Розділ VI

Метод, який використовується в статті 37 Закону України «Про інформацію», — один із двох можливих. Внутрішня інформація завжди якоюсь мірою захищається, а досягається це шляхом обмежень доступу або шляхом вилучення документів цього типу із сфери дії закону. Український Закон України «Про інформацію» вибрав першу можливість. Питання полягає в тому, як тлумачити «внутрівідомчий» — справді вузько чи ж припускаючи, що документи можуть мати обіг серед широкого кола офіційних осіб різного рівня і навіть конкуруючих ділянок і залишатися все ж закритими?. Якщо вірно останнє, положення треба переглянути і сформулювати таким чином, щоб зменшити можливості органів влади відмовлятись від оприлюднення документів. У положенні також повинно роз'яснюватись, що відбувається з документами після прийняття рішення. Чи стають вони в якійсь мірі доступними після цього? Одна справа в мирі і спокої проводити внутрішні обговорення, маючи «час для обдумування», але демократичність доступу до інформації вимагає, щоб громадськість могла брати участь в обговоренні до того, як з певного питання буде прийнято стратегічне рішення, або якщо таке рішення викликає загальну зацікавленість.

Чинні закони не вказують, хто саме зобов'язаний доводити, що оприлюднення конфіденційної інформації, розпорядниками якої внаслідок будь-яких причин є державні службовці, може завдати шкоди в розумінні статей 32 і 34 Конституції або що суспільна значущість такої інформації непропорційна шкоді, яку може завдати її оприлюднення». Окрмі науковці вважають, що якщо закони не містять прямих норм чи презумпцій щодо певних видів конфіденційної інформації, ці обов'язки в демократичному суспільстві можуть виконувати лише три категорії осіб: спеціальні експерти, як у випадку державної таємниці, судді та власне особи, від яких одержано певну конфіденційну інформацію. За цього рішення про строки конфіденційності інформації, за винятком державної таємниці, також обов'язково підлягають періодичному перегляду з ініціативи незалежних органів або осіб, від яких одержано таку інформацію. В законах України подібні норми наразі просто відсутні.

З метою встановлення правомірності обмеження доступу до інформації пропонують визначити умови для обмежень — можливо, застосовуючи двоетапну процедуру. На першому етапі перевірити на ймовірність шкідливих наслідків: відмовити в наданні інфор-