Державно-правова ідеологія західників і слов'янофілів

Поразка декабристів, політична та соціально-економіч­на ситуація в Російській імперії на початку XIX ст. стиму­лювали суспільно-політичну думку до пошуку подальших шляхів удосконалення суспільного і державного ладу, ви­значення місця Росії в цивілізаційних процесах.

Зазначені чинники сприяли тому, що до кінця тридцятих років у середовищі російської інтелігенції сформувалися дві течії, що сповідували протилежні ідеї подальшої трансфор­мації суспільства.

Головним орієнтиром суспільного розвитку першої течії була Західна Європа, другої — особливий потенціал росій­ського (слов'янського) общинного начала.

Зачинателем ідеології західників був Петро Якович Чаадаев (1794 — 1856), який свої теоретичні пошуки розвит­ку Росії виклав у «Філософічних листах» та інших працях.

Аналізуючи причини поразки декабристського руху він дійшов висновку, що її причиною була відсутність чітких теоретичних орієнтирів суспільного розвитку та невизначеність методів і способів їх досягнення. З цьо­го приводу він зазначав, що російському народу «не вис­тачає, перш за все, глибини... Ми ніколи не розмірко­вували, ніколи не переймались якоюсь ідеєю і тому все майбутнє країни в один прекрасний день було розігра­214

не побіжно декількома молодими людьми між палінням люльки і склянкою вина»¹.

Розглядаючи історичний розвиток Росії, мислитель порівнював його з Західною Європою. Вважав, що свавіл­ля самодержавства і кріпосне право порушили природний розвиток суспільства. Європейський католицизм, на думку мислителя, більш прогресивний, ніж православ'я. На відмі­ну від Російської церкви, яка підкорена інтересам держави, католицька церква сприяла розвитку народів і їх єдності.

Означений чинник також сприяв поширенню неспра­ведливості і відокремленню Росії від світової цивілізації, до­сягнень світової культури. П. Я. Чаадаєв вважав, що като­лицька церква сприяла ствердженню громадянських прав людей, впорядкуванню суспільного життя, розвитку куль­турних традицій. Перейнявши християнство від «презрен-ної всіма Візантії», зазначав мислитель, росіяни опинились в «...обмеженій дійсності без минулого і без майбутнього, серед плоского застою»².

Тому для прискорення прогресивного розвитку Росії їй необхідно об'єднатися з Європою, повторити пройдені нею етапи державності, щоб досягти відповідного рівня.

Ідею розвитку Росії на засадах використання державо­творчого досвіду країн Західної Європи пропагував російсь­кий юрист, професор кафедри загальної історії Московського університету Тимофій Миколайович Грановський (1813 — 1855). Його вчення базувалось на визнанні принципів зако­номірності і прогресивності історичного процесу, в якому Росія розглядалась складовим елементом всесвітньої історії. Вчений зазначав, що людство слід розглядати як єдину сім'ю народів, між якими існують постійні зв'язки. В процесі роз­витку цивілізації між народами відбувається постійний об­мін, розповсюдження досягнень і передача сформованих цін­ностей. Окрім того, результатом взаємодії і боротьби народів є «змішування народностей і обмін 'їх розумових скарбів»³.

Кожен новий народ переймає надбання, історичну ес­тафету від старіючого народу, розвиває вироблені ним цін­ності і передає наступному.

Азаркин Н. М. История юридической мьісли России. — М., 1999. —

С.230.

Там само. — С. 232,

Там само. — С. 237.

-215-

До течії західників на різних етапах розвитку цієї течії долучались І. Вернадський, К. Кавелін, Б. Чичерін та інші представники російської інтелігенції¹. У своїх вченнях вони піддавали критиці суспільний і державний устрій Росії, пропагували означену ідею її розвитку, орієнтуючись на до­свід західних країн.

Найбільш відомими опонентами західників були слов'янофіли К. С. Аксаков, І. В. Кіреєвський, Ю. Ф. Самарій та інші. Вони відкидали ідею необхідності врахування до­свіду державно-правового будівництва країн Заходу, зазна­чали, що Росія повинна розвивати свої політичні та пра­вові інститути за принципами, що сформувались у процесі своєї власної історії. Вони вважали, що Росія має свій особ­ливий шлях розвитку, обумовлений традиціями народу. Особливістю вчень слов'янофілів було протиставлення де­ржави і суспільства, а державу вони вважали вторинною порівняно зі спокійним життям народу православної Росії. Значіну увагу вони приділяли необхідності законодавчого вирішення питання про скасування кріпосного права, ствер­джували, що селяни мають історичне право на землю.

Ці ідеї найбільш виразно знайшли своє втілення у вченні Костянтина Сергійовича Аксакова (1817—1860), який в сере­дині XIX ст. став провідником цього напряму. Державу мис­литель вважав утіленням «зовнішньої правди», яка виникла в результаті узгодження з «внутрішньою правдою» (духом слов'янського народу).

Держава, як політичне утворення з його владними інсти­туціями, була привнесена в Росію ззовні в результаті запро­шення чужого племені. Хоча цей акт вважався добровільним договором, але народ внутрішньо не сприйняв державу, яка, застосовуючи формальний закон, обмежує моральну гід­ність людини і спустошує його душу.

У своєму вченні мислитель зазначав, що держава І народ знаходяться в системі особливих відносин: взаємного невтру­чання. Держава формувалась і функціонувала відповідно до «зовнішньої правди», а народ згідно з «примусовим зако­ном» виконував певні повинності, але впорядковував своє життя відповідно до «внутрішньої правди». Причому де­ржава не повинна порушувати самобутнє життя народу.

С237.

Н. М. История юридической мьісли России. — М., 1999. —

-216-

Держава позбавила народ політичних прав, але він вибо­ров невід'ємне право духовної свободи, яка проявлялась в особливостях функціонування російської общини та земсь­ких зборах, що давало можливість народу формувати і ви­словлювати суспільну думку.

Обмеження духовної свободи, на думку мислителя, поча­лося в часи правління Петра І.

Наслідком його реформ зверху стало порушення прин­ципу невтручання з боку держави, яка дедалі більше поча­ла обмежувати «внутрішню правду» народу, що поставило питання про можливість розриву союзу між ними. Тому го­ловним завданням при вирішенні проблеми вдосконалення суспільного життя є відновлення споконвічної духовної гар­монії на засадах повернення до релігійне-моральних прин­ципів, на яких базувалось особисте і суспільне життя доре-форменої Росії.

У цьому плані сучасник К. С. Аксакова, російський фі­лософ і один з ідеологів слов'янофільства Юрій Федорович Самарій (1819— 1876) зазначав, що саме у зв'язку з особ­ливістю духовної природи народу християнство набуло сво­го поширення в Росії. Община, сформувавши стійку релігій-ну свідомість, стала світським аспектом церкви. В російській общині беруть початок переконання, формуються звичаї, які замінюють закони¹.

Азаркин Н. М- История юридической мисли России. — М., 1999. -С. 239.

-217-

РОЗДІЛ XI