Етапи розвитку оподаткування в Україні

Перший етап: система податків Київської Русі (IX- кінець ХІІІ ст.)

З виникненням держави (VІІІ-ХІІ ст. ст.) у Київській Русі розпочинає свою історію і податкова система (служба) на українських землях. Середньовічна, феодально-децентралізована податкова система проіснувала на Україні до середини ХVІІ ст., а пережитки її до XIX ст.

Найдавнішою системою прямих податків у Київській Русі була данина для утримання княжого двору й дружини. Панування натурального господарства визначало, в основному, натуральний характер податкової системи. Данина сплачувалася зазвичай, продуктами сільського господарства і промислів (хутро, віск, мед, хліб, шкіра тощо). Збирали данину безпосередньо виїжджаючи на так зване полюддя, у вигляді різних дарів князю чи представникам його адміністрації ("поклон", "почесть", "стан"), чи "повозом", коли її привозили до Києва.

Саме при зборі данини проявлялися найбільш характерні, негативні риси феодально-децентралізованої податкової системи: неврегульованість розмірів та періодичності збору більшості податків, їх величезна кількість і різнорідність, випадковість і свавілля поборів, збирання особами, які особисто зацікавлені у максимальному доході. Усе це на практиці призводило до значних зловживань, результатом чого були заворушення і навіть повстання.

Класичним прикладом стали події 945 р. - повстання у Деревлянській землі проти Київського князя Ігоря. Під час полюддя він спробував стягнути данину з деревлян двічі, за що і поплатився головою.

Зосталася в Києві після Ігоря його вдова Ольга з малим сином Святославом, і вважала, у першу чергу, за своїм обов'язком помститися за чоловіка та приборкати непокірних деревлян. Помста вважалася святою "тому, хто не помститься, за того і Бог не помститься", говорить старе слов'янське прислів'я, і чим тяжча була помста, тим більше честі було месникові. У народі ходило багато оповідань про те, якими хитрими способами і як люто мстилася Ольга деревлянам за смерть чоловіка.

Княгиня Ольга не лише жорстоко помстилась деревлянам за смерть князя Ігоря, свого чоловіка, але й змушена була регламентувати збір данини. З 947 року вона започаткувала стабільне стягнення податків, встановивши "погости" (місця, де збирали данину), "уроки" та "устави" - розміри та зміст зборів. По суті, це була перша відома нам реформа податкової системи в Україні [40].

Правнуком Ольги, великим Київським князем Ярославом Мудрим було складено перший писемний звід законів – "Руська правда".

"Руська правда" - найважливіша пам'ятка феодального права; її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, захищали життя пануючого класу. Оновні правові інститути: право власності, охорона приватної власності, спадкове право, зобов'язальне право, злочин і кара, злочини проти особи.

"Руська правда"- це зразок стародавнього судочинства і життєвих принципів того часу, її статті є завершеним збірником закону і для Київської Русі (Додаток А)

Тобто, якщо пов'язати цей історичний документ із теперішнім часом, то можна прийти до висновку, що наша держача має історичне підтвердження того, що з давніх-давен наші предки намагалися збудувати правову, соціально-ґрунтовну, незалежну державу.

"Руська правда" - найвизначніша і найповніша пам'ятка прав періоду Київської Русі, яка дає змогу дослідити державно-правовий лад і прослідкувати розвиток правових відносин того часу [41].

Складовою її частиною став "Покон вірний", який детально регламентував діяльність податкової системи.

Одиницею оподаткування був "дим" або подвір'я, яке мало певний розмір землі (у середньому воно дорівнювало одному плугові або 15 га), 20-30 "димів складали "дворище". В основному це було об'єднання родичів, які спільно відповідали за розклад і збір податків. Сьогодні у кожному селі можна виділити первісні дворища (по-сільському - кутки), що носять імена своїх перших засновників. "Дворища" об'єднувались у громади, на чолі яких стояли старости, які обиралися на вічі. Близько 1/3 зібраної данини князь брав на свої особисті потреби, а решта йшла на утримання дружини, органів управління і ведення війни [10].

Основою грошових надходжень були мита і штрафи. Більшість складали торговельні мита - "вага" і "міра" - за зважування і вимір; "мит" - за провезення товарів через міські застави; "перевіз" -перевезення товарів через річку. "Гостинне" і "торгове" стягувалося ча прано маги склади іі організацію шржищ. Вну І рішим шргівля велася переважно на торгах у певних місцях і в певний час. У Києві їх, наприклад, було аж 8, зокрема торговище на Подолі (тепер Контрактова площа), Бабин Торжок на Горі (поблизу нинішньої Андріївської церкви). Дуже жвавою була зовнішня торгівля. Так, через Київ проходив знаменитий шлях "із варяг у греки", (Додатки Б,В).

З розвитком торгівлі почала формуватися грошова система. В Київській державі перші монети на території сучасної України з'являються у ІІ- ІІІ ст. н.е. Це були римські монети. У VІ-VП століттях з'являються перські та арабські монети [19].

Свою монету Київська Русь почала карбувати лише за князів Володимира, Ярослава Мудрого, Святополка Окаянного. Перші карбовані монети - це "злотник" та "срібляник" Володимира Святославовича з образом князя на престолі (на аверсі) та князівського знака тризуба (на реверсі), що є по суті, єдиним зразком руських державних документів Х-ХІ ст., що дійшли до наших часів в оригіналах. Поряд з ними вільно ходили дірхеми, візантійські монети, драхми та ін.

На користь князя йшли судові збори і "віра" - грошовий штраф за вбивство (вільної людини - 40 гривень; княжого урядовця - 80 гривень; за каліцтво - 20 гривень) і "продажа" - штраф за інші ілочини.

Назва "гривня" походить від прикраси, яку носили на шиї (на загривку). Згодом це слово набуло нового значення - вагового, потім і лічильного (грошового). Одна гривня дорівнювала 51,29 г срібла. Монетна гривня представляла собою зливок срібла стандартної форми та ваги. Першими були київські гривні - вагою близько 164 грамів. Потім новгородські (паличкоподібні) - 204 грам, так звані чернігівські ромбоподібні або овальні зливки - 196 грам [41].

Державні та приватні доходи князь витрачав без різниці на державні потреби чи на свої власні. Наприклад, Князь Володимир 1/10 своїх прибутків віддав на будівництво першої кам'яної церкви в Києві - Успіння св.Богородиці, освяченої в 995 році.

Із встановленням феодальної роздробленості княжі доходи стали значно обмеженішими. Податки осідали на місцях. Через брак коштів значно скоротилося постійне військо. Загальнодержавні збройні сили в основному складалися з ополчення васалів. Встояти проти сильного ворога було проблематично, що й призвело у 30-40-х роках XIII ст. до катастрофи.

Розрізнені князівства не змогли встояти перед вторгненням монголо-татарських військ хана Батия. У грудні 1240 р. Київ було зруйновано.

У другій половині XIII ст. - початку XIV ст. татари встановили в деяких частинах зайнятої ними України свою податкову систему і з цією метою періодично робили переписи людей, господарств майна. Усе населення (крім духовенства) змушене було платити на користь завойовників спеціальний грошовий податок - "вихід із кожного чоловіка та з кожної голови худоби".

Татарські збирачі податків - "баскаки" стягували натуральну ("татарщина"), а також людську данину, визначали примусові роботи тощо. (Додаток Г) [35].

Другим етапом була: грошова, натуральна данина, панщина та інші податки Литово-Польської доби (поч. XIV- поч. XVI ст.)

У першій половині XIV ст. більшість українських земель (Поділля, Київщина, Чернігівщина) увійшла до складу Великого Князівства Литовського. Тут зберігалась податкова система періоду Київської Русі та діяли закони "Руської правди" аж до другої половини XVI ст., коли ці землі після Люблінської унії Литви з Польщею (і 569 р.) увійшли до складу Речі Посполитої.

На українських землях була введена польська податкова система, за якою шляхта (з 1374 р.) і маггки католицької церкви (з 1381 р.) були звільнені від оподаткування (Додаток Д). Королі зреклися права накладати податки. Коронний скарб поповнювався лише прибутками із зобов'язань сільського і міського населення, з королівських земель та з самоуправління міст, яким було надано магдебурзьке право.

Найширші маси сільського і частково міського населення були зобов'язані до панщини, натуральної данини і грошових чиншів та інших оплат безпосередньо своїм панам (шляхті) [40].

З 1557 р. на українських землях, відповідно до закону короля Сігізмунда II Ангуста "Устави на волоки", проводиться земельна реформа. Метою її була переоцінка державних, громадських і селянських грунтів та зрівняння селян у власності й у виконанні повинностей.

Селянство було антиподом шляхти: чим більше шляхта здобувала прав та багатства, то більше втрачало і убожіло селянство. Цей процес характеризує весь перший період литовсько-польської доби й закінчується Люблинською унією - закріпленням селян усіх категорій, що знайшло правне оформлення в III Литовському статуті.

На початку доби серед селянства України були три такі самі великі категорії, що й за княжої доби: вільні селяни - смерди; невільники, раби, челядь; селяни напіввільні - закупи.

У селах існували сільські громади. На чолі сільської громади стояв "старець", "отаман" або "староста", а при ньому громадська рада, "добрі люди" або "мужіє". Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Старець із "добрими людьми" мав право суду, який відбувався на громадському вічі, так званім "копа", тому й суд мав назву "конний суд". Деякі громади на підставі привілеїв були вилучені з адміністрації папських і навіть державних урядників [41].

Селяни жили "дворищами" - громадками переважно родичів, хоч могли бути там і сторонні люди; вони мали голову і членів, так званих "поплічників" або "потужників". У всіх офіційних справах уряд рахувався тільки з головою. У дворищі було кіль: а хат, і всі вони перед державою, як цілісність, були одиницею оподаткування - "тягла". Земельна посілість дворищ була неоднакова: від 33 моргів (19,5 десятини) до 500 моргів. Кілька дворищ об'єднувалися в село, а кілька сіл становили волость, адміністраційну одиницю.

З XVI ст. під впливом польсі сого права відбувається еволюція права землеволодіння селян. СІ ннська земля починає належати державі або панам. У судах час ше заперечується право селянина продавати власний грунт. Цю рактику затвердив у 1588 році III Литовський статут.

Залежно від характеру повинностей селяни поділялися на три катигорії:

1. Тяглі селяни. Вони працювали у пана на ріллі з своєю худобою.

Спочатку вони працювали 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на тиждень. Крім праці в полі, були податки, які називали по-різному: в Україні – "подимщина", у Білорусі – "посошний", грошовий податок який збирала держава, називався "серебрщина" [39].

Пани платили з населення державі податок ("дякло" та "стації") натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою тощо. У різних землях податки мали різні назви. На Київщині та Волині податки називалися - "поволовщина", а в загалом - "стадія", це був податок, пов'язаний з обов'язком годувати князя, коли він перебував у певній землі. З переданням прав на селян панам, вони стали щороку збирати "стації": курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того, була особиста служба селян: повіз - підвідна, на права шляхів, мостів; сторожівщина (обов'язок відбувати сторожу в степах, у замках) пригін - особиста служба на панському дворі.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів, пекарів. Вони утворювали сотні, якими керував сотник. До них належали службові селяни: рибалки, бортники, конюхи, які жили здебільшого біля замків.

3. Чиншові селяни або данники платили чиїїш зі своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики були переважно там, де пани не потребували праці на ріллі, але з ростом фільварків вони поволі зникали, і в III Литовському статуті вже про них майже не згадується.

Окрему групу невільників становили "непохожі селяни" або "отчичі", що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прив'язані до ґрунту, а не особисто [19].

Внаслідок Люблінської унії становище селянства значно погіршилося. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного двору, збільшилися натуральні повинності. Без дозволу пана "хлоп" - як стали називати селян - не міг одружитися, а за дозвіл мусив платити; горілку повинен був купувати лише в панському шинку, молоти збіжжя - у панському млині. Щороку селянин мусив давати вола, баранів, гусей, курей, свиней, мед, прядиво тощо. Встановлювалося кріпацтво.

Реформа ліквідовувала спільне землеволодіння у формі дворища та право переходу селян на інші землі (тобто селян закріпачували). Вільні селяни одержували по одній волоці (або лану), кріпосні - по 1/3 волоки. Одночасно створюються фільварки розміром близько 20 волок, на яких вирощувалося збіжжя на експорт. На селян, наділених землею, яка перейшла у їх власність, було накладено нові обов'язки натурою і працею.

Одиницею поземельного податку стає лан або волока (16,8-25 га). Причому податок платили грішми (від лану селяни платили 10-30 грошей), з прямих податків на ланове припадало 90,5%, ланове збирали самі пани-шляхтичі і часто лише з тих земель, якими користувалися піддані, звільняючи від податку свої фільварки. Насправді, на кордоні Польської держави діяли свої закони, а королівські часто ігнорувались. Так остерські старости не платили королю податків.

Кріпацтво у нашому краї на той час ще не було запроваджено, а замкові повинності були не надто тяжкими:

- з пари волів - 1 золотий, чверть вівса, осьмачка жита;

- з диму - 2 курки, 10 яєць, віз сіна, віз соломи і 2 вози дров;

- з 25 пар волів - ялова корова, кабан, чотири вівці, кадь меду і півбочки соленої риби [41].

Протягом ХІV-ХV ст. багато міст України здобули "магдебурзьке право" - самоврядування: Володимир-Волинський (1324 р.), Львів (1352 р.), Кам'янець-Подільській (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1497 р.).

На чолі міста стояв магістрат, який збирав податки. Міський податок "шос" був спершу загальним майновим прибутковим податком. Пізніше він перетворився на податок від нерухомого майна у місті (як правило, 4% від оціненої вартості).

Міщани, крім "шосу" та інших видів надзвичайних сеймових податків, які накладала на сеймах шляхта для вирішення надзвичайних, головним чином воєнних потреб, і поступали вони до коронної скарбниці, платили до міської каси численні податки: від заняття торгівлею та промислами; штукове, віконне, за постій, складове; від ваги, міри, на міську сторожу, на ремонт міських укріплень, шляхів, гребель, мостів, санітарне влаштування та ін. Українське православне міщанство змушене було платити податок на утримання католицького духовенства, що загострювало релігійно-національні відносини.

Третій етап: податки Козацької держави (1648-1654 рр.)

Головними джерелами прибутків Війська Запорізького низового, крім природного багатства чорноземного краю, були: воєнна здобич, зовнішня торгівля, продаж вина, платня від перевозів, подимний податок і, врешті, царське хлібне і грошове жалування.

Першим і прямим джерелом прибутків запорожців була здобич на всіх запорізьких базарах були особливі начальники, військові кантаржії: вони стежили за правильністю мір і ваг, призначали ціну на привезений товар і збирали мито з купців у військову скарбницю.

Велике мито давали шинки, що були поширені в землі запорізьких козаків. Через свою життєву свободу всі запорізькі козаки мали право варити мед, пиво й продавати спиртні напої. У докумеп І ах січового архіву 1770 р. у всіх володіннях запорізьких козаків налічувалося понад 370 шинків. Усі ці шинки приносили війську загалом 1 120 крб. на рік, у тому числі оренди на звичайний шинок без льоху - 2 крб. 50 коп., а з льохом, де можна було тримати пиво й мед, - по 4 крб. 50 коп [40].

Крім того, з валок, що приїжджали в Січ із України, Криму й Польщі, якщо вони привозили біле вино чи горілку, також брали мито на церкву й старшину: з кожної куфи - по карбованцю; крім грошей брали й так зване "поставне вино" - по одному відру, яке в козаків називалося квартою, з того, хто продавав вино чи горілку, або з того, хто сам купував їх, - загальною кількістю 7 відер. Лише той, хто сплачував це мито, міг продавати свій товар, та й то за ціною, визначеною Кошем.

Важливим джерелом прибутків запорізьких козаків було також "мостове", тобто платня з проїжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за перевіз через річки. Так само за безпеку в дорозі за конвоювання з військовим пірначем чи булавою, а більше з прикріпленою до булави військовою печаткою.

Козаки та їх старшина за військову службу відстоювали свій привілей - звільнення від податків, їх сплачували лише селяни та міщани. Головний грошовий податок, який січові власті стягували з посполитих, називався "військовим окладом" (тяглові - 80 коп., піші – 30 коп., наймані робітники - 70 коп.). Цей податок був головним прибутком Коша Запорізької Січі. Козацька скарбниця у дуже незначній частині поновлювалася за рахунок прямих податків. Головне значення мали прибутки з привізних і вивізних мит (так звані індукти і евекти) та непрямі податки - оплата з млинів, гут. рудень, з тютюну, дьогтю, селітри, шинків [39].

Ці податки були організовані у свого роду державні монополії, так звані оренди. Власники цих підприємств не могли продавати свої вироби вроздріб, а доставляли їх за твердими цінами орендарям, які платили державі визначений податок.

Немалу частку військових прибутків становив "димовий" податок, який запорізькі козаки збирали з так званих "сиднів", що вважалися підданими січового товариства. Цей податок був постійним і тимчасовим: постійний до 1758 р. обмежувався 1 крб. із родини, а з 1758 до 1770р. 1 крб. 50 кой. Якщо тяти за норму псе жонате населення на зимівниках - 12 250 осіб, то при податкові в карбованець отримаємо 12 250 крб., а при податкові в півтора карбованця - 18 375 крб. Тимчасові податки, що бралися з жонатих козаків, сягали від 300 до 500 крб. із паланки, але їх накладали лише у виняткових випадках, коли військо організовувало похід на Туреччину, Крим чи Польщу або посилало депутацію у російську столицю з особливо важливої справи.

Четвертий етап: Московсько-російська податкова система (середина XVI - поч. XX ст.)

Після Переяславської угоди 1654 р. в Україні утворюється російська царська адміністрація з військовими залогами, яка втручається у фінансову систему Гетьманщини, що призводить до її розладу. За гетьмана Брюховецького на українську землю в 1666 р. прибули московські переписувачі, які складали подушний опис сіл. Переписувались двори "пашенних" людей (тобто хліборобських), які повинні були платити податки в московську казну. До перепису не включились козацькі двори і монастирські села.

Перепис 1666 р. проводився за дворами. Оскільки і росіяни, і поляки брали податки віками з двору, то селяни намагались двори не ділити. Виникали своєрідні общини-кутки, інколи до 5 сімей включно. Ця традиція тривала аж до скасування кріпацтва, коли почався поділ землі на двори. Незважаючи на стихійні лиха 1637, 1658, 1664 рр., перепис згадує загалом близько 400 дворів-платників податків на Київщині [41].

Після Полтавської поразки (1709 р.) і особливо зі створенням Малоросійської колегії (1722 р.), становище з податками на Україні значно погіршилось. Малоросійська колегія фактично усунула українську адміністрацію від контролю над ними [39].

Колегія сама накладала щораз нові податки грішми і натурою: стягувала податки для утримання російських військ - консистентна повинність (так звані порції, платилися щомісяця на одного вояка натурою або грішми - 41 коп.) і проводила реквізиції хліба, худоби, коней, набирала людей у підводи на будови оборонних ліній, каналів і т. п. Відомий той факт, що північну столицю Російської імперії, Санкт-Петербург, будували тисячі українців. У гетьманщині "на прокорм" було поставлено 75 російських полків. Українську торгівлю було знищено царськими указами. Україна все більше потрапляє у сферу впливу сильної централізованої держави - Російської імперії.

Після скасування Гетьманщини (1764 р.), генерал-губернатор П.Рум'янцев провів у 1764-1769 рр. опис ("ревізію") Лівобережної України з метою оподаткування її населення до царської скарбниці. Натуральні податки було замінено єдиним грошовим податкомвід двору, так званим "подвірним", який у 1783 р. був замінений на "подушний" (на Правобережжі з 1795 р.). Подушне було головним податком усієї Російської імперії з 1724 р. Із введенням подушного було остаточно закріпачено українських селян. У XVIII ст. подушне становило майже 50% усіх податків, іншінадходили до бюджету держави [40].

Але так уже склалося історично, що, в основному, скарбниця терпіла нестаток не в мертвих птахах чи відрізаних головах, а в грошах. Мабуть, з особливим розмахом діяв цар Петро 1, перетворюючи Росію у велику державу. Податкова служба за часів Петра І наведена у (Додатку Е)

Саме за часів Петра І до основних податей - подвірної і кінної -додалися незліченні додаткові податки, що носили надзвичайний характер: драгунський збір, збір на будівлю кораблів і т. д. Були введені податки на домашні лазні, полоскання білизни, прогін плотів по річці, торгові податки і мита - усього близько півсотні різних платежів і зборів. Саме тоді з'явилося ще одне курйозне джерело доходу -податок на бороду. Подушне мали платити чоловіки, що потрапили до перепису (так звані "ревізькі душі"). Подушне не платили дворяни, духовенство та державні службовці. Поміщицькі селяни платили 70 коп. (з 1863 р. - 3,30 руб.), козаки, державні селяни та міщани -1,20 руб., а потім по 10 руб.(Додаток Є).

У другій пол. XIX ст. у зв'язку із стрімким піднесенням промислового розвитку в Росії було проведено фінансову реформу. У 1863 р. подушна подать із міщан була замінена на податок з нерухомого майна [39].

У 1875 р. встановлено державний поземельний податок. Це був єдиний податок, який платили з своїх земель поміщики-дворяни. З 1887 р. по1898 р.було введено і зміненно такі податки: було припинено збір подушної податі з селян. Вона замінюється поземельним податком, вводиться акциз на виробництво спиртних напоїв (у 1913 р. він становив 88% остаточної ціни), також вводяться акцизи на цукор (у 1913 р. - 39% ціни), сіль, гас, сірники, тютюн та цигарковий папір. Так, як цукор, тютюн, горілка вироблялись головним чином на Україні, то звідси до імперськрго бюджету надходило 30-60% усіх акцизів, запроваджено податок на помешкання. У 1885 р. вводиться рентний податок (5% від доходів з грошового капіталу та цінних паперів), була введена система Промислового Податку за 4 класами місцевості та за розрядами підприємств. Встановлюється додатковий промисловий податок з капіталу і процентний збір з прибутків акціонерних та інших підприємств (0,15% від суми основних фондів), вводиться митний тариф, що значно підвищило прибуток держави з митних зборів (з 8 до 15% усіх державних прибутків).

30 квітня 1885 р. за проектом міністра фінансів Миколи Христофоровича Бунте при казенних палатах вводяться посади податкових інспекторів. Вони займалися контролем за господарською діяльністю та розмірами одержаних прибутків, викривали зловживання при зменшенні у звітах реальної суми прибутків. Були введені також посади податкових ревізорів, які контролювали діяльність місцевих установ та податкових інспекторів, (Додаток Ж) [29].

Завдяки всім цим заходам, уряду вдалося збільшити податкові надходження, створити перевищення експорту над імпортом, розширити запаси золота. Все це сприяло проведенню грошової реформи 1895-1897 рр., яку підготував та впровадив у життя міністр фінансів Сергій Юлійович Вітте. Фактично Вітте зробив те, що не змогли зробити його попередники: ввів золотий грошовий обіг, забезпечивши тим самим майже до першої світової війни країну твердою валютою та надходження іноземних капіталів. Паперовий рубль був зрівняний із золотим. Було створено бездефіцитний бюдж Крім того, Вітте різко збільшив оподаткування, особливо непряме. 1894 р. він ввів винну монополію, яка невдовзі стала одним із головні джерел надходжень до бюджету (до 26,5% доходів до казни).

П'ятим етапом є податкове законодавство України у сфері культури та розваг на початку XX ст.

Сфера культури і розваг та питання взаємин з державою (зокрема в контексті оподаткування) для нинішньої України є проблемою не новою, законодавче ще остаточно не вирішеною та не вдосконаленою. Це й не дивно, адже законодавча база оподаткування у цій галузі почала формуватися відносно недавно. Втім Україна має історичний досвід такого податкового законодавства. Його зародження припадає на початок XX ст., коли організація культурного відпочинку і масових розваг громадян стала комерційною справою, отримавши загальну назву "прилюдні вистави та гулянки" [35].

Податок на всі платні прилюдні вистави і гулянки вперше на терені підросійської України (як і на всьому обширі Російської імперії) було запроваджено законом від 5 травня 1892 року на користь добродійного "Відомства, учрежденнаго Императрицей Марией". Оподаткуванню підлягали всі спектаклі, концерти, бали, маскаради тощо; у театрах і цирках, клубах і садах, різні виставки (крім сільськогосподарських), ярмарки з музикою, приватні музеї (за винятком лекцій, народних читань тощо), перегони, біги, звіринці, тири, каруселі та гойдалки. Такий збір стягувався шляхом продажу марок, що наклеювалися на квитки і розподілялися за ціною на п'ять розрядів (2, 5, 10, 25 та 50 коп.). Контроль за цим покладався на поліцію, а продаж марок провадився скарбницями.

Під час Першої світової війни законом від 22 листопада 1915 року в Російській імперії було запроваджено тимчасовий військовий податок, який разом із добродійним збором був завеликим. Такі заходи влади призвели до занепаду, зокрема театральної діяльності, і тому вже 30 серпня 1916 року його було зменшено, проте не відмінено. Одна полонина такого податку надходила до державної скарбниці як військовий податок, а інша на користь "Водометна, учрежденнаго Императрицей Марией". Особи, які порушували цей закон, каралися штрафом у розмірі встановленого збору, що збільшувався у 30 разів [29].

Після Лютневої революції 1917 року в Росії Тимчасовий уряд не змінив вищезазначені збори. З утворенням у Києві в березні 1917 року Центральної ради, а пізніше і її виконавчого органу - Генерального Секретаріату як уряду автономної (пізніше - федеративної) республіки в Української Народної Республіці де-юре діяло загальноросійське фінансово-податкове право. (Додаток З). Таким чином, вищеозначені закони від 22 листопада 1915 року та від 30 серпня 1916 року зберігали юридичну силу на території України. Втім занепад під впливом війни і революційних подій у 1917 році тогочасної "індустрії розваг", порушення системи податкових зборів як на державному, так і на місцевому рівнях обумовили практичне нівелювання податкових надходжень до скарбниці. За таких умов наприкінці 1917 року у Києві міська дума встановила власний податок на окремі театри столиці, що викликало обурення національних діячів культури. Ситуацію ускладнила боротьба різних громадських органів, які прагнули набрати владної чинності як у містах, повітах, краях, так і в державі. Крім того, власні розпорядження щодо оподаткування закладів культури здійснила Рада солдатських депутатів.

На зміну Українській Народній Республіці прийшла Українська держава у формі Гетьманату генерала Павла Скоропадського.

Новостворений український уряд на чолі з Федором Лизогубом більш практично підійшов до державної розбудови у різних сферах господарського і культурного життя країни, у тому числі і до взаємовідносин так званих видовищних заходів і закладів та проблеми їх оподаткування. За Гетьманату в Україні відбулася відносна стабілізація економіки і фінансової системи. Національна валюта зміцнила своє становище тощо. Такі ознаки стабілізації поряд із поверненням гетьманом права на приватну власність й ініціативу, сприяли відродженню і збільшенню в країні приватних закладів культурного відпочинку, розваг тощо. В Україну, особливо до Києва, масово потягнулися представники заможних класів з Петрограду, Москви та інших російських міст.

Те що сьогодні називається індустрією розваг (щоправда на початку XX ст. цей процес важко кваліфікувати як "індустрію" з огляду на рівень суспільно-економічного розвитку), вже тоді давало немалий зиск її діячам, які згідно з чинним законодавством змушені були частину своїх прибутків віддавати державі.

Невдовзі законопроект, поданий Міністерством фінансів, було розглянуто заступниками урядових міністрів (журнали малої ради міністрів від 27, 28, 30, 31 травня та 3, 4 червня 1918 р.), які постановили:

"Законопроект ухвалити з тим, щоб половина надходжень від зазначеного податку грошей була в рівних частинах призначена на потреби народної освіти і державного опікування" [41].

14 червня 1918 року Закон про оподаткування прилюдних вистав та гулянок було затверджено Гетьманом Павлом Скоропадським. Розмір цього податку встановлено пояснювальною запискою міністра фінансів, наступний: з квитків, ціною менше 50 коп. - 5 коп., з 50 коп. до 1 крб. - 10 коп., з 1 крб. до 1 крб. 50 коп. - 20 коп., від 1 крб. 50 коп. до 2 крб. - 35 коп., з 2 крб. доЗ крб. - 50 коп., від 3 крб. до 4 крб. -- 80 коп., з 4 крб. до 5 крб. - І крб., від 5 крб. до 8 крб. - І крб. 50 коп., з 8 крб. до 10 крб. - 2 крб., а з квитків, що коштують більше 10 крб. - 1/5 вартості всього квитка.

Закон встановлював, що "податок з прилюдних вистав та гулянок і пеня за невиплату податків, що збираються у розмірі, який установлено законом 22 листопада 1915 року та 30 серпня 1916 року надходять до прибутку Державної скарбниці".

"Постанова Фінансової палати, - як зазначав § 8 Закону "Про оподаткування прилюдних вистав та гулянок" - за порушення законів про податок з прилюдних вистав та гулянок у розмірі не більш 200 карбованців вважається остаточною і виконується владою Фінансової палати в беззаперечному порядку" [2].

Що стосується українських театрів, то уряд гетьманату з метою допомоги у становленні та розвитку багатьом з них надав статус державних (у тому числі й вищезазначеному театру Садовського). Це дало можливість театрам отримувати значні на той час грошові асигнування з Державної скарбниці, що широко відомо сьогодні з наукової і популярної літератури про здобутки уряду Гетьмана Павла Скоропадського на ниві науки, освіти, культури і мистецтва.

Павло Скоропадський змушений був зректися влади в оточеному військами Директорії Кисві, яка одразу після своєї перемоги проголосила відновлення Української Народної Республіки. Згідно з зазначеним законом усі театральні видовища у сфері оподаткування поділялися на три групи, а саме на тих, що звільнялися від оподаткування:

а) всякого роду українські вистави;

б) сільські народні вистави;

в) робітничі вистави;

г) кіно та театральні вистави, в яких завжди демонструються фільми з українськими написами й театральні вистави - українські концерти (ті, в яких текст до виконання, афіші, програми викладалися українською мовою), видовища, гулянки, улаштовані коштом і засобами державних і громадських культурно-освітніх, мистецьких чи наукових закладів, а не приватних підприємців [41].

5 % театрального збору встановлювалося для видовищ, які мають культурно-освітнє й художнє значення, а саме:

а) оперні вистави;

б) драматичні вистави у тих театрах, що ставлять у вечір тільки одну виставу;

в) симфонічні концерти;

г) балетні вистави.

20 % податку сплачувалося з вистав "що не мають культурно-освітнього чи художнього значення", а саме:

а) всякі вистави, видовища й розваги, улаштовані в ресторанах, кафе-шантанах, кабаре і всяких інших закладах ресторанного характеру;

б) кінотеатральні вистави;

в) мініатюри;

г) фарси;

д) опереточні (опереткові) вистави; е) літні садові гуляння з виставами характеру иар'єте. Як видно, закон мав виразний соціальний і національний характер і був далекий від досконалості, через що Директорії невдовзі довелося його скасувати для доопрацювання [12].

Невдовзі у січні 1919 року Директорія під тиском наступаючих більшовицьких військ евакуювалася з Києва, а Україну охопила кривава громадянська війна, що в підсумку закінчилася крахом української державності. З 20-х років розпочався новий радянський період вітчизняної історії з новим соціально-політичним, економічним ладом, з новою формою господарської, грошової податкової системи тощо початку XX ст.

2. Важливим елементом теорії податків виступають принципи оподаткування. Їх класично сформулював в свій час А. Сміт в роботі “Дослідження про природу та причини багатства народу” – це: Ø загальність; Ø справедливість; Ø визначеність; Ø зручність. У детальному викладенні А.Буковєцкого ці принципи сформульовані таким чином: 1.Підлеглі кожної держави мають підтримувати його у міру можливості, відповідно до своїх статків, тобто відповідно до доходів, які вони отримують під охороною уряду. (Дотримання цього постулату або знехтування ним призводить до, так званих, рівності або нерівності в оподаткуванні.) 2.Податок, який має сплачувати кожний громадянин, має бути точно визначеним, а не довільним. Розмір податку, час і засіб його сплати мають бути ясними та відомими, як самому платнику податку, так і будь-кому. 3.Кожний податок має стягуватись в такий час та в такий спосіб, які є найбільш зручними для платника. 4.Кожний податок має бути побудований таким чином, щоб він забирав у платника якомога менше зверху того, що надходить в каси держави. Три останні принципи є основою сучасної податкової політики. Перший - потребує уточнення, оскільки не можна ототожнювати дохід з платоспроможністю, тому що ці два поняття не співпадають. А.Вагнер, розвиваючи теорію оподаткування, згрупував принципи оподаткування у три групи: ·фінансово-технічні; ·народногосподарські; ·справедливості. Першість він надавав фінансово-технічним принципам. Це цілком закономірним, оскільки податки уявляють з себе фінансову категорію. З поширенням недержавних форм власності та обмеженням господарських функцій держави буде зменшуватись народногосподарський підхід до оподаткування. У світовій практиці на даний момент склалися чотири основні принципи оподаткування: 1.Принцип вигоди - платники мають обкладатися податком в такому ступені, в якому вони використовують програми, що фінансуються за рахунок податків. 2.Принцип платоспроможності - розмір податку має співвідноситись з величиною доходу та багатства платника податку. 3.Справедливості за горизонталлю - рівні за доходами та ступеню використання державних програм платники податку мають сплачувати і рівні податки. 4.Справедливості за вертикаллю - якщо соціально та економічно рівні платники податків сплачують рівні податки, нерівні мають сплачувати - нерівні. Проаналізувавши практику побудови податкових систем та принципів їх формування у економічно розвинених країнах, можна сформулювати основні засади ефективного оподаткування: Ø Сума сплаченого податку завжди має дорівнювати вартості благ і послуг, які платникові надає держава. Ø Усі податки повинні мати цільове призначення, тобто стягуватися під конкретний вид державних витрат. Ø Знеособлений податок дає можливість непродуктивного його використання урядом. Ø Платники податків мають бути поінформовані урядом, на які цілі були використані їх податки. Ø Нові податки мають запроваджуватися лише для фінансування відповідних витрат, але не для ліквідації бюджетного дефіциту. Ø Об’єктом оподаткування має виступати лише дохід а не його джерело й не розмір витрат. Ø Податок має бути пропорційним доходу, але прогресія оподаткування не повинна перевищувати розумного оптимуму, що дорівнює 1/3 загального доходу. Ø Умови оподаткування мають бути простими та зрозумілими платникам податків. Ø Податок слід стягувати у зручний для платника час й прийнятним для нього методом, при цьому слід враховувати дешевизну стягування податків. В складній соціально-економічній ситуації, що склалася в сучасному світовому господарстві, точне дотримання цих принципів є неможливим. Тому сучасні податкові системи - це завжди компроміс між принципами оподаткування та політичною владою. В Україні таких компромісів немає і тому податкова політика базується на таких засадах: 1)стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності - запровадження пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованої на розвиток виробництва; 2)обов’язковість - впровадження норм із сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), що визначені на підставі достовірних даних про об’єкти оподаткування за звітний період, і встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства; 3)рівнозначність та пропорційність - стягнення податків з юридичних осіб здійснюється у певних пропорціях від отриманого прибутку та забезпечується сплата рівних податків і зборів (обов’язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів - на більші статки; 4)рівність - недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання (юридичним та фізичним особам, включаючи нерезидентів) при визначенні обов’язків із сплати податків і зборів; 5)соціальна справедливість - забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом впровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі і надвисокі доходи; 6)стабільність - забезпечення сталості податків і зборів (обов’язкових платежів) та їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року; 7)економічна обґрунтованість - встановлення податків і зборів (обов’язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки і фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості видатків бюджету з його доходами; 8)рівномірність сплати - встановлення термінів сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів в бюджет для фінансування видатків; 9)компетенція - встановлення та відміна податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно із законодавством про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною радою АРК та сільськими, селищними, міськими радами; 10)єдиний підхід - забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів із обов’язковим визначенням платника податку і збору, об’єкту оподаткування, джерела сплати податку і збору, податкового періоду, ставок податку і збору, термінів і порядку сплати податку, підстави для надання податкових пільг; 11)доступність - забезпечення доступності норм податкового законодавства для платників податків і зборів. Однак суперечки щодо основних принципів податкової політики розв’язуються самим життям. Вже давно відмічено, що податкова система по відношенню до економічної займає підлегле положення. Але для успішного функціонування податкової системи мають бути створені відповідні економічні умови.

3. Поняття "податок"
Під податком, слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку й на умовах, визначуваних законами України про оподаткування. Податки сплачуються в певному розмірі та в чітко визначені строки.
Державні цільові фонди - це фонди, що створені відповідно до законів України і формуються за рахунок визначених законами України податків. Всі державні цільові фонди, крім Пенсійного фонду України, включаються до Державного бюджету України.
До основних ознак податку належать:
примусовість та обов'язковість, відсутність у платника вибору (платити чи не платити) і встановлення відповідальності за ухилення від сплати податку;
безоплатність, тобто спрямованість коштів від платника до держави, відсутність зустрічних зобов'язань з боку держави;
безумовність, сплата податку без виконання будь-яких дій із боку держави;
нецільовий характер, відсутність чітких указівок щодо напрямків використання надходжень від певного податку;
розподіл коштів від конкретних податків між бюджетами різних рівнів і державними цільовими фондами;
безповоротність, яка означає, що кошти, сплачені у вигляді податків, не повертаються до платників.
Податки виконують такі функції:
фіскальну, тобто наповнення бюджетів усіх рівнів;
контрольну, тобто перевірки ефективності функціонування податкової системи;
розподільчу, тобто розподілу частини національного доходу по різних сферах задоволення суспільних потреб;
регулювальну, тобто забезпечення стимулювання одних галузей суспільного виробництва і стримування інших.
Законодавство України про оподаткування не визначає різниці між податком, збором (обов'язковим платежем) і митом. Воно засноване на єдності їхніх основних ознак (обов'язковість сплати, примусовий характер, здійснення контролю за їх надходженням з боку єдиного органу - державної податкової адміністрації).
Одначе, поряд із спільними ознаками, між ними існують і певні відмінності. Податки на відміну від зборів та інших обов'язкових платежів мають головне значення для формування бюджету, оскільки вони забезпечують 80% надходжень до його доходної частини. Мета податків - задоволення потреб держави, тоді як збори та мито спрямовані на задоволення потреб або видатків окремих установ. Податки являють собою безумовні платежі, тоді як збори або мито сплачуються у зв'язку з наданням платникові послуги з боку державної установи, що виконує свої владні повноваження. Збори й мито здебільшого мають разовий характер, тоді як податки сплачуються з певною періодичністю.
Різниця між збором і митом полягає в тому, що збір є платежем за наявність певного права, а мито - за здійснення на користь платника дій, які мають юридичне значення.

4. Збір. Законодавець, як це випливає із змісту п. 6.2 статті 6 ПК, не вбачає принципової різниці між поняттями "збір", "плата", "внесок". Даючи визначення збору, робиться акцент на тому, що під це визначення підпадають і такі види обов'язкових платежів як "плата" та "внесок".

У визначенні поняття "збір" зроблено акцент на таких його визначальних рисах як: 1) обов'язковість; 2) сплата до бюджету; 3) справляння збору - пов'язується з певними умовами - отриманням платником збору спеціальних вигод від владного суб'єкта, в тому числі внаслідок вчинення на користь платника збору юридично значимих дій.

Збір, як і податок, є обов'язковим платежем. Але на відміну від податків, обов'язковість сплати збору наступає в результаті вільного вибору платника. Обов'язок щодо сплати виникає у платника збору лише за умови звернення останнього до владного суб'єкта (державного органу чи органу місцевого самоврядування, іншого уповноваженого органу) щодо надання публічної послуги, здійснення на його користь юридично значимої дії.

Слід звернути увагу, що на відміну від податку, збір завжди є цільовим платежем. Його сплата пов'язана із спеціальною метою та спеціальними інтересами платника. Наприклад, у Російській Федерації, досліджуючи природу збору, Конституційний Суд Російської Федерації дійшов до висновку, що специфічність цільового характеру платежу хоч і не характерна для власне податку, але завжди присутня в таких податкових платежах, як збори та мито. Їх відрізняє як спеціальна мета - покриття витрат установи, в зв'язку з діяльністю якої здійснюються виплати, так і спеціальний інтерес, пов'язаний із наданням послуг чи здійсненням дій публічно-правового характеру, а також з наданням певних прав участі і використання матеріальних і нематеріальних об'єктів3.

____________

3 Собрание законодательства РФ. - 1998. - N 30. - Ст. 3800.

Збір має компенсаційний, відплатний характер. Збори є індивідуальними платежами, а їх оплатність виражається в опосередкованому зв'язку платежу і послуги. Вказані платежі не є прямим і безпосереднім еквівалентом наданої публічної послуги, як не пов'язані вони і з цивільно-правовими обов'язками.

Сплата збору є умовою здійснення на користь платника зустрічних дій чи надання йому спеціальних прав з боку уповноважених на те державних органів, органів місцевого самоврядування. Сплата збору пов'язана "із певною діяльність публічного органу і справляється в якості спеціальної винагороди саме за цю діяльність"4, зазначав провідний науковець XIX століття ф. - Еєберг К. Т.

3. Податкова система України - це урегульована нормами права сукупність загальнодержавних та місцевих податків, зборів, що справляються на території держави в порядку, встановленому в ПК.

Перелік платежів, що входять до податкової системи України, міститься в ст. 9 (загальнодержавні податки і збори) та в ст. 10 (місцеві податки і збори) ПК.

До складу загальнодержавних законодавець відносить наступні податки та збори:

податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; податок на додану вартість; акцизний податок; збір за першу реєстрацію транспортного засобу; екологічний податок; рентна плата за транспортування нафти й нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України; рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні; плата за користування надрами; плата за землю; збір за користування радіочастотним ресурсом України; збір за спеціальне використання води; збір за спеціальне використання лісових ресурсів; фіксований сільськогосподарський податок; збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства; мито; збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками; збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

Місцевими податками та зборами визнаються:

податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (справляння податку запроваджується з 1 січня 2012 року); єдиний податок; збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності; збір за місця для паркування транспортних засобів, туристичний збір.