Історія українського народу. Початок

На території, що сьогодні становить головним чином Україну, споконвічно жив один і той же народ, тобто та група племен, від яких веде своє походження теперішній український народ. У різні часи він мав тільки різні назви: траки, гети, анти, руси. Дані багатьох досліджень засвідчують, що й скіфи – одна з наших назв.

У кінці IX ст. рівень державної організованості племен все ще був низький, частина з них не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння.

Київська Русь виникла в 9 столітті в результаті завойовницьких походів варягів і об'єднання під їхньою владою східноєвропейських племен.

З прийняття християнства не тільки в церкві, але й в громадських сферах Київської русі було впроваджено так звану староболгарську (церковну) мову.

Проте в побуті народ ніколи її не вживав і продовжував користуватися тією розмовною мовою, початки якої сягають ще до нашої ери. Щоб зрозуміти суть, потрібно бачити різницю між мовою історичних документів, писаних церковною, а потім латинською, з одного боку, і розмовною (побутовою) мовою – з другого.

Як свідчать сучасні засоби аналізу, українська розмовна мова – найдавніша серед східноєвропейських мов.

На північний схід від українських племен жили предки народів угро-фінської мовної групи (мордва, марійці, фіни, угри, комі, ханти, удмурти). У виникненні держави Київська Русь вони участі не брали.

Та деякі князі з київського родоводу згодом поселилися на їхні землі і заснували там багато міст, в тому числі й Москву. Разом з князями на нові землі прибували й люди українського походження. Нерідко це були втікачі від степових орд. У XIII-XIV століттях навколо Москви, Суздалля й Володимира на постійне проживання осіли чимало людей, пов’язаних з татарщиною.

Усі ті роди людей, які з давніх давен жили на землях вищезгаданих міст, разом з новоприбулими змішалися і витворився (XIV- XV) новий народ, званий московський, а набагато пізніше – великоруський.

Цей народ дуже швидко розширяв кордони своєї держави. Вже Іван ІІІ здобув Новгород Великий, а Іван IV (Грозний) приєднав до Московщини землі Казані й Сибіру. Люди українського походження вливалися у творення московського народу, але не були головним його компонентом. Кровною основою на народження цього народу була переважно людність фінського корення. Вчений світового імені І. Тейлор знав, який народ жив навколо Москви у час її заснування, тому писав:” Москва у XII ст. знаходиться на фінській території, тепер вона становить серце Росії. Населення Росії належить до фінської раси по крові. ” (Происхождение арийцев и доисторический человек. Москва, издание магазина “Книжное дело”, 1897, с. 276). А доказом цих слів є те, що у 1851 році перший археолог імперії Олексій Уваров, син знаного міністра освіти Російської імперії, президента академії наук, графа Сергія Уварова, розкопав на теренах Ростово-Суздальської, Рязанської земель (тепер Московії) 7 тисяч 729 курганів. Усі останки були фінського походження. Ці кургани датували VIII-XVI століття. У 1860-1880 роках російський професор Олександр Богданов підтвердив, що це останки фінських племен.

Своєрідне формування московського народу відповідно позначилося і на особливостях виникнення так званої російської мови. Базову роль в її виникненні відіграла церковна мова. Російська увібрала в себе також безліч слів з мов тих народів, які жили на землях Московського князівства. Особливий вплив на неї мала українська мова. Все, що було в мові московського народу і що є тепер в “русской речи” переважно українсько-фінського походження.

Тут потрібно підкреслити, що трактування історії московського й українського народів, їх мов почало змінюватися з часів Петра І, який у 1721 році зрікся титулу московського царя і назвав себе російським імператором. Декретом (указом) він проголосив, що Московщина – це “Россия”, яка є продовженням Київської Русі. Насправді ж сама Україна є прямою спадкоємицею Київської Русі, як витвору наших предків, що споконвічно проживали на її теренах.

Петро І і його наступники почали розглядати Київську Русь (Україну), як частину “великой России”, ”единой й неделимой”. Внаслідок таких обставин український народ зрікається своєї давньої назви і починає все частіше вживати ще одну свою давню назву – Україна. Поширена думка, що Україна – це від російського слова “окраина”, тобто пограниччя російського царства. Насправді слово “Україна” знаходимо вперше в Київському літописі під 1187 роком. Тоді у місті Переяславі помер князь Володимир Глібович. Народ шкодував за ним, добрий був князь, і літописець записав:”О нем Україна много постонна”. Пізніше в 1189 – “Україна, в Єрмолаінському списку – “Країна”, а під 1213 – “Україна”, під 1268 “україни”, в 1280 ”Вкраїна”, а в 1282 – “Вкраїниця”. З цих даних випливає, що в XII – XIII століттях Україна не могла бути окраїною, тому що, ще не було Росії.