Поняття основних прав людини

Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та роз­витку в конкретно-історичних умовах, об'єктив­но визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і ма­ють бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, по-перше, це певні свободи людини, тоб­то її спроможність діяти певним чином або ж утри­муватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечи­ти собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. І якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормаль­но існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціального обґрунтованістю потреб людини. Варто

наголосити, що самі потреби як результат історич­но-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини за­лежать насамперед від можливостей усього сус­пільства, головним чином від рівня його економі­чного розвитку. І з цього боку права людини — явище цілком соціальне: породжуються вони са­мим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «по­чатковими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді во­ни будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, відтак не можуть во­ни бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

У різних організаціях (зокрема міжнародно-правових) та в національному законодавстві, в на­уковій, публіцистичній літературі часто-густо вжи­вається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальни­ми явищами, а також між відповідними поняття­ми (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоре­тичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» практично використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така йо­го інтерпретація обіймає мабуть також і поняття свобод людини.

Розуміння прав людини як її певних можливо­стей можна зустріти, так чи інакше, у працях пле­яди юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

1) права людини — це певним чином внормова­на її свобода;

2) права людини — це певні її потреби чи Інтереси;

3) права людини — це вимоги про надання пев­них благ, скеровані суспільству, державі, законо­давству;

4) права людини — це певний вид (форма існу­вання, спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відобра­жають, як видається, досить суттєві, проте не он­тологічні, не «субстанціональні» статуси досліджу­ваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.

3. Класифікація основних прав людини

Ця класифікація набуває практичного значен­ня, зокрема, при побудові Конституції та інших за­конів будь-якої держави (в тому числі України), оскільки здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтуванню послідовності викладу таких прав у законодавстві.

Що ж стосується прийнятих у 1966 р. Міжнарод­них пактів про права «соціальні, економічні і куль­турні», а також про права «громадянські і політич­ні», то видова класифікація, відображена у цих на­звах, котра хоч і означала на той час значний крок уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з точки зору суспільної науки і не завжди здатна за­довольнити право регулятивну практику. Зокрема не можна не відзначити, що всі права людини є со­ціальними у тому відношенні, що вони обумовлені соціумом, суспільством, як за змістом, так і за за­собами їх здійснення. З цієї позиції, «несоціальних» прав людини (особи) взагалі існувати не мо­же. Стосовно ж так званих громадянських прав, то таке поняття (як і сам термін) пов'язується, асоці­юється природним чином з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто не всіх, не будь-яких людей). А тому зазначене поняття не є тотожним поняттю особистих (точніше — особистісних) прав людини.

Розмежувати основні права за певними група­ми можна насамперед за змістом (характером)

потреб людини, котрі цими правами забезпечу­ються. Тоді класифікація матиме такий вигляд:

фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто жит­тєві) права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біо­логічних, матеріальних потреб (зокрема права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця про­живання; безпечне природне середовище; житло;

належний рівень, матеріального забезпечення; вла­сність на предмети споживання; медичне обслуго­вування та інші види соціального захисту);

особистісні права — це можливості збережен­ня, розвитку і захисту морально-психологічної ін­дивідуальності людини, Її світогляду та духовності (зокрема, право на ім'я; честь і гідність; свободу су­мління, переконань та їх прояву й поширення);.

культурні (гуманітарні) права — це можли­вості збереження і розвитку національної самобут­ності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й вихован­ня; користування надбаннями культури і мис­тецтва; наукову, технічну і художню творчість; ав­торські права);

економічні права — це можливості людини ре­алізовувати свої здібності, здобувати засоби для іс­нування, беручи участь у виробництві матеріаль­них та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; спри­ятливі умови та справедливу оплату праці; відпо­чинок і дозвілля);

політичні права — це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а та­кож громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, право на громадянство та правосуб'єктність;

участь у формуванні представницьких органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у ство­ренні й діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини).

Не заперечуючи принципу неподільності та вза­ємозалежності усіх груп основних прав людини, не можна, однак, вважати, що всі вони є цілком рівно­цінними для забезпечення її існування і розвитку. Тому й послідовність їх викладу не повинна бути довільною, «випадковою»: вона має так чи інакше зважати на певну нерівнозначність прав людини і відображати її.

Крім наведеної класифікації, всі права людини можуть розподілятися на певні види і за іншими критеріями, а саме:

- за значенням для їх носія — основні (безумов­но необхідні для його існування та розвитку) і не­основні (які не є життєво необхідними);

- за характером, способом здійснення — ак­тивні (свобода «для», тобто для вчинення актив­них дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втру­чання, перешкод з боку інших суб'єктів);

- за суб'єктним складом здійснення — індиві­дуальні (здійснюються лише одноособовими ді­ями — наприклад, право на свободу переконань, думок, на виховання своєї дитини), колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права — наприклад, право на утворен­ня громадських об'єднань, проведення мітингів, де­монстрацій) і, так би мовити, змішані (здійснюють­ся як індивідуальними, так і колективними діями).

4. Міжнародно-правові засоби, призначені для забезпечення і захисту основних прав людини

Усі сучасні держави залежно від стану дотри­мання ними основних прав людини можна розділи­ти на три групи:

1. Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр).

2. Держави, котрі декларують, визнають зага­лом всі основні права людини, проте ще не створи­ли усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд

держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури).

3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотри­манням прав людини. До них належать: а) міжна­родно-правові акти, які вміщують правила діяль­ності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спос­тереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використову­ються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, кон­тинентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Загальна декларація прав людини (1948 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права (1966 р.);

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.);

Декларація про право на розвиток (1986 р.);

Декларація і План дій другої Всесвітньої конфе­ренції з прав людини (1993 р.).

б) Міжнародні органи:

Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради 00Н;

Комітети 00Н з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;

Центр з прав людини Відділення 00Н у Женеві;

Верховний Комісар 00Н з прав людини;

Верховний Комісар 00Н у справах біженців.

Регіональні (континентальні) засоби

Європа

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 кра­їн, у тому числі й східноєвропейські);

Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.);

Заключний акт Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Гельсінкі у 1975 р.);

Підсумковий документ Віденської зустрічі дер­жав — учасниць НБСЄ (1989 р.);

Хартія основних соціальних прав робітників Єв­ропейського Економічного Співтовариства (Страс­бург, 1989 р.);

Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.);

Документи Конференцій з людського виміру за­гальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.). Московської (1991 р.);

Заключний документ Гельсінської наради дер­жав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.).

б) Міжнародні органи:

Європейський суд з прав людини;

Комісар Ради Європи з прав людини.

Date: 2015-11-15; view: 434; Нарушение авторских прав