Причини Визвольної війни українського народу середини ХVІІ СТ. Розробка ідеї створення української держави

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

РОЗДАВАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ

З ДИСЦИПЛІНИ „ІСТОРІЯ УКРАЇНИ” НА ТЕМУ:

„ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ ХVІІ СТ. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ”

ДЛЯ СТУДЕНТІВ 1 КУРСУ

Затверджено на засіданні кафедри

історії та українознавства.

Протокол № 9 від 15.06.2010.

Дніпропетровськ ДВНЗ УДХТУ 2010

Роздавальний матеріал з дисципліни „Історія України” на тему: „Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. Становлення української державності” для студентів 1 курсу всіх спеціальностей / Укл. Н. А. Ковальова. – Дніпропетровськ: ДВНЗ УДХТУ, 2010. – 17 с.

Укладач Н. А. Ковальова, канд. іст. наук

Відповідальний за випуск Н. А. Ковальова, канд. іст. наук

Навчальне видання

Роздавальний матеріал з дисципліни „Історія України” на тему: „Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. Становлення української державності” для студентів 1 курсу всіх спеціальностей

Укладач: КОВАЛЬОВА Наталія Анатоліївна

Редактор Л. М. Тонкошкур

Коректор Л. Я. Гоцуцова

Підписано до друку 18.11.10. Формат 60×84 1/16. Папір ксерокс. Друк ризограф. Умовн.-друк. арк. 0,68. Облік.-вид. арк. 0,72. Тираж 75 прим. Зам. № 73. Свідоцтво ДК № 303 від 27.12.2000.

ДВНЗ УДХТУ, 49005, м. Дніпропетровськ-5, просп. ім. Гагаріна, 8.

Видавничо-поліграфічний комплекс ІнКомЦентру

ВСТУП

Визвольна війна середини ХVІІ ст., яку очолював видатний державний діяч і полководець Б. Хмельницький, стала визначальною подією в історії українського народу та значним чином вплинула на розвиток сусідніх держав. Українські землі у 1648 – 1657 рр. уперше з часів Київської Русі було об’єднано у складі Козацької держави, яка проіснувала до початку 80-х років ХVІІІ ст.

Історії Визвольної війни присвячено багато наукових праць, однак деякі аспекти війни розкрито далеко не повністю, а деякі проблеми внаслідок втрати документів отримали суперечливу оцінку і мають дискусійний характер. Історикам не пощастило знайти документів, які б прямо характеризували державотворчі плани Б. Хмельницького, тому відомості з історії Української держави середини ХVІІ ст. доводиться збирати з різних джерел.

Запропонований роздавальний матеріал має спрямувати самостійну роботу студентів при вивченні теми та підготовці до семінарського заняття, допомогти з’ясувати найбільш гострі і дискусійні аспекти українського державотворення середини ХVІІ ст.

Мета семінару: з’ясувати причини Визвольної війни середини ХVІІ ст., її характер, визначити основні етапи війни, проаналізувати основні напрямки створення української державності, встановити значення Переяславської ради та „Березневих статей” для українського народу.

Розглядаючи становлення української державності у роки Визвольної війни, студенти мають перш за все звернути увагу на воєнний характер держави Б. Хмельницького і проаналізувати її за такими ознаками:

– державна влада (законодавча, виконавча, судова);

– територія;

– місцеві органи влади;

– збройні сили;

– судочинство та правова система;

– соціальна структура суспільства;

– податки, фінанси та соціально-економічні перетворення;

– дипломатична діяльність українського уряду.

ПРИЧИНИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ ХVІІ СТ. РОЗРОБКА ІДЕЇ СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У 1648 р. розпочалася Визвольна війна українського народу під керівництвом Б. Хмельницького. Причини війни проти Речі Посполитої назрівали протягом майже сторіччя – із часу укладення Люблінської унії 1569 р. Колоніальна політика Речі Посполитої зробила нестерпним становище всіх прошарків українського населення. Тому, з’ясовуючи причини Визвольної війни, необхідно проаналізувати заходи Речі Посполитої в основних галузях суспільного життя.

У політичній галузі провідною складовою польської політики була денаціоналізація української еліти (князів, магнатів, шляхти) і, як компенсація, – зрівняння її у правах з польською шляхтою. Серед частини шляхти, яка ще усвідомлювала свою приналежність до української нації, поширювалася своєрідна форма свідомості, яка відзначалася подвійною національною самоідентифікацією – за етнічним походженням і за державною належністю („gente Rutenus, natione Polonus” – „руського роду, польської нації”). Отже, на середину ХVІІ ст. українська шляхта не стала носієм політичної еліти українського народу. Розвиток державної ідеї у формі надання певного політичного статусу козацькому регіону започаткувало українське козацтво. Проте „Ординація Війська Запорозького” від 1638 р. ліквідувала козацьке самоврядування – вищі посади козацького війська посіли призначені польські шляхтичі.

У національно-релігійній галузі характерними рисами державної політики були переслідування української мови, звичаїв, культури, насильницьке покатоличення православних українців (масове закриття православних храмів і монастирів, відібрання у них і передача уніатам земельних володінь, заборона виконувати святі таїнства і обряди). Релігійні переслідування були особливо відчутними у містах Західного регіону: православним забороняли брати участь у міському самоуправлінні, чинили перешкоди при вступі до цехів, у занятті промислами й торгівлею. Внаслідок цього до середини ХVІІ ст. провідну роль в економічному житті найбільших міст відігравали поляки та представники інших національностей. Така політика Речі Посполитої загрожувала перетворитиукраїнців у „селянську націю”, усунувши їх на манівці розвитку нової цивілізації.

У соціально-економічній галузі причини невдоволення державною політикою особливо були відчутними, вони складалися десятиріччями і стосувалися всіх прошарків суспільства – від селян до шляхти. Люблінська унія 1569 р. полегшила польським магнатам, шляхті та монастирям процес захоплення на Україні величезних земельних володінь і закріпачення селян. Фільварково-панщинна система господарства швидко просувалася у центральні, південні та східні регіони і, зокрема на Київщину і Брацлавщину, де селяни ще не були закріпачені і користувалися певними свободами (особливо в „слободах”). Значну частину землі великі землевласники здавали в оренду середній шляхті або євреям, які ще більше підвищували податки.

Українська шляхта потерпала від свавілля польських магнатів, які не рахувалися з королівською владою і судом, безкарно відбирали землі у дрібної і середньої шляхти. Так, завдяки звичайному грабежу збагатився коронний стражник Самуїл Лащ, зосередивши у своїй власності понад 1000 селянських дворів на Київщині. Автор хроніки український шляхтич Яким Єрлич охарактеризував його так: „Він ні на Бога не зважав, ні громадського суду не боявся, ні достойних людей не соромився, на маєтки й доми робив набіги, насильства чинив, убивав, вуха й носи відрізував, забирав силою дівчат і вдів, видавав їх заміж за своїх негідників, що перебували при ньому для розбою й грабежу”.

Селяни становили основну кількість населення, але власної землі не мали. Вони виконували роботу на панщині (на західноукраїнських землях, Волині і Поділлі панщина сягала 5 – 6 днів на тиждень), а також багато інших повинностей і платили високі державні податки. Влада феодалів над селянами була необмеженою: власники могли не лише продавати і купувати кріпаків, а й забити їх до смерті. Селяни не мали права навіть поскаржитися до суду.

Магнати і шляхта контролювали також економічне життя тогочасних міст, фактично звівши нанівець усі привілеї магдебурзького права. Так, міщани змушені були виконувати різні повинності (як і селяни), вони втратили приміські землі (їх захопили монастирі). Шляхта отримала право безмитної торгівлі сільськогосподарськими продуктами, витіснивши міщан із експортної (зовнішньої) торгівлі. Своїх представників у польському сеймі міста не мали, тому шляхта вирішувала всі міські справи у своїх інтересах.

Права українського козацтва, як уже згадувалося вище, було суттєво обмежено „Ординацією Війська Запорозького” 1638 р., яка зменшила козацький реєстр (число привілейованого козацтва, яке виконувало свій головний обов’язок – несло військову службу, звільняючись за це від усіх інших повинностей) до 6 тис. осіб. До того ж, у 1646 – 1647 рр. посилилися утиски реєстрових козаків: розпочалося безправне подвірне обкладання козаків повинностями, почастішали випадки навіть вигнання їх з власних хуторів, як це трапилося, наприклад, з Б. Хмельницьким.

Таким чином, у середині ХVІІ ст. у суспільстві нагромадилося багато суперечностей, які польський уряд не був спроможний розв’язати і поява сприятливої політичної ситуації і керівника визвольного руху загрожувала, незважаючи на десятиліття “золотого спокою” (1638 – 1648 рр.), новим соціальним вибухом. Ним стало козацьке повстання, розпочате у лютому 1648 р., Б. Хмельницьким.

За своїм характером війна 1648 – 1657 рр. була національно-визвольною, антикріпосницькою.

Характеризуючи рушійні сили, слід відзначити провідну роль українського козацтва, яке утворило кістяк армії та основу політичної еліти при творенні державного апарату. Активну участь у війні брали селяни, які поголовно „покозачилися” у 1648 р., міщани, купці, православне духовенство, українська шляхта. Очолював боротьбу українського народу видатний полководець і державний діяч Богдан Хмельницький.

Богдан Зиновій Хмельницький народився близько 1595 р. у сім’ї дрібного шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у польного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім був Чигиринським підстаростою, засновником Чигирина і Лисянки, власником хутора Суботова під Чигирином.

Достовірних відомостей про молодість і життя Б. Хмельницького збереглося дуже мало. Відомо, що Богдан навчався у Львівській єзуїтській колегії і здобув звичайну для небагатого шляхтича тих часів освіту (пройшов класи граматики, поетики і риторики).

Перша згадка про військовий досвід Б. Хмельницького припадає на битву під Цецорою в 1620 р., у якій загинув його батько, а сам Богдан потрапив до турецького полону, де перебував два роки, доки його не викупила мати чи можливо козаки обміняли на полонених турків. Потім його ім’я з’являється у документах 1637 р., вже у ранзі військового писаря, а через рік – сотника Чигиринського реєстрового полку.

Для участі у повстанні 1648 р. Б. Хмельницький мав особисті мотиви: Чигиринський підстароста Д. Чаплинський намагався привласнити хутір Суботів, родову маєтність Б. Хмельницького. Слуги підстарости зруйнували хутір, забрали майно і дружину Хмельницького, а сина забили до смерті. Добитися справедливості з боку вищої влади Хмельницький не зміг, до того ж сам змушений був рятуватися від арешту втечею на Запорожжя. У січні 1648 р. польські війська було вигнано з Січі. 19 квітня 1648 р. козацька рада на Микитинській Січі (нині – м. Нікополь Дніпропетровської області) обрала Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького. Через кілька днів козацьке військо виступило із Січі назустріч польським військам. Зовнішнім союзником повсталих козаків виступили кримські татари.

У сучасній історичній науці існують різні оцінки цієї війни. Частина істориків (зокрема О. Д. Бойко, В. М. Литвин, В. А. Смолій, В. С. Степанков, Н. М. Яковенко) характеризують події середини ХVІІ ст. в Україні як „Українська національна революція”, інші (Ю. А. Мицик, І. С. Стороженко) – як „національно-визвольна війна”. На користь першої оцінки свідчать наступні аргументи: участь у воєнних діях брали усі стани і соціальні групи, було встановлено нові кордони України, Польщі, Росії і Туреччини; сформувалася нова соціальна структура суспільства і з’явився національний ідеал. Однак буржуазні зміни, на думку прихильників другої оцінки, стосувалися лише фермерських господарств півдня України і заміни феодального ладу капіталістичним у рамках держави не відбулося, через що вони виступають проти оцінки подій середини ХVІІ ст. як „революція”.

У боротьбі українського народу проти Польщі умовно можна виділити кілька етапів. У процесі звільнення українських територій від ворога зароджувалася і поступово розвивалася ідея створення Української держави. Зокрема, протягом лютого – вересня 1648 р., на думку сучасного кам’янець-подільського дослідника В. С. Степанкова, викристалізовується ідея автономії для козацького регіону (центральна і південна частина Київського воєводства) у складі Речі Посполитої.

Перший етап війни (1648 – 1649 рр.) мав успішний характер: козацькі війська у 1648 р. перемогли у битвах під Жовтими Водами (6 травня), Корсунем (16 травня) і Пилявцями (11-13 вересня) (див. карту на с. 5). Влітку 1648 р. до повсталих приєдналися селяни й міщани.

Восени 1648 р. Б. Хмельницький вирушив на захід, узявши в облогу Львів (26 вересня – 16 жовтня), а згодом Замостя (27 жовтня – 14 листопада), з’явилася реальна можливість об’єднання українських земель. Однак у листопаді 1648 р. Б. Хмельницький укладає перемир’я з польським королем, за яким передбачалося повернення армії „на Україну”.

На початку 1649 р. гетьман під впливом вищих православних ієрархів (Єрусалимського патріарха Паїсія і Київського митрополита Сильвестра Косова) переходить до розробки ідеї незалежності України: війна перетворюється на національно-визвольну. Головну мету своєї діяльності Б. Хмельницький виклав у

розмові з польськими комісарами, які прибули у лютому 1649 р. до Переяслава для укладення мирної угоди: „виб’ю з лядської неволі весь народ руський. Якщо раніше за шкоду і кривду свою воював, то тепер воювати буду за віру православну нашу”.

Першим визнанням з боку Речі Посполитої певної самостійності Козацької держави стало підписання 8 серпня 1649 р. Зборівської мирної угоди. За її умовами під владу гетьмана передавалася територія Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта мала залишити ці території. Козацький реєстр становив 40 тис. осіб. На звільнених землях розпочався процес формування органів влади, адміністрації, фінансово-економічних і військово-політичних структур. На цьому етапі війни, на думку В. С. Степанкова, завершився процес розробки політичної програми створення в межах усіх етнографічних земель України незалежної держави.

Проте невдачі другого етапу війни (осінь 1649 – 1651 рр.) перервали процес творення української державності. Хід воєнних дій на цьому етапі складався не на користь козацької армії: у червні 1651 р. козацьке військо було розбите під Берестечком, а 18 вересня 1651 р. Б. Хмельницький змушений був підписати з Польщею Білоцерківський мирний договір. Його умови обмежували юрисдикцію Війська Запорозького лише Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. осіб, а польська шляхта отримала право повернутися до своїх маєтків. Гетьман повинен був розірвати союз з татарами і взагалі не проводити зовнішньої політики.

На третьому етапі війни (осінь 1651 – 1657 рр.) боротьба відбувалася з перемінним успіхом. Битва під Батогом у червні 1652 р. стала своєрідним реваншем за Берестечко, на звільнених землях було ліквідовано велике землеволодіння і кріпацтво. Однак військові походи знесилили військо та підірвали економіку краю, зокрема затяжна облога Жванця восени 1653 р. виснажила обидві воюючі сторони. 5 грудня 1653 р. польський король та кримський хан уклали усну Кам’янецьку угоду, яка повернула привілеї, права та вольності козацтва, вказані у Зборівському договорі.

Б. Хмельницький активізує відносини з Московським царством: план об’єднання з Москвою Хмельницький розробляв з 1648 р., проте лише у 1653 р. російський цар Олексій Михайлович схилився до офіційного союзу з Україною. 1 жовтня Земський собор ухвалив прийняти до складу Московської держави Військо Запорозьке. З української сторони згоду на союз двох держав дала 8 січня 1654 р. Переяславська рада. З весни 1654 р. Московська держава вступила у війну проти Польщі.

Однак осінньо-зимова кампанія 1654 – 1655 рр. мала трагічні наслідки для України: у той час, коли козацьке військо вело бойові дії на території Білорусі, на Брацлавщину у листопаді 1654 р. вторглася 30-тисячна польська армія. На початку 1655 р. вона об’єдналася з татарами. До кінця березня завойовники спустошили Брацлавщину – було зруйновано близько 270 міст і сіл, 1 тис. церков, вбито не менше 10 тис. немовлят і взято в неволю близько 200 тис. осіб. Складною виявилася і проблема Галичини: Швеція і Кримське ханство змусили Б. Хмельницького на початку листопада 1655 р. відмовитися від ідеї возз’єднання Західної України і залишити Львів. У 1656 р. Росія та Річ Посполита без участі української делегації уклали Віленське перемир’я. Б. Хмельницький, надзвичайно цим обурений, з листопада 1656 р. розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на пошуки нових союзників для боротьби з Польщею, та поновив переговори з Туреччиною, Швецією. Важливим кроком на шляху встановлення спадкового гетьманату стало обрання Корсунською радою у квітні 1657 р. гетьманом його сина Юрія. Однак реалізації планів Б. Хмельницького завадила смерть гетьмана 27 липня 1657 р.

При всіх труднощах воєнного часу на третьому етапі відбувалося зміцнення української державності, подальший розвиток її основних інститутів.