Механізм соціальної дії права. Соціальні функції права

Суспільство являє собою єдиний, цілісний організм, систему вза­ємодіючих соціальних груп, що має складну організацію. Інтегра­тивною організуючою основою при цьому виступають серед інших

організуючих факторів соціальні цінності, зокрема соціальні нор­ми.

Соціальні норми — це правила, які відбивають вимоги суспільст­ва, соціальної групи до поведінки особистості, групи у їх взаємовід­носинах один з одним, з соціальними інститутами та суспільством у цілому.

Норми встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, цілі та засоби їх досягнення.

Порушення норм викликає більш конкретну та чітку негативну реакцію з боку соціальної групи, суспільства, його інституціональ-них форм, що звернена до подолання поведінки, яка відхиляється від норми.

Тому соціальні норми являють собою надзвичайно дієвий засіб організації суспільства, тобто забезпечення його сталості та ладу. Особливе місце серед цих норм посідають норми права.

Право — це об'єктивно зумовлена та історично виправдана міра свободи і рівності у реальних суспільних відносинах, як застосуван­ня рівної міри однакового масштабу до різних людей, до різних життєвих ситуацій.

Виконання правом своєї соціальної ролі в першу чергу обумовле­не його нормативністю. Реалізовуючи будь-яку свою функцію, пра­во завжди визначає міру, обсяг належної, забороненої або дозволе­ної поведінки, визначає правове становище людей та наділяє їх правами і обов'язками у відносинах між собою та з державою. За-гальнозобов'язаність, формальна визначеність, конкретність норми дозволяють моделювати різні суспільні відносини, охопити весь спектр конкретних відносин, відокремити та закріпити їх основний зміст.

Однак право — це такий інструмент регулювання суспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей. Тому багато вла­стивостей правових норм та результати їх застосування не можуть бути правильно зрозумілими без аналізу умов їх дії, а також особли­востей людей, які реалізують та застосовують правові норми.

Отже, право охоплює всю соціальну систему: регулює життя об'єкта управління; визначає характер та параметри самого управ­ління; регулює внутрішнє життя суб'єкта, який управляє (держави та його органів). При цьому можна виділити три рівні, на яких пра­во діє як регулятивний засіб соціального управління.

*.мвз

Розділ З

Право як соціальне явище

1. Норми права регулюють суспільні відносини, а через них —
поведінку кожної людини, яка виступає у певних соціальних ролях.
Цей процес відбувається шляхом сприяння формуванню нових, за­
кріплення вже існуючих або витіснення вже віджилих відносин.
Різні засоби — зобов'язання, дозвіл, заборона та пов'язані з ними
заходи схвалення або покарання, стимули або санкції — дозволя­
ють по-різному спрямовувати соціальну поведінку, активність осо­
бистості. Таким чином здійснюється як регулювання (стабілізація,
контроль поведінки), так і управління (активізація, зміна поведін­
ки). На цьому рівні норми права виконують завдання координації
дії людей, що сприяє досягненню суспільством відповідної мети.

2. Правові норми регулюють відносини всередині суб'єкта управ­
ління, визначаючи компетенцію, структуру та функції всіх систем
управління та їх елементів (наприклад, органів держави, посадових
осіб тощо). Тут правові приписи мають директивний характер і ви­
ступають безпосередньою причиною поведінки. Регулюючи діяль­
ність посадових осіб, вони впливають і на перший рівень.

3. Норми права діють на вищому рівні, де об'єктом управління
виступає вся соціальна система, а етапи її розвитку займають ве­
ликі відрізки часу. Перехід всієї соціальної системи у новий стан су­
проводжується значними змінами у законодавстві та праві (напри­
клад, прийняття нової Конституції України).

Розвиток відносин на перших двох рівнях у межах, встановле­них нормами права, приводить до вирішення спочатку дрібних, а потім більш загальних завдань і, отже, — до досягнення певних со­ціальних цілей. Поступове накопичення таких змін готує зміни всієї системи у цілому та спричиняє видання нових норм права, що визначають подальшу поведінку соціальної системи, тобто до появи нового циклу правотворення та правореалізації. Поступово перебу­довується життя першого та другого рівней, і весь процес почина­ється спочатку.

Визначаючи соціальний механізм дії норми права як процес її функціонування у суспільстві, слід звернути увагу на недостатність дослідження одного тільки зв'язку «норма — індивід». Окрім норми права на поведінку людини впливає вся система соціально-економіч­них умов життя, що мають суттєве значення і тоді, коли людина оби­рає певний варіант поведінки, і тоді, коли вона відчуває на собі дію правових санкцій внаслідок порушення юридичної заборони.

Дієздатність норми залежить від довершеності відбиття у її змісті закономірностей суспільного розвитку та потреб соціальних груп і особистостей. Однак вони перебувають поза зоною «меж досяг­нення» права, тому вплив на них здійснюється через посередництво загальносоціальної політики держави.

Соціальний аспект права є більш широким, ніж його норматив­ний зміст, бо містить розгляд соціальних елементів — як тих, що передували формуванню державної волі, так і тих, які пов'язані з правовою структурою, що вже діє у суспільстві, з виявленням її со­ціальної ефективності. При цьому необхідно розглядати взаємозв'я­зок соціального та правового факторів у динаміці, у розвитку як єдиний складний механізм, де соціальні, економічні, політичні, тобто суспільні відносини перекладаються на мову юридичних норм, правові приписи трансформуються в соціальну поведінку суспільст­ва, соціальних верств, груп та громадян. Право як особливий соціа­льний інститут нормативної регуляції суспільних відносин має складну природу, а механізм його дії в кожному конкретному ви­падку залежить від його економічної, соціальної та політичної струк­тури.

Правові норми мають культурний зміст, тому що вони містять правила поведінки, передбачені певною соціокультурною системою. Норми, що існують у певній культурній системі, є соціальними нор­мами. Нормативність культури забезпечує координацію та організа­цію дій людей, які входять до соціального цілого. Нормативність як організаційний та координаційний засіб проявляється у формі ін-ституціоналізації відносин та поведінки. її сутністю є наявність об'єктивних, незалежних від індивідів, правил поведінки.

Процес інституціоналізації відносин передбачає їх формалізацію та стандартизацію, інакше суб'єкт суспільного життя не зміг би пе­редбачати дії інших суб'єктів, з ним пов'язаних, та забезпечувати взаємодію, тобто основу будь-якого соціального цілого, у тому числі й суспільства. Однією зі специфічних рис людського суспільства є саме сформована інституціональна система, яка регулює поведінку людей.

Безпосередньо відбиваючи якості людини, культура створює гли­бинну нормативну систему. Мораль, релігія, право є інститутами культури. Саме культура зумовлює їх зміст. Сформоване внаслідок ефективної практики правило поведінки, виконання якого найчас­тіше виявляється результативним, закріплюється в культурі, набу-

Розділ З

Право як соціальне явище

ваючи форми морального або релігійного обов'язку, правової вимо­ги тощо.

При цьому слід звернути увагу на співвідношення норм моралі та права, які є основними факторами єдності суспільства, основними нормами поведінки. І норми моралі, і норми права регулюють суспільні відносини, створюючи загальнообов'язкові правила пове­дінки та запроваджуючи певну відповідальність за їх порушення. Однак, поряд з цим, вони суттєво відрізняються одне від одного:

— формою вираження волі суспільства (мораль виражає волю
окремих соціальних груп та суспільства в цілому, право ж виражає
державну волю);

— засобом забезпечення дотримання норм (мораль головним чи­
ном забезпечується силою внутрішнього переконання у справедли­
вості її норм та силою громадської думки, а дотримання норм права
забезпечується, крім того, й силою державного апарату);

— правові норми відрізняються від моральних формальною ви­
значеністю та більш конкретним характером;

— моральні норми, на відміну від правових, пред'являють знач­
но вищі вимоги до людини та мають більш широку сферу дії;

— норми моралі є більш гнучкими, ніж норми права.
Звертаючись до права, можна стверджувати, що всі юридичні

норми мають культурну сутність, однак культура не вичерпується юридичними нормами.

Прийнято вважати, що культура — це соціальна цінність, що завжди має позитивне значення. Однак насправді вона являє собою вельми складний феномен. Звичайно, культура — специфічний людський засіб діяльності, але людина діє не тільки відповідно до потреб суспільства, але й всупереч їм.

Ця його діяльність також інституціоналізується, її засоби мо­жуть бути передані від індивіда до індивіда, від покоління до поко­ління, формуючи певний тип особистості. Злочинній поведінці, на­приклад, навчаються, як і будь-якій іншій, тут також наявна пере­дача соціального досвіду, його засвоєння та відтворення людиною. Нарешті, діяльність людини може бути й соціально нейтральною. Отже, інституціоналізуються, а тому й нормуються найрізноманіт­ніші види людської діяльності, перетворюючись на частку культу­ри, незалежно від того, позитивну чи негативну роль вони відігра­ють у суспільстві.

Обов'язковою передумовою їх інституціоналізації є наявність пе­вного співтовариства, яке функціонує у межах цілого. Такі співтова­риства можуть утворюватися на етнічній (славнозвісна Брайтон-Біч у Нью-Йорку), релігійній (поселення духоборів у Канаді), професійній основі, можуть формуватися за інтересами (спортивні товариства, злочинні зграї тощо). Норми та цінності, що формуються в їх середо­вищі, одержали назву субкультур. Усі вони входять до культури, пе­ретворюючи її на складний суспільний феномен.

Соціалізація індивіда, тобто включення його у наявну систему суспільних відносин, що супроводжується оволодінням ним культур­ними цінностями різного роду, є, поряд з тим, процесом засвоєння ним права. Засвоєне право, що стало властивістю, характеристикою особистості, забезпечує додержання правил поведінки юридичного характеру саме по собі, без втручання з боку будь-кого, у тому числі й держави.

Це стосується саме права, але не законодавства, тому що останнє може й не бути результатом природно-історичного розвитку, а явля­ти собою продукт нормотворчої діяльності держави. Закони стають часткою культури настільки, наскільки вони збігаються із правом, санкціонуючи культурно-правові правила поведінки, які вже скла­лися. Слід зазначити також, що правові норми входять не тільки до структури особистості, але й стають фактом правосвідомості.

Право не має завдань, відділених від завдань суспільного цілого, й тому ми можемо говорити про його соціальні функції. По-перше, право одночасно сприяє моделюванню соціальних цілей і є інстру­ментом їх досягнення. По-друге, право закріплює умови вільної дія­льності людини у сфері родини, побуту, культури; право опосеред­ковує утворення самої людини. По-третє, право закріплює еко­номічні засади вільної діяльності особистості, її матеріальну та інтелектуальну власність. Тут отримують правове опосередкування виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ. По-четверте, право забезпечує участь особистості у справах суспіль­ства, її можливості поєднуватися з іншими у громадські організації та партії. Тут право опосередковує політичну свободу, відносини людей у сфері боротьби за владу, участь громадян у її розподілі та здійсненні.

Те, що право існує у вигляді саме таких, а не інших норм та пра­вовідносин, — кінцевий результат взаємодії багатьох економічних, політичних та соціально-культурних факторів. Однак, надаючи

Розділ З

Право як соціальне явище

характеристику механізму трансформації суспільних відносин у праві, слід зважати на те, що відбиття правом результатів цієї вза­ємодії не є пасивним, «дзеркальним» відображенням існуючого су­спільного порядку. Навпаки, право активне і саме впливає не тільки на те, що воно відображує, але й на свої власні формування та роз­виток. Це робить право відносно самостійним суспільним явищем, а подальша еволюція права як незалежного соціального феномена закріплює та розвиває цю самостійність.