Відчуття присутності 1 page

І

Те, що справа був щільний довгий паркан, було важливо не тільки тому, що в такому разі нічого іншого справа не було, і не тому, що неможливо було б кудись звернути, якби вона підняла голову, а передовсім через вплив на освітлення. Його варто було б запам’ятати, хоч очевидно, що вичле нувати наслідки паркана годі.

Вона пила з вуличної колонки. Довкола колонки нагор нули купища листя - стояти треба було на ньому. Тому ще важче пити - нахилятися більше. На ґратах під колонкою переверталися каштани, завеликі, щоб пролізти у дірки. Листя, приклеєне водою до ґратів, утворило щось подібне на церату, струмінь звучав якось не так. Потім він порозсував листки в одному місці і вже зачіпав лиш їх спорохнявілі, а ще й розмоклі краї. Вона нагнулася і повернула голову лицем догори. Всередині дуже потужного потоку було порожньо. Вода була, як обгортка. Тому губами лиш ледь торкатися струменя. Потік дещо руйнувався, розлітався далі, ніж мав би, краплі пропадали в купі листя безслідно, навіть не змочуючи поверхні. Один струмочок стікав з кутика рота до вуха і далі - на ключицю. Час від часу кінці волосся змочувалися і ставали подібними на облизані пензлики. Він розумів, що дуже хоче пити. Дівчина ставала все прозо рішою від доданих кожним кроком пластів туману.

Потім течія обминала острів. Але тільки з одного боку; з другого річище, захаращене величезними каменями, на яких виразно відзначилися колишні рівні води, вибіленими перехрестями галуззя, колодами, мініатюрними дюнами нанесеного і стриманого водоростями піску, було цілком сухим. І майже відразу все починало зрушуватися з місця, так, ніби хтось обертав тобою на шнурі, обв’язаному вище черевиків. Ріка повертала направо, так круто, що починала текти паралельно собі ж, лиш зворотно.

Аж малюючи схему, він зрозумів нарешті всю топографію: вести олівцем лінію зліва направо, зупинитися і якнай ближче до попереднього відрізка провадити справа наліво, кут мусить бути мінімальним. Вже потім можна домалювати таке саме ззовні, щоб очевидною стала ширина ріки. Все переверталося, коли течія ударялася в той кут і звертала у каньйон (бо перед цим лівий берег був низький і продов жувався аж до лісу). Каньйон був дуже глибоким і широким - у нас таких рік просто не буває. Вода мутніла від виру на повороті.

За всі рази він нарахував і записав кілька сотень назв усього того, що було і відбувалося на обох берегах і у воді. Ці фраґменти були щоразу незмінними, але швидкість течії унеможливлювала роздивитися все. Були висячі мости, стежки, альтанки, смітники, хатини, городи і квітники, копанки, вулики, дорога, боки завалених мостів і покручені уламки залізничних рейок, зграї птахів, звірі пили воду, мурашники, осині гнізда, човни на напнутих ланцюгах. Там жило багато людей. Цього разу він зауважив досить великі отвори нір, котрі проходили через весь правий берег і виходили на другий бік там, перед поворотом. Крізь такі печери було видно світло і далекі ліси на низькому березі. Виявляється, цей берег був цілком тонким, нори дірявили товщу, не багато глибшу, ніж який мур.

Може, в тому не було рації, але Памві здавалося, що фраґмент з рікою завжди останній. Правдоподібно ним закінчувалися якісь інші сни. Час від часу ця ріка снилася йому протягом кількох років. Найбільше вражало те, що від того повороту ставало дуже тихо, незважаючи на перепов неність каньйону життям, не було чути і шуму води. Йому доводилося чекати певний час після пробудження, щоб звуки нарешті опанували простором.

Наразі жодних звуків не було. Несила більше терпіти. Треба було зробити хоч щось, що б прозвучало. Він вийняв з кишені штанів сірники і покалатав ними. Дошки стін ледь скрипіли, стискаючись від щораз більшого холоду. Памва лежав одягнений. Під ліжником було дуже тепло, а в кімнаті так холодно, що відчувалося аж легенями. До того ж холод ніби посилювався запахом яблук, який переплівся із холодом, із вологістю. Яблука складені величезною купою на іншому ліжку. Кімната була замала, щоб розчинити дух такої кількості ренет. За вікном було темно, але зовсім не так, як тоді, коли він ліг. Памва передчував, що спав задовго і пропустив вечірній поїзд до міста. Він не міг встати, не міг вилізти з тепла. Вовна уподібнювалася до піхви. Напір дитячих відчуттів - не вставати, насильно закривати очі, нікуди не йти, не від’їздити. Чомусь саме восени так забо бонно не хотілося вертатися до міста. Залишитися на цілу зиму, до якої, врешті, ще не так скоро. Перебути тут, примітивно і без руху.

Була субота. Поїзд до міста їхав пізно ввечері. Памва не знав, котра година. Він ліг вже тоді, коли зовсім стемніло. Може, минула година, а може, вже справжня ніч і поїзд від’їхав. Наступний буде аж під ранок і буде майже так само темно. Осінь не розрізняє періодів ночі. У кишені флане левої сорочки Памва знайшов пачку жетану, видобув дві сиґарети і навпомацки закурив просто у ліжку, пообіцявши собі встати після них, скурених одна за одною. Весь час уважав, щоб не випхати зпід ліжника руки, щоб не зробити у коцах шпари для холоду.

Жетану давно не було в їхньому місці. Заради жетану Памва прийшов сьогодні вранці на вокзал задовго до поїзда. Йому сказали, що у котрійсь з нічних крамничок навколо вокзалу з’явилися його улюблені сиґарети. Все ж він мало не спізнився до поїзда, шукаючи за ними. Він приїхав у гори. На місце, де колись жив його дідо. В дитинстві Памва майже ніколи не бував тут. А тепер намагався приїжджати якнайчастіш. Тут були порожня хата, сад, криниця. Сьогодні треба було обірвати яблука. Не можна дочекатися морозів, але добре дати їм повисіти на деревах найдовше. Яблука не сміють ударятися одне до одного і до землі. Кожне треба зірвати окремо. Треба розсортувати їх - а на щеплених дідом деревах було по декілька сортів, на кожнім відгалуженні інший. Памва зривав яблука цілий день, напихав їх у всі кишені, сидячи на дереві, щоб не злазити щоразу, потім складав на ліжку, якщо заплющити очі - то самі яблука.

Було мокро після нічного дощу. Добре, що тільки на траві, бо яблука повисихали на вітрі, і не довелося витирати кожне. Ще вранці Памва зняв черевики, вони були настільки дірявими знизу, що ноги могли відразу ж перемокнути. Він не хотів довго ходити в мокрих черевиках, то ж пробув цілий день босим. Дуже змерз у ноги, зате не нищив гілок. Він повдягав на себе дивні старі речі, щоб позатулятися від вологи і вітру, а частково заради безлічі кишень. Пообмо тувався якимись хустками. Незґрабність і безпомічність сягала святості. Руки взагалі не відчували нічого, крім різниці шорсткості шкірки різних сортів. Одна сиґарета прилипла до заслинених губ, пальці, не приготовлені до зусилля, ковзнули аж до жару, на внутрішньому боці вказівного і середнього випалилися діри. Він навіть не відчув опіку.

Памва вже давно перестав намагатися запам’ятати, як міняється простір від порожності, оголеності і стертості меж, як встановлюється найліпше співвідношення між холод ністю і яскравістю сонячного освітлення, як все листя втра чає власні запахи і починає пахнути однаково, як з’являється особлива пластика спротиву скутості. Йому видавалося, що цим він позбавляє світ останніх властивостей, що не слід забирати чогось запам’ятовуванням.

Натомість позривати яблука, повіднаходити всі горіхи, позгрібати листя, повиливати воду з бочки під дерева, бочку перевернути, позалишати трохи найпізніших ягід птахам, позатикати мохом шпари у стінах - це набувало якоїсь дивовижної важливості, він уперто не вступився б звідси, поки все не буде пороблене. Важливо ще було бути впуще ним у остаточність, у кінцевість. І бути перемерзлим, нез ґрабним, немовним і терплячим.

Кілька разів багато птахів пролітало нижче від нього.

Він знайшов на полиці фляшку з краплею коньяку і не пив його пару годин.

Він нічого не думав; лиш зауважив, що завжди може розтягнутися ще трошки, коли вже не може дотягнутися до яблука. Один раз уявив собі - як сьогоднішній день звучав би на фортепіано, якби всі вони - Памва, дерева, яблука, птахи, кроти, горіхи, трава, світло, холод - трималися на деці і клавіатурі. Або якби принаймні поводити себе при фортепіано так, як він сьогодні ходив, лазив, розтягався, падав, котився, нагинався, присідав, підскакував, стулю вався, видихав. Вже як стемніло, Памва зварив просто в бляшанці всю каву, яка там ще залишалася. І, гріючи руки, ліг до ліжка. А теперот докурює другу хронометричну сиґарету.

Він ще досить довго лежав з самим згаслим фільтром у руці. Спочатку прислухався, який і куди іде поїзд недалеко від хати (важкий товарний, з боку міста), потім з’їв знайдене під собою яблуко, воно вилетіло з кишені, він з ним спав, яблуко було нагріте, нарешті думав - як поєднати в одну сентенцію такі парадоксальні речі: приємно лежати, приємна вовна, приємно лежачи курити, приємно їсти вигріте яблуко, приємно не хотіти вставати, приємно вставати, нехотячи вставати, приємно вернутися до ліжка, приємно, від’їжд жаючи, не вертати до ліжка, приємно вночі іти до станції, приємно чекати поїзда, приємно не встигнути до поїзда, приємно їхати, приємно залишитися, приємно не спати, приємно відчувати приємність, приємно знати, що відчу ваєш, що приємно - самі приємності, нічого іншого нема - але ж приємність не може бути сенсом, є ж речі суттєвіші, ніж приємність, - ті речі помимо іншого є однак теж приємними - і від нічого іншого не можна відмовитися так просто, як від якоїсь приємності, хоч це знову обертається приємністю…

Памва не вмикав світла. Він накрив яблука ще й тим ліжником, під яким щойно спав, поскидав з себе все лахміття, зібрав великий мішок горіхів і яблук. Допив воду з відра.

Вбрав тісну в’язану шапку, притиснувши одну сиґарету за вухом, і вийшов на двір.

Проходячи повз горіх, побачив, що дерево стало зовсім голим. Горіхи не бувають неоковирними без листя, вони радше стають подібними на графіку Гніздовського. Викри лася тайна механіка - одна груба галузка штуркала дах, гойдаючись від вітру. Листя впало все разом. Якраз тоді, коли він був у хаті. Памва уявив собі, як завтра, якщо буде сухо, клаптикова площина опалого листя блищатиме на сонці, мов подірявлена бляха, і поступово ставатиме однорідною, суцільною. Лиш кілька поодиноких листків на вершку дерева нагадуватимуть ілюстрацію з дитячих книжечок про осінь. Тепер Памва бачив тільки те, що було на тлі неба - край даху, всі галуження горіха.

Те, що мішок затяжкий, виявилося вже через кількадесят кроків. Тепер ще треба було зайти на цвинтар. Десь саме у ці дні минало тридцять років від дня смерті діда. Памва не був певний, чи сьогодні, чи завтра. Не тому, що не пам’ятав дату, а тому, що не орієнтувався - що за день сьогодні. Цвинтар був між хатою та станцією. В одному місці Памва залишив мішок на рейках, а сам збіг у глибокий яр. Вранці він думав, що це крокуси, і дивувався з ненормальності повторного цвітіння. Він хотів навіть привезти колись кілька квіток знайомому ботанікові, заклав їх у якусь книжку, згодом забув куди, врешті ту книжку продав. Разом з рослинами. Йому вже минуло тридцять, коли стало дивовижно неза тишно зовсім не знати рослин, ніби не розумієш мови, котрою говорять до тебе. Він понакуповував безліч альбомів, визначників, вивчав щоденно по одному видові рослин. Передовсім довідався, що це - пізньоцвіт. Згодом заспо коївся - так само несподівано і безпричинно. Десь тоді він придумав одну солористичну річ для фортепіано, в якій переклав на клавіатуру всі ходи послідовності визначення якогось складного виду, знайденого у визначнику. А до іншої п’єси підібрав текст - певним чином впорядкований реєстр латинських назв рослин.

Було зовсім темно, і пізньоцвіти треба було намацувати. Коли Памва видряпався до колії і присвітив запальничкою, то побачив, що пучок наполовину складений з якихось подовгастих листків, які мали такі ж обриси, як і позгортані на ніч квіти. Під деревами на цвинтарі темнішало ще більше. Треба орієнтуватися на високе розп’яття із примітивно вирізьбленим з дерева хрестом, розмальованим кількома фарбами. У червону рану під виразними ребрами був укладений справжній спис - наконечник із скрученої бляшанки. Памва, поклавши квіти на замерзлу землю, почав молитися, але нехотячи думав тим часом: завжди, згадуючи діда, він перебуває у певному відривкові власного життя, чомусь цей фраґмент спонукає пригадувати якийсь епізод про діда, щоразу Памва інший, але однаковий - бо думає про нього; ці окремі моменти можна було б зшити між собою, вилучивши зі всього іншого, й отримати самостійну історію, генезу, самовартісний сюжет, напевно, цілком умотиво ваний, скомпонувати осібного Памву. Він вирішив посте жити за цим.

Памва почав бігти. Йому здавалося, що треба швидко бігти. Він допасувався переступати зі шпали на шпалу, коли ж ті були десь не там, то мало не падав через тягар або сильно ударявся ногою. Біжучи, він кричав. Він цілком змокрів. Делікатна шкіра на довгих шрамах пекла від поту. Вже перед самим вокзалом все втратило реальність, бо в очі світило кілька типів різних прожекторів, ламп і сиґнальних світел. Сиґарета за вухом перемокла і розлізлася.

Від самих дверей на станції сильно пахло вином (якби він мусив якось означити своє життя за останній місяць, то було б червоне щоденне вино). У залі сиділо багато чоловіків і жінок на складених бочівках. Перед ними стояла бутля молодого вина. У кожного в руках була якась посудина з різною кількістю плину. Видно, що вони п’яні власне на вині вже кілька днів. Говорили чужинецькою мовою. Це були селяни, котрі везли зза гір вино до міста, звідки Памва. Вечірній поїзд давно від’їхав, але і до підранкового було ще кілька годин. Памва порухався так, щоб відчути, чи не вилетів часом ніж ізза пояса на крижах. Ще з дитинства він мав дивовижну потребу не бути без ножа. Сів на свій мішок і закурив. Майже відразу декілька мужчин повернулися до нього і показували руками, що хочуть курити. Памва вже розрахував рештки жетану - на чекання поїзда, у поїзді, по дорозі з вокзалу додому. Нові сиґарети будуть тільки вдома. Але він без жалю віддав половину всього того, що мав. Заки чоловіки прикурювали, тримаючи сиґарети у руках, розмок лих у виноградному сокові, якась жінка принесла Памві слоїк вина. Всі жінки були молоді, гарні, міцні і від пиття виглядали відважними. На губах, на светрах, на пучках пальців і зовнішнім боці долонь були винні плями, більше чи менше стерті. Жінки тішилися, дивлячись, як Памва п’є. Йому якраз тепер стало хоробливо холодно - вистигла мокра від поту сорочка. Вино було таке ж зимне, як і тіло. Холод супроводжував його аж до шлунка, але Памва швидко пив, чекаючи з’яви тепла зовсім іншого, метафізичного походження. Люди весь час говорили, також і до нього, але він нічого не розумів. Вони закликали його до себе. Він пив ще і ще, почав сміятися, переповнений радістю тут і тепер. Згадав, що має горіхи, налущив цілу купку. Вибирати зерна зі шкаралупи було дуже тяжко через перемерзлість пальців, опіки та вже й від випитого. Памва хотів навчити їх одного способу - взяв половинку почищеного горіха, потримав секунду у роті, тоді торкнувся тим горіхом солі, насипаної на газету на одній з валізок. Наймолодша жінка захотіла зробити так само, але не облизала горіха, сіль не трималася, вона з’їла просто горіх. Не так. Памва взяв ще одну половинку, тримаючи двома пальцями, дав облизати її жінці, вмочив у сіль і вклав їй до рота. Жінка була слухняною і тепер дивувалася з незвичного смаку. Памва дав їй ще ковтнути вина зі свого слоїка, вона сміялася. Не так. Послинивши горіх і вмочивши його в сіль, дала Памві, ковтнула вина, нахилилася до Памви, випустила вино з рота в рот. Так. Памва думав, що чоловіки можуть зреаґувати якось інакше, а вони сміялися, зацікавлено дивилися, дивуючись порозумінню, усвідомлюючи появу нової мови.

Памві потрібне було фортепіано. І воно було; серед пакунків, маленьке дитяче фортепіано, конструкція навіть не передбачає струн, видно, хтось придбав подорожній гостинець для якихось дітей. Правою рукою - кілька хроматизмів, лівою - ритм на деці (теж пальцями), одна нога виявляється у калабані вина, черевик гарно траскає. Селяни повставали, обступили Памву, чоловіки трималися за плечі, жінки плескали у долоні. Спочатку досить просто, а далі все більше достосовуючись до його ритмічних варіацій. Памва вже нічого не бачив, може, чоловіки танцювали довкола нього, а може, все переверталося у голові. Його трясло від екстазу. Хтось накинув на плечі стару вовняну блузу з подертими рукавами. Чужі запахи навалою виперли звичні, відразу ж почали перехилятися і обертатися, зникати, напливати, мінитися, як і світ перед очима. Під кінець Памва шалено тарабанив неправильні акорди.

Він отямився вже тоді, коли виїхали і з гір, і з передгір’я. У вагоні було майже порожньо і зимно. Виноградарі спали на лавках, черевики і капчурі перегороджували прохід. Хтось заніс і його мішок. Місяць світив так сильно, що у вагоні було яснобіло, хоч не світилася жодна лампа, за вікном розрізнялося кожне стебло очерету у канаві, вздовж якого їхав поїзд. Затінені ж місця були інтенсивно темні, майже штучно зачорнені. Наймолодша не спала; вона перейшла до лавки Памви і поставила йому на коліна фортепіано. Памві не хотілося грати, хоч варто було б, і не лише через дівчину - добре би було згадати те, що грав на вокзалі, там були дві вдалі теми до тієї п’єси, що потрібно на понеділок, - мотиви закоцюблості у саду і пияцтва з молодим вином. Штани були якісь вогкі - чи обляті вином, чи лежав десь біля калабані, чи то сеча, чи так волого у вагоні. Може, п’єси не треба взагалі. Ні фільмові, ні Францискові, ні Анні, ні йому. Він зараз вернеться назад і там лишиться надовго. Памва почав шукати у кишенях клаптик паперу, на якому понаписував усе, що має зробити за ці дні. Він викладав з кишень і складав на фортеп’янко різні предмети: сірники, запальничку без газу, але з кременем, запальничку з газом, але без кременя (прикурюючи, треба тримати їх в обох руках, поєднуючи кремінь одної з газом другої), дерев’яну вервицю, горстку минулорічних кісточок сливок, кілька різних олівців. Дівчина сприйняла це як початок якоїсь нової оповіді, наступну фразу, продовження гри. Частково мала рацію. Памва культивував світ кишень, речей у кишенях. Часом він місяцями не викладав нічого з кишень, аби лиш потім застати несподіваний реєстр. Завжди клав до кишені щось цікаве, щоб можна було при нагоді довго розглядати. Час від часу укладав різноманітні медитативні пасьянси із вмісту кишень. На шкірянім пасочку - кілька срібних перстенів, знятих під час обривання яблук, бур штин, переповнений власним внутрішнім світом, фляшечка елеутерокока. Дівчина взялася нюхати флакончик кольон ської води, кілька горіхів, трохи шкаралупи, окремі грубі корали. Нарешті перелік на обривку сиґаретної обгортки: жетан позривати яблука горіхи полущити фасолю затулити вікно у пивниці бочка забрати горіхи книжки каварня (пі дібрати одежу) ґалерея масаж зустріти Анну для світла - зелені хащі. Такі записочки можна видавати як самодостатні мінімалістські писання, як видають щоденники або нотат ники. Він приречений перебути ці дні у місті, всі пункти пов’язані з обіцянками. Завжди все зводиться до перебути. Треба перебути - це найважливіше пояснення цілого життя. Можна лиш вибирати або хотіти вибрати спосіб перебування. Все ж написати п’єсу до фільму, хоча б для уможливлення самої п’єси. Уможливлення прирікати на перебуття. Коли весь світ, все, що на землі і земля - велике фортепіано з різними закапелками; або життя зі всім, що потрібно - лиш на самому фортепіано; або одіссея від одного випадкового піаніно до іншого, для виконання п’єси, отже, треба кілька різних інструментів, бажано у різних примі щеннях. Так майже ніколи не буває. Памва відразу ж спинився на другому варіанті, пам’ятаючи два інші як невикористовувані прийоми до чогось іншого.

Олівцем він закреслив ті пункти у реєстрі, котрі вже минули за суботу. Почав складати все назад до кишені, зняв перстені зі шнурочка, повдягав на пальці, а на пасочок насилив найбільший корал, зав’язав вузлом і вбрав дівчині на шию, запустивши корал під светер. Корал висів якраз між грудьми. Дівчина розглядала коробку жетану. Памва вийняв звідти останню сиґарету і пішов до тамбура. Через хвилю туди прийшла наймолодша. Стояла перед ним. Памва дуже помалу курив і дивився, що вона надзвичайно гарна. Дим йшов на неї, він взяв її за плечі і поставив на своє місце, до вікна, а сам став так, щоб дим витягало у шпару.

Вона взяла його руку із сиґаретою. Памва думав, що хоче затягнутися. Натомість витягла сиґарету зпоміж пальців і кинула її десь на підлогу, а порожню руку поклала собі на груди так, щоб відчувався корал. Вона притиснулася до Памви, тримаючи його долоню обома руками. Памві стало так сумно, що аж хотілося плакати. Він відчував, що це востаннє його торкається така молода жінка, та й не знати, чи хтось ще буде потребувати тулитися до нього, а щоб так відразу віднайти - цього не буде взагалі. Його перейняла страшенна ностальгія; він подумав про старість усіх тих жінок, котрих любив ціле життя, котрим тепер ще болючіше і безпросвітніше, ніж йому, крізь котрих усвідомлював власне старіння. У дівчини на диво легко відгорталося волосся.

Він поцілував її в потилицю і шию. Дівчина була тонка, а ще й довгі Памвині пальці, тож коли тримав долоні на її спині, тримаючи пучками за дві вузькі й тверді смуги м’язів уздовж хребта, то здавалося, що великі пальці промацують крізь живіт рельєф власних долонь.

Він знав, що хотів би вернутися з нею в гори, думав, що знає, що міг би. Він радий би навіть бути з нею там так довго, щоб цілком звикнути до того, що з нею, до неї, до її тіла, щоб втратити несподіваність, щоб вона стала звичною, знаною, неперервною, безперервною, водою, деревами, ліжком, сорочкою, виглядом з вікна. Дівчина раптом повернулася до нього спиною, але настільки зґрабно, що губи Памви ні на міліметр не зсунулися з шиї, а долоні самі опинилися на животі; вона похилилася, впершись руками у шкло, на животі здригалися різні м’язи, Памва розумів, що це все лиш пальці, шия, крижі, притиск, вино.

Все найсправжніше - надзвичайно жорстоке.

Він сильно обхопив дівчину під самими грудьми, притягнув до себе і повільно повернув її - так як було перед тим. За нею на заледенілому шклі залишилися два вигріті відбитки долонь. Памва пропхав руку аж під скуйовджене волосся, до самої шкіри, стиснув його у кулак і прихилив одну щоку дівчини до холодного вікна, припершись чолом до другої. Так тримав, заки вона не почала дихати спокійно, тоді обірвав усі доторки, навіть відступивши.

Щоб довше не затримуватися на тому, що сталося, вийняв з найглибшої кишені фотографію і показав їй. На фотографії жінка в білій одежі стояла, поклавши руки на рамена малій дівчинці, на березі невеличкого озера; за ними, трохи збоку, але аж на другому березі, сидів (на пірсі у вигляді дощаної паки) молодший, ніж жінка, мужчина у чорному вбранні і дивних нелітніх черевиках, голова майже поголена. Всі спокійно, майже байдужо, але якось інакше зосереджено дивилися перед себе. У жінки були м’які риси і довге волосся.

Памва знав, що дівчина зараз озирнеться. Вона справді оглянулася, побачивши лиш себе і трохи дуже уважного Памвиного лиця у вікні. То погляд жінки на фотографію був таким, що здавалося, ніби вона дивиться в очі, але не того, хто розглядає знімок, а в ті, що за його плечем.

Правдоподібно наймолодша не могла визначити вік фотографії - десь із середини тридцятих років. Вона глянула на Памву так само нетутешньо і нетеперішньо і пішла до вагона. Памва знайшов на підлозі недокінченого жетана і закурив, дряпаючи вжитим сірником нещільний лід на вікні.

Він наполягав на тому, щоб композиція фільму була такою ж, як на знімку: знімати фраґменти берега озера із цілком різними сценами, але завжди видно щось на протилежнім боці, а в самому кінці підняти якось камеру над озером, щоб показати, як довкола озера відбуваються одночасно несумісні речі. Ну і спробувати досягти такої відірваності, як погляди жінки, дівчинки, чоловіка.

Коли поїзд в’їхав у місто, Памва заходив до вагона забрати мішок. Він вийшов, щойно вагон спинився. Було ще зовсім темно, добре, що простояв у тамбурі, бо під ранок ще більше похолодніло, він би дуже змерз надворі.

Памва згадав собі, як у двадцять п’ять років думав, що запізнав уже всі основні структури життя, що далі вони почнуть просто повторятися, звичайно - щоразу трошки інакше, але нічого принципово нового вже не відбудеться. Однак з того часу і дотепер жити ставало все цікавіше.

Через туман - чим далі Памва відходив, тим більше - вокзал нагадував велетенський пароплав, усередину якого заїжджають поїзди. Здавалося, ніби поруч море. Памва часто зупинявся перепочити. На всіх вулицях палили листя. Іноді треба було проходити через дуже тривалі пасма диму. Де неде купища лиш починали розгоратися, а в інших місцях залишились самі скопичення білого попелу, який ще зберігав форми листя. Недалеко від дому назустріч Памві їхав автомобіль з жовтими протитуманними фарами. Через те відстань до нього неможливо було визначити інакше, як на звук, бо інтенсивність світла цілий час була однаковою. І тільки зовсім поруч стало ясно, що то тягач без жодних причепів. А в самому подвір’ї Памва настрашився від несподіванки, коли відчув, що на нього хтось дивиться, сидячи у темному авті (ще й вікна були запітнілі). Памві щось подібне колись снилося - він іде нічним добре освітленим містечком, вікна так само непрозорі, він зупи няється, відкриває двері, питається в когось, як їхати кудись то, а той рисує пальцем схему на вікні, запхавши руку все редину автомобіля, якогось малесенького фольксваґена, і він їде далі за схемою, але надворі холодно, а тут тепло, вікно далі пітніє, передовсім на лініях схеми, та зникає, а якимось іншим чином пересуватися чомусь неможливо, треба встигнути, заки карта не зникне зовсім, бо поновити її чомусь теж не можна.

Так само темно, але на стіні відчувається присутність мінімального прояснення зпонад дахів. Не вмикаючи світла, Памва поніс мішок довгим коридором просто до кімнати, безпомилково знаючи відстані до стін, шаф, полиць з книжками у кожному місці впродовж коридору. Ціле життя він мешкав лиш у цій квартирі (колись Памва уявляв собі - як дивно і неприродно було орієнтуватися, повертати у різні відгалуження людям у перших коридорах). У кімнаті він висипав усі горіхи на підлогу. З цього боку будинку на вулиці була ілюмінація. Памва знайшов пуделко сиґарет у кишені зимового плаща на вішаку і вийшов на балкон. Виноград вже не відгороджував від вулиці, залишилося саме бадилля. На балконі у збанку була приготовлена перед від’їздом кава - він дуже любив мало не заморожену каву, дуже любив максимально бути на балконі і любив, ідучи чи їдучи з дому, приготувати собі каву, сиґарети, свіжу книжку або журнал, попраний светер, щоб застати це все вдома відразу.

Він трохи задовго сидів на балконі, бо майже не спав цими днями і боявся, що не втримається від охоти полежати у теплому ліжку, розпростатися після мішка, лавок, засне і не встигне зібрати книжки на ранок. Подумав, що, незва жаючи на переповненість сьогоднішнього дня різно манітними передбачуваними подіями, день не буде таким густим і пересиченим, як учора (хоч сам не знав - де вчора, а де сьогодні, бо дні не закінчуються, якщо їх не обривати, це єдиний спосіб перетягнути день у день), плин його сьогоднішнього часу буде лінійним, а не дифузним; і майже ніякої виконденсованої музики.

Коли він почав мешкати тут сам, то обидві кімнати, коридор, кухня, спіжарка і навіть балкон були захаращені речами, незмінними з дитинства. Все мало свою історію, своє додаткове значення (навіть додаткові значення). Більшість речей були невжитковими. Він кохався у тому світові. Він пам’ятав усі хроніки, і часто йому здавалося, що сам пережив давні події. Не розумів, як можна жити у сучасних нецікавих, пристосованих лиш для перебування будинках. Довший час він не знав нового міста. Йому непотрібно було купувати ніякої одежі - у шафах зберігалося більше доброго старо давнього одягу, ніж можливо зносити. Коли він купував якусь книжку, то згодом виявлялося, що така сама, але у давнішому виданні, вже є у величезній невпорядкованій бібліотеці. Памва жив серед такої кількості старих знімків, що ніяк не міг звикнути до теперішніх лиць. Іноді носив настільки коштовні перстені чи брошки, котрі інакше як бутафорія тепер не могли сприйматися.

Потім він довго досліджував генетику кожної речі - що і як вплинуло на його власну еволюцію. Виявив, що вся колекція якимось певним чином розкладена ще й в ньому. І не все гаразд - разом з речами він успадкував безліч комплексів, вад, хвороб, страхів, дивнот, звичок, проклять і гріхів, помилок і непорозумінь. Одного дня він виявив, що просто не потребує більше все це мати, йому не хотілося ні зберігати старі речі, ні володіти ними, ні знати, що вони поруч. Він захотів порожньої квартири, життя, звільненого від диктату, дискурсу речей. Памва почав їх продавати. Довший час він міг з того добре жити, багато мандруючи світом.

Тепер у порожній кімнаті стояли лиш величезне відкрите фортепіано і дивне ліжко, придумане і змайстроване самим Памвою. На білих стінах залишилося трохи графіки і гербарних листків. Найдовше він зберігав усі фотографії, але, знайшовши довгі дерев’яні скриньки зі шкляними неґативами, фотографії попалив. Неґативи стояли на вузькій полиці, котра тонко перекреслювала цілу одну стіну. Весь одяг вмістився на вішакові з багатьма гачками, припасованому між подвійними дверима на балкон. У коридорі залишилося ще досить багато непотрібних книжок, попакованих у куфри, а в кухні стояли лиш великий креденс з вікнами і численними відділами, де вмістилися все начиння і всі продуктові припаси, і так само великий стіл.

Щодо ліжка, то його, властиво, не було. Була велика коробка, вища від Памви, але без накривки, а замість дна - настелені матраци, коци, подушки. Коробка чи загорода була вибудувана з дощок. На внутрішнім боці загороди три малися маленькі полички, де Памва поскладав сиґарети, попільничку, кілька пляшок з алкоголем, найпотрібніші ліки, якісь журнали, колекцію ножів (ножі, як і олівці у збанках на фортепіано, були зібрані вже тепер, всіх їх десь повіднаходив сам Памва), нотні зошити, поляриси (нас правді - то банки від голландських тютюнів) з грішми, картки паперу з посписуваними реєстрами неґативів у скриньках. Щоб потрапити до ліжка, треба було однією драбинкою вилізти на верх загороди, а другою злізти вниз.