Основні етапи і стадії процесу соціалізації

Аналіз розглянутих вище моделей соціалізації показує, що усі вони в тій чи іншій мірі визнають той факт, що процес соціалізації обмежується періодом досягнення дитиною дорослого віку. Так, на думку Н. Андрєєнкової, процес соціалізації завершується у віці 23-25 років, тобто з досягненням молодою людиною стадії зрілості. Саме цей період необхідний для стійкої інтеріорізації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій і установок. У залежності від віку індивіда, прихильники цього підходу виділяють три основних етапи соціалізації:

1) первинна соціалізація (дитини);

2) маргінальна (проміжна чи псевдостійка) соціалізація (підлітка);

3) стійка (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юнацтва до зрілості (період від 17-18 до 23-25 років).

Аналіз сукупності різних факторів на кожному з цих етапів дозволяє виділити "критичні періоди ", особливо важливі для соціалізації індивідів.

Для первинної соціалізації — це перші 2-3 роки і час вступу до школи.

Для маргінальної соціалізації — перетворення дитини в підлітка і підлітка в юнака.

Для стійкої соціалізації — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості.

Разом з тим обмеженість такого підходу пов'язана, перш за все, із двома аспектами проблеми. По-перше, це розуміння дитинства (а іноді і юнацтва, молодості в цілому) лише як підготовки до "дійсного" життя, що почнеться з досягненням дорослості. Такий підхід істотно спотворює зміст соціалізації, обмежує активність молодої людини, привчає бачити в сьогоденні тільки засіб досягнення чогось у майбутньому. При цьому сьогоднішнє життя, виходячи з цього підходу, сприймається як щось вимушене, тимчасове, примусове. "Щоб випробувати повноту життя, — відзначає І. Кон, — треба, однак, не тільки вміти бачити в сьогоднішній праці "завтрашню радість" (А. Макаренко), але і відчувати самоцінність кожного даного моменту діяльності, радість подолання труднощів, дізнавання нового і т. д.".

Другий аспект цієї проблеми обумовлений появою у вітчизняній науковій літературі поглядів, що переоцінюють вплив навчання і виховання на протікання процесу соціалізації. Від подвійності такого роду урятовані ті, найбільш продуктивні, моделі соціалізації, які можна об'єднати в рамках концепції соціалізації дорослих, чи концепції безперервної соціалізації. Одним з тих, хто першим описав соціалізацію як процес, що продовжується протягом усього життя, був американський соціолог О. Брим-молодший. Відмінність соціалізації дорослих від соціалізації дітей, на його думку, полягає в тому, що соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формування ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, у той час як діти в змозі лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає придбати необхідні навички (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана в більшій мірі з мотивацією.

Характерно, що деякі соціологи акцентують увагу на відмінностях соціалізації в дитинстві й у зрілому віці. Вони вважають, що життя дорослих — це серія очікуваних і несподіваних криз, які потрібно перебороти. До таких критичних моментів у житті дорослих індивідів Д. Клаузен, наприклад, відносить вибір професії, "криза сорокалітніх" і ін. Подібну точку зору називають іноді в літературі адаптивним підходом, що, на наш погляд, не зовсім точно відповідає змісту терміна "адаптація". Оскільки мова йде про подолання стресів, що виникають у даних ситуаціях, то це свідчить скоріше про те, що адаптація не відбулася, що характеристика ситуації значно перевищила адаптивні можливості індивіда, і це призвело його до стресу.

Ближчим до нашого розуміння адаптивної соціалізації є еволюційний підхід, запропонований американським соціальним психологом Е. Еріксоном. Він вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в зрілому віці доводиться переборювати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і носять специфічний характер на кожному етапі (стадії). Переборюючи ці критичні ситуації (а їх він виділяє вісім), індивід успішно збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступного стадії. У випадку, якщо соціалізація на якій-небудь стадії не відбулася (тобто індивіду не вдалося подолати головну на цій стадії проблему) чи відбулася частково, це негативно позначається на наступних стадіях і соціалізації в цілому.

При цьому знання цих найважливіших проблем індивідів на різних вікових стадіях дозволяє більш конкретно і цілеспрямовано вести з ними виховну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у вирішенні цих проблем. Зупинимося на викладі еволюційної теорії соціалізації (чи теорії стадій людського розвитку) докладніше, тому що в ній процес соціалізації розглядається досить системно.

1 стадія — дитячий період. Основна проблема — довіра чи недовіра. Дитина на підставі визначеного рівня турботи і комфорту з перших днів довідується, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, тепло, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малята не плачуть і не сердяться при відході з їх поля зору дорослих, які турбуються про них. При неповному вирішенні цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитися на подальших стадіях.

2 стадія — вік від одного року до двох років. Основна проблема — автономія або сором і сумнів. Ситуація ускладнюється збігом навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання своїх прав і непокорою авторитету. А з іншого боку — батьки починають учити дитину контролювати роботу свого шлунку. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити у свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи зусилля по самовизначенню і руху до автономії.

3 стадія — від трьох до п'яти років. Основна проблема — ініціатива або почуття провини. Це період розвитку рухової активності, допитливості й уяви. Усвідомлюються відмінності між хлопчиками і дівчатками, виявляється дух суперництва. Дитина визначає межі, до яких ініціатива в прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, що при зайвій твердості з боку дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

4 стадія — молодший шкільний вік. Основна проблема — старанність чи недбайливість. На цій стадії йде навчання індивідуальній і колективній роботі, формуються стосунки з вчителями й іншими дорослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі головною задачею є набуття впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цієї задачі позначається в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

5 стадія — підлітковий-юнацький вік. Основна проблема — становлення індивідуальності (ідентифікація) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а значить і пошуку партнера в інтимній сфері. Разом з тим — це час пошуку свого місця в житті, вибору подальшого шляху (навчання, робота і т.п.). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінка значимості якої-небудь з них. Перша невдача може негативно позначитися на виборі роботи, друзів, супутника життя, а також може призвести до стресу.

6 стадія — молоді роки. Основна проблема — інтимність чи самітність. Головні цілі на цьому етапі — залицяння, шлюб і інші види близькості. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом чи ці стосунки призвели до розриву, то надалі це може проявитися у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язках і незадоволеності цією сферою життя.

7 стадія — середній вік. Основна проблема — продуктивність (творча продуктивність) чи стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може викликати невдачу навіть у який-небудь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, що індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

8 стадія (заключна) — старість. Основна проблема — умиротворення або розпач. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підведення підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів.

Умиротворена старість чи розпач, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей — такі межі прояву цієї стадії. Зрозуміло, представлена концепція соціалізації чи стадій розвитку особистості не позбавлена можливостей її подальшого удосконалювання і навряд чи вичерпує собою всі прогресивні підходи в дослідженні процесу соціалізації. Однак безсумнівною її перевагою є, на наш погляд, відхід від розуміння дитинства як ще не дійсного життя до розуміння його як підготовки до майбутнього життя. У такому контексті соціалізація виглядає як поняття, придатне лише для дитячого віку, що не тільки знецінює роль дитинства в житті людини, але й істотно обмежує пізнавальні можливості категорії "соціалізація". Неправомірність такого підходу підтверджується самим життям. Так, докорінні зміни у всіх сферах життєдіяльності нашого суспільства, що пов'язані з переходом до ринкових відносин, поставили перед необхідністю соціалізації (а точніше — ресоціалізації) практично все населення країни. І в людей літнього віку цей процес протікає найбільш болісно.

З подібних позицій В. Харчева обґрунтовує поширення процесу соціалізації на людей літнього віку. Дійсно, пенсійний статус людини визначається часто не його віковими рамками, а соціально-економічними факторами, здібностями і можливостями людини продовжувати професійну й інші форми соціальної діяльності.

Отже, виділення етапів процесу соціалізації і центральних завдань кожного етапу дозволяє корегувати виховний вплив, орієнтуючись на вимір емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їхню вагу і значення, виявляти основні і додаткові фактори, форми і механізми їх впливу на становлення особистості.

Date: 2015-10-18; view: 441; Нарушение авторских прав