Брату володимиру

Ні добрих слів, ні злості я не маю.

Лишився тільки смуток співчуття,

Коли тебе, мій братику, стрічаю

В старім жупані на краю села.

Давно в тобі погасли всі надії,

І ти живеш – аби, як кажуть, жить,

Бо всі твої найкращі світлі мрії –

То є той зуб, який завжди болить.

І в тому правда. Їй же Богу, правда.

Бо час уже не той, що був, настав,

Як на столах у всіх лежала "Правда",

Яку ніхто – крім тебе – не читав.

Якою ти, немов сліпець, пишався,

І тут тебе я можу зрозуміть:

Бо стільки літ ти в "люди" пробивався,

Щоб і собі – як Сталін – прогриміть.

І ти гримів, як всі тобі подібні,

На всіх і вся, неначе грізний пан,

Що навіть брата ти не пожалів би,

Аби сказав на кермача: баран.

Я не суддя й судить тебе не стану,

На це є Бог, є люд, з яким ти жив,

І ти, можливо, в тім не винуватий,

Що з тебе він начальника зліпив.

А зараз ти нікому не потрібний,

Коли лишивсь з вавками сам на сам,

А той, який довів тебе до вавки,

Ти тільки подивись, який відгрохав храм!

У нього, бач, і "Волга" персональна,

І хата більша, ніж у місті клуб,

А в тебе що? Квартира комунальна

І кожен день болить все той же зуб.

А зараз навіть дім він твій обходить,

То де ж вони, оті твої святі?

Чи хоч один спитав:

– Ну як, Володя,

Чи ти сьогодні що‑небудь хоч їв?

Бо ті щурі сидять сьогодні в норах

Над награбованим й забули про людей,

Це якраз ті, яким ти стільки вірив,

Пишаючись їх величчю ідей.

До тебе я без злісті і любові,

І не в тобі шукаю я біду,

Адже з тобою ми одної крові,

Та кров я бачу – брата не знайду.

Та звинувачувать тебе я не беруся,

Бо нас усіх вели оті "орли",

Одне простить тим виродкам не можу –

Що брата ті від мене відняли.

Прости мене, якщо я винуватий,

Якби ти знав, як рвавсь завжди в село,

І так завжди тягло мене до брата,

А варт було приїхать – все гуло.

До тебе йшов завжди із хлібом‑сілью,

Й завжди радів, коли ти посміхавсь,

Зате від тебе йшов мов із похмілля,

І що ноги не буде в тебе – присягавсь.

Та час проходив, рубцювались рани,

І знов тягло у батьківське село,

Де з радістю заходив я до Ганни,

Ніби рідні у мене не було.

Потім всю ніч ходив один по греблі,

Де зустрічавсь з думками юних літ,

Що берегли в ставку очеретянки,

Ніби казки про невідомий світ.

Ти про гріхи висловлювавсь сміливо,

А сам і вздовж, і впоперек грішив,

А от коли дружиноньки не стало –

Тоді лише її ти оцінив!

А ця твоя розгнуздана кобила

Не витримала навіть тижнів трьох,

Яка тебе, партійного, добила,

Як і до цього перших своїх двох.

16.2.1991 р.