Жести оратора

В ораторському мистецтві використовуються:

1. Ритмічні жести. Вони підкреслюють логічний наголос, уповільнення й прискорення мовлення, місце пауз.

2. Емоційні. Вони передають відтінки почуттів (стислий кулак, овальний рух руки й ін.).

3. Вказівні. Їх рекомендується використовувати в дуже рідких випадках, коли є предмет, наочне приладдя, на які можна вказати.

4. Образотворчі. Вони наочно представляють предмет, показують його (наприклад, кручені сходи).

5. Символічні. Вони несуть певну інформацію. До цієї групи ставляться жест категоричності, жест протиставлення, жест роз'єднання, жест узагальнення, жест об'єднання.

Звичайно ж ораторові необхідно дотримувати певних правил жестикуляції, адже один неправильний рух або неправильно зрозумілий аудиторією жест, може нашкодити ораторові.

1. Жести повинні бути мимовільні. Оратор повинен прибігати до жесту в міру відчуття потреби в ньому.

2. Жестикуляція не повинна бути безперервної. Не слід жестикулювати руками протягом всього мовлення. Не кожна фраза має потребу в підкресленні жестом.

3. Потрібно навчитися керувати жестами. Необхідно пам'ятати, що жестикуляція - елемент рівноваги всієї пози. Ніколи жест не повинен відставати від підкріплюваного їм слова.

4. Внесення розмаїтість у жестикуляцію. Не можна користуватися не перебираючи тим самим жестом у всіх випадках, коли потрібно додати словам виразність.

5. Жести повинні відповідати своєму призначенню. Їхня кількість і інтенсивність повинні відповідати характеру мовлення й аудиторії.

Таким чином, краща риса в зовнішньому вигляді оратора - коректність. У правильній позі сполучаються невимушеність постави й легкість рухів. Жести - це будь-які рухи, що підсилюють враження від висловлюваних ідей. Жестикуляція руками, хоча її можна класифікувати відповідно до призначення (виразна, описова, указующая, наслідувальна), насправді може виявитися різноманітної нескінченно. При належному застосуванні жести, що завжди мимоволі виникають, але поддающиеся контролю, являють собою прояву настроїв і думок оратора.

1. Підготовка прокурора до промови у судових дебатах.

Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим ґрунтовніша підготовка, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже — і переконливіше.
Як будь-яка розумова робота, підготовка промови — процес творчий, і кожен використовує власну методику. Хоча інколи можна почути твердження, що промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо імпровізування. Але більшість початківців нерідко розгублюються, коли їм доводиться вийти зі своїм словом на широку аудиторію. Запропонований до вивчення матеріал вони переписують з якихось джерел. Та коли слухаєш такий виступ, одразу ж впадають у вічі незграбність, некомпетентність, маловченість і, нарешті, цілковита відсутність впевненості в собі. Такий промовець викликає лише співчуття.
Отож, для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так: вибір теми — формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція.
Отже, при визначенні теми виступу потрібно враховувати наступні моменти:
1. Обирайте тему, яка відповідає вашим пізнанням і інтересам.
По-перше, подумайте про ті галузі знання, в яких ви маєте особливий досвід або теоретичну підготовку. По-друге, поспілкуйтесь на яку-небудь цікаву тему зі своїми товаришами чи друзями. По-третє, зверніться до книги. Продивіться довідники, свіжі журнали і газети.
2. Підбирайте доречну тему.
Настрій аудиторії залежить від місця і часу. В аудиторії він один, в приватному житті — інший. В побутовій ситуації слухачі сприйматимуть як досить природну річ те, що в аудиторії їм може здатися нецікавим, смішним, шокуючим.
3. Обирайте тему, яка відповідає аудиторії.
Тема повинна бути досить цікава, досить важлива, досить зрозуміла для слухачів. Для того, щоб вирішити, чи буде вона відповідати цим вимогам, необхідно мати уявлення про рівень знань слухачів, їх виховання, вік, особливі інтереси.
Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання.
Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що підлягають обговоренню.
Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст виступу і обов’язково привертати увагу слухачів. Вдала назва теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до сприйняття майбутньої промови.
Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштовхують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу.
Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви потребують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Тому серед слухачів будуть невдоволені, бо вони не отримають відповіді на питання, які їх цікавлять.

1. Характерні риси судової полеміки.
2. Види красномовства і сфери його застосування.

Розрізняють декілька видів красномовства: суспільно-політичне, академічне, судове, церковне, дипломатичне, військове, ділове.
Суспільно-політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію.

Суспільно-політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу або гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.
Політичний виступ чи промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо — наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді.

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.
Сфера його застосування — шкільна (різних рівнів) та наукова аудиторія.

Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.
Лекція — основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотного зв’язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.

Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови”.
У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його представник, нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни або піклувальники.
Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об’єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді).

1. Налагодження контакту прокурора і аудиторії.
2. Спростування як логічна операція в риториці.

Особливе місце в ораторському мистецтві посідає доказ хибності або безпідставності будь-якої тези — спростування, яке частіше використовується у дискусії або полеміці.
Спростуванням називається логічна операція установлення хибності або необґрунтованості положення, яке висунуте як теза.
Поняття спростування — відносне поняття, тобто сама операція має смисл лише у відношенні процесу доказу, який відбувся, коли намічається дискусія між присутніми або відсутніми учасниками, з яких того, хто висунув тезу, називають пропонентом, а супротивну сторону, яка виступає із спростуванням, — опонентом.
Будучи операцією, спрямованою на руйнування доказу, який відбувся раніше, спростування може бути виконано трьома способами.
Перший спосіб — спростування тези, другий — спростування демонстрації, третій — спростування аргументів.
Найбільше значення має перший спосіб — спростування тези. Мета його полягає в тому, щоб показати неспроможність — помилковість або хибність — положення, яке висунув пропонент.
Другий спосіб — спростування демонстрації — спрямований на виявлення того, що теза супротивної сторони логічно не випливає з аргументів. В практиці публічних виступів бувають випадки, коли пропонент для обґрунтування своєї тези наводить такі факти і думки авторитетів, які не мають з нею ні прямого, ні посереднього зв’язку. Щоб “переконливо” це подати, звичайно вдаються до фраз подібно: “Таким чином, звідси виходить...”, або “Всім зрозуміло, що звідси можна зробити лише один висновок...” і т.п. Критика таких міркувань якраз і виражається в тому, що опонент аналізує хід міркування і показує відсутність у ньому дійсного логічного зв’язку.
Третій спосіб спростування — критика аргументів: виявивши хибність або необґрунтованість доводів пропонента, приходять до висновку, що тим самим його теза не доведена.

Спростування — обгрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументів чи демонстрації.

Відповідно розрізняють три види спростування:

— спростування шляхом критики тези;

— спростування шляхом критики аргументів;

— спростування шляхом критики демонстрації.

1. Ознаки аудиторії.

Існує три групи характеристик аудиторії. Перша з них — формально-ситуативна, яку становлять такі ознаки, як місце проведення зустрічі оратора з аудиторією (зала, окрема чи прохідна кімната, ресторан, польовий стан, майдан тощо), розмір аудиторії (як за кількістю слухачів, так і за площею приміщення), умови спілкування, час виступу і багато інших формально-ситуативних показників, від яких часто залежать особливості та результат промови. Дійсно, саме ці ознаки з початку промови вже змінюють динаміку діяльності оратора. Те, що він підготував, наприклад, для розмови з аудиторією в 400 слухачів, зовсім не так прозвучить для 7 слухачів, аргументи на майдані і в лекційній залі також будуть іншими і т. ін.
Другу групу складають соціально-демографічні характеристики слухачів: соціальний статус, рівень освіти і культури, професійна характеристика, матеріальне становище, соціальне походження, стать, вік тощо. Ці дані допоможуть зорієнтуватися в потребах і інтересах аудиторії, у настрої людей, підготувати їх до сприйняття інформації.
Третю групу становлять суто психологічні характеристики людей. Щоб орієнтуватися в них, оратору необхідна сукупність знань про психічні процеси (пізнавальні, вольові, емоційні); психічні стани (бадьорість чи пригніченість, працездатність чи втома, зосередженість чи розсіяність); психічні властивості особистості (спрямованість, темперамент, характер, здібності); психічні утворення, надбання (знання, навички, уміння, звички).

1. Вимоги Кодексу професійної етики та поведінки працівників прокуратури щодо публічних виступів та стилю спілкування в суді.
2. Об’єктивні та суб’єктивні перешкоди контакту прокурора і аудиторії.

Організація аудиторії за допомогою збудження в неї певного емоційного стану, як правило, ускладнюється перешкодами при встановленні інформаційного (передавального і сприймаючого) контакту між реципієнтом і комуніка-тором, тобто оратором і аудиторією.
Перешкод існує багато — і суб’єктивних, і об’єктивних.
Суб’єктивні — це такі, виникнення яких залежить від рівня підготовки оратора, знання ним предмета виступу, уміння визначати характеристику аудиторії тощо. Тобто ці перешкоди якби задаються самим оратором, і для того, щоб їх здолати, треба краще готуватися до виступу.
Об’єктивні — це такі, які змінити оратор не може, адже вони походять з наших психологічних властивостей, їх змінити неможливо, можна лише враховувати і знаходити єдино можливі способи організації аудиторії.

Першою з об’єктивних психологічних перешкод є інерція включеності. Це такий стан людини, аудиторії, коли вони ще знаходяться у своїх думках, проблемах і не можуть зразу активно слухати, сприймати виступ оратора. Це означає, що ораторові потрібно звільнити на час виступу свідомість слухачів від тих життєвих обставин, які могли б негативно вплинути на їхнє відношення до одержуваної інформації. Інерція включеності заважає людині переключити увагу на оратора, породжує навіть консерватизм поглядів, може привести і до звуження поля зору.
Друга перешкода — висока швидкість розумової діяльності. Людина думає в 4 рази швидше, ніж викладає свої думки і знання. Коли оратор говорить, інтелект слухачів велику частину часу вільний і може відключатися від промови оратора.
Третя — нестійкість уваги. Увагу може відвернути і зовнішність оратора, його голос, манера говорити, оформлення приміщення, звук дверей, що відчиняються, шепотіння тощо.
Четверта перешкода — антипатія до чужих думок. Люди часто звикають до своїх точок зору. їм зручніше і легше додержуватися логіки свого міркування, тому у них утворюється стійке несприйняття точки зору оратора, а іноді це породжує репліки, вигуки й ін. реакцію незгоди.

1. Аргумент як форма доказу у риториці.

Аргументами, або доводами, називають такі висловлювання, з яких з необхідністю випливає істинність тези. Аргументи відіграють роль підвалин, на яких засновується будова доказу.
Судді, наприклад, оцінюють правильність думки прокурора та адвоката, насамперед, за ступенем значущості та цінності фактичного матеріалу. Тільки сила аргументів, їх переконливість мають значення для повного внутрішнього переконання суддів.
Особливо необхідні переконливі доводи на користь застосування тієї чи іншої статті кримінального закону.
Розв’язання стратегічного завдання аргументації передбачає дотримання низки логічних правил оперування аргументами. Правила ці такі:
1) аргументи доведення мають бути істинними, такими, що не підлягають сумніву;
2) істинність аргументів доводиться незалежно від тези;
3) необхідно, щоб аргументи не суперечили один одному;
4) у сукупності аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування даної тези.

Принципи аргументування.

Це перш за все логічні принципи:

тотожності,

несуперечливості,

послідовності,

достатності (обґрунтованості).

Але однієї логічності для реалізації стратегії замало. Аргументування здійснюється ще за такими дидактичними й психологічними принципами, як

посилення,

економія та

органічна єдність.

Принцип посилення вимагає плавного переходу від простого до складного, від менш емоційного до більш емоційного, від менш цікавого до більш цікавого тощо. Принцип економії означає досягнення більшої ефективності промови при мінімумі ресурсів (менше положень, аргументів, слів тощо), що складає враження не затягнутості промови, її єдності й сили. Під органічною єдністю розуміється дві вимоги: 1) єдність форми і змісту; 2) дотримання пропорцій: а) між теорією і фактами; б) між фактами позитивними і негативними; в) між відомим і невідомим; г) співвідношення частин промови за обсягом (між елементами композиції); д) між раціональним і емоціональним.

На дієвість арґументів під час переконування впливають такі чинники:

1) характер джерела інформації, тобто того, хто пере­конує;

2) характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться;

3) характер аудиторії (тобто її соціальний склад і погля­ди), яку переконують;

4) характер і важливість погляду, який має бути зміне­ний;

5)характер слухачів.

Демонстрація (лат.demonstratio – показ) - логічне міркування, в процесі якого з аргументів виводиться істинність чи хибність тези. Про демонстрацію, тобто про те, що відбувається доведення, свідчать слова: „отже”, „внаслідок цього” та ін. Демонстрація - це сукупність правил, які забезпечують коректність доведення - те, що теза і аргументи знаходяться у відношенні логічного слідування. По суті, ми будуємо умовиводи, в яких засновки є аргументами, а висновок – тезою, і намагаємося при цьому дотримуватися всіх передбачених в цьому випадку правил.

Процес виведення тез із аргументів називається в риториці демонстрацією (від лат. demonstratio — показування). Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Саме на цьому етапі особливо важливою є мовна тактика, вміння вибудувати і показати мовні конструкти та їх лексико-граматичне наповнення. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну. Логічна демонстрація потребує від промовця дотримання правил виведення умовисновків і логічних аналогій. Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть використання їх від супротивного. Тут вступає в дію фігуральна мова.

Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред'явити аргументи. Способи коректної демонстрації передбачені викладеними вище логічними законами та теорією аргументації. Некоректну демонстрацію в риториці називали логічними помилками — паралогізмами. Антична риторика їх не цуралася. Логічні помилки навмисне використовували для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, хай сам вибирається на правильний шлях. Такі логічні операції називали софізмами, а вчителів риторики — софістами. Вони проголосили мірою всіх речей людину, істинним вважали не тільки те, що реально таким було, а й те, в істинності чого могли співбесідника переконати. В мистецтві переконання ритори-софісти досягли вершин риторичного ефекту, який створювався фігуральним мовленням — фігурами слова (тропи) і фігурами думки. Тропи і фігури з погляду логіки є паралогізмами, логічними помилками.

Пізніше демонстрацією стали називати просто ілюстрацію (лат. illustratio від illustro — освітлюю, пояснюю) предмета мови, його фізичний (наочність) чи вербальний (мовний: слово, речення, текст) образ, тобто те, що є відповіддю на імператив: покажи, наведи приклад.

Демонстрація показує, наскільки правильно і доцільно сформульовані тези та аргументи і які при цьому трапляються логічні помилки.

1. Шляхи застосування демонстрації в прокурорській риториці.
2. Вимоги наказу Генерального прокурора України № 4гн від 19.12.2012 року щодо підготовки та проголошення промови в суді.
3. Види та характеристика запитань у полеміці.

Відомо, що наукові проблеми формулюються у вигляді запитань.
У соціальній (виробничій і повсякденній) практиці за допомогою запитань одержуємо численні нові відомості, доповнюємо, уточнюємо і конкретизуємо загальні уявлення про предмети, що оточують людину, і явища, які відбуваються. Таким чином, основна функція запитань в комунікативному процесі — пізнавальна. Вона реалізується у вигляді правильної відповіді. якщо у відповіді на запитання міститься істинне знання, то воно збільшує обсяг інформації, яка одержується, і, в свою чергу, може бути базисом для нових, більш глибоких запитань.
Всі запитання щодо їх логічної структури і ролі можна віднести до двох видів. Перший вид — це запитання, що уточнюють, або закриті запитання, які спрямовані на з’ясування істинності чи хибності висловленого в них судження. Граматичною ознакою закритих запитань є наявність у реченні частки “чи”: “Чи правильно, що...?”
Оскільки в запитанні цього виду вже міститься судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений двома альтернативами: “так” чи “ні”.
Вони ведуть до створення напруженої атмосфери в бесіді, оскільки різко звужують “простір для маневру” у співбесідника. Такі питання можна застосувати у відповідальності з чітко визначеною метою. Ці питання спрямовують думки співбесідника в одному, встановленому нами напрямку, і наділені безпосередньо на прийняття рішення.
Закриті питання мають значний вплив і добре заміняють всі констатації і ствердження. В цьому плані найбільш вражаючими є так звані двійні закриті запитання, наприклад: “Чи слід призначити нашу зустріч вже на цей тиждень чи перенесемо її на наступний?” Така форма питання пропонує співбесіднику і третю можливість — довгу відстрочку.
У постановці подібних питань криється небезпека, що у співбесідника складається враження, мовби його допитують, центр навантаження бесіди зміщується в наш бік, а співбесідник не має можливості висловлювати розширену думку.
Закриті питання рекомендується задавати не тоді, коли нам потрібно отримати інформацію, а тільки в тих випадках, коли хочемо прискорити отримання згоди чи підтвердження раніше досягнутої домовленості (наприклад: “Чи згодні Ви, що …?”.
Другий вид — запитання, що заповнюють прогалини знань, або відкриті запитання. Вони спрямовані на з’ясування нових властивостей і якостей предметів та явищ, які цікавлять слухачів. Граматична ознака таких запитань міститься в наявності у них запитальних слів: хто, що, де, коли, як і т. ін.

1. Поняття стратегії і тактики ритора.

Стратегія оратора — це загальний, всебічний план досягнення цілей, вона представляє собою розробку основних напрямків промови. Тактика виступає як сукупність прийомів, методів реалізації стратегії, це зовнішньомовна структура промови, форма розкриття основної ідеї виступу оратора. В ораторському мистецтві стратегія — це загальна схема спілкування, загальний план його організації, тактика ж — система послідовних дій, що веде до реалізації обраної стратегії.
Стратегію визначають мета (спільна чи індивідуальна), комунікативні установки (манипулятивні чи гуманістичні), характер спілкування (діалогічний чи монологічний). У деяких випадках люди, спілкуючись, можуть і не ставити будь-якої мети, це вірно. Однак, коли оратор готує виступ перед аудиторією, то він завжди таку мету ставить, ретельно обмірковуючи і точніше формулюючи її.
В залежності від мети, стратегії можуть бути різноманітними. Наприклад, гуманістично-діалогічні, коли оратор бажає досягнути спільної мети з аудиторією, або маніпулятивно-монологічні, якщо промова спрямована на задоволення індивідуальної мети оратора. Одну і ту ж стратегію можна втілити в різних тактиках. Побудова стратегії залежить як від індивідуальних особливостей оратора, так і від специфіки аудиторії, на яку розрахована певна промова, від їх системи цінностей, інтересів, соціальних установок. Побудова тактики базується, перш за все, на знаннях про ситуацію та особливості співрозмовників (оратора й аудиторії). Стратегія впливає на тактику, визначаючи в ній систему дій, яку застосовує оратор, передаючи певну інформацію.
Отже, стратегія дій становить таку послідовність: необхідно визначити установки; вичленувати з концепції запитання, що розраховані на певну аудиторію; знайти систему коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання, зробити їх аналіз; сформулювати тезу, тобто основну думку промови.
Стратегія, хоча і являє собою певне уточнення концепції, все-таки є досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її обґрунтування, нейтралізації опонентів, схиляння на свій бік тих, хто вагається. Щоб досягти даної мети, необхідно розробити тактику виступу.

Тактика являє собою систему дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії. Змістом тактики є аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії. Тактику можна визначити як зовнішньомовну побудову промови, як сукупність принципів, способів та прийомів розгортання тези.

Способи тактики поділяються на логічні, психологічні, дидактичні.

Тактика, таким чином, дозволяє ораторові знайти ефективні засоби впливу на аудиторію, завдяки чому здійснюється реалізація установки (завдання та надзавдання) і розгортання тези.

1. Основні етапи підготовки прокурора до виступу.

, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим ґрунтовніша підготовка, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже — і переконливіше.
Як будь-яка розумова робота, підготовка промови — процес творчий, і кожен використовує власну методику. Хоча інколи можна почути твердження, що промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо імпровізування. Але більшість початківців нерідко розгублюються, коли їм доводиться вийти зі своїм словом на широку аудиторію. Запропонований до вивчення матеріал вони переписують з якихось джерел. Та коли слухаєш такий виступ, одразу ж впадають у вічі незграбність, некомпетентність, маловченість і, нарешті, цілковита відсутність впевненості в собі. Такий промовець викликає лише співчуття.
Отож, для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так: вибір теми — формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція.
Отже, при визначенні теми виступу потрібно враховувати наступні моменти:
1. Обирайте тему, яка відповідає вашим пізнанням і інтересам.
По-перше, подумайте про ті галузі знання, в яких ви маєте особливий досвід або теоретичну підготовку. По-друге, поспілкуйтесь на яку-небудь цікаву тему зі своїми товаришами чи друзями. По-третє, зверніться до книги. Продивіться довідники, свіжі журнали і газети.
2. Підбирайте доречну тему.
Настрій аудиторії залежить від місця і часу. В аудиторії він один, в приватному житті — інший. В побутовій ситуації слухачі сприйматимуть як досить природну річ те, що в аудиторії їм може здатися нецікавим, смішним, шокуючим.
3. Обирайте тему, яка відповідає аудиторії.
Тема повинна бути досить цікава, досить важлива, досить зрозуміла для слухачів. Для того, щоб вирішити, чи буде вона відповідати цим вимогам, необхідно мати уявлення про рівень знань слухачів, їх виховання, вік, особливі інтереси.
Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання.
Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що підлягають обговоренню.
Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст виступу і обов’язково привертати увагу слухачів. Вдала назва теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до сприйняття майбутньої промови.
Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштовхують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу.
Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви потребують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Тому серед слухачів будуть невдоволені, бо вони не отримають відповіді на питання, які їх цікавлять.

1. Етичні норми ведення полеміки.
2. Особливості виступу прокурора під час апеляційного розгляду кримінального провадження.
3. Прийоми та етика допиту у судовому засіданні.
4. Виступ прокурора під час розгляду судом кримінального провадження в касаційному порядку.
5. Поняття та ознаки мовної культури прокурора.

Оратор впливає на слухачів головним чином усним словом, ефективність цього впливу багато в чому залежить від культури мовлення. Пересічні, непереконливі і бліді виступи не задовольняють слухача, а іноді викликають навіть обурення.

Термін “культура мовлення” має широке і вузьке смислове вживання.
У першому випадку означає вміння використовувати всі способи впливу на слухачів, які пов’язані з мовою і збігаються з поняттям “мовленнєва майстерність ”. У другому — це правильність, грамотність мовлення, тобто знання оратором загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Отже, культура мовлення означає наявність у промові вдало застосованих художніх форм і ораторських засобів, щоб зробити мову, за висловлюванням В.Г. Костомарова, “не лише правильною..., але й виразною, чіткою, оригінальною і цікавою”.
Насамперед слід перелічити деякі загальні ознаки мовленнєвої культури оратора.

ясність — головна позитивна якість промови. Ясність слова оратора означає, що воно має бути сприйняте абсолютно так, як його розуміє сам промовець. Краса й образність мови не завжди доречні: не можна, наприклад, хизуватися витонченістю стилю і вдаватися до яскравої образності, говорячи про результати медичного розтину трупа. Але ясність мови потрібна всюди.
Однією з ознак мовної культури оратора є правильність мови. Вона визначається її відповідністю до загальноприйнятих норм мови. Саме тому будь-яке порушення негайно викликає опір аудиторії, принижуючи престиж оратора і його виступу.
В ораторській промові вагомого значення набуває дотримання мовленнєвої норми в трьох напрямах: граматиці, слововживанні, вимові.
Граматичні норми належать як до синтаксису, тобто побудови речень і словосполучень, так і до морфології — правил зміни слів.
Правильність вимови під час виголошення промови оратором не менш важлива, ніж дотримання граматичних норм або правил слововживання.
Правильна постановка словесного наголосу — необхідна ознака грамотної мови.
Такими ознаками характеризується культура мовлення оратора. Не слід вважати, що за всіх життєвих обставин неодмінною умовою правильно висловити думку допоможе універсальна сукупність ідей та способів дій. Мова — неосяжний океан з безліччю рифів і мілин, багато у чому невідомих течій і глибин. Загальної лоцманської карти цього океану ще не існує, хоча його вже поборознили численні маршрути. Певна річ, треба знати їх, щоб якнайменше припускатися помилок у мовленні.

1. Структура промови прокурора у судових дебатах.
2. Поняття та структура доказу у прокурорській риториці.

Головним в ораторському мистецтві є майстерність переконання. Дані сучасної психології свідчать про те, що переважна більшість людей оцінює свої можливості переконувати інших надто оптимістично. Насправді немає нічого важчого, ніж змусити людину змінити свою точку зору.
Чому така велика різниця між оцінкою людьми результатів процесу переконання і даними психологічної науки?
Перед тим як відповісти на це запитання, слід зауважити, що існує відмінність між такими поняттями, як думка, погляд і переконання. У чому ж вона полягає?
Думка — короткочасна, принаймні, її порівняно легко змінити. Так, спостерігаючи деякі явища природи, наприклад, світлий ореол навколо місяця, можна зробити висновок, що йтиме дощ. Але, повідомляючи по радіо прогноз погоди, диктор говорить, що очікується сонячна погода. І людина змінює свою думку.
Поглядам властивий усталеніший характер. Звичайно вони віддзеркалюють позицію групи осіб або соціальної верстви, навіть усього суспільства, до яких належить той чи інший індивід. Отже, погляди мають значно глибші корені, ніж думки, і змінювати їх важче, тим паче, що вони пов’язані між собою й утворюють деяку сукупність, систему поглядів — світогляд. Певна річ, людина має і свої особисті погляди, наприклад, на подружнє життя, на жінок (або чоловіків), на молоде (або старе) покоління, на політичні події, на расові проблеми, на інші питання, включаючи погляди на життя взагалі. Оскільки особистість постійно сприймає інформацію, то й погляди її змінюються. Багато що залежить від того, які це погляди — головні чи другорядні.

Логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь положення (судження) за допомогою інших істинних суджень називається доказом. Щоб володіти вмінням логічного доведення, треба знати структуру доказу і вимоги до нього. У кожному доведенні є три складові частини:
- теза — положення, правильність якого треба обґрунтувати;
- основи доведення (арґументи) — судження, за допомогою яких доводиться теза. Істинність основ вже встановлена, і тому їх наводять як достатні підстави для доведення істинності тези;
- форма доведення (демонстрація) — способи логічного зв’язку між тезою й аргументами.

1. Види полемічних «хитрощів» та шляхи їхньої нейтралізації.

Полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Це добре можна пояснити психологічно. Однак спір з метою з’ясування істини не повинен підмінятися прагненням мати рацію за будь-яких умов. У подібних випадках нерідко використовуються софістичні виверти, хитрощі. Отже ораторові, який бажає брати участь у полеміці, певна річ, належить знати про це. Інколи той чи інший полеміст, відчуваючи, що він не має рації, ухиляється від спору, маскуючись іронією. Він неодмінно заявляє: “Знаєте, ви ставите такі “глибокодумні” і такі “серйозні” запитання, що я пасую перед ними”. Це звучить як ухильний докір і як основа для того, щоб відійти від “відповіді через некомпетентність”.
У полеміці така тактика неприпустима і не може привести до позитивних результатів.
Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На запитання не відповідають і в тому випадку, коли вони тільки за граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контраргументу в полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістична хитрість, що одержала назву “надмірного уточнення”. Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом постановки запитання, що потребує від опонента такого “уточнення” тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параметрами), яке свідомо неможливе чи явно безглузде.
Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений у полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До них належать такі виверти: “відповідь у кредит”, “відповідь запитанням на запитання”, негативна оцінка самого запитання без розгляду його по суті і т. ін.
“Відповідь у кредит” полягає в тому, що один із учасників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на поставлене запитання, переносить його розгляд під різними приводами “напотім”: “Питання непросте, а часу не вистачає, тому розглянемо його наступного разу” і т. ін.
Якщо бракує достатньої організації полеміки, а обговорення проходить безладно і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної культури, нерідко спостерігається “відповідь запитанням на запитання”.
Уявімо таку ситуацію, яка, на жаль, зустрічається часто. Під час виступу одного із учасників семінару (директора заводу) поставили запитання: “Скажіть, будь ласка, чому на вашому заводі не працює очищувальна система, пуск якої ви здійснили минулого року? Доки мешканці міста будуть дихати сірчаним газом?” Замість відповіді по суті промовець звертається до свого опонента: “Я вам відповім, але після того, як ви мені відповісте: коли припиниться забруднювання озера відходами виробництва вашої фабрики? Ви ж пустили очищувальну систему цього року”. Опонент звертається до головуючого: “Нехай мені доповідач відповість!” Доповідач наполегливо продовжує: “Я-то відповім, але нехай раніше опонент мені відповість!”.
Щоб уникнути відповіді, інколи дають негативну оцінку самому запитанню. Не відповідаючи по суті, промовець нерідко обмежується тільки безапеляційною оцінкою: “Це наївне запитання!”, “Це ж несерйозно!”, “Це тривіально!” і т. ін. Іноді така оцінка набуває відтінку окрику, коли замість відповіді можна почути: “Це догматизм!” чи “Це позитивізм!”, чи “Це неістотне питання!”
Такі софістичні прийоми заслуговують на серйозний осуд, тому що вони є суперечністю щодо самої ідеї полеміки як раціонального обговорення складних проблем.
Існують дві крайності у ставленні до авторитетів: незріле, можна сказати, легковажне відкидання будь-яких авторитетів, та зловживання посиланнями на них, що майже завжди вуалює відсутність самостійного, власного мислення.
Дехто дозволяє собі в спорі спекулювати на віці, освіті, службовому становищі. У літнього чоловіка під час дискусії з юнаком може вирватися таке у відповідь: “Вам 20 років, а мені — 60, як ви смієте мені заперечувати?” тощо.
Інші використовують “підмащування” опонента лжекомпліментами: “Ви, як розумна людина, не будете заперечувати...” чи “Ми з вами чудово розуміємо, краще за різних там профанів”. Інколи за відсутності вагомих доказів роблять безвідповідальні натяки на деякі “таємні” мотиви, які нібито спонукають супротивну сторону: “Ви це говорите нещиро чи з почуття заздрості, чи від побоювання зіпсувати відносини з такою-то особою?” і т. ін. Тому під час полеміки необхідно пильно стежити за тим, щоб неминучі спори, неминуче протистояння думок не перетворювались у плітки, чвари, наклепи.
Буває, що опоненту приписуються необґрунтовані, свідомо безглузді думки. Від нарочитого глузування над суперечником відрізняється логічний прийом доведення до абсурду: тимчасово припускається, що теза, яка спростовується, є істинною, але оскільки наслідок із тези суперечить дійсності, це свідчить, що теза була хибною.
Необхідність знання такого роду полемічних хитрощів не викликає сумніву. Кожен, хто бореться за свої переконання, шукає правильні рішення, стверджує істину, повинен не тільки сам бути озброєним, але й добре знати методи свого опонента. Вміння розпізнати ту чи іншу із хитрощів, показати, з якою метою вона використана, дати гідну відповідь противнику — необхідна риса полеміста.
Таким чином, опанування мистецтвом полеміки в цілому, її основними принципами, з’ясування логіки запитань і відповідей у ході полеміки, софістичних прийомів, які часом застосовуються, — важливі вимоги методики ораторського мистецтва. Тільки після усвідомлення принципів і прийомів полеміки вона зможе привнести дійсну користь, буде сприяти подоланню помилок і знаходженню істини.