Частина перша 11 page. - роги стирчась на поверхні, але бики залишаються в землі, - сказав Талькав

- Роги стирчась на поверхні, але бики залишаються в землі, - сказав Талькав.

- Як?! - вигукнув Паганель. - В цьому болоті загрузла ціла череда?

- Еге ж, - ствердив патагонець.

Справді, сотні биків знайшли собі тут смерть: хисткий ґрунт осів під їхньою вагою, вони загрузли й задихнулись у неосяжній трясовині. Таке вряди-годи трапляється в аргентинських рівнинах, і цим попередженням не слід було нехтувати. Загін обминув велетенську гекатомбу[46], що задовольнила б і найвимогливіших стародавніх богів, і за годину рогове поле залишилось на дві милі позаду.

Талькава, видимо, щось непокоїло, якесь незвичне явище, котре він спостерігав на рівнині. Він часто зупинявся і підводився на стременах. Височенний зріст дозволяв індіянинові осягнути поглядом увесь широкий обрій; але, не зауваживши нічого, що могло б йому дати пояснення, він їхав далі. За якусь милю він знову ставав, збочував з рівного шляху і віддалявся на кілька миль то на північ, то на південь, а повернувшись, їхав далі на чолі загону, ані слова не зронивши про свої сподівання чи про свої побоювання. Стривожений Гленарван попросив географа спитати індіанця, що його турбує.

Паганель зараз же звернувся до Талькава. Той відповів, що його дивує надзвичайна насиченість землі водою. Відтоді як він водить людей пампою, ще ніколи не бачив такого вологого ґрунту. За його пам’яті, навіть коли наставала пора великих дощів, аргентинською рівниною завжди можна було проїхати.

- Але відкіля ж узялась ця вода? - спитав Паганель.

- Не знаю, - відповів Талькав. - Якби-то я знав!

- А хіба так не буває, щоб після дощів вода в гірських річках піднялася й вийшла з берегів?

- Буває інколи.

- Може, так сталося й тепер? - Може бути!

Паганель мусив задовольнитися цією непевною відповіддю й переказав усю розмову Гленарванові.

- Що ж він радить? - спитав Гленарван.

- А що його робити? - звернувся Паганель до Талькава.

- Їхати якомога швидше, - відповів той.

Цю пораду легше було дати, ніж виконати. Коні, йдучи по хибкій землі, що тікала їм з-під ніг, дуже швидко приставали, а рівнина чимдуж понижувалась і вже скидалася на величезну улоговину, котру навальна вода могла блискавично затопити. Отож треба було не гаючи ані хвилини проминути низину, поки повінь не перетворила її на суцільне озеро.

Гнали щосили. Та виявилося, що тої води, котра хлюпала під ногами коней, було ще замало. Близько другої години небесні безодні розкрились, і потоки тропічної зливи ринули на землю. Ось де трапилась найліпша нагода показати себе філософом! Ніяк і ніде було сховатися від цієї повені, залишалось єдине - зносити її стоїчно. Пончо наскрізь промокли; на них збігала вода з капелюхів, наче з дахів, що їхні ринви переповнено вщерть, а торочки на сідлах, здавалось, зроблено з дощових цівок. Вершники, геть заляпані гряззю, яка снопами бризок вихлюпувалась з-під кінських нопит за кожним кроком, просувались під подвійною зливою - із землі і з неба.

Мокрі як хлющ, задубілі від холоду, до краю змучені, мандрівники дістались увечері до якогось жалюгідного ранчо. Воно могло правити за притулок лише вельми невибагливим людям і хіба що у великій скруті. Але Гленарванові і його друзям не було з чого вибирати. Отож вони забрались в цю обшарпану хижку, яку знехтував би й найубогіший індіанець. З сухої трави насилу розвели нужденне багаття, що давало більше диму, аніж тепла. За стінами ранчо шаленіла злива, й великі краплини дощу просочувались крізь трухляву солом’яну стріху. Двадцять разів вода загрожувала залити вогонь, і двадцять разів Мюльреді й Вільсон мужньо його виборювали.

Убога вечеря минула сумно. Нікому не хотілося їсти. Лише майор віддав честь підмоклим харчам і попоїв як слід, незважаючи ні на що. Незворушному Мак-Наббсові було байдуже до будь-яких злигоднів. Паганель, як справжній француз, намагався жартувати, але нікого не спромігся розважити.

- Либонь, мої жарти підмочені, - мовив учений, - вони дають осічку.

Очевидно, найкраще, що можна було їм зробити, це полягати спати; кожний прагнув хоч ненадовго забути ві сні свою втому. Буря не вщухала: стіни ранчо тріщали й хилилися під дужими Поривами вітру, раз у раз загрожуючи завалитись. Бідолашні коні, віддані на поталу негоді, жалібно іржали, та й їхнім господарям було ненабагато краще в злиденній хижці. Однак сон помалу здолав потомлених мандрівників. Роберт перший склепив повіки, притулившись головою до Гленарванового плеча, а невдовзі, бережені богом, поснули всі гості ранчо.

Мабуть, з бога був непоганий вартовий, бо ніч минула спокійно. Мандрівників збудила Таука - невсипуща, як завжди, вона іржала за стінами ранчо й била в них дужим копитом. Господар її мовчав, то гасло до від’їзду давала Таука. Мандрівники вже багато чим їй завдячували, тому скорились цьому наказові й негайно рушили в дорогу. Злива стишилась, але сукався дрібний дощ, і кругом стояла вода, бо глинистий ґрунт не всичував усіх калюж, баюрищ та ставків, що вийшли з берегів і злились у величезні “банадос”, глибокі й підступні. Роздивившись на мапі, Паганель вирішив, що річки Ріо-Гранде й Ріо-Віварата, котрі звичайно вбирають в себе всі води цієї,рівнини, з’єднались і створили спільне русло завширшки кілька миль. І він мав слушність.

Треба було мчати щодуху. Людям загрожувала страшна небезпека. Якщо вода прибуватиме, де шукати захистку? До самого обрію, скільки сягало око, - жодної височини, а вода заллє цю пласку рівнину, напевно, дуже швидко.

Коней гнали учвал. Таука скакала попереду і, більш ніж будь-які амфібії з могутніми плавцями, заслуговувала назви морського коня, так-бо вільно почувала себе у воді, немов то була її рідна стихія.

Раптом, близько десятої години ранку, Таука почала виявляти ознаки надзвичайної тривоги. Раз у раз вона оберталась на широкі рівнини, що лежали на півдні, протяжливо іржала, спиналася рвучко й з силою втягувала ніздрями повітря. Талькав насилу її стримував. Він так міцно затягнув вудила, що піна біля рота Тауки закривавилась, Проте гарячий кінь не вгавав. Хазяїн відчував, що Таука, якби дати їй волю, помчала б на північ наче вітер.

- Що сталось Тауці? - спитав Паганель. - Чи не вчепились, бува, в неї ненажерливі аргентинські п’явиці?

- Ні, - відказав індіанець.

- То, може, вона чогось злякалась?

- Так, вона почула небезпеку.

- Яку?

- Не знаю.

Та коли око ще не помічало небезпеки, котру відчула Таука, то вухо вже могло її вловити. Звіддаля, з-за обрію, долинало глухе рокотання, схоже на шум морського припливу. Дув вітер, поривчастий, вологий, насичений дрібним водяним пилом. Тікаючи від якогось незрозумілого їм явища, швидко летіли кудить птахи. Коні, що їм вода сягала колін, вже відчували перші поштовхи течії. Раптом почувся невимовний шум, і за півмилі на південь від загону показалася величезна череда. Оскаженілі тварини мукали, мекали, іржали і, в страшному безладі, перекидаючи одна одну й знову підводячись, шалено бігли вперед. Їх ледве можна було розгледіти крізь хмари бризок, що вони збивали, біжачи. Напевно, й сто величезних китів не спромоглись би дужче збаламутити океанську поверхню.

- Anda! Anda![47] - гримним голосом закричав Талькав.

- Що сталося? - спитав Паганель.

- Вода! Вода! - І Талькав, стиснувши острогами коня, помчав щодуху на північ.

- Повінь! - вигукнув Паганель й кинувся разом з усіма вслід за Таукою.

Та й був уже час. З півдня, миль за п’ять, насувався величезний водяний вал, що обертав рівнину на океан. Високі трави зникали під водою, неначе скошені. Мімозові кущі, вирвані з корінням стрімкою течією, тепер пливли світ за очі, немов рухомі острівці. Вода прибувала могутнім суцільним потоком, розливаючись навкруг неозорою пеленою. Очевидно, повінь зруйнувала всі перемички між найбільшими ріками пампи, Колорадо на півночі в Ріо-Негро на півдні, й вони злилися докупи, утворивши єдине спільне русло.

Водяна лавина наближалася з швидкістю перегонового коня. Вершники летіли від неї, немов хмари, гнані жорстоким буревієм. Марно їхні очі шукали хоч якогось порятунку: сама лише вода розстилалась довкола, зливаючись вдалині з крайнебом.

Чуючи небезпеку, коні мчали мов знавіснілі, і вершники ледве держалися в сідлі.

Гленарван раз у раз оглядався назад.

“Вода наздоганяє нас”, - думав він.

- Anda! Anda! - кричав Талькав.

І вершники ще дужче гнали коні. З посмугованих острогами боків нещасних тварин цівками збігала кров, полишаючи у воді довгий червонястий слід. Вони спотикались на вибоїнах, плутались у схованій під водою траві. Вони падали, їх піднімали. Вони знову падали, але ще й ще раз їх змушували звестися й бігти далі. Рівень води помітно підвищувався. Подовжисті хвилі на її поверхні свідчили, що наближається водяний вал, котрий здіймав білі пінисті гребені вже не далі як за дві милі.

Чверть години тривала ця надлюдська боротьба проти найстрашнішої з стихій. Втікачі не могли б сказати, скільки вони проїхали, але, напевне, відстань була чимала, коли зважити на шалену швидкість гону. Однак коням, зануреним по груди в воду, дуже важко було просуватися вперед. Гленарван, Паганель, Остін - усі вважали себе пропащими, приреченими на жахливу смерть. Коні вже не досягали ногами ґрунту, а глибини в шість футів було задосить, щоб вони потонули.

Неможливо передати нестерпну тугу цих вісьмох людей, котрих наздоганяла неминуча загибель. Вони гостро відчували, що боротися з стихією понад їхні сили. Порятунок від них не залежав.

Ще п’ять хвилин - і коні попливли; тепер їх несла течія, навальна, стрімка, з швидкістю, рівною найхутчішому їхньому гонові.

Порятунок здавався неможливим, коли раптом почувся голос майора:

- Дерево!

- Дерево? - вигукнув Гленарван.

- Там, там! - закричав Талькав, указуючи на північ, де брасів за вісімсот од них справді самітно височіло над водою велетенське дерево.

Підганяти людей не довелось. За всяку ціну треба було добратися до цього дерева, що так зненацька навернулось на їхньому шляху. Коні, видимо, вже не мали сили до нього допливти, але люди ще могли врятуватися. Їх тягла дужа течія. Нараз кінь Тома Остіна зглуха заіржав і щез під водою. Вершник звільнив ноги із стремен і поплив, розтинаючи воду дужими змахами могутніх рук.

- Чіпляйся за моє сідло, - крикнув йому Гленарван.

- Спасибі, сер, - відповів Том Остін, - руки в мене міцні!

- Як твій кінь, Роберте? - обернувся Гленарван до малого Гранта.

- Він пливе, сер, пливе, наче риба!

- Начувайтеся! - раптом крикнув майор гучно.

Ледве встиг він вимовити це слово, як велетенський водяний вал футів сорок заввишки ринув на втікачів з страшним оглушливим ревом. Люди й коні зникли в пінистому вирі. Водяні потоки вагою в кілька мільйонів тонн завертіли їх у скаженому чорториї. Коли лавина прокотилася далі, люди зринули на поверхню й похапцем усіх перелічили; нікого не бракувало, але коні назавжди залишились під водою. Лише Таука випливла разом із своїм хазяїном.

- Веселіше! Веселіше! - казав Гленарван до Паганеля, підтримуючи його одною рукою й загрібаючи воду другою.

- Гаразд, усе гаразд, - відповідав шановний вчений, - я навіть зовсім не ремствую...

На кого він не ремствував? Про це так ніколи й не дізналися, бо кінець фрази бідолаха глитнув разом з чималим ковтком тванистої води. Майор посувався вперед повагом, упевненими розміреними рухами, котрі схвалив би кожний учитель плавання. Матроси немов линули між хвилями, як дельфіни, що опинились у рідній стихії. Роберт плив обіч Тауки, вхопившись рукою за її гриву. Таука сміливо й вільно розтинала грудьми воду, підсвідомо прямуючи до дерева, куди, до того ж, несла її течія. Ще кілька хвилин - і весь загін доплив до дерева. Це був порятунок.

Вода сягала високо, аж туди, де від стовбура відходили могутні долішні гілки. Тому видертися на дерево було зовсім легко. Талькав, покинувши коня й підсадивши Роберта, зліз перший, і невдовзі, за допомогою його дужих рук, знесилені до краю плавці опинились в надійному місці.

Але Тауку швидко відносила геть навальна течія. Розумна тварина повертала до хазяїна голову і, струшуючи довгою гривою, іржала, немов кликала його до себе.

- Ти кидаєш її напризволяще? - сказав Паганель.

- Я?! - вигукнув індіянин.

І, пірнувши у бурхливі хвилі, він виринув у десятьох брасах од дерева. За кілька секунд він уже міцно тримався за шию Тауки, й обидвоє, кінь і вершник, попливли разом до млистого обрію на північ.

Розділ XXIII

ПТАШИНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

Дерево, де знайшли несподіваний притулок Гленарван і його друзі, скидалося на горіх. Воно мало блискуче листя й округлену крону. Насправді ж це було “омбу”, що звичайно росте самітно серед аргентинських степів. Це дерево з покривленим велетенським стовбуром увіходить глибоко в землю не лише своїм могутнім корінням, але й вельми цупкими паростками. Тому воно й витримало натиск водяної лави.

Омбу підносилось угору на сто футів, і його тінь могла б укрити коло в шістдесят туазів. Це громаддя спиралося на три грубезні гілки, що розкинулись з трьох боків височенного стовбура шість футів завширшки. Дві гілки здіймались майже прямовисно й підтримували величезне зелене склепіння; його густе віття, переплутане, перехрещене, немов сплетене рукою кошикаря, створювало непроникний надійний захисток. Третя гілка нростяглась майже лігма над ревучими водами, їх уже черкало долішнє листя. Ця гілка скидалася на випнутий вперед мис зеленого острова, оточеного океаном. Під величезним листяним шатром було вільно й просторо; пишне галуззя то тут, то там полишало широкі проміжки, скрізь було доволі її повітря й прохолоди. Розкішне оповите ліанами гілля підносилось мало не до хмар, сонячні паруси просвічували крізь густе листя, - здавалось, що стовбур омбу викохав на собі справжній ліс.

Тільки-но втікачі видерлись на дерево, як його сполохане птаство пурхнуло на горішні віти, галасливо протестуючи проти такого наглого загарбання їхньої домівки. Пташок, котрі й собі знайшли притулок на самітному омбу, виявилась сила-силенна; тут були дрозди, шпаки, ізаки, ільгуерос, а надто колібрі піка-флор з яскраво-барвистим пір’ячком. Коли вони знялися, видалось, наче подувом вітру обтрусило з дерева всі квітки.

Отаке було пристановище, котре судилось маленькому загонові Гленарвана. Ледь забравшись на дерево, малий Грант і моторний Вільсон миттю злізли аж до верховіття і, розсунувши густе зелене листя, окинули поглядом неозорий небокрай. З усіх боків їх оточувало створене повінню море, й око, вдивляючись в далечінь, не могло осягнути його меж. Жодне дерево не здіймалось над водою, лише самітне омбу здригалось під натиском хвиль, що лютували навкруг. Удалині стрімка течія несла з півдня на північ вирвані з корінням дерева, покручене віття, солому з покрівель зруйнованих ранчо, бантини, знесені водою з дахів естансій, трупи затонулих тварин, закривавлені шкіри і, на хисткому дереві, цілу родину ягуарів, що люто гарчали, чіпко вхопившись пазурами в цей ненадійний пліт. Вільсонову увагу притягла ледь вловима малесенька чорна цятка на самому обрії: то були відважний Талькав і його вірна Таука, що вже зникали з очей.

- Талькаве, друже мій, Талькаве! - закричав Роберт, простягаючи руку до них.

- Він урятується, - впевнено мовив Вільсон. - А тепер повернімось униз.

За хвилину Роберт і матрос спустилися з гіллястих трьох поверхів омбу до місця розгалуження його головного стовбура. Тут уже сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді, хто верхи на гілляках, хто вчепившись за них - як кому зручніше. Вільсон розповів, що він бачив згори. Всі також були певні, що Талькав не загине, не знали тільки, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Їхнє власне становище було, певна річ, небезпечніше. Хоч дерево й не поступалося перед силою течії, проте вода могла піднятися до горішнього віття, бо осідання ґрунту в цій частині рівнини обернуло її на глибоке водоймище. Тому Гленарван насамперед подбав про те, щоб викарбувати на стовбурі позначки, аби стежити за рівнем води. Проте вода поки що не прибувала - видимо, повінь досягла найбільшої своєї висоти. Це всіх заспокоїло.

- Що ж нам тепер робити? - спитав Гленарван.

- Мостити собі кубельце, хай йому біс! - весело озвався Паганель.

- Мостити кубельце! - вигукнув Роберт.

- Авжеж, мій хлопчику, доведеться жити на пташиний штиб, раз жити по-риб’ячому ми не можемо!

- Гаразд, - мовив Гленарван, - а хто ж нам дасть щось подзьобати?

- Я, - сказав майор.

Усі погляди звернулися на Мак-Наббса: зручно вмостившись у фотелі з двох гнучких гілок, майор простягав свої сакви, хоч і промоклі, але добре набиті.

- Пізнаю вас, Мак-Наббсе! - вигукнув Гленарван. - Ви завжди про все пам’ятаєте, навіть в обставинах, що дозволяють геть про все забути!

- Адже було ухвалено не тонути, - відповів майор, - не заради того, щоб померти з голоду!

- І я подбав би про харч, - сказав простодушно Паганель, - якби не був такий неуважний!

- А що в цих саквах? - поцікавився Том Остін.

- Харч на два дні, - відповів Мак-Наббс.

- Чудово! - мовив Гленарван. - Сподіваюсь, за добу води поменшає.

- Або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися до землі, - додав Паганель.

- А тепер найперший наш обов’язок - поснідати, - оголосив Гленарван.

- Спочатку треба підсушитись, - зауважив майор. - А де ж узяти вогню? - запитав Вільсон.

- Овва! Розкласти та й годі, - відказав Паганель.

- Де?

- Отут, на вершечку стовбура, хай йому всячинаї

- Аз чого?

- З сухого гілля, що ми його наламаємо на дереві.

- Але як його підпалити? - спитав Гленарван. - З нашого трута стала мокра губка.

- Обійдемось і так, - сказав Паганель. - Жменька сухого моху, сонячний промінь, лінза від моєї підзорної труби, - і ви побачите, біля якого чудесного багаття я грітимусь! Хто піде до лісу по хмиз?

- Я! - вигукнув Роберт.

І в супроводі свого друга Вільсона він зник, немов кошеня, в гущавині листя.

Поки вони ходили по хмиз, Паганель знайшов доволі сухого моху і поклав його на стовбур, туди, звідки розходились три грубезні гілки. Впіймавши лінзою сонячний промінь - а зробити це було дуже легко, бо денне світило яскраво сяло, - він швидко запалив мох, під який підмостив чималий шар мокрого листя; отже, багаття, розкладене в такий спосіб, не загрожувало небезпекою пожежі.

Незабаром Роберт і Вільсон повернулись з оберемком сухого гілля, котре й кинули на мох. Аби швидше роздмухати вогонь, Паганель розчепірив над багаттям свої довгі ноги, як то роблять араби, і, швидко нахиляючись та випростовуючись, полами свого пончо викликав справжній вітер. Хмиз зайнявся, і невдовзі веселе гомінливе полум’я запалахкотіло над імпровізованим вогнищем.

Кожний сушився, як кому заманулось; почеплені на гіллі пончо гойдалися під подувом вітру. Потім поснідали, доволі скромно, - треба було думати й про завтрашній день. Повінь, можливо, спадатиме в цьому величезному водоймищі повільно, а припасів було обмаль. На омбу не росли ніякі плоди, але в його гущавині ховалось без ліку пташиних гнізд, повних свіжих яєць, не кажучи вже про їхніх пернатих господарів. Цими джерелами харчування, певна річ, не слід було нехтувати.

Передбачаючи, що на омбу доведеться сидіти довгенько, мандрівники вирішили влаштуватися якнайвигідніше.

- Кухня і їдальня буде в нас на першому поверсі, - казав Паганель, - а спальня - на другому. Домівка наша простора, платня за помешкання невисока, отже немає чого церемонитися. Я бачу вгорі чудові природні колиски, що немов чекають на нас; коли гарненько себе до них прив’язати, ми спатимемо, як у найкращих у світі ліжках. Боятися немає чого. Зрештою, можна постановити варту. Наш загін досить численний, щоб одбитися від нападу індіанців або хижих звірів.

- Нам бракує лише зброї, - сказав Том Остін.

- Мої револьвери зі мною, - зазначив Гленарван.

- І мої - теж, - докинув Роберт.

- А навіщо вони нам, коли пан Паганель не винайде способу виготувати порох? - озвався Том Остін.

- Це непотрібно, - відповів Мак-Наббс, показуючи сухісіньку порошницю.

- Де ви її взяли, майоре? - спитав Паганель.

- Це Талькавова порошниця. Він подумав, що вона може нам придатися, й передав мені перед тим, як кинувся рятувати Тауку.

- Який шляхетний і мужній індіанець! - вигукнув Гленарван.

- Коли всі патагонці схожі на нього, - мовив Том Остін, - то я вітаю Патагонію.

- Не забувайте й за Тауку, - сказав Паганель. - Вона - невід’ємна частина патагонця, і я певен, що ми знову побачимо і Талькава, і його коня.

- Чи далеко відціль до Атлантичного океану? - спитав майор.

- Щонайбільше - сорок миль, - відповів Паганель. - А тепер, друзі мої, оскільки кожен з нас вільний робити, що йому заманеться, я прошу дозволу вас покинути. Я оберу нагорі місце, придатне для спостереження, роздивлюсь навкруг крізь далекоглядну трубу й доповім вам, що діється на білому світі.

Ніхто не заперечував, і вчений спритно поліз з гілки на гілку й невдовзі зник за щільною завісою листя. Його товариші заходилися готувати собі постелі, лаштуватися на ніч. За браком ковдр, простирадел і ліжок, вони швидко впорались із цим ділом і знову посідали біля багаття. Нав’язалася спільна розмова, але вона точилася не навколо їхнього становища - їм-бо залишалося тільки терпляче ждати, - говорили про капітана Гранта. Це була невичерпна тема.. Якщо вода спаде, мандрівники за три дні дістануться до “Дункана”. Але з ними не буде нещасливих мореплавців - Гаррі Гранта й двох матросів. Тепер, після даремного переходу крізь Південну Америку, видавалось: всяку надію знайти їх втрачено без повороту. Де розпочинати нові розшуки? Скільки горя завдасть леді Гелені й Мері Грант звістка, що в майбутньому їм немає на що сподіватися!

- Бідолашна сестра! - мовив Роберт. - Для нас це усьому край!

Уперше Гленарван не знайшов слів, аби розрадити хлопчину. Та й справді, чи ж міг він подати йому якусь-то надію? Хіба не йшли вони неухильно шляхом, указаним в документі?

- Все ж таки, - мовив Гленарван, - тридцять сьома паралель - не уявна цифра! Стосується вона місця загибелі судна чи полону капітана Гранта, однаково вона не вигадка, не припущення, не здогад! Ми бачили її, написану в документі, на власні очі!

- Ваша правда, сер, - озвався Том Остін, - однак розшуки виявились марні!

- Це й дратує мене, й доводить до відчаю! - вигукнув Гленарван.

- Ви дратуєтесь - це зрозуміло, - мовив розважливо Мак-Наббс, - але впадати в розпач не слід. Саме тому, що ми маємо цю беззаперечну вказівку, треба скористатися нею до кінця.

- То як, на вашу думку, ми повинні діяти? - спитав Гленарван.

- Дуже просто й дуже логічно, мій дорогий Едварде. Коли повернемось на “Дункан”, візьмемо курс на схід і попливемо вздовж тридцять сьомої паралелі, коли потрібно, аж до того місця, відкіля виїхали.

- Ви гадаєте, Мак-Наббсе, що це мені ніколи не спадало на думку? Сотні разів спадало! Та чи можемо ми сподіватися на успіх? Адже, покинувши Американський суходіл, ми віддалимось од місця, котре вказав сам Гаррі Грант, від Патагонії, про яку так беззастережно йдеться в документі.

- Отже, ви хотіли б знов узятися розшукувати капітана Гранта в пампі, хоч і певні, що “Британія” не зазнала катастрофи ні на узбережжі Тихого, ані Атлантичного океанів?

Гленарван не відповів.

- І хоч яка слабка надія знайти Гаррі Гранта, простуючи вздовж тридцять сьомої паралелі, хіба ж ми не повинні цього зробити?

- Я не кажу ні, - мовив Гленарван.

- А ви, друзі, - звернувся майор до матросів, - пристаєте на мою думку?

- Цілком, - відповів Том Остін, а Мюльреді й Вільсон кивнули головою на знак згоди.

- Послухайте мене, - почав Гленарван по кількох хвилинах роздумів, - і ти також, Роберте, гарненько бери все до тями, бо це дуже важлива розмова. Я заприсягнувся розшукати капітана Гранта і за всяку ціну виконаю свою обіцянку, навіть коли доведеться присвятити цьому все життя. Шотландія спілкуватиме зі мною, щоб врятувати цю мужню, віддану їй людину. І я теж гадаю, що хоч надія на успіх дуже хистка, ми мусимо об’їхати навкруг світу вздовж тридцять сьомої паралелі. Але зараз слід вирішити набагато важливіше питання: повинні ми віднині полишити остаточно наші розшуки на Американському суходолі чи ні?

Поставлене руба питання залишилось без відповіді. Ніхто не наважився висловити свою думку.

- Ну то як? - спитав Гленарван, звертаючись головне до майора.

- Любий Едварде, - мовив Мак-Наббс, - відповісти вам hiс et nunc - отут, одразу, - означало б узяти на себе велику відповідальність. Треба гарненько подумати. Насамперед я хотів би знати, крізь які країни проходить тридцять сьома паралель південної широти.

- Це вже справа Паганеля.

- То спитаймо його.

Вченого не було видно за густим листям, й Гленарванові довелось його гукати.

- Паганелю! Паганелю!

- Я тут, - почувся голос наче з неба.

- Де ви?

- На моїй вежі.

- Що ви там робите?

- Роздивляюсь безмежні обрії.

- Чи ви можете спуститись сюди на хвилинку?

- Я вам потрібний?

- Еге ж.

- Навіщо?

- Ми хочемо знати, які країни перетинав тридцять сьома паралель.

- Та це ж дрібниця, заради неї й злазити не варто.

- Ну то кажіть так.

- Будь ласка. Покинувши Америку, тридцять сьома паралель перетинає Атлантичний океан...

- Добре.

-...Острови Трістан-да-Кунья.

- Гаразд.

- Проходить на два градуси нижче мису Доброї Надії.

- А потім?

- Перетинає Індійський океан.

- А далі?

- Зачіпає злегка острів Сен-П’єр Амстердамської групи.

- А по тому?

- Перетинаючи Австралію, проходить провінцією Вікторія.

- Далі?

- Полишивши Австралію...

Остання фраза повисла в повітрі. Може, вчений завагався? Не знав, що казати далі? Ні. Але з верховіття розітнувся божевільний зойк, шалений крик. Гленарван і його друзі пополотніли й перезирнулись. Невже скоїлося нове лихо? Невже бідолашний Паганель упав? Вільсон і Мюльреді вже кинулись були його рятувати, коли раптом показався довжелезний тулуб. Паганель падав сторчака з гілки на гілку, руки його марно силкувались за щось вхопитися. Був він живий чи мертвий? Невідомо. І він неминуче впав би в рокітливі хвилі, якби майор не підхопив його дужою рукою.

- Щиро дякую, Мак-Наббсе! - вигукнув Паганель.

- Та що вам? Що сталося? - спитав майор. - Знову ваша одвічна неуважність?

- Так! Так! - відповів Паганель, ледь віддихуючи. - Так, неуважність... цього разу феноменальна!

- Що ж саме?

- Ми помилялись! Ми ще й досі помиляємось! Помиляємось весь час!

- Кажіть же, про що йдеться!

- Гленарване, майоре, Роберте, і ви всі, друзі мої, слухайте! Ми шукаємо капітана Гранта там, де його немає!

- Як-то так? - вигукнув Гленарван.

- І не тільки немає, але й ніколи не було!

Розділ XXIV

ПТАШИНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Ці несподівані слова викликали загальний подив. Що хотів сказати географ? Чи він несповна розуму? Однак він говорив так упевнено, що всі погляди звернулись на Гленарвана. Вичерпною відповіддю на його запитання й буіщ, власне, Паганелеве твердження. Але Гленарван тільки хитнув заперечливо головою, видимо, не ймучи вченому віри.

Проте географ, трохи заспокоївшись, знову заговорив:

- Саме так! Ми йшли хибним шляхом у наших розшуках, прочитавши в документі те, чого там немає!

- Поясніть свою думку, Паганелю, - мовив майор, - і не хвилюйтесь.

- Все це дуже просто, майоре. Як і ви, я допустився помилки, як і ви, я хибно тлумачив документ. І лише хвилину тому, коли я вимовив слово “Австралія”, блискавкою сяйнула мені в голові думка й вмить стало все ясно.

- Як? - вигукнув Гленарван. - Ви вважаєте, що Гаррі Грант...

- Я вважаю, - увірвав йому мову Паганель, - що слово Austral в документі не є повне слово, як ми гадали досі, а тільки корінь слова - “Australie”.

- Дивно! - зауважив майор.

- Не дивно, - знизав плечима Гленарван, - а неможливо.

- Неможливо? - вигукнув Паганель. - У Франції цього слова не вживають.

- Отже, ви запевняєте, спираючись на документ, що “Британія” затонула біля берегів Австралії? - спитав Гленарван голосом, в якому вчувався глибокий сумнів.

- Я переконаний у цьому! - палко відповів географ.

- Далебі, Паганелю, - мовив Гленарван, - така заява в устах секретаря Географічного товариства вельми мене Дивує.

- Чому ж це? - спитав Паганель, дошкульно дійнятий цими словами.

- А тому, що коли погодитись з вами, то одночасно слід визнати й те, що в Австралії є індіанці, а там їх досі ніхто й у вічі не бачив.

Цей довід анітрохи не збентежив Паганеля. Він, певне, чекав його, бо тільки посміхнувся.

- Дорогий Гленарване, - мовив він, - не поспішайте святкувати перемогу; зараз я, як то кажуть, “розіб’ю вас до ноги”, і ви побачите, що ніколи ще Англія не зазнавала такої нищівної поразки! Хай це буде віддяка за невдачі Франції під Крессі й Азінкуром[48]!

- Згода. Бийте мене, Паганелю!

- То слухайте! В документі й згадки немає про індіанців, так само як і про Патагонію! Уривок слова mdi... означає не indiens - індіанці, a indigenes - тубільці! А ви ж, напевне, припускаєте, що в Австралії живуть тубільці?

Гленарван пильно глянув на вченого.

- Здорово, Паганелю! - похвалив майор.