Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Частина третя 2 page





Ця непростима недбалість змушувала Джона Манглса повсякчас матися на бачності. Мюльреді й Вільсон не раз випростували стерно в ті хвилини, коли крутий поворот неминуче перекинув би судно набік. Частенько Вілл Галлей гримав на обох матросів, страшенно лаючись. Не схильні терпіти такі грубощі, вони поривались зв’язати цього п’яницю й зачинити його в трюмі на весь час подорожі. Але Джон Манглс зупиняв матросів, ледве вгамовуючи їхнє законне обурення.

Однак становище брига дуже непокоїло Джона Манглса; він не хотів хвилювати Гленарвана і сказав про свої турботи тільки майорові та Паганелю. Мак-Наббс, хоч іншими словами, дав йому ту саму пораду, що й матроси.

- Коли ви вважаєте за потрібне, Джоне, - сказав він, - без жодних вагань беріть на себе командування, чи, як це вам більш до вподоби, керування судном. Цей п’яниця, скоро ми зійдемо на берег в Окленді, знову стане господарем на борту брига і хай тоді перевертається разом з ним і тоне, скільки йому завгодно.

- Звичайно, - відповів Джон, - я так і зроблю, в разі це буде конче необхідно. Доки ми в відкритому морі, досить лише наглядати; я і матроси не залишаємо палуби. Та’якщо цей Галлей не опам’ятається й тоді, коли ми наближатимемось до берега, то, признаюся, я потраплю у велику скруту.

- А ви зможете тримати правильний курс? - спитав Паганель.

- Це нелегко, - відповів Джон. - Уявіть собі, на судні немає жодної морської карти!

- Невже немає?

- Запевняю вас. “Макарі” робить лише каботажні рейси між Іденом і Оклендом, і Вілл Галлей так призвичаївся до цих місць, що не потребує жодних вимірів.

- Він, мабуть, думає, - мовив Паганель, - ніби його бриг сам знає дорогу й прямує куди слід.

- Е, я не довіряю судам, які йдуть самі по собі, - скавав Джон Манглс, - і коли Вілл Галлей пиячитиме й біля берегів, нам буде непереливки.

- Не втрачаймо надії, - озвався Паганель, - що поблизу землі він прийде-таки до тями.

- Отже, - зробив висновок майор, - ви не зможете, якби в цьому виникла потреба, привести “Макарі” до Оклендського порту?

- Не маючи карти узбережжя, зробити це неможливо. Підступи до берега там дуже небезпечні. Це низка маленьких фіордів, покручених і примхливих, як фіорди Норвегії. Крім того - сила підводних рифів, і потрібен великий досвід, аби на них не наскочити. Яке б не було тривке судно, воно неминуче загине, наштовхнувшись кілем на сховану під водою скелю.

- То екіпаж судна, - розпитував далі майор, - може знайти порятунок, тільки діставшись до берега?

- Так, якщо море не бушуватиме.

- Ризикована спроба! - зауважив Паганель. - Адже новозеландські береги дуже негостинні, й небезпека загрожуватиме нам на суходолі так само, як і на морі.

- Ви маєте на увазі маорійців, пане Паганелю? - спитав Джон Манглс.

- Саме так, мій друже. Маорійці набули собі в Індійському океані лихої слави. Це не боязкі, плохі австралійці, а кмітливе й кровожерне плем’я, людожери, від яких марно чекати собі ласки.

- Виходить, - сказав майор, - якби капітан Грант зазнав аварії біля берегів Нової Зеландії, ви не порадили б його там розшукувати?

- Тільки на узбережжі, - відповів географ, - де можна натрапити на сліди “Британії”; в глибині островів будь-які розшуки марні. Європеєць, що наважився відвідати ці лихі краї, неодмінно потрапляє до рук маорійців, а хто став їхнім бранцем, той приречений на смерть. Я спонукав моїх друзів перейти пампу, перетнути Австралію, але ніколи не навернув би їх на стежки Нової Зеландії. Хай доля вбереже нас од свавілля цих кровожерних тубільців.

Паганелеві побоювання були аж надто виправдані: Нова Зеландія зазнала недоброї слави, і кожне нове відкриття на її островах позначалося кривавою датою.

Кількість жертв, внесених до мартиролога[85] мореплавців, чимала. Кривавий перелік відкривають п’ятеро матросів Абеля Тасмана, що їх по-злодійському забили й пожерли новозеландці. Така ж доля судилась капітанові Туклею й всім матросам його шлюпки. В східній частині протоки Фово п’ятеро рибалок з судна “Сідней-Ков” знайшли жахливу смерть у шлунку дикунів. Слід ще згадати чотирьох матросів зі шхуни “Брати”, по-звірячому пошматованих у гавані Моліне, багатьох солдатів з загону генерала Гейтса і трьох дезертирів з “Матільди”, щоб перейти до розповіді про долю капітана Маріона дю Френа.

11 травня 1772 року, невдовзі після першої подорожі Кука, в бухті Островів кинули якір судна “Маскарен”, під командою французького капітана Маріона, і “Кастрі”, яким керував його помічник капітан Крозе. Двоєдушні новозеландці зустріли європейців надзвичайно гостинно. Вони навіть прикинулись боязкими, і, щоб вони призвичаїлись відвідувати кораблі, довелось робити їм подарунки, різні послуги, довгенько спілкуватися з ними.

Тямовитий ватажок тубільців Такурі, коли вірити Дюмон-Дюрвілеві, належав до племені вангароа й був родич дикуна, котрого по-зрадницькому взяв у полон Сюрвіль за два роки до прибуття капітана Маріона.

В країні, де поняття честі зобов’язує кожного маорійця платити за образу кров’ю, Такурі, звичайно, не міг забути наруги, заподіяної його родичеві й цілому племені. Він терпляче дожидав появи будь-якого європейського судна, плекаючи план помсти, яку й виконав з небаченими спокоєм і жорстокістю.

Удавши спочатку, ніби він боїться французів, Такурі уживав усіх засобів, аби приспати їхню пильність. Його товариші й він сам часто ночували на французьких кораблях. Вони привозили морякам найкращу рибу, брали з собою своїх жінок і дочок. Невдовзі тубільці вже знали всіх офіцерів на ймення й почали запрошувати французів відвідати їхні селища. Маріон і Крозе, обдурені цими виявами доброзичливості, обійшли таким чином усе побережжя з його чотирма тисячами мешканців. Дикуни зустрічали їх голіруч і всіляко намагалися викликати до себе цілковиту довіру.

Капітан Маріон, зупинившись у бухті Островів, хотів був змінити на судні “Кастрі” щогли, сильно пошкоджені останніми бурями. Він зробив розвідку прилеглої до побережжя місцевості і 23 травня натрапив на чудовий кедровий ліс за два льє від берега й поблизу бухти, що лежала на відстані одного льє од місця стоянки кораблів.

У лісі напнули намети, і матроси - дві третини команди, - озброєні сокирами й іншим струментом, заходились валити дерева й лагодити дорогу, яка вела до бухти. Влаштували ще два інших табори, один на острівці Моту-Аро в центрі бухти, куди перевезли з судна хворих, а також ковалів і бондарів, другий на березі океану, за півтора льє від стоянки суден; цей останній сполучався з місцем роботи теслярів. В усіх трьох пунктах морякам допомагали спритні дужі дикуни.

Однак капітан Маріон довгенько ще вживав певних застережних заходів. Озброєних тубільців не пускали на судна, матроси, що добирались у шлюпках до берега, завжди мали при собі зброю. Але поведінка тубільців приспала пильність Маріона та найнедовірливіших офіцерів, і він врешті наказав відряджати людей до берега без зброї. Капітан Крозе вмовляв керівника експедиції скасувати цього наказа, але марно.

Після цього уважність і відданість тубільців подвоїлись. Їхні ватажки пов’язали близькі дружні стосунки з французькими офіцерами. Не раз Такурі брав із собою на корабель свого сина й залишав його там ночувати. 8 червня, під час урочистих відвідин селища, Маріона оголосили “великим ватажком” усього краю і прикрасили його волосся чотирма білими перами на знак високої шани.

Отак минуло тридцять три дні відтоді, як французькі судна прибули до бухти. Робота завершувалася. Крозе сам керував теслярами. Кораблі запасалися солодкою водою з джерел Моту-Аро, і, здавалось, можна було з певністю чекати щасливого кінця розпочатого діла.

12 червня, о другій пополудні, на риболовлю, що мала відбутися поблизу селища Такурі, спорядили капітанський катер. У нього посідали Маріон, двоє молодих офіцерів Водрікур і Легу, волонтер, капітан піхоти й дванадцятеро матросів, їх супроводив Такурі з п’ятьма тубільними ватажками. Ніщо не віщувало жахливого кінця, який судився шістнадцятьом європейцям із сімнадцяти.

Катер одчалив, попрямував до берега, й невдовзі обидва судна втратили його з очей.

Увечері капітан Маріон не повернувся на борт корабля. Але це нікого не стурбувало. Гадали, що капітан зажадав одвідати табір теслярів і залишився там на ніч.

Назавтра, о п’ятій годині, шлюпку з “Кастрі”, як завжди, відрядили по воду до Моту-Аро. Вона повернулася вчасно без жодних пригод.

О дев’ятій годині ранку вахтовий матрос з “Маскарена” запримітив у морі людину, яка пливла до кораблів. Вона видавалася зовсім знесиленою. На поміч негайно послали шлюпку, котра й приставила людину на борт.

То був Турнер, весляр з Маріонового катера. Із сімнадцяти чоловік, що покинули судно напередодні, він, тяжко поранений, залишився живий сам-один.

Усі кинулись розпитувати Турнера й невдовзі дізналися про подробиці кривавої драми.

Вранці катер безталанного Маріона пристав до берега біля селища. Дикуни радісно вітали гостей і на плечах попереносили офіцерів, які боялись промочити собі ноги. По тому офіцери подались навсібіч поодинці.

Тоді відразу ж дикуни, озброєні списами, киями й кастетами, напали на них, десятеро проти одного, й по-звірячому повбивали. Матрос Турнер, двічі поранений списом у бік, вислизнув від ворогів і сховався в чагарнику. Він став свідком жахливих сцен. Дикуни здирали з убитих одяг, розпорювали їх черева, розтинали на шматки...

Турнерові вдалося непомітно кинутися в море, і, напівживого, його підібрала шлюпка з “Маскарена”.

Матросова розповідь вжахнула команду обох кораблів. Усі вимагали помсти. Однак, перш ніж мститися за померлих, треба було рятувати живих. На узбережжі розмістилося три табори, і їх оточували тисячі дикунів-людожерів, збуджених запахом крові та м’яса.

У відсутність капітана Крозе, що затримався на будівництві, старший офіцер “Кастрі” Дюклемер ужив перших необхідних заходів. Відрядили шлюпку з загоном солдатів під командою офіцера. Вони мали насамперед подати допомогу теслярам. Шлюпка пішла понад берегом і пристала в тому І місці, де ще лежав, викинутий на пісок Маріонів катер.

Капітан Крозе, котрий ночував у теслярів, як уже згадувалось, нічого не знав про вбивства, коли близько другої години пополудні раптом побачив загін солдатів. Передчуваючи лихо, він кинувся до них і довідався про те, що скоїлось. Аби не деморалізувати матросів, які працювали в таборі, він заборонив розповідати їм про нещастя.

Тим часом тубільці, збившись великими юрбами, зайняли всі навколишні горби. Крозе наказав зібрати найпотрібніше приладдя, решту закопати в землю, потім підпалив усі повітки й почав відступати зі своїм загоном, де було шістдесят чоловік.

Дикуни переслідували їх і кричали: “Такурі мате Маріон!”, тобто “Такурі вбив Маріона!” Звісткою про загибель їхнього командира вони хотіли залякати матросів. Ці останні, вкрай розлючені, поривались кинутися на підступних дикунів, і капітан Крозе ледве спромігся їх стримати. Так вони пройшли два льє. Загін дістався до берега, де його чекали люди з другого табору, і всі посідали в шлюпки. Досі дикуни сиділи на березі нерухомо. Та тільки-но шлюпки вийшли в море, на них дощем посипалось каміння. Негайно четверо матросів, добрі стрільці, відкрили вогонь, й один по одному повбивали всі ватажків племені, на превеликий подив тубільців, що не мали поняття про вогнепальну зброю.

Повернувшись на судно, капітан Крозе негайно відрядив на острів Моту-Аро шлюпку з загоном солдатів. Вони перебули там ніч, а вранці приставили хворих на борт “Маскаpена”.

Назавтра охорону на Моту-Аро подвоїли. Треба було ввільнити острівець від тубільців, що аж роїлися всюди, і запасатися далі водою. Селище Моту-Аро мало триста мешканців. Французи атакували їх, шістьох ватажків убили, дикунів прогнали геть багнетами, а селище спалили. Однак “Кастрі” не міг вийти в море без щогл. Крозе, змушений відмовитися від нових щогл з кедрових колод, наказав полагодити старі. Постачання кораблів солодкою водою тривало.

Минув місяць. Дикуни не раз робили спроби повернути собі острівець Моту-Аро, але надаремно. Щоразу, коли тубільні піроги наближалися, в них нещадно палили з гармат.

Нарешті щогли полагодили. Залишилось перевірити остаточно, чи не врятувався хто з шістнадцяти жертв, і помститися за вбитих. Шлюпка з офіцерами й великим загоном солдатів попрямувала до селища Такурі. Вгледівши французів, боягузливий вождь-дворушник утік, загорнувшись у плащ капітана Маріона. Всі хижки в селищі ретельно оглянули й обшукали. В хатині Такурі знайшли людський череп, очевидно, недавно зварений. На ньому ще виднілися сліди зубів людожера. Крім того, побачили людське стегно, наштрикнуте на дерев’яний рожен, Маріонову сорочку з коміром, заюшеним кров’ю, одяг і пістолети молодого Водрікура, зброю, що була на катері, й купи подертої на шмаття одежини. В іншому селищі знайшли очищені й зварені людські тельбухи.

Загін зібрав усі ці беззаперечні докази вбивства й людожерства; останки трупів поховали, віддавши жертвам належну шану. Селища Такурі та його змовника Пікі-Оре віддали на поталу вогневі. 14 липня 1772 року обидва кораблі покинули ці роковані місця.

Отакі відбулися тут події, і їх повсякчас повинен пам’ятати кожний мандрівник, ступаючи на землю Нової Зеландії. Хіба що необачний капітан знехтує цими фактами. Новозеландці донині зрадливі й кровожерні. В цьому пересвідчився й Кук за другої своєї подорожі 1773 року.

Шлюпка з одного його судна, “Авентюр”, відряджена 17 грудня капітаном Фюрно до берега по свіжу траву, не вернулася. В ній був мічман і дев’ятеро матросів. Занепокоївшись, капітан Фюрно послав на розшуки лейтенанта Бюрнея. Коли той висів на берег, перед його очима постала, за його словами, “жахлива картина різанини й варварства - на саму згадку про неї понімає дрож; на піску валялися голови, тельбухи, легені наших товаришів, поруч собаки догризали рештки”.

На кінець цього кривавого переліку слід згадати судно “Брати”, що на нього новозеландці вчинили напад 1815 року, команду корабля “Бойд” разом з його капітаном Томсоном, забиту 1820 року, і, нарешті, пограбування в Валькітаа 1 березня 1829 року англійського брига “Гоус” із Сіднея. Навала людожерів під проводом ватажка Енараро перебила матросів, багатьох з них засмажила й пожерла.

Ось яка була Нова Зеландія, куди прямував “Макарі” в своєю недоумкуватою командою, керований капітаном-п’яницею.

 

 

Розділ IV

ПІДВОДНІ СКЕЛІ

 

Тим часом важкий переїзд тривав. 2 лютого, на шостий день по відплиттю, з “Макарі” ще не було видно оклендського побережжя. Хоч подував ходовий, південно-західний вітер, бригу заважали супротивні морські течії, і він ледве рухався вперед. Море бурхало, надводну частину судна сильно гойдало; його корпус тріщав од верху до низу, важко виринаючи з глибоких проваль між хвилями. Слабо натягнені ванти, штаги та бакштаги кепсько тримали щогли, які хилились туди-сюди від кожного поштовху бортової хитавиці.

На щастя, Вілл Галлей, людина некваплива, не напинав усіх вітрил, бо тоді щогли неминуче зламались би. Джон Манглс сподівався, що ця злиденна посудина допливе так-сяк до порту, але він вболівав за своїх супутників, дивлячись, як кепсько їм тут ведеться.

Проте леді Гелена й Мері Грант не скаржились, хоч безперервний дощ і змушував їх сидіти весь час у рубці, де бракувало повітря й дуже дошкуляла хитавиця. Тому вони частенько виходили на палубу, незважаючи на немилосердність дощового неба, й тільки скажені пориви вітру змушували їх знову повертатись до тісного приміщення, більш придатного на те, щоб перевозити товари, ніж пасажирів, а пасажирок - поготів.

Друзі намагалися якось їх розважити. Паганель пробував згаяти час, розповідаючи всілякі бувальщини, але нікого не звеселив. Його слухачів пригнічували думки, що блукали навколо цього безрадісного побережжя. Наскільки Паганелеві розповіді про пампу й Австралію цікавили їх колись, настільки нині його розмови про Нову Зеландію залишали їх байдужими. Бо ж справді, до цієї сумної пам’яті країни вони їхали без жодного запалу, без переконання, проти своєї волі, лише під тиском тяжкої неминучості.

З усіх пасажирів “Макарі” найбільше співчуття викликав Гленарван. У рубці його бачили зрідка. Він не міг всидіти на місці. Його чутлива нервова вдача протестувала проти ув’язнення в чотирьох стінах. Цілий день, і навіть уночі, ніби не помічаючи ні дощових потоків, ні морських хвиль, котрі хлюпали через борт, він стояв на палубі, спершись на поручні, або походжав туди-сюди в гарячковому збудженні. Очі його безнастанно вдивлялись в навколишній простір. Коли туман хоч трохи розсіювався, Гленарван не відривався від далекоглядної труби. Здавалвсь, він запитував німотні хвилі, прагнув помахом руки розірвати туман і запону згущених випарів, що повивали обрій. Він не міг упокоритися перед нещастям, і його обличчя виявляло жорстоку муку. Це була діяльна людина, досі щаслива й можна, котра нараз втратила й те й друге.

Джон Манглс не покидав його й разом з ним терпів усі прикрощі негоди. Цього дня Гленарван надто вперто вдивлявся крізь просвіти в хмарах на видноколі. Джон підійшов до нього.

- Ви шукаєте землю, сер? - спитав він.

Гленарван заперечливо похитав головою.

- Проте, - сказав далі молодий капітан, - ви напевне нетерпляче очікуєте, коли можна буде покинути цей бриг. Уже минуло тридцять шість годин, як ми мали побачити вогні оклендських маяків.

Гленарван не відповів. Він дивився крізь далекоглядну трубу туди, відкіля повівав вітер.

- Земля не з цього боку, сер, - сказав Джон Манглс. - Вам слід дивитися праворуч.

- Навіщо, Джоне? - спитав Гленарван. - Адже я не землю шукаю!

- Чого ж ви шукаєте, сер?

- Мого “Дункана”! Моєї яхти! - гнівно відповів Гленарван. - Вона десь у цих морях, вона збиває тут хвилю й служить лихому ремеслу піратів! Вона тут, я кажу вам, Джоне, вона тут, на цьому шляху - від Австралії до Нової Зеландії! Я передчуваю - ми її зустрінемо!

- Хай бог нас боронить од такої зустрічі, сер!

- Чому, Джоне?

- Ви забуваєте, в якому ми опинились становищі! Що ми робитимемо, коли “Дункан” почне гнатися за цим бригом? Ми ж не зможемо на ньому втекти!

- Втекти, Джоне?

- Аякже, сер! Надаремно й намагатися це зробити. Нас захоплять, ми будемо віддані на ласку цих негідників, а Бен Джойс, як він уже показав, здатний на найбільший злочин. За себе нам нема чого боятися. Ми боротимемося до останньої краплини крові. Хай так! Але подумайте, сер, про леді Гелену, подумайте про Мері Грант!

- Бідолашні жінки! - прошепотів Гленарван. - Мені серце крається, Джоне, душу іноді огортає розпач. Здається, нове лихо чигає на нас, і проти нас повстала сама доля. Я потерпаю, Джоне!

- Ви, сер?

- Не за себе, ні, але за тих, кого я люблю і кого любите й ви.

- Заспокойтеся, сер, - мовив молодий капітан. - Нам немає чого боятися. “Макарі” йде погано, але все ж таки йде. Вілл Галлер - тупоголовий лобуряка, але ж я тут; і коли я побачу, що підходити до берега небезпечно, я виведу судно знову в відкрите море. Отже, з цього боку нам майже ніщо не загрожує. А від того, щоб опинитись поруч з “Дунканом”, може, нас урятує доля, і коли ви його виглядаєте на обрії, сер, то хай це прислужиться нам лише для того, аби ми спромоглись уникнути цієї зустрічі й піти від нього якнайдалі.

Джон Манглс казав слушно. Зустріч із “Дунканом” стала б для “Макарі” непоправним лихом. За всяку ціну треба було її уникнути саме в цих морях, де пірати могли вільно бешкетувати, нічим не ризикуючи. Однак яхта не показалася, принаймні цього дня, і Джонові побоювання не справдилися.

А втім, ніч мала стати для мандрівників жахливою. О сьомій вечора раптом стало зовсім темно. Небо похмурніло, зробилося грізне. У Вілла Галлея пробудилося чуття моряка, що взяло гору над п’яним отупінням. Він вийшов з капітанської каюти, протираючи очі, струшуючи своєю здоровенною рудою головою. Потім, аби прийти до тями, він втягнув у себе на всі груди свіжого повітря, наче вихилив склянку води, і заходився оглядати щогли. Вітер посвіжішав, подув із заходу й щосили погнав бриг до новозеландського берега.

Вілл Галлей скликав матросів і, не припиняючи міцної лайки, наказав притягти брам-стеньгу й поставити вітрила. Джон Манглс мовчки схвалив цей захід. Він вирішив не розмовляти з мурмилом-капітаном. Але ні він, ні Гленарван не залишали палуби. За дві години вітер подужчав. Вілл Галлей дав наказа взяти долішні рифи на марселях. Це несила б зробити п’ятьом матросам, якби бриг не мав подвійних рей американської системи, за допомогою якої досить спустити горішню рею, щоб мінімально зменшити розміри марселя.

Минуло ще дві години. Море ставало дедалі бурхливіше. Дужа хвиля з такою силою била в днище брига, неначе він паштовхувався кілем на підводні скелі. Але то лише здавалось - і важке судно з зусиллям знову й знову піднімалося на високі гребені. Зустрічна хвиля, перехлюпуючи через борт, потоками заливала палубу. Човна, що висів на шлюпбалці над лівим бортом, змило в море.

Джон Манглс не переставав непокоїтись. Іншому суднуі отакі хвилі, зрештою анітрохи не страшні, стали б за іграшку. Але на цій неповороткій посудині можна було легко; сісти на дно, бо щоразу, коли вона пірнала в хвилі, вода широкою пеленою заливала палубу і, не встигаючи витікати через жолобки, загрожувала потопити бриг. Щоб запобігти цьому, годилось би прорубати сокирою фальшборти й полегшити в такий спосіб відплив води, але Вілл Галлей відмовився од цього розумного заходу.

А втім, інша, більша небезпека насувалася на “Макарі”, і було вже запізно її відвернути.

Близько дванадцятої години Джона Манглса й Вільсона, котрі стояли біля борту на завітряному боці, вразив якийсь незвичайний шум. Пильність моряків змусила їх насторожитися. Джон Манглс схопив матроса за руку.

- Прибій! - сказав він.

- Так, - відповів той. - Хвиля розбивається об рифи.

- Не далі як за два кабельтови?

- Не далі. Там земля!

Джон перехилився через поручні, подививсь на темні хвилі й крикнув:

- Лот, Вільсоне! Лот!

Хазяїн “Макарі”, що стояв на носі судна, здавалось, не уявляв собі становища. Вільсон вихопив з бака лотлінь і кинувся до фок-щогли. Тут він метнув лота в воду; шворка слизнула між пальцями, і на третьому вузлі свинець зупинився.

- Три браси! - гукнув Вільсон.

- Капітане, - підбігаючи до Галлея, крикнув Джон Манглс. - Ми на рифах!

Помітив Джон чи ні, що Галлей знизав плечима, це вже не мало жодної ваги. Але він метнувся до стерна й повернув румпель, тоді як Вільсон, покинувши лота, почав підтягувати марсель, щоб привести бриг до вітру. Стерничий, якого з силою відштовхнули, ніяк не міг збагнути причини цього раптового нападу.

- До навітряних брасів! Розгортай вітрила! - кричав молодий капітан, повертаючи судно так, щоб обминути підводне каміння.

Протягом півхвилини судно йшло повз рифи, майже черкаючи їх правим боком, і Джон, незважаючи на нічну темряву, розгледів смугу ревучого прибою, котра біліла всього за чотири браси від “Макарі”.

Саме в цю хвилину Вілл Галлей усвідомив, нарешті, неминучість небезпеки, яка загрожувала судну. Він одразу стерявся.

Напівтверезі матроси не могли зрозуміти, чого від них хоче капітан. Безладність його мови, суперечливість розпоряджень свідчили - цей дурноверхий п’яниця зовсім не владає собою. Він був вкрай здивований тим, що земля зовсім поруч, за вісім миль, бо гадав, що до неї не менше ніж тридцять чи сорок.

Морські течії віднесли “Макарі” вбік од його звичайного шляху, і ця несподіванка остаточно спантеличила зашкарублого в своїх звичках старого моряка.

Швидке втручання Джона Манглса відвело судно подалі від рифів. Але молодий капітан не знав рельєфу прибережної морської смуги. Хтозна, може, бриг затиснутий у кільце підводних скель? Вітер гнав “Макарі” щосили на схід, і за кожним поштовхом хитавиці він міг на них налетіти.

Невдовзі попереду, праворуч, прибій загуркотів дужче. Довелося знову маневрувати. Джон повернув румпель донизу. Під форштевнем брига виринало чимраз більше каміння; конче треба було поставити судно так, щоб вітер дув у корму, і вийти в відкрите море. Та чи ж удасться здійснити цей маневр на неповороткому судні, під таким малим вітриллям? Це видавалось сумнівним, але іншого виходу не було.

- Стерно на вітер! Повертай до відпори! - крикнув Вільсонові Джон Манглс.

“Макарі” наближався до нового порога підводних скель. Розбиваючись об них, вирувала й пінила хвиля. Настала мить найвищого напруження. Водяні вали світились від білої піни фосфоричним світлом. Море ревло, наче ожило й заволало підводне каміння, як то мовиться в античних міфах. Вільсон і Мюльреді налягли на штурвал. Стернове колесо поволі поверталось.

Раптом “Макарі” жахливо струсонуло: бриг наштовхнувся на підводну скелю. Ватер-штаги бушприта тріснули, фок-щогла одразу ослабла й втратила тривкість. Чи ж пощастить повернути судно без дальших аварій?

Ні, бо раптом вітер ущух; в цю’мить короткочасного затишшя бриг прибрав попереднього напрямку під вітром, і всі зусилля повернути його зійшли нанівець. Висока хвиля підхопила його, понесла вперед і люто шпурнула на рифи. Фок-щогла впала з усією оснасткою. Бриг двічі вдарився кілем об каміння й став нерухомо, похилившись на правий борт на тридцять градусів.

Скло в усіх люках розлетілося на дрібні скалочки. Пасажири кинулися нагору, але хвилі перекочувались з одного краю палуби до другого, й залишатися там було небезпечно. Джон Манглс, бачачи, що бриг міцно вгруз у пісок, попрохав усіх повернутися до рубки.

- Я хочу знати правду про наше становище, Джоне, - спокійним голосом мовив Гленарван.

- Правда в тому, сер, - відповів Джон Манглс, - що потонути ми не можемо. Хоч хвиля й здатна розбити наше судно, та це вже інша справа, ми матимемо час ужити потрібних заходів.

- Зараз - годин дванадцять?

- Так, сер, треба чекати дня.

- А чи не можна спустити човна?

- За такої хвилі й потемки це неможливо. До того ж хтозна, в якому місці тут можна пристати до берега.

- Гаразд, Джоне, залишимося тут до ранку.

Тим часом Вілл Галлей наче божевільний гасав палубою брига. Його матроси, прийшовши до пам’яті, вибили днище в барила з горілкою й заходились пиячити. Джон передбачав - це пияцтво невдовзі призведе до небезпечних вихваток. Годі було сподіватися, що капітан спроможеться їх зупинити. Цей жалюгідний нікчема рвав на собі волосся й ламав у розпачі руки. Він бідкався тільки про свій вантаж, котрий не був застрахований.

- Я зруйнувався! Я загинув! - лементував він, кидаючись від одного борту до другого.

Джон Манглс і не думав його розраджувати. Він запропонував своїм товаришам озброїтися, й всі приготувалися чинити опір матросам, які безперестанку хилили бренді, су-. проводячи це заняття жахливою брудною лайкою.

- Першого з цих негідників, що наважиться підійти до рубки, я вб’ю, мов собаку, - спокійно мовив майор.

Матроси, побачивши, безперечно, що пасажири примусять їх поважати себе, після кількох несміливих спроб пограбувати кудись зникли. Джон Манглс не цікавився більше цими п’яницями й нетерпляче чекав ранку.

Бриг стояв абсолютно нерухомо. Море помалу затихало. Вітер ущух. Отже, судно могло ще триматися на воді кілька годин. Зі сходом сонця Джон сподівався роздивитись берег. Коли до нього можна буде пристати, то ялик, єдиний засіб пересування, що його вони мали, перевезе туди пасажирів і команду. Доведеться зробити кілька рейсів, бо ялик може взяти тільки чотирьох чоловік. А шлюпку, на жаль, давно вже знесло хвилею в море.

Обмірковуючи небезпечне становище, в якому вони опинились, Джон Манглс, зіпершись на люк, дослухався до шуму прибою. Він силкувався прозирнути густий морок, запитуючи себе, чи далеко до цієї землі, такої жаданої й водночас такої загрозливої. Підводні скелі трапляються часом за кілька льє від берега. Чи ж витримає кволий човник такий тривалий перехід?

Поки Джон міркував отак, благаючи в темного неба якнайскоріше ранішніх променів, пасажирки, звірившись на його запевнення, спали на своїх койках. Нерухомість брига дарувала їм кілька годин відпочинку. Гленарван і його супутники, не чуючи вже галасу п’яної в дим команди, й собі поснули, і в годину ночі глибока тиша запанувала на “Макарі”, що й сам спочивав на своєму піщаному ложі.

Близько четвертої години небо на сході стало яснішати. Вінця хмарок злегка позначилися в блідих проблисках світанку. Джон влйшов на палубу. Серпанок вологого туману вповивав обрій. Якісь тремтливі непевні обриси окреслювались в ранкових випарах, але на чималій висоті. Легкі хвильки пробігали по воді, й океан зливався з густими непорушними хмарами.

Джон чекав. Дедалі світлішало, крайнебо займалось пурпуровими барвами. Над широким океанським простором потроху танула завіса туману. З води поволі виступали чорні скелі. Потім над кучерявою піною прибою визначилась широка смужка, і яскраве, немов проміння маяка, світло, відкинуте ще схованим за обрієм кружалом сонця, запалало над гостроверхою вершиною гори. Там була земля, щонайбільше за дев’ять миль.

- Земля! - закричав Джон Манглс.

Цей крик збудив його товаришів, вони вибігли на палубу й мовчки дивились на берег, який вже чітко вимальовувався на обрії. Гостинний чи ворожий, він мусив дати їм притулок.

- Де Вілл Галлей? - спитав Гленарван.

- Я не знаю, сер, - відповів Джон Манглс.

- А матроси?

- Зникли десь, як і він.

- І, безперечно, п’яні, як і він, - докинув Мак-Наббс.

- Треба їх знайти, - сказав Гленарван, - адже не можна покинути їх на судні.

Мюльреді й Вільсон зійшли вниз у кубрик і за дві хвилини повернулися. Там було порожньо. Тоді вони оглянули долішню палубу й все судно аж до самісінького трюму, але Вілл Галлей та його матроси мов за водою пішли.

Date: 2015-09-25; view: 362; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию