Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні етапи становленн та розвитку інституту правочинів





 

Правом Стародавнього Риму було розроблено перше в історії права вчення про правочини. Юридичними правочинами в римському праві визнавалися юридичні акти, які були спрямовані на спілкування та мали комунікативну природу. Повідомлення, яке мало юридичне значення, визнавалося правочином незалежно від того, мало воно характер констатації або волевиявлення. Якщо від констатації залежить зміна у правах та обов’язках суб’єкта права, вона може бути класифікована як юридичний правочин. У середні віки в цьому аспекті акцент робився на вольовий характер правочину. Але не будь-яке волевиявлення мало юридичне значення, тоді як повідомлення не могло не мати вольового характеру, якщо від нього залежить зміна в суб’єктивній правовій ситуації. Наприклад, об’явлення боржника, який прострочив повернення боргу – це вольовий акт, який виражає певний інтерес і не може вважатися фактичною подією. Римські юристи демонстрували саме таки підхід до проблеми, розглядаючи, наприклад, виконання зобов’язання із перенесення власності як юридичний правочин.

Передача інформації може здійснюватися як мовними, так і немовними засобами. Будь-яка дія, призначена для того, щоб бути прийнятою іншою особою (передача речі, допомога у веденні господарства, прокладання тропи через ділянку сусідів, тощо) передбачає вольове відношення з боку реципієнта (особи, що приймає повідомлення) та встановлення взаємозалежності відповідних прав учасників спілкування. Узгодження волі тягне за собою таку зміну прав і обов’язків сторін, що усі треті особи повинні рахуватися з новою ситуацією у сфері цивільного обігу. Це загальне визнання означає, що факт, який відбувся, є юридичним. Юридичне значення отримує не будь-яке волевиявлення чи узгодження волі, але тільки ті, які визнані у суспільстві такими, що відповідають праву.

Сутність правомірного правочину полягає у визнаному правопорядком волевиявленні. Залежно від того, чи необхідно для настання ефекту волевиявлення на усіх сторонах відносин, римськими юристами були розділені односторонні та двосторонні правочини. При односторонньому правочину (наприклад, заповіт), зміна правової ситуації для усіх осіб, які беруть у ньому участь, настає залежно від волі однієї особи. Наприклад, підвладний, який був призначений спадкоємцем за заповітом, ставав власником спадкового майна незалежно від своєї волі. Більш того, правова ситуація змінювалася якщо виконання волі спадкодавця залежить від волі особи, що обтяжена легатом. Наприклад, небажання легатарія прийняти легат само по собі не звільняє спадкоємця від обов’язку передати вказану у заповіті частину спадкового майна цій особі. Необхідно спеціальне звільнення від зобов’язання – новий правочин, що укладається між особами, що беруть участь у таких відносинах.

Багатосторонні угоди в римському праві поділялися на двосторонні та безпосередньо багатосторонні (наприклад, договір простого товариства). Слід мати на увазі, що поняття двостороннього правочину визначалося не числом учасників, а числом сторін у правочині [10, с.131-32].

Додержання принципу формальної рівності та справедливості передбачає, що воля суб’єкта, який переслідує власний інтерес, не торкається волі інших учасників правового спілкування. У разі укладення багатосторонніх правочинів

Питанням правочинів приділяли увагу і цивілісти дореволюційної Росії. Зокрема, Д.І.Мейер зазначав, що в суспільному житті правочин не має певного юридичного значення, однак частіше за усе під правочином розуміється договір загалом або будь-яка угода. Але більш вірним є визначення юридичного правочину як юридичної дії, яка спрямована на зміну існуючих юридичних відносин [14, с.113].

Таким чином під розуміння правочину в руському праві підходили не тільки договір, угода, але й, наприклад, заповіт. Терміну „юридичний правочин” відповідали такі терміни, як латинське „negotium juris”, французьке „negoce de droit”, німецьке „Rechtsgeschaft”.

Для визнання правочину необхідна була наявність наступних двох умов:

1) щоб юридичні дії призводили до зміни в існуючих юридичних відносинах (зміна може полягати у встановленні права, яке раніше не існувало або у переході права від однієї особи до іншої, або у припиненні права;

2) щоб юридичні дії були спрямовані на зміну існуючих юридичних відносин, а дії, які не спрямовані на це, під поняття правочину не підходять. Наприклад, під поняття правочину не підходить порушення прав, хоча воно і визнається юридичною дією і приводить до зміни в існуючих відносинах.

Російські цивілісти також як римські, поділяли правочини на різні види (односторонні, двосторонні та багатосторонні). Також правочини поділялися на відплатні та безвідплатні.

Г.Ф.Шершеневич вважав, що правочин складається із частин, які поділяються на необхідні, звичайні та випадкові. Необхідні частини правочину (essentialia negotii), як він зазначав, є такими частинами, що створюють правочин, без яких правочин не може існувати. Звичайні частини правочину (naturalia negotii) – це ті, що зазвичай є у правочині, але можуть і не бути. Випадкові частини правочину (accidentalia negotii) – це ті, що не потрібні для нього, не зустрічаються зазвичай, але включені у правочин на вимогу учасників правочинів. Правочин також може мати приналежності. Вони можуть стосуватися як осіб (суб’єктивні приналежності), що беруть участь в ній, так і предметів, що складають її зміст, або самих юридичних відносин, про які йде мова у правочині (об’єктивні приналежності) [23, с.89].

Таким чином, вчення про правочини було розроблено ще римськими юристами. Не можна не відзначити глибокий науковий підхід до цієї проблеми фахівців Стародавнього Риму. Ними, зокрема, було визначення поняття правочину, класифіковані їх види, які використовуються у сучасних правових системах. Цивілістами дореволюційної Росії також досліджувалися проблеми укладення та виконання правочинів. Тими визначені поняття та склад правочинів, їх види та юридичний склад. В цілому можна зазначити, що сучасне вчення про правочини було засновано на досягненнях римських юристів.

Date: 2015-10-18; view: 377; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию