У горах шаленства

З англійської мови переклав Богдан Стасюк

H. P. Lovecraft

At the Mountains of Madness

(1931)

Перекладено за виданням:

At the mountains of madness / H. P. Lovecraft; introduction by China Miéville. – Definitive ed. – NY: The Modern Library, 2005. – xxv+186 p.

© Б. В. Стасюк, переклад, коментар, 2015

І

Я змушений говорити, бо вчені мужі відмовляються слухати мої поради, не знаючи справжніх причин. Іду на це проти власної волі, на знак протесту проти нового наступу на Антарктику (а разом із ним і проти масового полювання на викопні рештки, проти масштабного буріння та плавлення стародавніх льодових шапок) у близькому майбутньому.Ще більше мене знеохочує даремність усіх пересторог. Достеменний фактаж (такий, яким я його представлю) неминуче братимуть під сумнів; коли ж залишити в тіні все, що здається неймовірним та нісенітним, від історії взагалі нічого не лишиться. Досі не оприлюднені фотографії, як звичайні, так і з повітря, свідчитимуть на мою користь, позаяк вони достобіса живі і мальовничі, але й ті від питань не застраховані через висоти, яких сягнуло мистецтво підробок. Я вже мовчу про малюнки тушшю, із котрих глузуватимуть, як із явних фальшивок; дарма що над технікою їх виконання доведеться посушити голову не одному мистецтвознавцю.

Урешті-решт, я зобов’язаний покладатися на судження та репутацію нечисленних провідних науковців, які, з одного боку, мають достатню незалежність думки, щоб оцінити мої дані, виходячи з їх страшної та переконливої сутності у світлі деяких первісних і напрочуд бентежних міфологічних циклів, а з іншого боку – достатній вплив, щоб утримати весь дослідний загал від будь-яких гарячкових та надто амбітних планів у тому краю, у горах шаленства. На превеликий жаль, факт лишається фактом: такі відносно темні люди, як я і мої колеги, що представляють один маленький університет, мають просто мізерні шанси справити хоч якесь враження, коли мова йде про матерії, несусвітньо дикі й напрочуд контроверсійні.

Проти нас грає і те, що строго кажучи, ми не є фахівцями у царинах, про які, в основному, йтиметься. Моя мета, як геолога на чолі експедиції Міскатоніцького університету,була цілковито зосереджена на видобутку глибинних зразків гірської породи в різних частинах антарктичного материка. У цьому нам помагав прекрасний бур, сконструйований проф-м Френком Пебоді з машинобудівного факультету. Я не збирався ставати піонером у будь-якій іншій сфері знань і навіть не думав, що використання нового устаткування в різних точках уже второваних маршрутів проллє світло на матеріали, доти недосяжні звичайним методам збору. Як громадськість уже знає з наших попередніх повідомлень, бурова установка Пебоді була унікальна та новаторська за своєю легкістю, портативністю і можливістю поєднувати принципи звичайного артезіанського буріння і використання малих круглих бурових труб, що дозволяло нам швидко долати шари змінної твердості. Сталева головка, складана бурова штанга, бензиновий мотор, збірно-розбірна дерев’яна бурова вишка, вибухове обладнання, канати, шнек для відведення порожньої породи, 5-дюймові секції формованих труб для бурів, здатних досягнути глибини у 1000 футів – весь гамуз укупі могли везти три упряжки по сім собак. Така можливість у нас з’явилася завдяки вигадливому сплаву, із якого виготовили більшість металевих деталей. Чотири великі аероплани «дорньє», спеціально сконструйовані для заполярних польотів на страшних висотах і, зокрема, оснащені устаткуванням для підігріву пального та швидкого старту двигунів, розроблені Пебоді, могли перенести всю нашу експедицію з бази на межі великої криги до різних точок на суходолі, звідки ми вже подорожували собаками.

Своїми дослідженнями ми планували охопити таку територію, яку дозволив би один (або, за крайньої потреби, й не один) антарктичний сезон, діючи, в основному, в гірських районах та на плато південніше від моря Росса, тобто місцях, більш-менш вивчених Шеклтоном, Амундсеном, Скоттом і Бердом. Часто змінюючи табори за допомогою літаків і, відтак, покриваючи значні – як на геологічні дослідження – площі, ми сподівалися видобути безпрецедентну кількість матеріалів, особливо з докембрійських шарів, так погано вивчених на той момент. Крім того, ми збиралися знайти якомога більше зразків гірської породи, що містили б викопні рештки живих істот, оскільки первісна історія цього суворого царства криги й смерті надзвичайно важлива у системі наших знань минулого Землі. Те, що осоння антарктичного континенту було колись помірним і навіть тропічним, а сам материк буяв рослинним і тваринним життям, від якого залишилися самі лишайники, морська фауна, павукоподібні та пінгвіни у північних районах Антарктики, – загальновідомий факт; ми мали надію доповнити його подробицями, уточнити й урізноманітнити. Щойно при бурінні з’являлись би викопні рештки, ми би розширювали свердловину з допомогою вибухівки і діставались до зразків необхідного розміру і підходящого стану.

Працювати довелось би лише з перспективою близької породи чи ґрунту, притримуючись вільних (або майже вільних) від льоду ділянок, якими неминуче виявлялися гірські хребти і їхні схили, оскільки нижче все вкривав шар суцільної криги. Ми не могли гаяти час на її тривале буріння, хоч Пебоді і розробив план, що передбачав затоплення мідних електродів у густий кущ свердловин і розплавлення обмежених ділянок льоду струмом, який би виробляла бензинова динамо-машина. Попри всі мої застереження, схожого плану (такого, що ми могли його втілити в життя тільки дослідним шляхом і тільки в місії, подібній до нашої) збирається притримуватися експедиція Старквезера – Мура.

Про експедицію Міскатоніцького університету громадськість знає лише з наших частих радіоповідомлень до редакції «Аркгем едвертайзера» й агенції Ассошіейтед Пресс, а також із наших із проф-ом Пебоді статей, надрукованих пізніше. Наш університет представляло четверо: Пебоді, Лейк із біологічного факультету, Етвуд із фізичного (наш метеоролог) і ваш покірний слуга – представник геологічної науки та номінальний керівник; плюс шістнадцятеро помічників: семеро аспірантів Міскатоніку і дев’ятеро вправних механіків. Із-поміж цих шістнадцятьох дванадцятеро були фаховими пілотами та ще й грамотними радистами (крім двох із них). Восьмеро вміли користуватися компасом та секстантом. Власне, так само, як і ми з Пебоді та Етвудом. На додачу, в нас було два цілком укомплектовані екіпажами дерев’яні судна – колишні китобої, переоснащені для плавання в льодах та обладнані допоміжними паровими машинами. Експедицію фінансувала Фундація імені Натаніеля Дарбі Пікмена, збагачена кількома особливими пожертвами. Тож незважаючи на відсутність уваги широкої громадськості, наша підготовка вирізнялася особливою ретельністю. Собаки, нарти, машинерія, устаткування для базових таборів і п’ять розібраних літаків були доставлені у Бостон, де вантажилися наші кораблі. Ми напрочуд добре спорядилися, як для того, щоб виконати власні завдання, так і в питаннях постачання, харчування, транспорту і облаштування таборів, і в цьому нам допоміг досвід нещодавніх і винятково блискучих попередників. Адже саме їх надзвичайна кількість та слава і призвели до нашої, хоч і велелюдної, проте не поміченої широким загалом експедиції.

Як і повідомляли газети, ми відпливли з Бостонської гавані 2 вересня 1930 року та лягли на вільготний курс до Панамського каналу і далі – на Самоа та Гобарт у Тасманії, де взяли на борт останні припаси. Із нашої дослідної групи ще ніхто і ніколи не подорожував у приполярних водах, отож ми цілковито покладалися на наших капітанів – Дж. Б. Даґласа, який командував бригом «Аркгем» і всією нашою ескадрою, та Ґеорґа Торфіннссена на чолі барка «Міскатонік» – справжніх ветеранів китобійного промислу у Південному океані. Залишивши людний світ позаду, ми бачили, як сонце сідає все далі і далі на півночі, водночас усе довше і довше з кожним днем залишаючись над обрієм. Десь на 62 градусі південної широти ми вгледіли перші айсберги – столоподібні об’єкти з прямовисними краями, – а перед самим полярним колом, яке ми перетнули 20 жовтня, провівши всі належні чудернацькі обряди, нас уперше потурбувала пакова крига. Все нижчі температури почали менідокучати одразу по тривалому плаванню через тропіки, та я намагався підбадьорювати себе, адже справжні злигодні чекали ще попереду. Нерідко мій погляд причаровували вкрай цікаві атмосферні явища; серед них було й одне надзвичайно живе марево – таке я бачив уперше, – в якому далекі крижані гори виростали в мури неймовірних космічних замків.

Пробиваючись крізь льоди, які, на щастя, не можна було назвати ані затяжними, ані щільно складеними, ми знову вийшли на чисту воду в районі 67 градуса південної широти і 175 градуса східної довготи. Вранці 26 жовтня на півдні з’явився напрочуд яскравий відблиск нових льодів, і ще до опівдня ми відчули дрож від збудження, коли споглядали неосяжне, високе і вкрите снігом гірське пасмо, яке займало весь обшир перед нами. От нарешті й зустрілися з аванпостом великого незнаного материка і його таємничого світу морозної смерті. Ці піки належали, певно, хребту Адміралтейства, відкритому Россом. Нашим же завданням було, минаючи мис Адер, прямувати до Землі Вікторії та гаданої бази експедиції на березі затоки Мак-Мердо край підніжжя вулкана Еребус, розташованого на 79°9′ пд. ш.

Пишноти останнього етапу подорожі розбурхували уяву. Великі містичні піки голо бовваніли на заході, коли низьке полуденне сонце півночі або ж іще нижче опівнічне сонце півдня, котячись крайнебом, заливало непевним червонястим світлом білий сніг, голубувату кригу, помережану водними доріжками, і чорні латки відкритого гранітного схилу. Із сумовитих вершин безнастанно злітали жахливі антарктичні нишпорки-вітри; охоплюючи широкий діапазон звуків, їхні каденції навівали туманні думки про дике й майже реальне квиління флейти, і з якоїсь підсвідомої мнемонічної причини ці ноти бентежили і навіть трохи лякали мене. Від усього пейзажу відгонило химерністю й тривогою азійських полотен Миколи Реріха та ще більш химерними і тривожними описами плато Ленґ, що мало в легендах таку лиху славу. Чого тільки вартий один моторошний «Некрономікон» шаленого араба Абдула аль Газреда! Пізніше мені доведеться пошкодувати, що я взагалі колись зазирав у цю жахливу книгу зі сховищ університетської бібліотеки.

7 листопада, втративши на короткий час із поля зору західну частину гірського хребта, ми проминули острів Франкліна, а вже наступного дня помітили конуси Еребуса і Террора на острові Росса із довгим пасмом гір Перрі на задньому плані. На схід тепер простягалася низька біла лінія великого льодового бар’єра, що прямовисно здіймався на висоту 200 футів, нагадуючи скелясті бескиди Квебеку і позначаючи кінець морського шляху на південь. О дванадцятій годині дня ми ввійшли до затоки Мак-Мердо і стали на якір під Еребусом, над яким височіли димні бовдури. Вкритий жужелицею пік здіймався у східне небо на 12 700 футів угору, схожий на японські гравюри із зображенням священної Фудзіями, а за ним громадився білий примарний Террор, згаслий вулкан заввишки 10 900 футів.

Еребус безперестанку курився, і один з аспірантів – небезталанний молодик на ім’я Денфорт – помітив на західному схилі вулкана щось, схоже на лаву, і зазначив, що ця гора, відкрита 1840 року, безперечно стала джерелом образу, створеного Едґаром По, коли через сім років він напише:

«…магми сірчистої сплав,

Що колись в крижані океани

Грізний Янік потужно зливав,

Що із стогоном в сиві тумани

На полярні поля виливав».

Денфорт був уподобав читання химерної літератури і чимало просторікував про твори По. Через Антарктиду, місце, де розгортаються події його єдиного великого твору – бентежного та загадкового «Артура Ґордона Піма», – мені цей письменник і самому припав до вподоби. На пустельному березі і на високому льодяному бар’єрі вдалині горлали і плескали у плавці міріади гротескних пінгвінів, у воді виднілися опецькуваті тюлені: дехто з них хлюпався у морі, а дехто – розпростався на великих майже непорушних крижинах.

Удосвіта 9 числа, скориставшись малими човнами, ми не без клопотів висадилися на о. Росса, протягнувши з кожного корабля по кабелю, бо збирались розвантажуватися із допомогою рятувальних колисок. Коли ми вперше ступили на ґрунт Антарктиди, нас охопили гострі і плутані почуття, дарма що раніше тут уже побували експедиції Скотта і Шеклтона. Згідно з планом, табір на морозному березі в тіні вулкана мав залишатися тимчасовим, штаб же розмістився на «Аркгемі». Так ми перевезли на суходіл все бурове устаткування, собак, нарти, намети, збіжжя, цистерни з бензином, дослідне спорядження для топлення криги, фотоапарати (як звичайні, так і аерокамери), розібрані літаки та інше оснащення включно з трьома (не рахуючи авіаційної апаратури) портативними передавачами, які могли зв’язатися із радіостанцією «Аркгема», знаходячись у будь-якій доступній нам точці антарктичного материка. Із зовнішнім світом повинен був спілкуватися саме «Аркгем», передаючи рапорти для преси на потужну радіостанцію «Аркгем едвертайзера» у Кінґспорт-Геді, штат Массачусетс. З усією роботою ми збиралися справитися за одне антарктичне літо; якби це виявилося неможливим, то перезимували б на «Аркгемі», відіславши «Міскатонік» на північ по нові запаси ще до того, як замерзне море.

Який сенс переповідати все те, що вже друкувалося на шпальтах газет і стосувалося нашої ранньої роботи? Про сходження на Еребус? Про вдалий видобуток мінералів на о. Росса і виняткову швидкість, з якою ми це зробили, послуговуючись устаткуванням Пебоді, навіть у найтвердіших шарах породи, про випробування апаратури для плавлення льоду? Про небезпечне сходження на великий бар’єр разом із нартами та припасами? Про те, як врешті-решт було зібрано всі п’ять велетенських аеропланів у таборі вже на самому бар’єрі? Здоров’я нашої наземної партії – двадцятьох людей і п’ятдесяти п’ятьох аляскинських їздових собак – залишалося відмінним, хочасправді нищівних температур абобурі нам зазнати не довелося. Зазвичай, стовпчик термометра коливався між нулем і 20 – 25 градусами вище нього за шкалою Фаренгейта, але наш досвід новоанглійських зим дозволяв легко пережити такі злигодні. Табір на бар’єрі був напівпостійним і призначався для зберігання бензину, харчів, динаміту та інших припасів. Для транспортування власне дослідного спорядження знадобилося всього лише чотири літаки, п’ятий, разом із пілотом та двома моряками, ми залишили у таборі з провіантом на той випадок, якщо раптом з іншими щось станеться, аби ми завжди могли повернутися назад на «Аркгем». Пізніше, коли для власних переміщень ми не потребуватимемо всіх літаків, решта буде виконувати човникові польоти між табором із провіантом та ще однією постійною базою на великому плато у 600 – 700 милях на південь, за льодовиком Бірдмора. Незважаючи на практично одностайні розповіді про страшенні вітри та буревії, що несуться з нагір’я, ми вирішили ризикнути і облаштувати проміжні бази з огляду на ощадливість і їх потенційну ефективність.

Радіорапорти вже розповідали про захопливий безпосадковий чотиригодинний переліт нашої ескадрильї, яка 21 листопада взяла курс на південь понад високим шельфовим льодовиком – трохи східніше від нескінченних гір, що здіймалися по правому борту, і в супроводі бездонної тиші, в якій одлунював тільки гул наших моторів.Вітри нас майже не турбували, а радіокомпаси провели навіть крізь безпросвітний туман. Коли попереду, між 83 і 84 градусами південної широти, забовваніла якась вершина, ми зрозуміли, що досягли льодовика Бірдмора, найбільшого долинного льодовика у світі. Вкрите кригою море тут поступалося похмурому скелястому узбережжю. Нарешті ми й справді ступили у білий вікодавньо мертвий світ крайнього півдня. Міркуючи над цим, ми роздивилися на сході пік гори Нансен, що спиналася на висоту майже 15 000 футів.

Успішне облаштування південної бази на льодовику з координатами 86°7′ пд. ш. і 174°23′ сх. д., феноменально швидке та ефективне буріння, вибухова робота, проведена в різних місцях, куди потрапляли наші санні партії та екіпажі літаків, що робили короткі перельоти, вже давно стали здобутком історії. Так само, як і складне, зате тріумфальне сходження на г. Нансен, здійснене 13 – 15 грудня Пебоді і двома аспірантами – Ґедні та Керроллом. Усі ми знаходилися на висоті якихось 8 500 футів над рівнем моря, а коли в деяких точках пробне буріння виявило під снігом та кригою твердий ґрунт на глибині всього лишень 12 футів, нам неабияк придалося в нагоді портативне устаткування для плавлення льоду. Ми бурили і проводили вибухи там, де ще жоден дослідник навіть не мріяв розжитися хоч би одним мінеральним зразком. Одержані таким чином докембрійські граніти і піщаники підтвердили нашу гіпотезу про гомогенність плато з основною масою материка на захід від нього, а також відмінність цих порід, які складають Антарктику на південний схід від Південної Америки. Тоді ми вважали це за доказ існування окремого і дрібнішого континенту, відокремленого від більшого льодовою перемичкою між морями Росса та Ведделла, хоч Берд це припущення і спростував пізніше.

У деяких піщаниках, розвіданих бурінням і видобутих динамітом та долотом, нам пощастило натрапити на винятково цікаві викопні сліди й фрагменти: папороті, водоростей, трилобітів, морських лілій і молюсків – як-от Lingulella і черевоногих. Усі вони мали велетенське значення в контексті первісної історії цього регіону. А ще ми виявили химерні тригранні борозенки, які утворювали сліди, найбільший із котрих сягав фута у найширшому місці. Лейк відкрив їх, склавши докупи три сланцеві фрагменти, підняті з глибокої свердловини, розширеної вибухом. Привезли їх із заходу, з узгір’їв хребта Королеви Олександри; біолога Лейка вони страх як спантеличили і роздратували, хоча, як на моє око геолога, ці зразки мало чим різнилися від наслідків ефекту брижів, які інколи трапляються в осадових породах. Оскільки лупак – всього тільки метаморфічне утворення, в якому є осадовий прошарок, і позаяк сам тиск призводить до дивних спотворень будь-яких слідів, я не розумів, чого було так особливо дивуватися із цих ум’ятин та борозенок.

6 січня 1931 року Лейк, Пебоді, Деніелс, шестеро аспірантів, четверо механіків і я пролетіли над самісіньким південним полюсом у двох великих літаках – до землі нас був притиснув сильний вітер, але, на наше щастя, він не переріс у чергову бурю. Як і повідомляли газети, це був один з оглядових польотів, протягом яких ми намагалися виявити нові елементи рельєфу в районах, не досягнутих попередніми дослідниками. Перші вильоти у цьому відношенні нас розчарували, хоч і подарували кілька величних зразків фантастичних і напрочуд оманливих полярних марев, перші проблиски яких ми могли посмакувати ще під час подорожі морем. Далекі гори пропливали в небі, ніби заворожені міста, і часто весь білий світ розчинявся в золоті, сріблі і багрянці дансенівських сновидінь та авантюрних сподівань, навіяних чарами низького опівнічного сонця. У похмурі дні ми, навпаки, мали клопіт із польотами, головним чином через те, що засніжена земля і небо зливалися в опалову містерію суцільної порожнечі, в якій губився обрій.

Урешті-решт ми вирішили чинити відповідно до первинного плану, згідно з яким усі чотири дослідні літаки мали взяти участь у заснуванні нової допоміжної бази у 500 милях на схід, у місці, що, за нашими хибними уявленнями, мало належати меншому континенту. Тамтешні геологічні зразки нам би не завадили, для зіставлення з уже добутими екземплярами. На погане здоров’я ніхто не скаржився – лаймовий сік добре компенсував затяжну дієту з консервів та солонини. А додатні (за шкалою Фаренгейта) температури дозволяли працювати без найважчих шуб. Стояла середина літа, і, помірно кваплячись та не розслабляючись, можна було до березня завершити всю роботу і уникнути важкого зимування з його тривалою антарктичною ніччю. Із заходу на нас були навалилися кілька буревіїв, проте завдяки майстерності Етвуда у конструюванні укриттів для аеропланів, вітроломів, складених із важезних снігових брил, і укріпленні самого табору, нам пощастило обійтися без ушкоджень. Із цим, як і з дослідженнями, нам таланило просто понад усяку раціональну міру.

Авжеж, зовнішній світ знав про наші плани, як і про те, що Лейк (на превеликий подив) і далі вперто наполягав на західній, точніше, північно-західній, розвідувальній подорожі перед остаточним переїздом на нову базу. Здавалося, він чимало мізкував над тими тригранними борозенками в лупаках і, схоже, не цурався найсміливіших припущень; Лейку вбачалися в них певні суперечності, що стосувалося Природи і геологічної епохи. Це вкрай розпалило його цікавість, аж настільки, що він замишляв нове буріння,нові вибухові роботи у формації, яка тяглася на захід і до якої викопні фрагменти, певно, й належали. Дивно, що біолог узагалі був упевнений в тому, що сліди ці належали невідомому масивному і неабияк розвинутому організму, який не вписувався у жодну класифікацію, попри те, що порода, в якій їх виявили, була старезного – кембрійського, якщо не докембрійського – походження. А це виключало ймовірність існування високорозвиненого життя, ба більше – будь-якого життя, за винятком одноклітинного чи, максимум, трилобітоподібного типу. Цим уламкам із їхніми химерними відбитками мало бути від 500 мільйонів до мільярда років.

ІІ

Думаю, широкий загал жваво відреагував на наші радіозведення про Лейків похід на північний захід, у краї, куди ніколи не ступала людська нога і не проникала людська уява, дарма що ми змовчали про дикунадію свого колеги здійснити революцію в біології разом із геологією. Буріння, проведене ним, Пебоді і ще п’ятьма людьми у пробному виїзді 11 – 18 січня (і затьмарене лиш утратою двох собак у крупних торосах), підняло ще більше архейських лупаків; просто виняткове багатство очевидних відбитків якихось викопних організмів у зразках, які належали до неймовірно давнього шару, зацікавило навіть мене. Однак тут мова йшла про сліди дуже примітивних життєвих форм, і ніякого парадоксу в цьому не було, крім того, що, взагалі, які-небудь життєві форми можуть зустрічатися у докембрійських породах, до котрих, найпевніше, відносилися ці екземпляри. І попри все, я не бачив раціонального зерна в усій Лейковій інтерлюдіїдо щільного графіку досліджень – інтерлюдії, що потребувала чотирьох літаків, чимало людей і все технічне устаткування експедиції. Ветувати цей план я не став, але й не склав компанію північно-західній партії, незважаючи на всі благання Лейка і запевнення в необхідності консультацій геолога. За їхньої відсутності ми з Пебоді та ще п’ятьма людьми мали лишатися на базі і розробляти остаточну схему переїзду на схід.Один із літаків уже почав був підвозити бензин із затоки Мак-Мердо, але це могло зачекати. Зі мною лишилася одна упряжка з дев’ятьма собаками, бо нерозумно хоч на мить залишатися в цьому безлюдному і вікодавньо мертвому краю без жодних засобів пересування.

Лейкова «підекспедиція» у невідоме, як ви пам’ятаєте, підтримувала з нами зв’язок через короткохвильові передавачі, встановлені на літаках; їхні рапорти одночасно ловили південна база й «Аркгем» у затоці Мак-Мердо. Останній передавав їх у великий світ на хвилях довжиною до 50 метрів. Лейк вирушив 22 січня, о 4-й ранку, і вже дві години потому прийшли перші радіоповідомлення, які розповідали про посадку і незначне буріння в точці, віддаленій від нас на якихось триста миль. За шість годин пролунало друге і напрочуд захоплене повідомлення про несамовиту,оскаженілу працю у місці, де вибух відкривлупаки зі слідами, схожими на ті, які вперше загнали нас у глухий кут.

Через три години коротке зведення поінформувало нас про новий переліт попри вогкий і пронизливий вітрюган; у відповідь я запротестував, на що Лейк коротко зауважив: будь-який ризик вартий цих нових екземплярів. Стало зрозуміло: його збудження може перерости у заколот, – а вберегти цю нерозважливу вилазку від ризиків, які ставили під сумнів успіх всієї експедиції мені все одно не під силу. Я здригався від жаху од самої думки, що Лейк усе глибше і глибше занурювався у підступне й лиховісне біле безмежжя буревіїв і безмірних загадок, яке простягалося на 1 500 миль від ледь відомої, ледь уявної берегової лінії Земель Королеви Мері і Нокса.

А потім, години за півтори, прийшло ще більш захопливе повідомлення з літака Лейка, який саме перебував у повітрі, воно догори дриґом перевернуло мої почуття і змусило пошкодувати, що я відмовився скласти їм усім компанію.

«10:05. Ми в повітрі. Після завірюхи роздивилися попереду гірський хребет, вищий від усього раніше баченого. З урахуванням висоти плато, може дорівнювати Гімалаям. Близько 76°15′ пд. ш., 113°10′ сх. д. Простягається на весь обрій. Схоже, з двох вершин піднімається дим. Гори чорні, без снігового покрову. Вітер із них перешкоджає навігації».

Від того часу ми із Пебоді та рештою сиділи над приймачами, затамувавши подих. Сама думка про титанічний гірський вал у 700-х милях від нас розпалила найглибші авантюрні почуття; ми раділи, що наша експедиція (хоч би й не ми персонально), стала його першовідкривачем. За півгодини нас знову викликав Лейк:

«Вимушена посадка Моултонового літака на відногах плато. Схоже, ніхто не постраждав, а сам аероплан можна відремонтувати. Все необхідне перенесемо з нього на інші три, коли вертатимемося назад, або для подальшого просування вперед, але зараз потреби в далекому перельоті вже немає. Гори перевищують найсміливіші уявлення. Летимо на розвідку порожнем у Керролловому літаку. Вам не уявити нічого подібного. Найвищі піки сягають за 35 тис. футів. Куди там до них Евересту! Поки ми з Керроллом злітаємо, Етвуд визначить їх висоту теодолітом. Стосовно диму, певно, помилився, розрізняю нашарування порід. Можливо, докембрійські лупаки з домішками інших пластів. Химерні явища на обрії –до найвищих вершин тиснуться правильні куби. У червоно-золотому проміннінизького сонця весь пейзаж набуває дивовижного вигляду, як таємнича країна снів чи брама до заповідного світу незайманих чудес. Шкода, що вас немає поруч із нами. Вивчали б їх разом».

Хоча технічно настав час вечірнього відбою, жоден із нас, слухачів, і на хвильку не задумався про відпочинок. Певно, схожі настрої панували і в затоці Мак-Мердо, де табір із припасами та «Аркгем» так само приймали повідомлення; ми почули, як капітан Даґлас привітав усіх із важливим відкриттям і його підтримав Шермен, радист із берега. Авжеж, було прикро за пошкоджений літак, однак усі сподівалися, що полагодити його не становитиме клопоту. Об 11-і вечора Лейк знову вийшов на зв’язок:

«Летимо з Керроллом над найвищими узгір’ями. За такої погоди справді високі піки штурмувати не насмілюємося, спробуємо пізніше. На цій висоті і лячно, і важко, але воно того варте. Хребет величезний, щó за ним – роздивитися неможливо. Головні вершини перевершують гімалайські і дуже дивні. Схоже на докембрійські лупаки з очевидними слідами інших нашарувань. Помилився стосовно вулканізму. Гори тягнуться в обидва боки, куди сягає зір. Вище 21 тис. футів чисті від снігу. На схилах найбільших гір дивні формації. Величезні пласкі квадратні брили з прямовисними сторонами і прямокутними лініями низьких вертикальних валів; схоже на давні азійські замки, що тиснуться до крутих бескидів на полотнах Реріха. Звіддаля вражають. До деяких підлітали ближче – Керролл гадає, вони складаються з дрібніших блоків, але, можливо, що це дія вивітрювання. Більшість граней викришені і заокруглені, ніби вони відкриті штормам та кліматичним змінам протягом мільйонів років. Деякі ділянки, особливо, горішні, світлішої породи у порівнянні з більшістю видимих нашарувань решти схилів, себто мають кристалічне походження. При ближчому оглядівидно, що тутбагато печер із незвично правильними контурами – квадратними чи півкруглими. Обов’язково прилітайте досліджувати їх. Здається, я чітко бачив вал на одній із вершин. Висота, думаю, – 30 – 35 тис. футів. Сам я, десь, на 21 500 футах, диявольський холод пробирає до кісток. На перевалах і в печерах свистить і виграває вітер, але небезпеки для польоту він не становить».

Лейк не вгавав ще із півгодини, випалюючи коментар за коментарем і висловлюючи бажання особисто зійти на деякі вершини. Я відповідав, що приєднаюся до них, як тільки він зможе прислати по нас літак, а тим часом ми з Пебоді розробимо щоякнайкращий план із постачання бензину – як і де зосередити його запаси з огляду на переміни в характері самої експедиції. Адже було очевидно, що Лейкові бурові операції і повітряні дослідження потребуватимуть багато пального. А ще ж заснування нової бази на узгір’ях. Цілком можливо, що переліт на схід доведеться скасувати, принаймні, до наступного сезону. Відтак я зв’язався із капітаном Даґласом і попрохав вивантажити якомога більше пального з кораблів і підняти його на бар’єр, хоч би й тією одною упряжкою собак, яку ми там залишили. Що нам дійсно тепер було потрібно, так це пряме сполучення у невідомому регіоні між Лейком і затокою Мак-Мердо.

Пізніше Лейк повідомив, що вирішив залишити табір там, де здійснив вимушену посадку літак Моултона, лагодження якого потихеньку просувалося вперед. Шар льоду виявився тонким, де-не-де проглядали темні латки землі, тож він вирішив пробити кілька свердловин і провести вибухові роботи, перш ніж виряджати санні партії чи спинатися на гори. Біолог розповідав про невимовну велич всього пейзажу і дивне відчуття, що зароджувалося в тіні неозорих та мовчазних вершин, чиї ряди здіймалися вгору подібно до небосяжних мурів край світу. Теодоліт Етвуда визначив висоти п’ятьох найбільших піків від 30 до 34 тис. футів. Місцина, відкрита всім вітрам, неабияк бентежила Лейка, оскільки це говорило про те, що вряди-годи тут навісніють несамовиті буревії, які нам і не снилися. Його табір розташувався трохи більше, ніж у п’яти милях від різко піднесених відніг хребта. Я майже вловлював нотки підсвідомої стурбованості в словах колеги (які неслися до мене семисотмильною крижаною порожнечею), особливо, коли він наполягав, щоб ми поквапилися і поскоріше провели дослідження того дивного нового району. Лейк збирався до сну після тривалого дня безпрецедентно швидкої, напруженої та результативної роботи.

Уранці ми втрьох – я, Лейк і капітан Даґлас – влаштували радіоміст, перебуваючи на наших рознесених у просторі базах. Ми погодили, що один із Лейкових літаків прилетить сюди по мене, Пебоді та ще п’ятьох людей і забере стільки пального, скільки подужає взяти на борт. Подальше розв’язання бензинового питання залежатиме від нашого рішення стосовно експедиції на схід і ще терпить кілька днів, позаяк станом на цей момент Лейкові пального вистачало і на опалення табору, і для бурових робіт. Із часом запаси старої південної бази треба буде поповнити, та якщо ми таки відкладемо переліт на схід, із цим можна зачекати до наступного літа, тим часом Лейк мусить вислати літак для обстеження прямого маршруту між його новими горами і затокою Мак-Мердо.

А поки ми з Пебоді готували базу до консервації, байдуже, на короткий час чи надовго – це вже на що справа поверне. Якщо зимуватимемо в Антарктиді, то, певніше за все, літатимемо навпростець: від Лейкової бази до «Аркгема», не завертаючи в ці місця. Ми вже встигли раніше підсилити конічні намети брилами снігу і тепер вирішили закінчити перетворення бази на таке собі постійне ескімоське поселення. Завдяки дуже щедрому облаштуванню наметів Лейк мав усе необхідне, навіть якщо ми оселимося в нього. Я повідомив по радіо, що ми з Пебоді будемо готові до подорожі на північний захід за один день роботи і ніч відпочинку.

Щоправда, після 4-ї години вечора робота дещо захрясла, бо саме тоді Лейк став надсилати найдивовижніші і найбільш захопливі повідомлення. Його робочий день почався невдатно, оскільки повітряні дослідження найближчих відкритих порід показали повну відсутність тих первісних архейських шарів, на які він шукав і які, більшою мірою, укладали переважну масу колосальних піків, що спокусливо бовваніли неподалік від табору. Більшість порід, котрі вдалося розрізнити, найпевніше, були юрськими та крейдовими піщаниками і пермськими та тріасовими писарськими лупаками; вряди-годи траплялися глянцеві чорні виступи, у яких можна було вгадати тверде лупакувате вугілля. Це трохи розчарувало Лейка, всі плани якого оберталися навколо видобутку зразків, давніших за 500 млн. років. Йому стало зрозуміло: для того, щоб дістатися жили архейських сланців, у яких він і знайшов дивні відмітини, доведеться пройти чималий шлях від цих відніг до крутих схилів отих самих гігантських гір.

Тим не менш Лейк вирішив зайнятися локальним бурінням як частиною генеральної програми експедиції; а отже, біолог наказав установити бур і виділив на роботу з ним п’ятьох людей, поки решта закінчувала облаштування табору і ремонт літака. Для перших проб вони обрали найм’якішу породу, що їм утрапила в поле зору – піщаник у чверті милі від табору. Бур майже без динаміту ішов крізь нього, як крізь масло. Минуло три години, коли після першого справді потужного вибуху залунали крики бурової команди, а молодий Ґедні, що був у них за старшого, прилетів у табір із приголомшливою новиною.

Вони наштовхнулися на печеру. Під час буріння піщаник швидко поступився місцем вапняку часів крейди, в якому аж кишіло від дрібних викопних головоногих, коралів, морських їжаків і спіриферид, подекуди із вкрапленнями крем’янистих губок та морських хребетних: можливо, кісткових риб, акул і ганоїдних. Уже це саме по собі було важливим – експедиція вперше наштовхнулася на викопні рештки хребетних; та коли вже невдовзі головка бура провалилася у пустку, копачів накрило новою вдвічі сильнішою хвилею збудження. Добрячий вибух відкрив підземний секрет, і тепер крізь нерівний пролом завширшки футів зо п’ять і завтовшки футів зо три перед жадібними шукачами зяяла неглибока вапнякова порожнина, утворена більш ніж 500 млн. років тому підземними струмками із світу тропічної минувшини.

Вимитий пласт був не глибше від 7 – 8 футів, зате простягався на неосяжну відстань в усі боки, а свіже повітря, яке ледве рухалося, промовляло на користь величезної підземної системи, частиною котрої міг виявитися цей провал. Склепіння і дно заросло дебелими сталактитами і сталагмітами, деякі навіть лучилися у колони. Та набагато важливішими були поклади мушель і кісток, що місцями аж загромаджували проходи. Змите із невідомих джунглів мезозойських папоротей-паразитів і грибів, лісів третинного періоду з їх цикадами, віялолистими пальмами та примітивними покритонасінними, це костисте місиво складалося із більшої кількості представників тваринного світу крейдової доби чи еоцену, ніж найславетніший палеонтолог міг би полічити та класифікувати за рік роботи. М’якотілих, панцирних ракоподібних, риб, земноводних, плазунів, птахів і ранніх ссавців – великих і малих, відомих і невідомих. Тож нічого дивного в тому, що Ґедні з криками кинувся до табору, і нічого дивного, що всі поки́дали роботу та дременули по кусючому морозу до місця, де висока вишка відмічала новознайдені ворота до таємниць земного нутра і зниклих еонів.

Угамувавши нездоланну початкову допитливість, Лейк нашкрябав у записнику повідомлення і послав юного Моултона назад у табір передати це по радіо. Послання стало нашою першою згадкою про відкриття і розповідало про ототожнення решток із ранніми мушлями, кістками ганоїдних та плакодермів, лабіринтодонтів і текодонтів, фрагментами великих черепів мозазаврів, хребтами і панцирами динозаврів, зубами і трубчастими кістками птеродактилів, розпорошеними останками археоптериксів, зубами міоценових акул, черепами примітивних птахів та кістками архаїчних ссавців, таких як палеотерії, ксифодонти, еогіпуси, ореодонти і титанотерії. Жодних слідів значно пізніших мастодонтів, слонів, справжніх верблюдів, оленів чи бичачих. Із цього Лейк зробив висновок, що останні відкладення датуються олігоценом і що цей вимитий водою пласт перебував у сухому, мертвому і недоступному стані щонайменш як 30 мільйонів років.

З іншої сторони, багатство напрочуд ранніх життєвих форм не могло не кидатися в очі. Попри те, що вапнякові формації (в яких ми знайшли типові для цього періоду викопні рештки, напр., вентрикулітів) беззастережно й однозначно датувалися крейдою і ні на йоту раніше, окремі фрагменти в печері часто належали організмам, котрі до цих пір вважалися представниками значно давніших епох: навіть примітивні риби, молюски і корали далеких силуру та ордовіку. Виходить, у цій частині світу спостерігалася безпрецедентна, унікальна тяглість життя починаючи від 300 і до 30 мільйонів років тому. Звичайно, уявити, наскільки далеко вона сягнула за олігоцен, коли наша печера виявилася одрізаною від решти світу, просто неможливо. У будь-якому разі, прихід жахливого плейстоценового зледеніння 500 тис. років тому – вчорашній день, за геологічними мірками – мусив покласти край існуванню всіх можливих доісторичних видів, які тут значно пережили всі строки, відміряні їхнім іншим родичам.

Лейк не обмежився першим посланням, відтак написав і переправив до табору чергове повідомлення, перш ніж Моултон встиг повернутися. Після цього юнак уже залишався біля передавача в одному з літаків постійно, відправляючи – мені й «Аркгему» для подальшого інформування великої землі – часті коментарі, які один за одним йому підносили Лейкові посланці. Ті, хто стежив за газетними новинами, завжди пам’ятатимуть галас, який наробили серед науковців ті полуденні рапорти, що зрештою, через усі ці роки, призвели до організації експедиції Старквезера – Мура, котру мене аж страх як непутить відрадити від її намірів. Ліпше мені вже подати ці послання слово в слово, як їх і відправляв Лейк, а наш радист Мак-Тай відтворив зі своїх написаних олівцем чернеток.

«В утворених вибухом уламках піщаника і вапняку Фаулер зробив надзвичайно важливе відкриття. Кілька чітких тригранних борозенок, подібні до знайдених в архейських лупаках; а це доводить, що той, хто їх залишив, прожив від часів, віддалених на більш ніж 600 мільйонів років, і до ранньої крейди, без значних морфологічних змін, хоч із помірним зменшенням середніх розмірів. Цілком очевидно, що пізніші відбитки примітивніші, вони деградують у порівнянні з більш ранніми. Наголосіть у пресі на важливості відкриття. В біології воно означатиме те саме, що Ейнштейнові теорії – у математиці і фізиці. Це не суперечить моїм роботам і підкріплює їх висновки. Схоже, що, як я і підозрював, Земля бачила цілий цикл або цикли органічного життя до того, відомого нам, який починається з археозойських клітин. Що воно розвинулося і пристосувалося до природних умов не пізніше мільярда років тому, коли планета була молода і до недавнього часу не заселена жодними життєвими формами або протоплазмовими утвореннями. Постає лиш одне питання: де, як і коли відбувався цей розвиток».

«Пізніше. Обстежуючи певні фрагменти скелетів великих наземних та морських ящерів і примітивних ссавців, знайшов дивні локальні рани та ушкодження кісткової тканини, не характерні для жодної відомої хижої чи м’ясоїдної тварини жодного періоду. Двох типів: прямі проникаючі отвори і рубані надрізи. Один-два випадки чисто відітнутих кісток. Цим уражено небагато зразків. Посилаю в табір по електричний ліхтар. Розширимо зону пошуків, розбивши кілька сталактитів».

«Іще пізніше. Знайшов особливий уламок стеатиту, завширшки дюймів шість і завтовшки – півтора, цілковито відмінний від усіх видимих місцевих утворень. Зеленуватого кольору, позбавлений жодних ознак, що допомогли би датувати його. Навдивовижу гладенький, правильної форми – п’ятипроменева зірка з обламаними краями, сліди розколів на внутрішніх сторонах кутів і по центру. Маленька, рівна западина посеред рівної поверхні. Цікаве питання про походження і характер ерозії. Можливо, дивацтва дії води. Керролл гадає, що через збільшувальне скло видно додаткові позначки, що мають геологічне значення. Крихітні цятки, візерунки яких повторюються. Ми працюємо, а собаки втрачають спокій, здається, їм огидний цей стеатит. Треба перевірити, чи він часом не має якого-небудь характерного запаху. Наступний рапорт, коли Міллс повернеться зі світлом і ми розпочнемо обстежувати підземні ділянки».

«22:15. Важливе відкриття. Оррендорф і Воткінс, працюючи під землею зі світлом о 21:45 знайшли потворну, схожу на бочку доісторичну істоту, цілковито не знаної природи; можливо, рослина, якщо тільки це не перерослий зразок невідомих морських променистих. Тканина, певно, збереглися завдяки мінеральним солям. Міцна, як шкіра, але місцями досі приголомшливо еластична. По краях і боках сліди відламаних частин. 6 футів із кінця в кінець, 3,5 фута – діаметр посередині, вгорі і внизу зменшується до 1 фута. Схожа на діжку із п’ятьма опуклими гребенями замість клепок. На екваторі, по центру цих гребенів, сліди тонших відростків. У борозенках між гребенями дивні нарости – якісь чубчики або крила, що розкриваються і складаються, немов віяла. Всі дуже пошкоджені, за винятком одного. Його розмах – майже 7 футів. Усе це мені нагадує одних чудовиськ із первісних міфів, а особливо – легендарних Старших із «Некрономікону». Крила здаються перетинчастими, напнутими на тубулярних кістках. На їх кінцях помітні дрібні отвори. Краї тіла зморшкуваті, і через це незрозуміло, щó знаходиться всередині, або щó звідти відламали. Як повернуся до табору, треба буде зробити розтин. Усе ніяк не вирішу – рослина це чи тварина. Деякі риси навдивовижу примітивні. Поставив усіх рубати сталактити і шукати нові зразки. Натрапили на нові кістки зі шрамами, але тепер вони мусять зачекати. Клопіт із собаками. Вони не терплять цей новий зразок і, певно, пошматують його, якщо їх пустити поближче».

«23:30. Дайєре, Пебоді, Даґласе, увага. Справа значної – я би сказав, надзвичайної – важливості. Нехай «Аркгем» негайно ретранслює це повідомлення на станцію Кінґспорт-Гед. Дивні бочкоподібні організми і є та архейська істота, що залишила відбитки у породі. Під землею, у 40 футах від пролому Міллс, Будро і Фаулер знайшли іще 13 екземплярів. Лежать усі разом, уперемішку із химерно заокругленими уламками стеатиту дивної форми, меншими від попереднього, зіркоподібного, але практично без слідів ушкоджень. Із-поміж органічних зразків 8, очевидно, досконало збережених, з усіма придатками. Підняли їх на поверхню, відвівши собак подалі. Тварини їх не переносять. Приділіть належну увагу описам, повторіть їх у відповідь для уточнення. До газет має потрапити правдива інформація.

Загальна довжина об’єктів – 8 футів. Шестифутовий, п’ятигранний і бочкоподібний тулуб у центральному діаметрі має 3,5 фута, по краях – 1 фут. Темно-сірий, еластичний і нескінченно жорсткий. 7-футові перетинчасті крила складені, розправляються із борозенок між гребенями тулуба. Кістки крил трубчасті, світліші за решту тіла, на кінцях мають отвори. Краї розправлених крил зубчасті. Вздовж екватора на вершині кожного із п’ятьох вертикальних клепкоподібних гребенів розташовані 5 груп світло-сірих гнучких придатків чи то мацаків, які ми виявили міцно притиснутими до тулуба. Розправленими вони сягають максимальної довжини 3 фути. Схожі на кінцівки примітивних морських лілій. Деякі із цих стеблин, що мають по 3 дюйми в діаметрі, на відстані у 6 дюймів від своєї основи розгалужуються на 5 дрібніших, кожна з яких іще через 8 дюймів поділяється на тоненькі вузенькі щупальця або вусики – відтак кожна стеблина одержує вкупі 25 мацаків.

У верхній частині тулуба на короткій цибулиноподібній шиї світло-сірого кольору, яка має зяброві утворення, знаходиться щось, схоже на голову, подібне до жовтуватої п’ятипроменевої морської зірки, вкритої жорсткими тридюймовими війками різноманітних призматичних кольорів. Голова товста і одутла, близько двох футів від променя до променя, з кожного із яких випинається по тридюймовому жовтуватому гнучкому патрубку. Рівно посередині на маківці – шпарина, певно, дихальний отвір. Наприкінці кожного патрубка – кулясте розширення, закотивши жовтувату оболонку якого, можна побачити склоподібний аналог очного яблука із червоною райдужкою. Внутрішні кути голови, схожої на морську зірку, мають по трохи довшому патрубку, кожен із яких закінчується міхурами того самого кольору. Під тиском останні відкривають лійкуваті отвори завширшки по 2 дюйми у найбільшому діаметрі, оторочені білими гострими зубоподібними виростами – певно, роти. Всі ці патрубки, війки та промені, що ростуть із зіркоподібної голови, щільно притиснуті до тіла, патрубки і промені горнуться до тулуба і цибулиноподібної шиї. Вражає їх дивовижна гнучкість попри загальну жорсткість тканин.

У нижній частині тулуба – груба (дарма що відмінна за призначенням) подоба голови. Світло-сіра цибулина псевдошиї позбавлена всяких зябрових утворень, зате наявні зеленкуваті промені, як у морської зірки. Жорсткі мускулисті кінцівки завдовжки у 4 фути звужуються від 7 дюймів в основі до, близько, 2,5 накінці. Кожен промінь має по маленькому зеленкуватому п’ятижильному трикутнику з перетинками, завдовжки 8 дюймів і завширшки – 6. Цей плавець, ласт або псевдонога якраз і залишила відбитки в породах від мільярда до 50 – 60 мільйонів років тому. Внутрішні кути також мають по 2-футовому червонуватому патрубку, що в діаметрі звужується від, близько, 3 футів в основі до майже одного. По краях – отвори. Всі частини тіла надзвичайно жорсткі, але дуже еластичні. Чотирифутові кінцівки з плавцями, безсумнівно, використовувалися для якогось виду пересування, не виключено, у воді також. Вони рухались, певно, докладаючи велику мускульну силу. Коли ми їх знайшли, всі ці виступи щільно прилягали до псевдошиї і нижньої частини тулуба, так само, як і їх відповідники у верхній частині.

Досі не можу з упевненістю зарахувати їх до котрогось із царств, тварин чи рослин, але зараз схиляюся до першого варіанта. Можливо, це неймовірна еволюційна стадія розвинутих променистих, не позбавлених певних примітивних рис. Беззаперечна схожість і з голкошкірими, незважаючи на окремі локальні суперечності. З огляду на вірогідний морськийареал спантеличує будова крил, однак, не виключено, що це засіб для пересування у воді. Симетрія дивовижно нагадує рослини з їх вертикальною домінантою в будові тіла, а не тварин – із горизонтальною. Але всі міркування щодо походження цих істот заходять у тупик через неправдоподібно ранній час їх еволюції, що передує навіть найпростішим відомим нам архейським протозоа.

Повноцінні екземпляри мають таку надприродну подібність до певних істот із первісних міфів, що сама гадка про існування перших у давнину поза межами Антарктики стає нав’язливою. Дайєр із Пебоді читали «Некрономікон» і бачили кошмарні малюнки Кларка Ештона Сміта, які ґрунтуються на цьому тексті; вони мене зрозуміють, якщо я згадаю Старших, котрі, за словами деяких людей, сотворили все земне життя чи то як жарт, чи то внаслідок помилки. Студентам завжди здавалося, що такі погляди могли зародитися у хворій уяві людини, котра вивчає стародавніх тропічних променистих. Згадайте ще про доісторичний фольклор у розповідях Вілмарта, ана додачу – про культ Ктулху.

Відкрилося широке поле досліджень. Судячи із пов’язаних між собою зразків, поклади належать пізній крейді або ранньому еоценовому періоду. Над місцем знахідки масивні сталагміти. Наші екземпляри вирубувати з них важко, але жорсткість тканин перешкодила їх псуванню. Всі зразкиувідмінному стані, певно, вплинуло сусідство вапняку. Більше нічого не знайшли, пошуки продовжимо згодом. Тепер же наше завдання – обходячись без собак, доправити 14 велетенських істот до табору. Тварини так люто гавкають, що до викопних створінь їх і близько не можна підпускати. Удев’ятьох – троє стежитимуть за собаками – і з трьома нартами ми повинні впоратися, хоча сильно дошкуляєвітер. Потрібно встановити повітряне сполучення із затокою Мак-Мердо і починати вантажитися на кораблі. Та перш ніж відпочивати необхідно зробити розтин однієї з цих штукенцій. Шкода, тут немає справжньої лабораторії. Нехай Дайєр тепер сам себе ганить за те, що намагався перешкодити моїй вилазці на захід. Спершу найвищі у світі гори, а потім ось це. Якщо це не кульмінація нашої експедиції, то я не знаю. У нас же всіх науковий склад розуму. Переказуйте Пебоді мої привітання з буром, який відкрив нам печеру. Нехай тепер «Аркгем» повторить опис».

Змалювати те, щó ми з Пебоді відчували, було просто неможливо, небагато нам в ентузіазмі поступалися і наші товариші. Щойно змовк Лейків радист, як Мак-Тай, котрий перед цим поквапно записував усе найважливіше, що вихопив із дзижчання передавача, без скорочень виклав послання на папері. Епохальність відкриття відчували всі, я одразу відправив свої привітання Лейку, щойно «Аркгем» один за одним повторив описи, як його про те і просили. Мій приклад наслідували і Шермен із базового табору в затоці Мак-Мердо, і капітан Даґлас із «Аркгема». Трохи пізніше я, як начальник експедиції, зробив іще кілька ремарок, що їх «Аркгем» муситиме передати у широкий світ. Авжеж, відпочивати посеред такої веремії ніхто й на думці не мав; єдиним моїм бажанням було якнайшвидше прибути в табір Лейка.Тож мене охопило розчарування,коли біолог повідомив, що сильний вітеріз гір унеможливлює швидкий переліт.

Однак протягом наступних півтори години цікавість знову розвіяла всі прикрощі. У нових повідомленнях Лейк розповідав про успішне транспортування чотирнадцятьох великих зразків до табору. Людям довелося погарувати, оскільки вантаж виявився завеликим, але дев’ятеро чоловіків успішно справилися із завданням. Тепер частина команди на безпечній відстані від табору похапцем будувала снігову загороду для собак – так їх буде зручніше годувати. Екземпляри же залишили просто на втоптаному снігу, всіх, крім одного, якого Лейк забрав для розтину чи то його грубої аналогії.

Урешті-решт, як з’ясувалося, анатомування не такевже й легке завдання, бо незважаючи на тепло від примуса у щойно зведеному наметі-лабораторії, на перший поглядподатливі тканини обраного зразка – могутнього й неушкодженого –не втратили ні краплі жорсткості. Лейка спантеличило питання, як же зробити необхідні надрізи без застосування сили, досить руйнівної, аби порушити всі тонкощі будови організму, на які він шукав. Щоправда, залишалося ще сім досконалих екземплярів, та навіть їх не вистачить, якщо ними не дорожити. Хіба що в печері ховалися нескінченні запаси їм подібних. А тому біолог поміняв зразок, взявши інший, який хоч і зберіг рештки«морських зірок»угорі та внизу, але був неабияк понівечений і частково роздертий уздовж однієї з бокових борозен на тулубі.

Результати, що їх миттєво передавали по радіо, приголомшували і дратували. Нічого було й говорити про якусь там охайність і точність роботи з інструментами, яким ледве щастило розтинати аномальні тканини, проте навіть дещиці того, що вийшло, цілком вистачило, щоби всіх нас залишити спантеличеними та пойнятими страхом. Тепер доведеться переглядати все, що ми знаємо про життя, оскільки ця штукенція виявилася чужою всій історії клітинної біології, відомій нашій науці. Лейк не знайшов жодних слідів мінерального заміщення, а всі внутрішні органи попри вік у сорок мільйонів років збереглися цілковито неушкодженими. Жорсткість, опір псуванню і практична незнищенність властиві самій організації цієї істоти, притаманні якомусь палеогеновому циклу еволюції безхребетних і абсолютно незбагненні для нас. Спершу об’єкт розтину залишався сухим, але згодом, коли опалюваний намет спричинив до ефекту відлиги, Лейк виявив, що неушкоджений бік поступово просяк органічною рідиною з огидним і гострим запахом. Це була не кров, а якась в’язка темно-зелена субстанція, яка, вочевидь, виконувала тотожні функції. На той момент уже всі 37 собак опинилися в іще незакінченій загороді поблизу табору, але тваринивсе одно заходилися несамовито валувати, відчувши навіть із відстані, як ядучий запах розповсюджується у повітрі.

Розтин не тільки не прояснив сутності дивного створіння, а й навпаки – поглибив її загадковість. Усі здогади щодо зовнішніх органів виявилися правильними, і, по суті, це розвіювало всі сумніви стосовно тваринного характеру знахідки. А от внутрішній огляд викрив стільки свідчень рослинного походження, що Лейк остаточно розгубився. Це створіння мало системи травлення та кровообігу і виділяло продукти життєдіяльності через червонуваті патрубки у зореподібній основі. Побіжно можна було сказати, що воно радше дихало киснем, аніж двоокисом вуглецю, у нього спостерігалися розрізнені докази наявності повітронакопичувальних порожнин і здатності переходити від дихання через зовнішні отвори до використання двох інших цілковито розвинутих систем: пор і зябер. Це, беззаперечно, було земноводне,ще й, певно, пристосоване до тривалої сплячки за відсутності повітря. Голос, здавалося, мав безпосереднє відношення до головної дихальної системи, але, як виявилося, він теж не був позбавлений аномалій, розв’язати котрі на місці просто неможливо. Навряд чи тут мова йшла про членороздільне поскладове мовлення, а от музичне посвистування у широкому спектрі здавалося напрочуд імовірним. Мускульна система справляла враження протиприродно розвинутої.

Нервова система за своєю складністю і досконалістю просто ошелешила Лейка. Примітивна та архаїчнау деяких відношеннях, ця істота, тим не менш, мала набір гангліїв і волокон, що свідчилипро висоти, яких вона сягнула у своєму специфічному розвитку. П’ятидольний мозок був дуже прогресивним, а сенсорика, що частково послуговувалася жорсткими війками на голові, залучала фактори, чужі будь-якому іншому земному організму. Не виключено, що у цієї істоти було більше, ніж п’ять чуттів, тож про її повадки не можна судити, вдаючись до відомих нам аналогій. На думку Лейка, наше створіння мало гостре відчуття світу і строгу диференціацією функцій у своєму первісному довкіллі, подібно до сучасних мурашок і бджіл. Розмножувалися новознайдені істоти, як спорові рослини (особливо, птеридофіти), спорангії мали на краях крил, а розвивалися, вочевидь, із талома або проталіїв.

Але давати нашій істоті ім’я на цій стадії було б звичайнісіньким глупством. Виглядала вона, як одна з променистих, але, безперечно, являла собою щось значно більше. Хоча й частково рослиноподібне, створіння все ж таки мало три чверті основ тваринної організації. Чітко простежувалося його морське походження, на що вказували симетричні контури тіла та деякі інші риси; однак не можна було сказати нічого певного про те, наскільки далеко міг зайти процес адаптації в подальшому. Що б там хто не казав, а крила постійно вказували на повітряне середовище. Те, яким чином ця істота могла пройти шлях неймовірної еволюції на щойнонародженій Землі, та так, щоб залишити відбитки в архейських породах, здавалося настільки незбагненним, що Лейк у своїй примсі просто згадав первісний міф про Великих Старих, котрі спустилися із зірок і як жарт чи помилку скуховарили земне життя, а також дикі розповіді про космічних істот Звідтіль у горах, переказані колегою-фольклористоміз факультету англійської філології в Міскатоніку.

Природно, Лейк урахував можливість того, що докембрійські відбитки залишили менш розвинуті пращури знайдених ним зразків, але біолог одразу позбувся цієї хисткої теорії, зваживши на прогресивнішу будову давніших останків. Навпаки, саме в пізніших екземплярах проявлялася деградація, а не подальший розвиток. Зменшився розмір псевдоноги, здавалося, вся їх морфологія згрубіла, спростилася. Навіть більше, тільки-но досліджені нерви й органи свідчили про регрес від складної форми до простої. Серед пізніших зразківнапрочуд панували загальна атрофія та рудименти. Але загалом, мало про що можна було говорити впевнено. Тож під час пошуків на тимчасове ім’я Лейк і поринув у міфологію, грайливо охрестивши свої знахідки Старшими.

Близько 2:30, прийнявши рішення на користь короткого відпочинку, Лейк відклав подальшу роботу і накрив препарований екземпляр брезентом, роздобутим у наметі-лабораторії, після чого з новим зацікавленням оглянув неушкоджені зразки. Незникаюче антарктичне сонце трохи розігріло тканини істот, і тепер здавалося, що промені зірок із патрубками у двох-трьох створінь збираються розгорнутися; і хоча Лейк не боявся, що за такої температури їм загрожує гниття, він, тим не менш, стягнув докупи всі тіла та накрив їх запасним наметом, сховавши від прямого сонячного проміння. Це також могло допомогти приховати їхній вірогідний запах від собак, чия ворожа поведінка починала перетворюватися на проблему, навіть тепер, на значній відстані від табору і за все вищими стінами, що їх поквапно мурувала збільшена партія людей. З огляду на вітер, який усе набирав і набирав сили, біологу довелося привалити краї палатки важкими брилами снігу. Складалося враження, ніби титанічні гори ладналися завдати кілька лютих і серйозних ударів. У дослідників знову прокидалися первиннийстрах раптових антарктичних буревіїв, і тепер під наглядом Етвуда зводилися вали на захист наметів, загороди для собак і грубих укриттів для літаків, уже занесених снігом зі сторони гір. Ці бокси будувалися з брил твердого снігу у вільні від іншої роботи хвилини, а тому висота їхніх стін так і не сягнула необхідної позначки, зрештою Лейк кинув усіх саме на ці об’єкти, не відволікаючись на інші.

Тільки початок на п’яту Лейк вирішив перервати зв’язок і порадив нам скористатися нагодою відпочити, чим, власне, і збиралася зайнятись його експедиційна група, як тільки стіни навколо укриттів піднімуться хоч трошечки вище. Він трохи погомонів із Пебоді, ще раз похваливши чудові бури, які допомогли здійснити відкриття. Свої подяки і вітання надіслав також і Етвуд. Я, у свою чергу, переказав пару теплих слів на адресу Лейка, щиро визнавши те, що він мав рацію стосовно подорожі на захід. Зв’язатися ми домовились о десятій ранку, і якщо вітер на той момент ущухне, Лейк пошле по нас літак. Насамкінець я розпорядився на «Аркгем», щоб у наступній передачі для зовнішнього світу новини подали у менш категоричних формулюваннях, бо в повному обсязі подробиці відкриття звучали досить радикально і без належних доказів могли збурити хвилю недовіри.

ІІІ

Здається, того ранку не виспався ніхто. На заваді стало як збудження від Лейкового відкриття, так і лють вітру, що повсякчас дужчав. Навіть у нас його пориви були такі знавіснілі, що ми не могли не думати про те, наскільки гірше зараз в іншому таборі, попід сами́ми неосяжними та незнаними піками, котрі його і породили. Вже о десятій Мак-Тай був на ногах і, як домовлено, намагався зв’язатися із Лейком, однак це унеможливили якісь електричні явища у збунтованому повітрі на заході.Проте спілкуванню з «Аркгемом» це не завадило, і капітан Даґлас розповів, що й сам, подібно до нас, марно намагався прорватися в ефір до Лейка. Про буревій він нічого не знав – у затоці Мак-Мердо, попри невгамовнийшал вітрів тут, усе було тихо.

Протягом дня ми стурбовано вслуховувалися у радіопередавач і поперемінно викликали Лейка, але все дарма. Близько полудня із заходу, погрожуючи знести наш табір, принісся несамовитий шквал; зрештою він теж угамувався після останнього напору о 14:00. О третій стало тихіше тихого, і ми подвоїли зусилляу своїх намаганнях зв’язатися з біологом. Зважаючи на те, що в його чотирьох літаках були відмінні рації, ми просто не уявляли, яка пригода могла вивести з ладу все радіоустаткування одночасно. І тим не менш, в ефірі панувала мертва тиша. Замислюючись про скажену силу, з якою вітер мусив дмухати в районі бази Лейка, ми не могли втриматися від моторошних висновків.

Станом на шосту годину наші побоювання набрали цілком конкретної форми і ваги, і, перемовившись по радіо з Даґласом і Торфіннссеном, я наважився почати пошуки. П’ятий літак, що ми його залишили в базовому таборі у затоці Мак-Мердо разом із Шерменом і двома матросами, перебував у чудовому стані, готовий до негайних дій. Нам здавалося, що надзвичайна ситуація, для якої ми його берегли, настала. По радіо я наказав Шерменові і двом морякам негайно прибути літаком на південну базу, поки цьому якнайкраще сприяли атмосферні умови. Потім ми обговорили склад майбутньої рятувальної партії і вирішили взяти всіх, хто в нас залишився, включно з нартами і собаками. Для величезного літака, збудованого на спецзамовлення і призначеного для транспортування важкої машинерії, це буде нескладно. Вряди-годи я все ще намагався зв’язатися з Лейком, проте все одно марно.

Шермен із матросами Ґуннарссоном та Ларсеном злетів о 19:30, в усіх контрольних точках вони виходили на зв’язок і доповідали про відсутність будь-яких проблем. Опівночі вони були на південній базі. Наступний крок ми обговорювали всі разом. Летіти через цілу Антарктику одним літаком, без опорних пунктів, було ризикованою справою, але від задуму ніхто не відступився, розуміючи, що так треба. Завантаживши дещо на літак, о другій ми лягли відпочивати, а вже о четвертій люди були на ногах і закінчували збори.

25 січня о 7:15 ми вилетіли на північний захід із Мак-Таєм за штурвалом, ще десятьма людьми, сімома собаками, одними нартами, пальним, харчами та всім іншим включно з радіоустаткуванням. Видимість залишалася добра, за бортом все було тихо і порівняно тепло, тож ми не очікували жодних перешкод на шляху до координат табору, повідомлених Лейком. Усі мізкували на тим, щóнас чекає(або не чекає)наприкінці подорожі, бо тиша і досі була єдиною відповіддю на всі заклики до зниклих.

Кожна подія 4,5-годинного перельоту палає вогнем у спогадах через ту вирішальну роль, яка йому судилася у моєму житті. Адже він до останньої краплі позначив утрату – у віці п’ятдесяти чотирьох років – спокою і врівноваженості, притаманних нормальній свідомості, яка сприймає довколишню Природу і її закони. Від тих пір десятеро з нас – але більше за всіх ми з аспірантом Денфортом – були приречені, ніби крізь огидне збільшувальне скло, дивитися на світ потаємного жаху, який ніщо не зітре з нашої пам’яті і яким ми нізащо не поділимося з рештою людства, якщо, звичайно, так вийде. Газети вже друкували зведення, котрі ми посилали під час безпосадкового перельоту. Вони вже розповідали про дві битви з дужими підступними вітрами на висоті, про те, як вдалося розгледіти місце, де три дні тому Лейк брав проби посеред своєї подорожі, про видовище дивних пухнастих снігових циліндрів, які ніби вітер котить неміряними лігами морозного плато і про які писали Амундсен із Бердом. А потім настала мить, коли ми вже не могли передати свої почуття словами, які преса могла б зрозуміти правильно, а за нею – і момент, коли довелося впроваджувати строгу цензуру.

Матрос Ларсен першим угледів зазубрену лінію відьмацьких конусів та вершин попереду, і його вигуки змусили всіх нас притиснутися до ілюмінаторів великого салону літака. Попри значну швидкість, гори наближалися поволі; відтак ми знали, що лежать вони десь дуже далеко і видні лише через свою аномальну висоту. Хребет понуро виростав у західному небі. Ми вже розрізняли окремі сухоребрі, суворі,сірі маківки і відчували цікавий приплив уяви, народжений червонуватим антарктичним світлом на зухвалому тлі барвистих хмар крижаного потруху. Загальна картина, яка постала перед нашими очима, бриніла настирнимитанезмірнимиеківоками надважливої таємниці і близької об’яви, так ніби ці колосальні, кошмарні шпилі гір –насправді пілони моторошної брами до заповідних царин сну, непростих чорториїв віддаленого часу, простору та незліченних вимірів. Я нічого не міг поробити із враженням, нібито переді мною лиховісні гори шаленства, чиї дальні схили височіють над проклятою безоднею безодень. Це вируюче, напівсвітне і хмарне тло навіювало враження невимовного ефірного потойбіччя, що виходило далеко за межі земної площини буття і з жахом нагадувало про граничну віддаленість, окремішність, забуття і споконвічну мертвість цього неходженого і неміряного південного світу.

Саме молодий Денфорт привернув нашу увагу до цікавої впорядкованості високого гірського обрію – немовбито уламки досконалих кубів тулилися один до одного; це про них згадував Лейк, і вони й справді скидалися на руїни первісних храмів-сновид на захмарних азійських вершинах, так тонко й по-чудернацьки вималювані Реріхом. Узагалі, щось нав’язливо реріхівське було притаманне цьому абсолютно неземному материку гірських містерій. Таке почуття вперше відвідало мене у жовтні при першому погляді на Землю Вікторії. Тепер воно повторилося, і я з тривогою подумав про аналогію з архейськими міфами та бентежну подібність цього царства смерті до лихославного плато Ленґ із первісних писань. Це нагір’я міфознавці розташовують у Середній Азії; та расова пам’ять людини – чи її пращурів – довга, а тому цілком можливо, що певні перекази прийшли із земель, із гір та лячних капищ,