Поняття, структура та принципи правового статусу національних меншин

Окрему групу прав людини становлять права національних меншин. Досить поширеним є твердження про первинність і вищість прав людини, проте їх не можна протиставляти пра­вам національних меншин. Теза про пріоритет прав людини над правами нації, національної меншини містить у собі пев­ну суперечність, бо якщо права першого і другого покоління -це права і свободи людини як окремої особи, то права третього покоління -- це, власне, одночасно і права людини як інди­віда, і права національної меншини, нації, національно-ет­нічної спільноти, до якої особа себе відносить.

Дотримання прав людини як окремої особи може бути до­сягнуто лише за умови одночасного забезпечення основних прав і свобод, пов'язаних з її національно-етнічною належніс­тю. Звичайно, визначальним принципом правового статусу особи є принцип рівноправності незалежно від будь-яких чин­ників, в тому числі національності, мови, расової належності. Однак у світі знайдеться не так багато людей, які не усвідом­лювали б своєї належності до тієї чи іншої соціальної спільно­ти і передусім до певної нації, народності чи національно-ет­нічної групи. Інша справа, що це відчуття може бути дуже слабким. Проте переважна більшість людей ототожнює себе з певною культурою, визнає своїми певні морально-етичні норми, звичаї та традиції, що впливає і на їх світосприймання, і на формування їх світогляду, і на їх поведінку, а значить, і на їх ставлення до прав інших людей, до правових норм і право­вої системи в цілому. Адже загальний рівень культури, який є обов'язковою передумовою і основою правової культури (яка в свою чергу складає один з елементів механізму реаліза­ції права) залежить передусім від національної культури, яка об'єднується з іншими національними культурами в світову загальнолюдську культуру, але не розчиняється в ній. Вза­ємодіючи і взаємозбагачуючись, національні культури сприя­ють реалізації загальнолюдських цінностей і водночас є само-цінними у власній унікальності. Саме тому всі спроби створи­ти наднаціональну культуру, позбавити людину історичної пам'яті та сформувати космополітичний тип особистості не завжди сприяли консолідації суспільства, а часто призводили до втрати нею духовності та морально-етичних орієнтирів. М. О. Бердяєв писав: «Є тільки один історичний шлях досяг­нення вищої вселюдськості, до єдності людства — шлях на­ціонального зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкривається лише під виглядом національ­ностей. Денаціоналізація є... чистісінька пустота, небуття... Творчий національний шлях і є шлях до вселюдства, є роз­криття вселюдства в моїй національності як воно розкрива­ється в будь-якій національності».

До того ж не можна забезпечити права окремої людини, якщо національна меншина, до якої вона належить, зазнає дискримінації, приниження, утисків і поневірянь, є пригноб­люваною.

На сучасному етапі особливого значення набуває забезпе­чення прав національних меншин як обов'язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демокра­тичного розвитку українського суспільства. Окремі права на­ціональних меншин знайшли своє визнання і відображення у Статуті ООН, в якому закріплено принцип рівності прав вели­ких і малих націй, у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 p., Міжнародному пак­ті про громадянські і політичні права 1966 p., Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх від­носин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p., у Африканській хартії прав людини і народів 1981 p., Декларації про право народів на мир 1981 р. та в ін­ших міжнародно-правових документах.

Значну увагу приділяє проблемам забезпечення прав на­ціональних меншин Рада Європи. У Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. держави — члени Ради Європи визнали, що «головним для демократичної стабільності і безпеки нашого континенту є захист національних меншин». Дер­жави — члени Ради Європи 1 лютого 1995 р. підписали Рам­кову конвенцію про захист національних меншин, яка має важливе значення тому, що, по-перше, комплексно закріп­лює права національних меншин, а по-друге, у зв'язку з ви­суненням певних вимог до держав та покладанням на них зо­бов'язань щодо створення належних умов для збереження самобутності національних меншин та забезпечення їх особ­ливих прав.

Міжнародне співтовариство визнає за національними мен­шинами право на існування, на батьківщину, визначати свою національну належність (належати чи не належати до націо­нальної меншини), на самовизначення, на захист від дискри­мінації, на мир і безпеку, на економічний, соціальний та культурний розвиток, вільно розпоряджатися природними ресурсами тощо.

Правовий статус національної меншини — це сукупність юридичних чинників, які сприяють збереженню її націо­нальної самобутності, зумовлюють її існування, безпосеред­ньо і суттєво впливають на подальший розвиток національ­ної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склала­ся історично. Це певний набір факторів, що зумовлюють місце, роль і становище такої соціальної спільноти, як на­ціональна меншина стосовно титульної та інших націй, ін­ших національних меншин і етнічних груп, а також держав та їх об'єднань.

До правового статусу національних меншин входять такі основні елементи: а) принципи правового статусу національ­них меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов'язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.

Принципи правового статусу національних меншин — це провідні, основоположні, засадничі, фундаментальні ідеї, згід­но з якими і в межах яких здійснюються визнання і формаль­но-юридичне визначення в міжнародно-правових документах та нормативно-правових актах національного (внутрішнього) законодавства окремих держав основних прав і обов'язків на­ціональних меншин та гарантій їх реалізації.

Головні принципи правового статусу національних мен­шин визначаються з урахуванням положень міжнародно-пра­вових документів, присвячених правовому статусу національ­них меншин, Конституції України та поточного українського законодавства, а також висловлених у науковій літературі ду­мок стосовно засад етнонаціональної політики та філософсь­ко-методологічних принципів організації співжиття у багато­етнічних країнах. Такими засадничими ідеями є принципи: 1) визнання та поваги прав окремої особи, прав національних меншин та прав будь-яких інших національно-етнічних спільнот; 2) рівноправності (рівних прав осіб, що належать до національних меншин, та рівних прав національних меншин як спільнот); 3) неприпустимості дискримінації національ­них меншин, проявів расизму, ксенофобії, антисемітизму; 4) взаємопов'язаності та взаємозалежності прав і обов'язків національних меншин; 5) універсальності та неподільності прав національних меншин; 6) невід'ємності прав національ­них меншин; 7) подолання міжнаціональної напруженості шляхом взаємних консультацій, діалогу та пошуку компро­місів; 8) визнання та поваги територіальної цілісності держав і непорушності існуючих кордонів тощо.