Предмет соціології кримінального права

У системі правознавства соціологія кримінального права є на­прямом (аспектом, стороною) науки кримінального права, який розглядає кримінально-правові інститути та норми в їх суспільно-економічній обумовленості, в процесі їх функціонування у суспіль­стві та у зв'язку з їх суспільною ефективністю.

У цілісній системі суспільствознавства вона, поряд з тим, має відігравати роль спеціальної соціологічної теорії.

Як частина соціологічної теорії, соціологія кримінального права розглядає кримінально-правові явища крізь призму законів соціо­логії та в системі її категорій.

Соціологію кримінального права, яка виступає у ролі спеціаль­ної соціологічної теорії, складає система знань, що відбивають кри­мінально-правові явища як моменти існування суспільства.

По-перше, у межах соціології кримінального права досліджуєть­ся соціальна обумовленість кримінально-правових інститутів та їх відповідність потребам суспільства. Суспільні відносини у цьому випадку розглядаються з погляду можливого замаху на них окре­мих членів суспільства. Система суспільних відносин та їх різнови­ди досліджуються тут в аспекті, який дозволяє встановити, чому ті або інші соціальні умови підштовхують окремих людей посягати на пануючий суспільний лад та чому така поведінка взагалі можлива. Вивчення суспільних відносин за такого підходу має виявити особ­ливості соціальних умов життєдіяльності, що зумовлюють саме ці, а не інші способи посягання індивідів на суспільний лад.

Результати такого дослідження допомагають визначити, чи всі можливі різновиди таких посягань передбачені чинним криміналь­ним законом, якою мірою вони відповідають змісту тих складів зло­чинів, які увійшли до кримінального кодексу. Крім того, розгляд складів злочинів у зв'язку з актуальними потребами держави на

різних ступенях захисту різних видів суспільних відносин надає об'єктивний соціальний критерій для науково обґрунтованої оцінки ступеня суспільної небезпеки злочинів залежно від того, на який са­ме вид суспільних відносин вони посягають та яку соціально значу­щу шкоду можуть заподіяти.

По-друге, до предмета соціології кримінального права входить процес функціонування кримінально-правових норм у суспільстві, або, інакше кажучи, соціальний механізм їх дії. Це передбачає до­слідження виконання кримінально-правових вимог людьми, які ре­ально включені у суспільне життя й тому мають об'єктивні соці­альні характеристики, а саме: суспільний лад та пов'язані з ним місце і роль соціальних верств, груп та особистості у системах вироб­ництва, політики, культури, побуту, споживання тощо. Залежно від місця, що його посідають у соціальній структурі, люди та соці­альні групи мають різні поєднання цих ознак, тому виявляють не­однакове ставлення до кримінально-правових заборон. Вивчення специфіки суспільних властивостей, їх інтенсивності та сполучень у різних соціальних груп дозволяє визначити ступінь їх криміноген-ності та надати належним державним та громадським органам інфор­мацію для розроблення диференційованих заходів, з урахуванням соціального складу населення.

Суспільно значущі якості соціальних груп інтегруються в особис­тості у систему конкретних соціальних властивостей, притаманних даній людині. При цьому соціальні властивості вступають у складну взаємодію з психофізіологічними якостями, виявляючись у склад­ній структурі особистості, формуванні мотивації її індивідуальної поведінки, у тому числі й злочинної. Отже, характеристика соціаль­ного механізму дії кримінально-правової норми включає також і структуру особистості.

Проте на поведінку особистості впливають не тільки загальносо-ціальні умови, а й відносини, які складаються в її найближчому оточенні (в родині, у фірмі, серед співробітників, у різних неформа­льних групах, у тому числі й злочинних). Тому характеристика со­ціального механізму дії кримінально-правової норми як предмета соціології кримінального права повинна містити й систему фак­торів, що визначають специфічні особливості функціонування цих невеликих груп.

Суспільні відносини тут розглядаються, насамперед, з погляду соціальних властивостей їх суб'єктів дії (соціальних груп, особисто-

І

Розділ 9

Соціологія кримінального права

стей). І оскільки злочин — також вид суспільно значущої діяльнос­ті, хоча й негативно розцінюваної державою, то дослідження суспі­льних властивостей суб'єктів дії дає змогу визначити соціальні фак­тори, які тим чи іншим чином впливають на виконання криміналь­но-правових норм. Одержані в результаті цього дослідження відо­мості потрібні для розроблення профілактичних заходів загальносо-ціальної політики держави.

По-третє, предмет соціології кримінального права становлять со­ціальні наслідки дії норм кримінального права, їх ефективність. Ця ефективність розглядається тут не тільки як наявний результат впливу на свідомість населення кримінально-правових заборон. Во­на вивчається як ефект керування соціальними процесами, тобто такого керування, яке не обмежується формулюванням та функціо­нуванням норм кримінального права, а й включає визначення соці­альних цілей у сфері галузі боротьби зі злочинністю, а також плану­вання цієї боротьби та вибір відповідних соціально-економічних, політичних і юридичних засобів для реалізації цих цілей та, на­решті, оцінку результатів вжитих заходів.

Ефективність дії кримінально-правових норм як результат керу­вання соціальними процесами виявляється, перш за все, у сфері превентивної діяльності держави (попередження злочинів). У сфері ж правозастосовної діяльності вона виступає, в першу чергу, як ефективність кримінального покарання.

Дані, одержані у ході вивчення того, в якій мірі функціонування кримінально-правових норм сприяє досягненню визначених соціа­льних цілей, дозволяють судити про достатність чи недостатність юридичних засобів, обраних для боротьби зі злочинністю. Вони яв­ляють собою своєрідний засіб зворотного зв'язку між ефективністю закону та правотворчою діяльністю держави.

9.2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість кримінальпо-правових заборон

Формулюючи склади злочинів, кримінальне право відтворює у специфічній формі певні моделі поведінки, які безпосередньо відо­бражають соціальний зміст злочинності, соціальні елементи зло­чинного поведінкового акту — як в плані того, що конкретно ско­єне, так і в плані того, чому саме скоєне.

Соціальним є і власне поєднання цих елементів, яке й утворює вид злочину як особливу поведінкову структуру.

Суспільна небезпека вчинку має суперечливий характер. Оскіль­ки небезпечні для суспільства шкода або загроза шкоди завдаються тільки певним (а не будь-яким) об'єктам, остільки суспільна небез­пека вчинку знаходиться зовні його самого. Оскільки ж шкода або загроза шкоди певним об'єктам створюється тільки певним (а не будь-яким) вчинком, остільки суспільна небезпека вчинку знахо­диться у ньому самому. У зв'язку з таким станом речей у вчинку мо­жна виділити його фактичний склад та його соціальну сторону. Фак­тичний склад — це дія або відсутність дії; соціальна сторона — це посягання на існуючий правопорядок. Завдання удару при нападі та завдання такого самого удару при відбитті нападу може потягти і в тому, і в іншому випадку завдання тяжкого тілесного ушкодження, але внаслідок різниці соціальної характеристики ми маємо при од­ному й тому самому фактичному складі у першому випадку — зло­чин, тобто суспільно небезпечну дію, а у другому — необхідну обо­рону, тобто суспільно корисну дію.

Суспільна ознака злочинного вчинку — його загроза існуючому правопорядку — об'єктивно існує та може бути розпізнана шляхом з'ясування шкідливого, негативного значення для розвитку та зміц­нення суспільних відносин і охорони прав та інтересів громадян.

У суспільних явищах завжди слід розрізняти їх фактичні риси та їх суспільну характеристику, соціальний зміст. Суспільна небез­пека вчинку, як і будь-яка суспільна характеристика, є властивою, що утворюється чи не утворюється тільки внаслідок включеності цього вчинку у зв'язки та відносини конкретно-історичного суспіль­ства.

У будь-якому суспільстві існують власні визнані межі індивіду­альних можливостей. Ці межі обов'язково структуровані, тобто ко­жна мета має свої засоби досягнення, а кожен засіб має свої цілі, для досягнення яких він може бути використаним. Злочин являє собою порушення цієї структури, тому що у злочинній поведінці ме­та та засоби, мотиви та дії перебувають, з погляду суспільства, у не­нормальному співвідношенні. Під впливом різних обставин окремі індивіди сприймають особисті межі можливостей не так, як суспі­льство, тобто суб'єктивно розширюють чи звужують границі мо­тивів та дій, мети та засобів її досягнення, та відповідно змінюють співвідношення між ними, відхиляючись від визнаного стандарту. Якщо особистість не розглядає владу як відповідальність, то вла­да набуває в її очах властивостей інструмента, яким вона може роз-

Розділ 9

Соціологія кримінального права

поряджатися за своїм бажанням, що суперечить соціальному при­значенню влади і є передумовою посадового злочину. Розширення поняття влади або інша зміна у сприйманні елементів соціальної реальності створює основу для зміни структури індивідуальних меж можливостей та виходу за встановлені суспільством їх границі.

Вид злочину являє собою особливу поведінкову структуру. Особ­ливість цієї структури полягає в соціальному дисонансі мотивів та дій, дій та мотивів. Соціальний дисонанс дій та мотивів здатен спри­чиняти шкоду соціальним цінностям шляхом психічного або фізич­ного впливу на людей, фізичного впливу на речі або розриву су­спільного зв'язку через зміну суб'єктом свого соціального статусу, невиконання покладеного на нього обов'язку, видання неправомір­ного акта.

Шкода може полягати в ускладненні здійснення суспільних відносин в їх конкретному одиничному бутті (наприклад, посадова халатність або наклеп); у тимчасовій або частковій ліквідації суспі­льних відносин в їх конкретному одиничному бутті (наприклад, протиправне вилучення чужого майна або ухилення від сплати по­датків); у повному руйнуванні суспільних відносин в їх одиничному конкретному бутті (наприклад, корупція).

Між соціально дисонансовою поведінкою, що являє собою суспі­льну небезпеку, та кримінальною забороною, що оголошує таку по­ведінку злочином, стоять державні міркування, які відбивають плюси та мінуси криміналізації. За наявності суспільної небезпеки, що породжує потребу у кримінально-правовому впливі, встановлен­ня, зміна або скасування кримінально-правової заборони пов'язані з його допустимістю у політичному, моральному та юридичному плані, а також з правовими, організаційними, економічними мож­ливостями його реалізації та соціальними наслідками.

У суспільстві складаються два типи соціальних норм:

норми-цілі, які закріплюють та стимулюють зразки поведінки, що сприяють відтворенню суспільних відносин;

норми-межі, що намагаються за допомогою різних санкцій ви­ключити із суспільного життя поведінкові акти, які перешкоджа­ють нормальному функціонуванню соціального організму.

З усіх юридичних норм-меж найважливішими є норми криміна­льного права, що містять перелік найбільш небезпечних для су­спільства діянь-злочинів.

Норма як нормативне правило поведінки є реакцією суспільства на порушення заборон, що склалися. В цьому сенсі поняття крадіж­ки передує поняттю власності, поняття замаху на особистість — по­няттю недоторканості особистості, або в загальній формі — поняття «злочин» поняттю «норма».

Якщо мати предметом вивчення тільки саме право поза його опо­середкування економічними, соціальними чинниками, то неможли­во зрозуміти, чому злочин, посягаючи на одиничну річ, на певну людину, посягає з погляду кримінального закону на суспільство, на державу, або, як іноді стверджують, на сам закон. Залишається та­кож незрозумілим, чому покарання є функцією всього суспільства, а помста — безпосередня реакція потерпілого на завдану йому шко­ду — розцінюється як самоправство і розцінюється як злочин.

Суспільство — це соціальний організм, історично визначений за­сіб зв'язку людей у колективну цілісність. Взаємодія індивідів має суспільний характер. Реалізуючи свої особисті інтереси, індивід водночас створює передумови реалізації інтересів інших індивідів, тобто суспільства. І оскільки обов'язковими умовами існування ви­робництва та обліку є люди, середовище їх життя, їх формальна рів­ність, недоторканність власності, недоторканність політичних засад суспільства, держави, остільки замахи на все це привертають увагу законодавця.

Соціологія кримінального права поділяє їх на три великих кла­си:

— злочини, які посягають на загальні передумови життєдіяльно­
сті людини (охорона життя, здоров'я, недоторканність особистості,
її свободи, середовища існування тощо);

— злочини, які посягають на економічну основу колективного
буття людей, насамперед — злочини проти власності;

— злочини, які посягають на політичну основу суспільства,
принципи державного управління і правопорядок.

Це дозволяє зрозуміти соціальну обумовленість основ криміналь­ної відповідальності, що закріплені в законі як необхідні передумо­ви проголошення особи злочинцем та призначення йому покарання.

Той, хто діє, повинен погоджувати результати своїх дій з потре­бами соціального цілого. Тільки вчинок, що відповідає цій вимозі, є правомірним.

Але в такому разі, по-перше, індивід повинен мати можливість передбачати наслідки своєї діяльності. Він стає суб'єктом права та

Розділ 9

Соціологія кримінального права

відповідальності тільки за умови, що спроможний змінити наявну дійсність відповідно до своїх знань та волі. Ця юридична умова пра-восуб'єктності відбивається у категорії «заподіяння».

По-друге, індивід повинен усвідомлювати, що його вчинки ма­ють суспільне значення. Той, хто не в змозі передбачити соціальну значущість своїх дій, не може укласти законну угоду або бути су­б'єктом кримінальної відповідальності. Зі свого боку, суспільство повинне забезпечити індивіду передумови для того, щоб він діяв правомірно без крайньої надзвичайної шкоди для себе. Право вира­жає ці умови в категоріях «осудність», «необхідна оборона», «непе­реборна сила», «крайня необхідність».

По-третє, деякі типові риси еквівалентного відношення прита­манні й самому кримінальному процесу, тобто офіційному юридич­ному порядку визнання підсудного винним та призначення йому упровадженого законом покарання.

По-четверте, сама відповідальність, що реалізується у криміна­льному процесі, передбачає, що покарання розглядається суспільст­вом та законодавцем як кара, засіб відплати за скоєне. Поняття від­плати ж пов'язане з ідеєю пропорційності відплати тяжкості вчине­ного злочину тобто знову-таки принципу еквівалентності відносин між людьми.

Отже, можна констатувати, що:

трансформація соціального в правове здійснюється шляхом абст­ракції — визначення в суспільному відношенні найсуттєвішого для нормального функціонування конкретного суспільства і закріплен­ня у нормі права;

це абстрагування є не тільки розумовим процесом, що має теоре­тичну форму. Це — реальна діяльність суспільства, його законодав­чих органів по відбору того, що забезпечує умови життєдіяльності соціального організму;

об'єктивним критерієм для визначення того, що повинно бути закріплене у праві, і того, від чого закон повинен відвернутися, є умови існування та відтворення економічних відносин, що створює безпосередню основу права;

загальні умови існування, функціонування та розвитку суспіль­ного відношення, що є безпосередньою основою юридичного, відби­ваючись у праві, трансформуються у форму юридичних принципів. Останні конкретизуються та втілюються у забороняючі, дозволяючи

та приписуючи правові норми, які доводяться до відома населення у формі закону;

у праві відбивається не тільки економічний, але й політичний, ідеологічний, культурний та моральний стани суспільства. Суттєву роль відіграє також вже існуюча правова система.

Date: 2015-09-27; view: 356; Нарушение авторских прав