Знову в бій за Україну. 25 червня 1941 року у Кракові було створено Українську генеральну раду комбатантів, до якої увійшли переважно вищі старшини Армії УНР

25 червня 1941 року у Кракові було створено Українську генеральну раду комбатантів, до якої увійшли переважно вищі старшини Армії УНР. Очолив Раду Михайло Омелянович-Павленко, його заступниками стали Всеволод Петрів та Альфред Кравс. Петро Дяченко став членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної ради, а 5 липня (серпня?) 1941 року очолив штаб Української повстанської армії “Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця.

Та невдовзі несподівано залишив посаду. Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-Північ Роман Петренко стверджував, що полковник Дяченко пояснив йому причини своєї відставки.

– Це ніяке не військо, – сказав Дяченко про “Поліську Січ”, – і він (Бульба-Боровець) не має права називати себе отаманом-командиром. Бульба думав, що я буду йому вишколювати це “військо”, а багато з них бачило рушницю перший раз. Щоб навчити їх військового діла, вести до бою – на це треба багато часу і не одної людини, а він думав, що це можна зробити за місяць. Притому не було достатньої зброї, амуніції, не було навіть що їсти. Отже, я йому сказав, що мені тут немає що робити, і попросив його відправити мене до м. Рівного.

У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН – як із мельниківцями, так і з бандерівцями, а також із німцями, зокрема з їхньою Службою безпеки. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях.

Роман Петренко (псевдо “Омелько”) писав: “Крім документів, полковник Дяченко передав для УПА, через відомі тільки йому джерела, певну кількість зброї (зокрема, короткої і гранати)... Винятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити... (підпільно) радистів. Це був великий ризик, бо він твердо знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть. Одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись в підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу”.

Від березня 1944 року Петро Дяченко (“Квітка”) бере участь в організації Українського легіону самооборони на Холмщині (в німецьких документах він називався 31-й батальйон СД). У червні того ж року Дяченко стає заступником Українського легіону самооборони, шефом його штабу, а в серпні очолює легіон. Частина нараховувала до 570 вояків, із них 16 старшин і 20 підстаршин... Є свідчення, що на чолі двох сотень УЛС Петро Дяченко брав участь у придушенні польського повстання у Варшаві та боях проти польських партизанів – АК і Батальйонів хлопських...

30 січня 1945 р. полковнику Петрові Дяченку виповнилося 50 років. Але хоробре серце жадало нових боїв за Україну... У лютому він стає командиром 3-го пішого полку Українського визвольного війська, звісно, у складі Вермахту.

Наприкінці лютого 1945 р. з дозволу та за сприяння німців він взявся формувати Окрему українську протитанкову бригаду “Вільна Україна”. Її основу склали старшини Армії УНР, колишні бійці Красної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних частин Берліна. Петро Дяченко особисто укомплектував командний склад.

28 березня 1945 р. вояки бригади присягли на вірність Україні. В присязі були такі слова: “Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну”.

У квітні 1945 р. німецьке командування включило бригаду “Вільна Україна” до складу танкового корпусу “Герман Герінг” групи армій “Центр”. Довелося Петрові Дяченку на чолі бригади брати участь у боях під Бауценом (район Дрездена) – проти частин 1-го Білоруського фронту та 1-ї армії Війська польського. Невдовзі бригаду Дяченка кинули на здобуття Ґерліц-Лобау. Загальне командування здійснював штандартенфюрер СС Отто Скорцені.

Наприкінці квітня у запеклих боях бригада “Вільна Україна” полонила 300 бійців Красної армії, серед трофеїв було чотири гармати, 5 полкових мінометів, понад 400 коней, 20 кулеметів, багато військового майна. Розбили дяченківці й 19-й піший полк 7-ї дивізії Війська польського, взявши до неволі командира дивізії генерала Лілевського. Серед полонених виявилися й українці, 50 із них того ж дня вступили до бригади. Слід зазначити, що в найкритичніший момент бою, коли поляки перейшли у рішучий наступ, у контратаку українців повів сам Петро Дяченко. Це й вирішило результат бою на користь української бригади.

Того ж дня генерал-лейтенант Вермахту Вільгельм Шмальц, командир парашутно-танкового корпусу “Герман Герінг”, особисто нагородив Петра Дяченка Залізним хрестом (таким чином, Дяченко став лицарем двох Залізних хрестів – Армії УНР за Зимовий похід і Вермахту за бій під Бауценом). Про успіх української бригади було сказано у спеціальному повідомленні.

Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч). 7 травня в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі командувач УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня бригада Дяченка потрапила в оточення. Її воякам довелося пройти понад 200 км територіями, на яких вже безчинствувала Красна армія. Менше третини вояків бригади “Вільна Україна” потрапило в американську зону, інші загинули або їх полонили москалі.

А кілька десятків сховались у лісах Судетського Підгір’я. Пізніше вони досягли Олесницького повіту, встановили контакт із сіткою ОУН(б), що діяла в Нижній Сілезії (очолював її Роман Коза-“Богун”), ведучи боротьбу проти червоних окупантів до початку 1950 років.

А бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945 року. Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську Народну Республіку, він змушений був здатися американцям...

25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них тринадцять – на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА “Поліська Січ” отамана Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Вісім армій! Дві світові війни. Дві національно-визвольні епопеї…

За подвиги Петра Дяченка було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької...

І ось його війна закінчилася. Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля Петра Дяченка вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся...