угоди, що відкривала нову еру в справі європейської безпеки. Щоправда, внаслідок провокації — підготовленого правими колами разом з контррозвідкою «листа Зинов’єва» — лейбористський уряд швидко було повалено, на зміну йому прийшов консервативний уряд Болдуїна — Чемберлена, і підписання Женевського протоколу загальмувалось. Але опір англійських консерваторів вдалось подолати, і на конференції в Локарно в жовтні 1925 р. Німеччина, Франція, Бельгія, Великобританія та Італія підписали договір про зобов’язання підтримувати територіальний status quo, визначений Версальським миром. На відміну від Версальського, договори було підписано з Німеччиною як з рівноправною стороною і вона стала членом Ліги Націй.

Політика Локарно означала об’єднання Франції та Німеччини в одному блоку, подібно до того, як після Другої війни НАТО об’єднав природних суперників в єдину європейську структуру. У Штреземана були далекосяжні плани мирного завоювання Німеччиною першості в Європі, захисту німців за кордонами країни, можливого виправлення кордонів аж до об’єднання з Австрією, але все це — в далекій мирній перспективі. Під час сесії Ліги Націй, на якій Німеччину було прийнято до цієї міжнародної організації, Штреземан таємно зустрівся з французьким міністром закордонних справ Бріаном. 12 грудня 1926 р. з Німеччини було знято військовий контроль і ліквідовано тим самим важливий пункт Версальського договору. Порозуміння Бріана і Штреземана було слабким проблиском надії, що реалізувалась лише через десятиліття нових кривавих випробувань.

1927 р. Бріан висунув ініціативу широких міжнародних угод, що виключили б війну із знарядь національної політики. Така заява (пакт Бріана — Келлоґа) була спочатку зроблена Францією і США. Текст договору прийнято державами, запрошеними стати учасниками пакту, — Німеччиною, Францією, Італією, Польщею, Бельгією, Великобританією, Японією /544/ і Чехословаччиною — і підписано 27 серпня 1928 року. 17 травня 1930 р. Бріан звернувся до 27 країн Європи з пропозицією «про організацію режиму європейського федерального союзу». Європа вийшла на рубежі, які повторно були досягнуті тільки наприкінці нашого століття. Але тоді ані економічних, ані політичних передумов для єдиної Європи ще не було. Експерти на чолі з американцем Юнґом запропонували Гаазькій конференції ще в серпні 1929 р. план, що мав кардинально послабити тягар репарацій для Німеччини. Але плани Дауеса і Юнґа не змогли врятувати німецьку економіку. Дуже швидко під ударами економічної кризи система Локарно тріснула по швах, а європейські уряди використовували проекти мрійників у егоїстичних цілях.

Депресія, що почалася в США крахом на фондовій біржі 1929 р., повною мірою досягла Європи 1931 року. 21 вересня 1931 р. англійський уряд оголосив про скасування золотого стандарту у зв’язку із скороченням золотого запасу Англійського банку, і на європейський континент ринув ураган фінансового хаосу.

Німеччина, що знемагала під тягарем репарацій, першою відчула удари депресії. Консервативний уряд Брюннінґа ввів жорсткі обмеження зарплати й нові податки, але бюджетний дефіцит перевищував усі можливі межі — він сягав мільярда марок. Іноземна заборгованість на початок 1931 р. досягла 27 млрд марок. Німеччина оголосила себе неплатежоспроможною. Президент США Гувер запропонував на рік припинити всі виплати. Французи опирались, розв’язань не було, а тим часом у Німеччині почалися банківські крахи, перестали сплачувати витрати, кредити і зарплатню робітникам. Невдовзі в Німеччині прийшов до влади Гітлер.

Фашизм

Що ж таке «фашистський режим»? У класичній праці Ганни Арендт йдеться взагалі про тоталітарний режим і про його головну рису — масовий терор, що охоплює також усі сфери духовного життя. Тоталітарними були різноманітні режими в історії, насамперед теократичні держави, що через церкву контролювали все суспільне й особисте життя. Із дуже численних праць про фашизм виділяється книга Желю Желєва «Фашизм», яка писалась за умов комуністичного тоталітаризму. Особливостями фашизму, за Желю Желєвим, є: 1) ліквідація багатопартійності і встановлення однопартійного режиму, зрощування партії й держави; 2) ліквідація громадянського суспільства і повне підпорядкування всіх громадських організацій правлячій партії; 3) масовий терор, зокрема із застосуванням концентраційних таборів; 4) контроль за економікою, частковий або повний; 5) тотальний контроль за культурою і духовним життям. Читачеві зрозуміло, що такими самими були принципи організації й комуністичної системи.

Не заперечуючи близькості фашизму і тоталітарного соціалізму (комунізму) в методах, не можна не бачити різниці між європейським фашизмом і російським комунізмом у цілях, спрямованості політичних дій.

І фашизм, і тоталітарний соціалізм є режими, що використовують методи тотального контролю, ґрунтуються на сваволі й придушенні особистих /545/ свобод людини. Але фашизм переслідує цілі агресивного націоналізму, а тоталітарний соціалізм — соціалістичні цілі.

Ці зауваження не містять оцінок, не відповідають на питання, що краще, що гірше, і для кого. Йдеться про констатацію фактичного стану, того стану справ, який і зробив фашизм і комунізм в Європі головними безпосередніми противниками в 30 — 40-ві роки, що й вирішило долі європейської цивілізації. Хоч би як ми ставилися до комунізму чи фашизму, просто «не помічати» різниці між цими двома явищами неможливо. Фашизм формувався в Європі як тоталітарна альтернатива комунізму.

Терміном ми зобов’язані італійському фашизму, який як партія виник 1919 р. (іт. fascio — пучок, в’язка, спілка). Слабкість ліберального режиму проявилася насамперед у такій молодій демократичній країні, як Італія, об’єднаній в одну державу історично нещодавно і дуже розореній війною. Лівий, соціалістичний рух набув тут надзвичайного розмаху і небезпечного радикалізму, інтелігенти-доктринери організували комуністичну партію з гаслами соціалізації землі й диктатури пролетаріату, країну стрясали неперервні безглузді страйки; державні чиновники, поліцейські комісари і військові симпатизували радикальним націонал-патріотам. Серед останніх переважали вчорашні фронтовики, які ображались на ввесь світ, переконані в якійсь колосальній зраді і змові і палали бажанням розгромити всіх — і урядових лібералів, і страйкарів, і лівих професорів. Після осені 1920 р. фашистський рух несподівано набув розвитку й популярності. Через два роки фашистські бригади здійснили похід на Рим, а 29 жовтня 1922 р. Муссоліні одержав телеграфну пропозицію короля сформувати уряд.

Спочатку в Італії існувало двовладдя держави і фашистської партії, свавілля якої доповнювало урядовий консерватизм; згодом партія підкорила державу. Італійські фашисти насамперед здійснювали позадержавний терор щодо опозиції. Поліція використовувала репресії, нічим не обґрунтовані, — арештовувала комуністів, якщо хоча б кілька з них збиралося разом; в поліції застосовувалися тортури, зокрема винайдені фашистами катування вливанням рицини; фашисти, зустрівши комуністів або соціалістів, били їх нещадно і знущалися з них, а потім віддавали до поліції; свободу преси ніхто не скасовував, але наклади лівих газет просто знищувалися загонами чорносорочечників. 10 червня 1924 р. фашисти викрали і вбили депутата-соціаліста Д. Маттеотті, що викликало обурення світової громадськості та італійської опозиції, а відповіддю на протести були декрети Муссоліні від 8 і 10 липня 1924 р., які фактично ліквідовували свободу слова в Італії. Впродовж 1925 — 1926 рр. низкою законів усі політичні партії Італії були заборонені.

Режими, що виникають слідом за італійським у повоєнній Європі, називалися фашистськими попри інколи дуже істотну різницю між ними. Так, режим особистої диктатури Пілсудського, що встановився в Польщі після перевороту в травні 1926 р., вже тоді одностайно називали фашистським, хоча він мав радше риси націоналістичного військового авторитаризму. Так, у Польщі було створено політичну організацію на чолі з «полковниками» для «санації» /546/ суспільства, влада якої була дуже великою; але існувала конституція, поновлена 1935 р. в дусі санаційного режиму, все ж із сеймом та виборами, існували політичні партії, преса і т. д. Фашистський характер влади виявлявся в тому, що паралельно з законною державною структурою діяли позазаконні важелі влади, включаючи напіввійськові організації молоді (Strzelec), які в разі потреби залучалися до брутально-терористичних акцій «умиротворення». В країні існували сейм, президент і уряд, але реальна влада належала маршалу Пілсудському, а після його смерті 1935 р. — маршалу Ридз-Сміґли. Демонстративне ігнорування законності, яка щоразу приносилася в жертву націоналізмові, було тією рисою, що поєднувала авторитарний фашизм «санації» й нацистський тоталітаризм.

В атмосфері наростаючого хаосу проходили вибори президента Німеччини 1932 року. Німці обирали з трьох кандидатів — комуніста Тельмана, нациста Гітлера й консерватора Гінденбурґа. Переміг Гінденбурґ, але реального виходу із складної ситуації консервативна партія не бачила. Вона, як і в Італії за десять років до цього, доручила формувати коаліційний уряд фашистам. 30 січня 1933 р. Гітлер став рейхсканцлером.

Те, що в Італії вимагало кількох років, у Німеччині було здійснено за півроку, і влітку 1933 р. вона вже була повністю під тотальним контролем нацистів. Ті праві партії, які розраховували відігравати якусь роль у новому режимі, змушені були одна за одною оголосити про саморозпуск. Це було наслідком загального голосування в Райхстаґу в березні 1933 р. за надання особливих повноважень Гітлеру.

Німецький нацизм став політичним і духовним центром праворадикальних рухів в усій Європі. Він гранично розвинув тоталітарні тенденції, що знаходили вияв у цих течіях, став довершеною і класичною формою агресивного націоналістичного тоталітаризму і найжахливішою реальною загрозою ліберально-демократичній західноєвропейській цивілізації.

Як і в Італії, прихід нацистів до влади був здійснений законним шляхом, з попередніми консультаціями впливових політичних і бізнесових кіл з лідерами нацистів та військовими колами. «Рейнський клуб панів», політики і капітани промисловості й фінансів, які групувалися навколо католицької «партії центру», розраховували використати нацистських демагогів і популістів для стабілізації обстановки, розгрому лівих і встановлення порядку, тримаючи наці під контролем. Правих політиків і військову верхівку дещо непокоїли соціалістичні й антидержавні тенденції в нацистському русі, зокрема претензії керівництва СА (Sturmabteilungen — «штурмових загонів») на роль збройних сил Німеччини, свого роду «загального озброєння народу». Штурмовики, сформовані як бойові загони для охорони нацистських організацій і масових заходів, розрослися до півмільйонної армії напередодні приходу нацистів до влади. За перший рік перебування при владі Гітлер скоротив чисельність СА на 200 тис. чоловік. А після таємних нарад з керівництвом армії в «ніч довгих ножів» 30 червня 1934 р. вожді СА на чолі з Ернстом Ремом були просто винищені. Збройними силами партії лишилися нечисленні СС (Schutzstaffeln — «охоронні загони»), виведені зі складу скорочених СА, а всередині СС — /547/ служба безпеки СД (Sicherheitsdienst). Гітлер вирішив зробити ставку на професійних військових, оскільки розраховував на серйозну війну.

Праві політики і військова верхівка зазнали певних втрат під час різанини штурмовиків 1934 р., але все ще мали ілюзії щодо можливостей контролю за нацистським керівництвом, навіть після того, як 14 липня 1934 р. урядом було прийнято закон, що проголосив НСДАП єдиною політичною партією в Німеччині, а через місяць, після смерті президента Пнденбурґа, Гітлер об’єднав посади президента та райхсканцлера. Залишився таємний політичний клуб правоцентристського спрямування (Брюнінґ, Ґерделер), який намагався бути добре поінформованим і неформально контролювати ситуацію. Десь після 1936 р. будь-які можливості політичного контролю за ходом подій праві політичні сили остаточно втратили. У них залишалися контакти з верхівкою збройних сил та консервативною бюрократією. Проте на формування зовнішньої й внутрішньої політики, на кадрові перестановки бізнесова і політична еліта вже не впливала.

В напружений політичний момент напередодні конфлікту з демократіями з-за Чехословаччини, 1938 р., керівництво збройними силами готове було навіть до військового перевороту, про що таємно повідомило Захід. Проте Гітлер виграв у ризикованому конфлікті, і армія надала йому політичну підтримку, промовчавши, коли він замінив військове керівництво. Після 1938 р. військові вже не могли й думати про переворот. У вищому державному керівництві трійка діячів, яка підтримувала таємні контакти з доктором Ґерделером і через нього — з тіньовими політичними силами — начальник Генерального штабу сухопутних сил генерал Гальдер, начальник військової розвідки (Абверу) адмірал Канаріс та заступник міністра закордонних справ фон Вайцзекер — могли тільки обмінюватися інформацією та думками. Зрештою, до 1943 р. проблем не виникало, оскільки агресивна й динамічна політика Гітлера практично не зазнавала поразок. Після Сталінграда праві кола все більше схилялися до того, щоб замінити Гітлера і шукати контактів із Заходом. Проте спроба перевороту влітку 1944 р. показала, що сил для цього жодна військово-політична група не мала.

Джин був випущений із пляшки ще в перші роки диктатури. Політична влада нацистів стала цілком безконтрольною аж до повного воєнного розгрому Німеччини. Тому характеристика фашизму як «відкритої терористичної диктатури найбільш шовіністичних і найбільш імперіалістичних елементів фінансового капіталу», зроблена VII Конгресом Комінтерну, не відповідає дійсності.

Влітку 1936 р. фашистський заколот розпочався в Іспанії. Франко остаточно встановив однопартійну владну систему законом про відповідальність за політичну діяльність від 9 лютого 1939 р., друга стаття якого забороняла всі 24 політичні партії, профспілки й масові організації. Ще в роки громадянської війни Франко реалізував мрію свого попередника — диктатора генерала Прімо де Рівера про однопартійну націонал-синдикалістську державу, єдиною партією в якій була б створена ним Фаланга. Франко відновив забуту Фалангу, об’єднавши в ній декретом 19 квітня 1937 р. всі політичні течії, що його підтримали. /548/ Фаланґа сталавеличезною організацією з відділеннями в кожному місті, селі, кварталі й будинку. Перемога фашизму в громадянській війні в Іспанії завдала важкого удару європейській демократії й поставила її перед очевидної загрозою краху.

Проблема правого екстремізму і сьогодні залишаєтся гострою навіть в найблагополучніших країнах Західної Європи та в США. В демократичних країнах міжвоєнного Заходу, як і в сучасній Європі, правоекстремістські рухи не мали широкого електорату, але симпатії до них і їх реальний вплив на «респектабельну праву» набагато значніші, ніж це показують результати виборів. Праві в певних межах завжди використовували агресивних націоналістів як засіб тиску, не допускаючи їх до розв’язання серйозних питань. Фашизм і споріднені з ним режими одержували владу з рук «респектабельної правої», навіть у Німеччині, не маючи більше третини голосів нації, і потім виходили з-під контролю правоцентристських політиків.

За умов диктатури фашистського типу про якісь способи визначити міру суспільної підтримки режиму не могло бути мови. Можна лише припускати, що поряд з ентузіазмом певних більш-менш широких кіл завжди існував мовчазно-скептичний обиватель; що хтось терпів режим, хтось не бачив альтернативи чи методів боротьби, хтось вірив, що все якось владнається. Адже для того, щоб фашистський режим існував, зовсім не обов’язково, щоб він користувався всенародною підтримкою. Достатньо, щоб галаслива й агресивна частина суспільства морально тероризувала більшість, спираючися на органи влади.

Фашизм народжувався під гаслами порятунку європейської цивілізації. В його культурному та ідеологічному арсеналі опинялися Ґете, Геґель, Ніцше, Ваґнер, навіть національні математики й фізики. Якщо ми прочитаємо гострі звинувачення Томаса Манна безпосередньо поверсальського періоду на адресу «галльсько-єврейсько-інтернаціоналістського інтелектуалізму», то у нас може скластися враження про ідейну спорідненість цього високочолого інтелектуала з нацистами. Але вже через кілька років Томас Манн з жахом відмежовувався від нацистського тлумачення німецької романтики. Нацизм — і фашизм взагалі — створив такий вульгарний, псевдокультурний дублікат духовних стандартів Європи, такий грубий і примітивний низовий варіант культури, що в ньому було втрачено сенс культури взагалі. Фашистська «нова Європа» була насправді плебейським засобом ницості утвердитися над культурами сусідів, проголошених «нижчими» і «недолюдьми», і насамперед — над своїми власними інтелігентами, яких завжди можна було зневажити як євреїв, напівєвреїв, прихованих євреїв або хоча б масонів. Якщо політично фашизм фактично або повністю витісняв з державної влади легітимну структуру, то культурно він диктував вульгарний примітивний смак і ворожість до інтелекту, властиві сповненим заздрощів до справжньої національної еліти духовним плебеям усіх прошарків нації.

2 Зміни в системі цінностей людини

Осмислення витоків та причин кризи західної цивілізації, у тому числі кризи пізнання людини, призводить до необхідності перегляду поняття цінностей. У світлі вивчення питання спробуємо ознайомитися з поглядами авторитетних науковців, тих кому були та є небайдужі внутрішнє наповнення та розвиток людської особистості у найближчому до нас історичному просторі та в сьогоденні, та розібратись на що орієнтується сучасна людина в рамках поняття цінностей в сучасному світі.

За визначенням енциклопедичної літератури цінність вважається значимістю певної кількості об’єктів для багатьох живих істот. Психологічне поняття системи цінностей вважає під цінностями те, що індивід цінить у навколишньому середовищі, яке оточує його.

Існує думка, що ведучі індустріальні суспільства у сьогоденні змінюють свої соціально-політичні траєкторії у двох кардинальних відношеннях: інституціональна структура та система цінностей. Рух до матеріальних пріоритетів спричинив зменшення значення обов’язків перед громадою та прийняття соціальної мобільності. Економічне зростання стало дорівнюватися до прогресу.[9]

З погляду релігійних представників ще епоха Відродження призвела до прогресуючих втрат духовності в усіх сферах та на всіх рівнях суспільного та особистого життя, у мистецтві, науці, де духовність вийшла за рамки проблематики соціальних та гуманітарних сфер знання. Виникла нова ментальність та новий соціальний тип людини, з іншою нехристиянською системою цінностей. Е. Фромм писав про переважаюче у західному суспільстві соціальному типі, особливому «анальному» характері – скупому пунктуальному, впертому, спрямованому на корисливість, але що заощаджує на почуттях, якості якого були прирівняні до норми моральної поведінки та розглядалися як висловлення людської природи. «Це не має стержня, у ньому порушено почуття ідентичності, відсутні духовні інтереси. Головний метод успіху – гарна упаковка, вміння підносити себе як товар.»[7;4] Відчужений від себе та інших людей нагадує шизоїдний характер. Е. Фромм робить висновки про невротичний розвиток особистості у хворому буржуазному суспільстві, в котрому переважає анальний тип. У статті «Ринковий характер та кібернетична релігія» пише про сучасний соціальний характер, якій прийшов на зміну, тому, що розвивався з XVI століття з часів індустріальної революції, накопичувальний тип – авторитарний, одержимий, підприємливий.

У 20-30-ті роки ХХ століття гостро з’являється проблема сексуальності, та К. Хорні висуває на авансцену нового героя – «невротичну особистість нашого часу», неспокійну, ворожу, не здатну любити, не прагнучу до кохання, яка субстантивує об’єкт прихильності, проектує на інших свою агресивність, чи прагне до влади, престижу, домінуванню, володінню.[8;131]

У 30-40 рр. Н.А. Бердяєв описує нарцисовану людину – трансцендентну духовну особу. Він у дрібницях зупиняється на вічній буржуазності, яка приймає різні обличчя та направляє свою волю до матеріальних благ[1;245], де вони мають спільне з Е. Фроммом, означене альтернативою існування – «бути чи мати».

Р. Мей у середині століття головною проблемою називає апатію, пустоту, внутрішній вакуум, що призводять до відчаю.[3] У 70-ті роки він ставить діагноз світові: шизоїдний світ, світ шизоїдів, шизоїдний розкол як захист особистості від надмірного стимулювання навколишнім світом. Особливості цього захисту – апатія, безглуздість життя, несвобода, байдужість до оточуючих, утікання від реальності, відчай страх, тривога, агресія, позбавлення від яких уявляється у сексуальних та матеріальних об’єктах.

У кожного часу свої неврози і кожному часу потрібна своя психотерапія – заявляє В. Франкл.[6;165] У 70-ті роки він говорить про духовне пересичення сучасної людини, про втрату нею сенсу існування, про екзистенціальний вакуум, що призводить до ноогенних неврозів, до почуття втрати сенсу, що поширюються все більше та призводять до розповсюдження наркоманії та частим суїцидам, особливо серед молоді. Ноогенний невроз – це не тільки нудьга та апатія – це відсутність духовного сенсу, цілі життя, це хвороба совісті, адже у пошуках сенсу людину направляє його совість. Совість – це орган смислу.[6;38]

І. П. Смірнов здійснив міждисциплінарне дослідження на стику психоаналізу та історії літератури – від романтизму до постмодернізму.[4;58] У кожному з цих направлень він описує головний психотип, фіксований на одній з стадій психічного дозрівання дитини. З 60-х рр. ХХ століття, на його думку, у постмодерністській новітній культурі затверджується домінування симбіотичного характеру, який обирає між нарцисизмом та шизоїдністю, в результаті виходить шизонарцисизм.

У сучасності для багатьох феномен релігійності стає актуальним тому, що людина, яка вимушена в умовах швидко змінюваного навколишнього середовища, технічного прогресу, природних та економічних катаклізм, в умовах шоку від того, що чекає на неї попереду, шоку майбутнього, який за Е. Тоффлером, «є продуктом сильно прискорюваного темпу змін у суспільстві»[5;23], «чіплятися» та «триматися» за «стовпи» найбільш їй зрозумілі, підтвердженні історичним буттям та міцністю традицій та національних поглядів на світ. У своїй книзі «Шок майбутнього», яка побачила світ у 1970 р., Е.Тоффлер написав про те, «що людство захоплює невідомий раніше психологічний стан, який за своїм впливом може бути прирівняний до захворювання. Є у цього захворювання назва – «футурошок» – шок майбутнього. Людство може згинути не від того, що будуть вичерпані кладові землі, вийде з під контролю атомна енергія чи загине зневічина природа. Люди вимруть через те, що не витримають психологічних навантажень.»[5;5] Хіба таки причини не можуть бути підґрунтям для змін ціннісного апарату?

Якщо розглядати приклад власної країни, то бачимо, що в Україні повернення до духовних цінностей спостерігається в рамках повернення до Православ’я, відображається в інтересах до християнської психології, психотерапії, психіатрії. Християнська психологія з’являється тут як така, що зустрічає людину на півдороги від світу до храму. Її основний метод – бесіда, діалог, направлений на свідомість та підкріплення у свідомості співрозмовника знань та цінностей Великої Книги. Таким чином християнська психологія стає консультуванням та психотерапією тим, хто так потребує цього, перебуваючи у стані розгубленості, безпричальності та шокованості реальністю.

Надання переваги християнським цінностям у ситуаціях морального вибору, та й у будь яких життєвих ситуаціях, виявилося позитивно пов’язаним з такими емоційними характеристиками, як менший рівень фрустрації, напруженості банальних потреб, тривожності.

Ті, хто до цього не приходять в силу будь яких причин, можливо не потребуючи оного, напевне обирають шлях «екзистенціального егоїзму», про який пише О. Зінов’єв[2;109], характеристики якого можна було спостерігати у згаданих нами авторів вище. «Людина прагне не діяти на шкоду собі, перешкоджати діям інших, що шкодять їй, уникати погіршення умов свого існування, віддавати перевагу найкращім умовам існування.» Тоді, звичайно мова не йде про совість, голос розуму, і духовні цінності стають поняттям другорядним і не важливим, яке не береться взагалі як категорія до розгляду. «Людина, що зробила принципи моралі основою своєї поведінки та невід’ємним елементом своєї натури, – пише О. Зінов’єв, – тут приречена до душевних страждань та на конфлікти з середовищем. Якщо людина хоче досягти успіху, перше, що вона повинна зробити, це повністю очиститися від внутрішньої моральності та розвити моральну мімікрію, тобто здатність використовувати зовнішні форми моральної поведінки як засіб приховування своєї неморальної сутності та як засіб у поведінці із законами комунальності. Мистецтво лицемірства тут стає настільки звичайною справою, що одним з правил поведінки стає заборона на викривання лицемірства.»[2;111-112]

Таким чином результати спроб дослідити залежність змінюваності людських цінностей призвели до викриття строкатої та неоднорідної картини, пов’язаної з особливостями поглядів, часу та людської особистості. В середовищі людини, як об’єкту, який досліджують науковці, виявлені різні тенденції – прагматичні, маніпулятивні, що прагнуть до матеріальних цінностей чи притримуються канонів релігії. У наявності феномен совісті, що відкидається, знеособлюється, знецінюється часом. Присутня також орієнтація на цінності релігійні, в нашому прикладі православні. Людина намагається зробити спробу вибору між екзистенціальною манерою поведінки виживання або чимось на зразок релігійної моралі. Зміни у культурі можна розглядати як такі, що породжуються соціальними змінами, а можливо у них самих вбачати фактор останніх. Можливо також вважати цей вплив взаємним. Але як би там не було, вищезгадані дані кажуть про те, що системи переконань на масовому рівні та глобальні зміни тісно пов’язані

3 Розподіл багатонаціональних імперій і утворення нових незалежних держав у Європі

На початку 20-го століття світ був поділений на сфери впливу великих колоніальних імперій. Центрами цих імперій були індустріалізованікраїни Європи, у яких впродовж 19 століття відбувся промисловий переворот.

Найбільшій серед імперій, Британській, належали Канада в Північній Америці, Австралія та Нова Зеландія, Індія, великі території на півдні та сході Африки (див. Колоніальний розподіл Африки) та інші землі. Британія була на той час конституційною монархією і майстернею світу.

Франція, формально Третя французька республіка, володіла великими територіями в Африці (Французька Західна Африка й Французька Екваторіальна Африка) та Індокитаї (Французький Індокитай).

У боротьбу за колоніальний розподіл світу вступила, заявивши про наміри здобути своє місце під сонцем, Німецька імперія, нещодавно утворена внаслідок об'єднання Німеччини. Німеччина дещо запізнилася на розподіл колоній, але їй належали Німецька Південно-Західна Африка та Німецька Східна Африка. Теж нещодавно об'єднана Італія в кінці 19 століття захопила Сомалі та Італійську Східну Африку. Значними за розмірами колоніями володіли Бельгія (Бельгійське Конго) та Нідерланди (Індонезія).

Політичну картину Європи доповнювали ще три великі імперії: Австро-Угорська, Османська та Російська. Царська Росія розширила свої території за рахунок Туркестану і зміцнювала свої позиції наДалекому Сході. Османська імперія володіла значними територіями на Балканах, на Близькому Сході та в Північній Африці.

Крім європейських держав до числа індустріалізованих долучилися Сполучені Штати Америки та Японія. США на початок 20 століття ще поступалися військовою та фінансовою могутністю Британії, втім у сфері їхнього впливу перебувала Латинська Америка. Вигравши Іспансько-американську війну 1898 року, США здобули контроль над Кубою, Пуерто-Ріко та Філіппінами. Через 30 років після реставрації Мейдзі Японія стала розвиненою військово могутньою державою, яка прагнула поширити свій вплив на ослаблений при маньчжурській династії Цін Китай.

Міжнародні відносини [ред. • ред. код]

Корабель його величності «Дредноут» (1906)

Інтереси основних сил неминуче приходили в протиріччя й призвели до низки міжнародних конфліктів. Намагаючись забезпечити собі підтримку в майбутніх воєнних конфліктах, європейські держави почали організовуватися в політичні союзи. У 1882 році Німеччина, Австро-Угорщина та Італія утворили Троїстий союз, покликаний об'єднанню зусиль в боротьбі з Францією та Росією. Договір про Троїстий союз неодноразово поновлювався, хоча в 1910-ті Італія стала поступово відходити від нього. На противагу Троїстому союзу Франція, Росія та Британія утворили політичне об'єднання, що отримало назву Антанти. Антанта утворилася внаслідок низки двосторонніх договорів, підписаних у проміжку між 1897 та 1907 роками. З 1911 Антанта стала військовим об'єднанням.

Німецька імперія на початку 20 ст. продовжувала агресивну Weltpolitik Отто фон Бісмарка й цілеспрямовано втілювала в життя план Тірпіця побудови військово-морського флоту, який зміг би конкурувати з британським. Британці відповіли побудовою у 1906 лінкора «HMS Dreadnought» нового зразка, що революціонізував військову морську техніку. До гонки озброєнь долучилися й інші великі держави.

Інтереси Британії та Росії стикалися в Середній Азії. Росія прагнула здобути вихід до Індійського океану, Британія — зберегти свої володіння в Південній Азії. Обидві сторони вели підготовку до військових дій, яка отримала назву Великої гри.

Міжнародні кризи та військові конфлікти [ред. • ред. код]

Бурські жінки та діти в британському концентраційному таборі

Першою великою війною 20 століття стала Друга англо-бурська війна 1899 — 1902 років. У результаті війни Британія встановила повний контроль над бурськими республіками. Ця війна характерна тим, що в ній вперше в історії були використані концентраційні табори, явище властиве всьому подальшому століттю.

З 1899 по 1902 рік тривала Філіппіно-Американська війна, яка стала для США важчою, ніж попередня війна з Іспанією. Опір філіппінців продовжувався навіть після повалення Першої філіппінської республіки в 1902 році.

В Російсько-японській війні 1904–1905 років відбулося зіткнення агресивних політик Російської та Японської імперій, які претендували на контроль над Маньчжурією таКореєю. Поразка Росії у війні стала першим випадком поразки європейської держави у війні з азійською, що у військово-технічному аспекті не поступалася європейській. Ця поразка стала також одним із чинників, що призвели до Російської революції 1905–1907.

Боротьба імперіалістичних держав за колонії в Африці призвела до низки міжнародних криз. Ще в 1898 відбувся Фашодський інцидент між Британією та Францією за контроль над поселенням Фашода в Судані. Перша марокканська криза 1905 року та Друга марокканська криза 1911 року виникли внаслідок боротьби за контроль надМарокко, якого добивалася Франція при спротиві Німеччини. Ці кризи були подолані дипломатичним шляхом. У 1912 Франція взяла Марокко під повний контроль, однак Німеччина отримала територіальну компенсацію в Екваторіальній Африці.

Економіка [ред. • ред. код]

Стан світової економіки на початку ХХ ст. визначали такі фактори: швидкий розвиток і домінування економік індустріальних держав, зокрема Англії, Франції, Німеччини, Росії, США та Японії; успіхи в розвитку науки і техніки; процес утворення і зростання ролі монополій та інтерналізація господарства, завершення формування світового ринку.

Економічний розвиток провідних держав [ред. • ред. код]

На початку 20 ст. прискорилося економічне зростання. Загальні середньорічні темпи зростання ВВП провідних індустріальних держав Західної Європи, Північної Америки в 1870–1913 роках становили 2,5%, зокрема США — 4,1%, Японії — 2,5%, Німеччини — 2,8%, Франції — 1,7%, Великобританії. — 1,9%.

Характерною особливістю світової економіки був перехід від моно- до поліцентризму. Серйозними конкурентами Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й індустріального розвитку і була «майстернею світу», стали США та Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер. Темпи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного зростання і становили в середньому 1,7%. У США за 1870–1914 екстенсивні фактори забезпечували 73% приросту продукції.

Початок XX століття знаменувався радикальними змінами в аграрному секторі економіки світу. В сільському господарстві США, Великобританії, Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток уНімеччині відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них.

Технічний прогрес та наукові відкриття [ред. • ред. код]

перший політ літака «Флаєр-1»братів Райт

Початок 20 ст. припадає на другу половину періоду, який отримав назву другої промислової революції. В економіку впроваджувалися винаходи другої половини 19 ст., в провідних світових державах швидкими темпами проходила електрифікація, розпочалося автомобілебудування, перші кроки робила авіація. В індустрії розваг з'явилися нові жанри, пов'язані зі звукозаписом, радіо та кінематографом.

У 1908 компанія Форд почала випуск автомобіля Моделі-T, використовуючи конвеєрну лінію збірки. Розпочалася епоха масового виробництва.

На початку 20 ст. було здійснено багато наукових відкриттів, які мали велике значення для подальшого розвитку науки, особливо в області фізики. Продовжувалося вивчення відкритих наприкінці 19 ст. рентгенівських променів, радіоктивності та електрона, було відкрите радіоактивне перетворення хімічних елементів. У 1911Ернест Резерфорд запропонував планетарну модель атома. Була відкрита надпровідність. У 1900 Макс Планк заклав перший камінь у побудову квантової механіки, вивчаючи випромінювання абсолютно чорного тіла. 1905 отримав назву Annum Mirabilum (рік чудес) завдяки тому, що в цьому році Альберт Енштейн запропонувавспеціальну теорію відносності, квантове пояснення фотоефекту та теорію броунівського руху. Всі ці відкриття привели до революції в фізичних уявленнях і до відчуття зникнення речовини, як її трактувала класична фізика.

Монополії та світове господарство [ред. • ред. код]

Завод Standard Oil в Клівленді

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя на початку XX століття призвели до утворення світового господарства як системи світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної цивілізації. Світове господарство — це сукупність національних господарств як макроекономічних організмів, пов'язаних між собоюміжнародними економічними відносинами в цілісну систему. Матеріальною основою формування світового господарства були машинне виробництво, міжнародний поділ праці, завершення формування світового ринку. Істотним чинником розвитку світового господарства стала інтернаціоналізація господарського життя.

Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними зв'язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного господарського процесу.

Інтернаціоналізація господарського життя відбувалася шляхом утворенням транснаціональних компаній: синдикатів, картелів, трестів, які прагнули до монополізаціївідповідних галузей виробництва шляхом розподілу ринків збуту, контролю за цінами тощо^[1]. Шляхом утоворення концернів відбувалося злиття банківського та промислового капіталу. Іншою характерною рисою капіталізму періоду імперіалізму було те, що на зміну вивозу товарів прийшов вивіз капіталу.

В окремих випадках, коли прагнення трестів до монополії перетиналося з інтересами держави, для боротьби з ними застововувалося антимонопольне законодавство, наприклад, у випадку з ліквідацією Standard Oil у 1911.

Основні ідейно-політичні течії в суспільному житті країн Європи та США [ред. • ред. код]

Страйковий пікет кравчинь. 1910

Великобританія. Розповсюдження британської суфражистської газети.1910)

Робітничий рух, боротьба за скорочення робочого дня, профспілки, робітничі партії. Національне питання.

Для початку 20 ст. характерне піднесення робітничого руху, який отримав додаткову підтримку від Католицької Церкви у вигляді папської енцикліки «Rerum Novarum»1891 року, що піднімала питання злиденних умов життя і праці робітників. Енцикліка призвела до формування християнсько-демократичного руху в багатьох країнах Європи.

Економічні вимоги організованого руху робітників включали покращення умов праці, встановлення восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати. Якщо в континентальній Європі робітничий рух уже в 19 ст. мав політичне представництво через соціал-демократичні партії, то в Британії тред-юніони довгий час залишалися осторонь політики, однак у 1906 була заснована Лейбористська партія Великобританії. Російська соціал-демократична робітнича партія утворилася у 1898нелегально, закордоном.

За своїми ідейними позиціями робітничий рух ділився на марксистський та анархістський. Частина марксистів соціал-демократів ставила перед собою за мету підготовку до революції, збройного повстання, інша, поміркованіша частина, до політичної боротьби в рамках правової системи та трейд-юніонізму через страйки, представництво в парламентах тощо.

Продовжувалася боротьба за загальне виборче право, зокрема за виборче право для жінок. Цей рух отримав назву суфражизму. Боротьба за емансипацію жінок перейшла в нову фазу мілітанство, очолюване Еммелін Панкгерст. У 1910 Другий інтернаціонал оголосив 8 березня Міжнародним жіночим днем.

Становлення й зміцнення позицій національної буржуазії загострило національне питання в багатонаціональних імперіях Європи: Британській, Австроугорській,Російській та Османській. Націоналісти прагнули до створення незалежних однонаціональних держав, їм протистояли шовіністичні імперські кола.

Прагенння ірландців до самостійності призвело до утворення в 1905 організації Шинн Фейн, а в 1913 Ірландської республіканської армії. Закон про самоуправління Ірландії кілька разів провалювався в Британському парламенті, але був нарешті затверджений у 1914, однак його впровадження затримала Перша світова війна.

У 1897 була утворена Всесвітня сіоністська організація, що ставила мету виконання Базельської програми зі створення єврейської держави в Палестині, водночас зміцнювався антисемітизм. Європейське суспільство розділилося щодо єврейського питання. Великий розголос мали справа Дрейфуса та справа Бейліса. В Росії під час революції 1905–1907 років поширився чорносотенський рух, частими стали випадки єврейських погромів.

Розвиток культури на початку ХХ століття [ред. • ред. код]

Авіньйонські панянки. Пабло Пікассо, 1906–1907

Докладніше у статті Прекрасна епоха

Початок 20 століття був часом, коли почала формуватися індустрія розваг. Наприкінці XIX століття було винайдено кінематограф, а вже до кінця першого десятиліття нового століття в США були тисячі маленьких кінотеатрів, які називалися ніклодеонами, на честь першого «Ніклодеона», відкритого в Піттсбургу в 1906. Перші кроки робила індустрія звукозапису, чому сприяв винахід грамофонів та патефонів.

Початок 20 століття був часом найвищого розквіту театру, вар'єте, водевілів, кабаре тощо, а також танцювальних зал — виникли й набули популярності нові танці:танго, фокстрот. До цих традиційних видів масових розваг долучилися спортивні змагання. В Англії Футбольна ліга виникла ще наприкінці 19 ст., а на початку 20 ст. почали один за одним утворюватися футбольні, регбійні, бейсбольні, хокейні, баскетбольні клуби у всьому світі, об'єднюючись у ліги й збираючи на стадіонах велику кількість глядачів. У 1896 були проведені перші Олімпійські ігри сучасності, започаткувавши олімпійський рух. Надалі Олімпійські ігри проводилися кожні чотири роки аж до Першої світової війни, збираючи дедалі більше учасників із різних країн. 1907-ий став роком зародження скаутського руху.

Суспільство жваво цікавилося новинами про географічні експедиції: покорення північного полюса (Роберт Пірі, 1909) та південного полюса (Руал Амундсен, 1911). Здобув популярність психоаналіз, основи якого заклав Зигмунд Фрейд. Нобелівська премія, заснована в 1901, почала відзначати авторів найвизначніших наукових досягнень, літературних творів та людей, що зробили значний внесок у збереження миру на Землі.

Елітарна культура початку XX століття породила сукупність мистецьких напрямків, об'єднаних під назвами модернізм та авангардизм: символізму, експресіонізму,дадаїзму, фовізму, модерну в архітектурі.

Поезія епохи представлена такими поетами, як Ґійом Аполлінер, Райнер Марія Рільке, Редьярд Кіплінг, Олександр Блок, Рабіндранат Тагор. Ромен Роллан, Анатоль Франс, Джозеф Конрад, Джон Голсуорсі, Томас Манн, Кнут Гамсун, Максим Горький були серед найвизначніших представників прози. До визначних представниківтеатру початку століття належали Моріс Метерлінк, Антон Чехов та Бернард Шоу.

Музика: Ріхард Штраус, Арнольд Шенберг, Клод Дебюссі, Моріс Равель, Ігор Стравінський. Значною подією були «Російські сезони» трупи Сергія Дягілєва, провідними балеринами часу були Анна Павлова,Айседора Дункан.

Художники: Пабло Пікассо, Анрі Матісс, Амедео Модільяні. Скульптура: Олександр Архипенко. Архітектура: Антоні Гауді.

Національно-визвольна боротьба народів Азії, Африки та Латинської Америки. [ред. • ред. код]

Національно-визвольний рух народів Індії та Китаю. Конституційна революція в Ірані та Молодотурецька революція. Мексиканська революція 1910—17. Особливості національно-визвольного руху у країнах Африки.

Британська Індія на початку 20 ст. управлялася віце-королем, з 1899 по 1905 цю посаду займав лорд Керзон. Британців у країні було мало, а їхнє правління спиралося на військо, складене з індійських рекрутів. Особливістю індійського руху за незалежність була внутрішня ворожнеча між представниками різних релігій. Заснований у 1885 Індійський національний конгрес не приваблював мусульманське населення. На противагу йому у 1906 утворилася Всеіндійська мусульманська ліга, що відстоювала утворення незалежної мусульманської держави. Британці вміло використовували принцип поділяй і владарюй. Проте поділ Бенгалії 1905 року для полегшення адміністрування викликав невдоволення бенгальців і започасткував рух свадаші — громадської непокори із закликами до бойкоту британських товарів. Під час свого візиту в Індію в 1911 корль Георг V відмінив поділ Бенгалії й оголосив про перенесення столиці з Калькутти до нового міста, яке планувалося побудувати на південь від Делі (це місто отримало назву Нью-Делі). Церемонію переносу столиці в 1912 заплямував замах на віце-короля лорда Гардінджа.

Боксери у Тяньцзині (стереоскопічна картка 1901 року)

Китай увійшов у 20 століття при правлінні маньчжурської династії Цін значно ослабленим в економічному та військовому відношенні, відставши в розвитку не тільки від європейських імперій та Сполучених Штатів, а й сусідньої Японії. Контроль над Китаєм виборювали різні імперіалістичні держави. Втручання іноземців у внутрішні справи країни спровокувало Боксерське повстання 1899–1901 років, яке зазнало поразки внаслідок спільної інтервенції західних держав. За Боксерським протоколомКитай змушений був погодитися на постійну присутність іноземних військ у Пекіні. Імператриця Ци Сі померла в 1908, перед тим, вочевидь, отруївши свого племінника. Безлад у Китаї підсилювався боротьбою етнічних ханьців проти маньчжурів, ідеологічним провідником якої був Сунь Ятсен. У 1911 розпочалася Китайська революція, що тривала аж до 1949.

Іран залишався формально незалежним під правлінням шаха, але водночас був ареною Великої гри — боротьби за домінування в регіоні між Російською та Британською імперіями. В кінці 19 ст. в країні розпочався рух за демократизацію, результатом якого була Конституційна революція 1906–1911. Шах залишився при владі, але Іран отримав парламент — меджліс. У 1908 британці відкрили в Ірані нафту, що збільшило інтерес до нього європейських імперії. Підписана в 1907Російсько-Британська угода поділила країну на сфери впливу без огляду на її формальну незалежність.

Встановелення конституційного ладу відбулося також в Оттоманській імперії під час Молодотурецької революції 1908. Втім, революція не зупинила процес розпаду імперії.

Еміліано Сапата

Більшість країн Латинської Америки здобули незалежність у 19 ст., однак перебували в сильній залежності від європейських та американських інвестицій. Вплив США в регіоні збільшився після спорудження Панамського каналу, будівництво якого розпочалося в 1904 і тривало до 1920. У більшості країн правили диктаторські режими. Економіка була здебільшого монокультурна, спрямована на експорт, в сільському господарстів панували латифундії, більшість селян були безземельними і змушені були ставати пеонами. Визвольна боротьба народів Латинської Америки була спрямована водночас проти іноземного капіталу, особливо проти грінго, за демократизацію своїх країн, за аграрну реформу, що обмежила б владу латифундистів. Такі завдання ставила перед собою Мексиканська революція 1910—17. Спочатку вона була спрямована проти диктатури Порфіріо Діаса, проте незабаром переросла в громадянську війну, визначну роль у якій грали селянські арміїЕміліано Сапати та Панчо Вільї. Урядові війська зуміли завдати поразки селянським арміям, і революція завершилася затвердженням конституції 1917.

Европейські держави віддавали концесії на експлуатацію природних ресурсів Африки приватним компаніям, які застосовували брутальні методи, що приводило до частих сутичок із місцевими племенами. Опір африканців колонізаторам був спорадичним, неорганізованим і здебільшого зводився до окремих партизанських нападів, кражі худоби тощо. Розправи колонізаторів були жорстокими. В період між 1904 та 1907 стався перший геноцид 20 століття — масове винищення племен гереро і нама в Німецькій Південно-Західній Африці. Було знищено від 24 до 100 тис. гереро і 10 тис. нама.

Країни Центральної та Південно-Східної Європи напередодні Першої світової війни [ред. • ред. код]

Європейські монархи на балканській пороховій бочці Європи. Після Першої світової війни трон збереже тільки один — британський

Балканський півострів в період до Першої світової війни називали пороховою бочкою Європи. Тут перепліталися інтереси всіх великих європейських імперій. До середини 19 століття весь півострів належав Оттоманській імперії. Однак в 19 столітті вона ослабла, і внаслідок національно-визвольної боротьби балканських народів втратила значну частину території, на якій виникли незалежні держави: Сербія, Болгарія, Чорногорія, Греція. Румунія теж отримала повну самостійність тільки в 1878. У період 1904–1908 року тривала Боротьба за Македонію між новими незалежними балканськими державами (Греція, Сербія та Болгарія). Проте до 1910-тих років Оттоманська імперія все ще зберігала за собою широку смугу балканської землі, на якій мешкали представники різних народів, що створювало підстави для претензій на ці землі різних держав. Частина Балкан залишалася під владою Австро-Угорської імперії.

Оттоманська імперія ослаблювалася дедалі більше. У 1908 відбулася молодотурецька революція, яка розпочалася в Македонії. Австоро-Угорщина скористалася цим і анексувала Боснію. Виникла Боснійська криза. Нового удару їй завдала переможна для Італії Італійсько-турецька війна 1911—1912. В результаті ряду двосторонніх угод сформувався Балканський союз Сербії, Чорногорії, Болгарії та Греції, спрямований проти Туреччини. В 1912–1913 роках відбулася Перша балканська війна, в якій країни Балканського союзу координованими ударами відвоювали у Туреччини майже всі європейські території, за винятком невеликої частини Фракії. Результати війни були затверджені Лондонським мирним договором, але переможці не змогли мирно поділити території, зокрема на Македонію претендували водночас Греція, Сербія та Болгарія, крім того Сербія прагнула здобути вихід до моря. В 1913 вибухнула Друга Балканська війна, в якій спільним ворогом стала Болгарія. До противників Болгарії приєдналися Туреччина та Румунія. Хоча в результаті спільної перемоги над Болгарією Сербія так і не здобула виходу до моря, проте вона сильно зміцнилася, що не могло не хвилювати Австро-Угорщину. В 1914 після вбивства ерцгерцога Фердинанда в Сараєво, Австро-Угорщина оголосила Сербії війну, яка переросла у світовий конфлікт — Першу світову війну.

4 Проблеми репарацій

Форми репарацій з Німеччини та її союзників задля відшкодування збитків, нанесених під час Другої світової війни 1939—45, були визначені Ялтинський конференції 1945. На Потсдамській конференції в 1945 була досягнута наступна домовленість: репараційні претензії СРСР будуть задовільнені шляхом вилучення зі східної зони Німеччини і за рахунок німецьких активів в Болгарії, Фінляндії, Угорщині,Румунії та Східній Австрії; репараційні претензії Польщі СРСР задовольнить зі своєї частки; претензії США, Великобританії та інших країн, що мали право на репарації, будуть задоволені з західних зон; деяку долю репараційних платежів СРСР додатково мав отримати з західних зон Німеччини. Рішення Ялтинської і Потсдамської конференцій про репарації СРСР з західних зон Німеччини західними державами в повному обсязі виконані не були.

Згідно з оприлюдненими в 1990 роки російськими дослідниками Михайлом Семирягой і Борисом Книшевським даним Головного трофейного управління, в СРСР з Німеччини було вивезено близько 400 тис. залізничних вагонів, в тому числі 72 тис. вагонів будівельних матеріалів, 2885 заводів, 96 електростанцій, 340 тис. верстатів, 200 тис. електродвигунів, 1 млн. 335 тис. голів худоби, 2,3 млн тонн зерна, мільйон тон картоплі та овочів, по півмільйона тон жиру та цукру, 20 млн літрів спирту, 16 тонн тютюну. В СРСР вивезли телескопи з астрономічної обсерваторії університету Гумбольдта, вагони берлінської підземки та круїзні лайнери.

На Центральній телефонній станції Москви, номера якої починалися на «222» і яка обслуговувала, окрім інших, ЦК КПРС, до 1980-х років використовувалось обладнання телефонного вузла рейхсканцелярії. За даними історика-економіста Гаврила Попова, навіть техніка для прослуховування, яка використовувалася після війни радянською держбезпекою, була німецького походження.

За твердженнями німецької сторони, в Росії і країнах колишнього СРСР на сьогодні є близько 200 тис. вивезених після війни музейних експонатів, два мільйони книг і три кілометри тек з архівами.

У мешканців радянської зони окупації Німеччини офіційно конфіскували 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних і наручних годинників, які здебільшого були розподілені за невелику плату між радянськими номенклатурними чинами та старшими офіцерами. В документах трофейного відомства рахується також 1,2 млн чоловічих і жіночих пальт, 1 млн головних уборів і 186 вагонів вина.

Військові репарації з Німеччини стали однією з причин повстання 17 червня 1953 в Східній Німеччині. Стягування репарацій с НДР було припинено за спільною домовленістю СРСР і ПНР з 1 с

5 Плани доуеса і Юнга

План Дауеса — план економічного оздоровлення Німеччини після Першої світової війни.

У квітні 1924 р. американським банкіром Чарльзом Дауесом і британським міністром закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом було розроблено план економічного оздоровлення Німеччини, названий «планом Дауеса». У серпні того ж року його затвердила Лондонська міжнародна конференція.

План складався з трьох частин і мав на меті забезпечити сплату Німеччиною репарацій відновленням її господарства. Для цього, насамперед, потрібно було зміцнити німецьку марку і забезпечити виконання країною бюджету.

Умови «плану Дауеса»

· Скорочення можливостей для Франції здійснювати санкції проти Німеччини

· Союзники виводять окупаційні війська з Руру

· Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (починаючи з 1 млрд марок за рік та збільшуючи до 2,5 млрд марок за рік у термін чотири роки)

· Німецький державний банк має бути реорганізованим під проводом союзників

· У джерела покриття репарацій мають бути включені прибутки держави за рахунок акцизних, митних та транспортних податків

· США надають Німеччині значні позики (близько 800 млн марок)

Виконання плану і наслідки[ред. • ред. код]

У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ.

План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.

План Дауеса знаменував зупинення дискримінації Німеччини в європейській політиці. Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді відсотків від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.

Свідчення: Й. Сталін: «План Дауеса, складений в Америці за рахунок Німеччини, яка зобов'язана Європі виплатити репарації…»

План Юнга (англ. Young Plan) — другий план репараційних виплат Німеччини після Першої світової війни, який замінив план Дауеса.

План передбачав деяке зниження розміру річних платежів (у середньому до 2 млрд марок), скасування репараційного податку на промисловість і скорочення обкладення транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів. Одним з найважливіших наслідків прийняття Плану Юнга було дострокове виведення окупаційних військ з Рейнської області.

План був прийнятий на Гаазькій конференції з репарацій 1929—30, в якій брали участь Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Італія, Польща, Португалія,Румунія, Франція, Чехословаччина, Югославія і Японія. США офіційно не брали участь у роботі конференції, однак, будучи ініціатором плану Юнга, чинили тиск на учасників конференції, домагаючись прийняття цього плану. План був розроблений групою фінансових експертів на чолі з американським фінансистом Овеном Юнгом і відображав інтереси приватних, передусім американських кредиторів Німеччини.

У ньому, на відміну від «плану Дауеса», виплата репарацій передбачалася аж до 1988 р.: у перші 37 років Німеччина мала б щорічно сплачувати по 1988 млн марок, а з 1966 р. протягом наступних 22 років по 660 млн марок плюс платежі, дорівнюють сумі щорічних погашень державами-одержувачами репарацій.

При такому розрахунку, замість встановленої раніше загальної суми репарацій в 132 млрд рейхсмарок вона скорочувалася до 113,9 млрд, і після сплати за перші 37 років твердої суми репарацій, вона могла бути скорочена або відстрочена у разі економічних труднощів Німеччини. Рішення Гаазької конференції, яка затвердила «план Юнга» були абсолютно нереальними.

На практиці план Юнга виконувався лише до липня 1931 (офіційно скасований в 1932). Однак його тяготи були використані націоналістичними політиками Німеччини для розпалювання в народі шовіністичних настроїв.

1. зменшення загальної суми репарацій (до 114 млрд марок);

2. щорічна виплата Німеччиною 2 млрд марок протягом 37 років;

3. виплата репарацій повинна здійснюватися тільки за рахунок надходження в бюджет і прибутку залізниці;

4. скасування відрахувань і прибутку промисловості;

5. достроковий вивід окупаційних військ з Рейнської област