Філософія Фрідріха Ніцше

У “Афінських фрагментах” Фрідріха Шлегеля знаходимо такі рядки: “Поетизуючий філософ і філософуючий поет – пророки! Ніцше виявився водночас і поетизуючим філософом і філософуючим поетом. Його вважають пророком. Він – одна із ключових постатей сучасної філософії. Складний, неоднозначний, суперечливий, як, власне, і вся сучасна культура та буття людини в цій культурі. Разом із Ніцше народжується філософська свідомість ХХ століття.

Праці Ніцше: “Народження трагедії”, “Людське, надто людське”, “Ранкова зоря: думки про моральні упередження”, “Весела наука”, “Так говорив Заратустра”, “По той бік добра й зла”, “До генеалогії моралі”, “Присмерки ідолів”, “Ессе Homo”, “Антихристиянин”, “Воля до влади”.

Студенти повинні звернути увагу на те, що Ніцше залишив після себе кілька не виданих рукописів і заміток. Його сестра Елізабет Ферстрер-Ніцше, яка дотримувалася антисемітських поглядів і згодом стала нацисткою, відредагувала та видала ці праці. Саме їй зобов’язана своїм існуванням легенда про антисемітизм і націоналізм Ніцше. Спроби інтерпретувати Ніцше як представника нацизму здебільшого ґрунтуються на зроблених нею фальсифікаціях. У 1956 році професор Карл Шлехта відтворив, після старанних досліджень в архіві Ніцше, хронологічну композицію заміток під заголовком “Із спадку 80-х рр.”

Традиційно розрізняють три етапи у творчості Ніцше: ранній (1872-1876) – тут домінує тема Шопенгауера й естетична проблематика; другий (1877-1882) – у цей час Ніцше цікавиться природознавством і позитивізмом, а також етикою; останній етап – розробляє тему “воля до влади”.

У якості головної риси сущого в цілому Ніцше розглядає “волю до влади”. Ніцше зазначає, що всі поняття, якими тисячоліття користувалися філософи, були муміями, із їх рук не виходило нічого живого. Усі вони вірять у чисте буття, але не можуть його вловити, а причиною цього вважають недосконалість чуттєвого сприйняття. Ніцше приймає Гераклітові погляди. У Геракліта не має буття у розумінні Парменіда. Є лише становлення, множинність, процес. Причому становлення не спокутується, буття невинне, воно виправдовується (на відміну від Анаксагора, Емпедокла). На думку Ніцше, Геракліт правий у тому, що “буття” – порожня фікція. “Справжнього” світу немає: він вигаданий, насправді існує тільки світ “позірний”. Вічна лише сила, позбавлена цілі, яку Геракліт називав “грою ”. Безпричинність і безцільність світу робить його божественним.

Буття у Ніцше – це утвердження волі до влади, а небуття – заперечення. Ніцше також говорить, що ми не маємо жодного іншого уявлення про буття, окрім “ життя ”. Як може бутищось мертве? Життя – це воля до влади. Буття – узагальнене поняття “жити” (дихати), бути одухотвореним, бажати, діяти.

Ніцше вважає, що філософські та релігійні картини світу відображають людську потребу у наявності смислу та порядку. Люди не можуть жити без постійної “фальсифікації” світу. На його думку, світ не має плану, він тільки іграшка у руках долі. Наше мислення завжди вимагає строгої логічної форми й структури. Воно аполлонівське, але реальність не має форми, і вона діонісійська (у Ніцше життєстверджуючим богом виступає Діоніс.). Отже, наше розуміння дійсності – неперервна взаємодія між мисленням та імпульсивними силами життя, тобто діонісійського й аполлонівського начал (протиставлення Діоніса й Апполона у філософію увів Шеллінг). Загроза хаосу змушує нас творити смисл. Ми визначаємо мету й смисл лише для того, щоб вижити. Людина схильна забувати, і структура, яку ми додаємо світові, здається нам власною структурою світу, створеним Богом порядком. Нігілізм, у якості способу мислення, виник як безпосередній наслідок підозри, що насправді не існує жодного зовнішнього чи внутрішнього морального авторитету.

Ніцше називав себе першим повним європейським нігілістом. Він поставив діагноз іншим і собі – це неможливість віри, втрата її первісного ґрунту, тобто втрата довіри до життя. Під нігілізмом Ніцше розуміє повністю позбавлене ілюзій уявлення про світ. Одна з найскандальніших тез ніцшеанської філософії – це слова “БОГ МЕРТВИЙ”. Уперше вони висловлені у третій книзі твору “Весела наука”. Як зазначає Гайдеггер, потрібно із самого початку знати, що у Ніцше слова “Бог” і “християнський Бог” позначають надчуттєвий світ узагалі. Бог – це назва сфери ідей та ідеалів. Ця область надчуттєвого, починаючи із Платона, а точніше з пізньогрецького християнського витлумачення платонівської філософії, вважається справжнім, дійсним світом. На відміну від нього чуттєвий світ тільки поцейбічний та мінливий – тому він видимість, він несправжній. Поцейбічний світ – світ страждань і печалі, потойбічний – світ вічного блаженства. Отже, слова “Бог мертвий” означають: надчуттєвий світ утратив свою дієву силу. Він уже не дарує життя. Наступив кінець метафізики (для Ніцше вся західна філософія – це лише платонізм). В одному зі своїх записів сам Ніцше запитує, що означає нігілізм, і відповідає: “Те, що вищі цінності знецінюються”. А такими вищими цінностями вважалися істина, добро, краса, благо. Тепер віра в них почала зникати. Ідеальний світ неможливий, не існує того, “що повинно бути”, для чого ж тоді потрібні всі ці цінності, якщо вони не забезпечують гарантій, засобів і шляхів їх здійснення. Судити світ, оцінювати його неможливо, будь-яке ціннісне судження стосовно світу зрештою виявляється оббріхуванням життя, не можна судити світ із погляду “ніщо”.

Для Ніцше нігілізм – це внутрішня логіка історичного розвитку Заходу. Захід вірить в інший світ, тобто вірить у ніщо – а це і є нігілізм..Фактично віра в інший світ – це небажання жити, це потяг до небуття. Відбувається радикальна переоцінка цінностей. “Ні” попереднім цінностям випливає з “так” новим цінностям. Нове покладання цінностей Ніцше теж називає нігілізмом. Він розрізняє повний і неповний нігілізм. Неповний нігілізм хоча і змінює попередні цінності іншими, але ставить їх на попереднє місце – ідеальне місце у сфері надчуттєвого. Повний, завершений нігілізм зобов’язаний усунути надчуттєве як таке, і усунути всі цінності, що випливають із цього надчуттєвого. Життя, яке досі знецінювалося повинно бути оцінено. Ніцше зазначає, що всі цінності, до яких прагне сучасне йому людство, є цінностями декадансу, це і моральна поведінка, яку уособлював Сократ, і ті цінності, які проповідує християнство. Християнсько-платонівська мораль заперечує світ пристрастей і страждань заради світу гармонійного, який існує винятково в уяві. Треба взяти до уваги, що критика Ніцше християнства передусім стосується моралі. Він ніколи не говорить негативно про особистість Христа, не переймається критикою християнської церкви. Ніцше вважав, що заповіт Христа – творчість, а не віра, і з цього погляду історія виявилася багатовіковою зрадою Євангелія. Найбільше спотворення – ідея суду, а також її наслідки – поняття кари та винагороди. Християнство нігілістичне, оскільки, наділяючи життя смисловою ілюзією, воно перешкоджає усвідомленню справжнього смислу життя. З цих позицій нігілізм – це не відсутність віри взагалі, а невіра в те, що є.

Теза – “переоцінка всіх попередніх цінностей” поряд із провідним словом “нігілізм” слугує для Ніцше в якості другої головної рубрики, яка вказує на місце й призначення його принципової метафізичної позиції всередині історії західної метафізики. Під “переоцінкою цінностей” ми розуміємо висування видозмінених цінностей на місце всіх попередніх цінностей. Проте для Ніцше “переоцінка” означає, що зникає саме “місце” для попередніх цінностей. Для такої переоцінки цінностей потрібен якийсь новий принцип, тобто такий підхід, при якому суще в цілому отримало б принципово нове визначення. Якщо все суще – воля до влади, то має цінність і є цінністю винятково те, що здійснюється владою у її сутності. Воля до влади як принцип нового покладання цінностей не терпить жодної іншої цілі за межами сущого в цілому. Оскільки ж все суще, у якості волі до влади, повинно бути постійним “становленням”, але за тих умов, що це становлення ніколи не може вийти за межі себе до якоїсь мети, а навпаки, є окресленим колом зростання влади, повертається знову і знову тільки до неї, то й суще загалом, яке є таким владним становленням, повинно знову й знову повертатися до самого себе. Тому головна риса сущого як волі до влади визначається ще й як “вічне повернення того ж самого”. Загалом ніцшеанська категорія повернення того ж самого найскладніша для розуміння. Дещо по-іншому, за попередників, інтерпретує цю категорію Ж.Дельоз: “ Повертається не те саме, вічне повернення вибіркове, негативні сили приречені на зникнення”. Ніцше пропонує керуватися принципом активного самоствердження життя, рухомого, мінливого. Воля до вічного повернення – це передусім поєдинок із самим собою, який супроводжується випробуванням, порівнянням, розрізненням сил активних, здатних до утвердження від сил реактивних, які по суті негативні.

“Класичний нігілізм” безапеляційно знищив усяку мету поза і вище сущого. Для цього нігілізму слова “Бог помер” означають не лише безвладдя християнського Бога, але і безвладдя всього надчуттєвого, чому людина повинна і хотіла б підпорядкуватися. Це безвладдя означає розпад попереднього порядку. Індивідуум зіпсований, коли він утрачає свої інстинкти, коли вибирає те, що для нього шкідливе. Усім вищим цінностям людства не вистачає волі до влади. З нігілізмом, тобто переоцінкою всіх попередніх цінностей у межах сущого як волі до влади і перед обличчям вічного повернення того ж самого, стає необхідним нове покладання сутності людини. Оскільки “Бог помер”, зразком для людини може стати лише сама людина – “тип”, “образ” людства, яке покладає на себе завдання переоцінки всіх цінностей у масштабах єдиної волі до влади і налаштоване вступити в абсолютне панування над землею. Надлюдина – вищий зразок чистої волі до влади, тобто того, що є єдино цінним. У Ніцше людина постає як проблематична істота. Тоді як у Августина, Паскаля та Канта антропологічна проблематика ґрунтується на тому факті, що ми відчуваємо в собі щось таке, що не можна пояснити винятково з погляду природи й законів її розвитку, то Ніцше осмислює людину генетично – як звіра, що виріс у тваринному світі та покинув його. Людина проблематична тому, що вона належить до “екстравагантної” породи тварин; вона – “хвороба” землі. Для Ніцше проблема людини – це проблема “околиці”, тобто проблема істоти, яка з осердя природи потрапила на її периферію, потрапила туди, де починається безодня ніщо. Людина – це щось плинне й пластичне, будь-яка людина – це ембріон людини майбутнього. Вона або залишиться деградуючою твариною, або дасть нове життя своїм інстинктам, побудує життя на виправданні волі до влади і розвине себе до надлюдини, і тільки тоді буде справжньою людиною. Перед людиною постало запитання мети життя. Людина страждала, але не розуміла чому і для чого. Аскетичний ідеал християнства намагався звільнити людину від беззмістовних страждань; він досягав цього тим, що відривав людину від основ буття та вводив у нікуди. На думку Ніцше, смисл, який людина прагне надати своєму буттю, повинен бути запозичений у життя. А життя – “воля до влади”. Все величне у людині, вся висока культура розвивається з волі до влади і чистого сумління перед нею.

Ніцше також порушує питання про свободу. Людина свободна, жодних потойбічних приписів немає. Але як жити свободним і без закону? Адже земне існування неможливе без закону. За Ніцше, свобода полягає у відмові від цілей, вільний розум цінує все необхідне. Теза “свободний від чого” замінюється на “свободний для чого”. Свобода тотожна героїзму. Вона – аскетизм великої людини. Ніцше дає пораду людині визнати невинність світу, ніколи не виступати в ролі його судді. Усі ціннісні судження потрібно замінити єдиним “так”, земний світ належить приймати цілком і вдячно. Прийняття світу виникає з рішучості та волі бути тим, хто ти є у світі, такому, яким він є. Ненависть до долі повинна замінитися любов’ю до неї.

Ніцше досліджує ґенезу та сутність моралі. Він не задоволений попередніми концепціями моралі. На думку Ніцше всі помилки попередників починалися з неправильного витлумачення поняття “добре”. Судження “добре” бере свій початок не від тих, кому чиниться “добро”. То радше були самі “добрі” – тобто знатні, могутні, високопоставлені, ті, хто сприймав і оцінював себе і свої дії як добрі (хороші), як щось першосортне, на противагу всьому ницому і плебейському. З цього пафосу дистанції вони вперше взяли собі право творити цінності. Отже, слово “добре” зовсім не обов’язково заздалегідь пов’язується з неегоїстичними вчинками. Але нині в Європі вже твердо вкорінене судження, що “моральний”, “неегоїстичний”, “незацікавлений” – це рівноцінні поняття. Передумовою рицарсько-аристократичних суджень цінності виступає міцна тілесність, процвітаюче здоров’я – а водночас війна, авантюра, полювання, танець, турніри і т.п. Жрецький спосіб оцінки протилежний. Як приклад, Ніцше наводить такий жрецький народ – євреїв. Вони завжди вміли брати реванш над своїми ворогами і переможцями шляхом переоцінки їх цінностей. Тобто шляхом духовної помсти. Саме євреї ризикнули з жахливою послідовністю змінити аристократичне рівняння цінності (добрий – знатний – могутній – чудовий – щасливий – богоулюблений) – тільки бідні, безсилі, незнатні – добрі, лише стражденним та хворим належить блаженство. Ніцше зазначає, що з євреїв починається повстання рабів моралі. Тоді коли будь-яка домінуюча мораль виростає з торжествуючого самоутвердження, мораль рабів від самого початку каже “НІ”. Ніцше констатує той факт, що в сучасній йому Європі чинні два різновиди моралі – мораль сократична та ідентична їй іудейсько-християнська. Це мораль рабів. Її безсилля проявляється навіть у волі до влади – “інстинкт стада” супроти сили й незалежності, інстинкт стражденних і знедолених супроти щасливих, інстинкт посередності супроти винятковості, мораль виявляється засобом досягнення панування. Ніцше веде мову про протиприродність моралі. Повинна існувати мораль заради самої моралі, але така мораль аморальна, її судження позбавлені цінності. Християнська мораль аморальна, оскільки засуджує саме життя. Мораль – це окремий випадок реальної аморальності – у своїх витоках вона вже аморальна, хоча б тому, що є волею до влади. Наша мораль часто тримається на фундаменті брехні та лицемірства. Усі засоби, за допомогою яких людство вже мало б стати моральним, були аморальними. Докази цього – “благочестивий обман” (спадок усіх філософів і душ пастирів), які намагалися вдосконалювати людство. Ні Ману, ні Платон, ні Конфуцій, ні іудейські та християнські вчителі не мали сумніву щодо власного права на обман. Насправді моральна людина долає мораль, критика моральності – це вищий ступінь моральності. Ніцше усвідомлює весь жах власної позиції, але він намагається досягти прояснення можливого існування людини. “Ми, якщо вже маємо мужність жити в цьому деморалізованому світі, ми герої…розуміємо, що існує героїчна ідея: людина повинна постати як вища істота”. Цієї надлюдської істоти треба очікувати лише від самої людини, яка трансформується у світі.

Ключові категорії, поняття, терміни: волюнтаризм, ірраціоналізм, песимізм, нігілізм, воля до влади, переоцінка цінностей, вічне повернення, Надлюдина.

Date: 2015-10-22; view: 535; Нарушение авторских прав