Іван Франко

Програма Галицьких соціалістів (1881) [221]

ІІ

Соціалізм прагне до ліквідації всякого панування над людьми, всякої влади людини над людиною.

Майбутній устрій, отже, буде базуватися наяк найширшім самоуправлінні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів....Девізом найвищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода.

Стосовно того погляду, на свободу, держава — в теперішньому значенні слова — залишитись не може. Держава, як узагалі всяке правління, що базується на гнобленні, не може мати місця в майбутньому суспільному ладі. її місце всюди заступить адміністрація суспільних витворів, вибрана всіма членами общини, повіту і т.д.

Релігія, яка нині служить також подекуди засобом визиску і тому задоволена такою опікою держави і правлячих класів — приведена до властивого свого значення — стане приватною справою. Зрештою, з поступом освіти місце догматичної релігії всюди займе позитивна наука і мистецтво.

Натомість виховання повинно бути справою народною. Прагнути до цього будуть однаково всі: община, повіт, край....Нинішню однобічну систему виховання повинно замінити виховання всебічне...

Супротивний всілякому утискові, соціалізм мусить засудити нинішнє обезболеная жінок; він вимагає для них рівних прав з чоловіками, рівної можливості навчання і якнайширшого поля для конкуренції з точки зору розумової і взагалі будь-якої праці на користь суспільства....

III

...Національна справа відносно самої основи соціалізму є справою другорядною, але з погляду практичної дії при нинішньому стані національного питання (у нас особливо) вимагає глибшого розгляду. Прагнучи до свободи і знищення усякого гніту, соціалісти не можуть бути байдужими щодо гніту національного. А там, де національне питання належним чином ще не розв'язане,... там вони мусять активно підтримувати відокремлення різних дрібних націй, — чи то із-за своєї автономічної і федеративної позиції взагалі, чи то внаслідок того, що лише пристосування до місцевих національних елементів дасть їм можливість впливати на той елемент і вести його з собою до спільності і збратання народів, чого жодним пригніченням досягнути не можна....

VI

Заперечуємо в цілому нинішню державну владу, як установлену буржуазією і яка боронить виключно її інтереси. Однак можемо і повинні користуватися державними інституціями, оскільки це може допомогти здійсненню нашої програми.

До тієї мети ведуть дві дороги: одна — покладатися на дію вроджених сил, що схильні до розпаду і будуть триматися засади: «чим гірше, тим краще», а отже, ігнорувати нинішній стан дійсності і чекати банкротств і занепаду, після яких приступлять до зведення нової будови; або також — що майже те саме; — дією чисто негативною підтримувати той занепад, не закладаючи одночасно підвалин під майбутню будівлю. Є інший, більш позитивний спосіб, який полягає в тому, що користується існуючим нині інститутом і тяжіє до розширення влади пролетаріату з метою поетапного приготування нової суспільної організації. Обидві дороги є революційні, бо заперечують нинішній лад, у той час як так звані реформісти визнають цей лад в основі добрим, який потребує тільки часткового поліпшення. Реформісти воюють паліативами, а ми прагнемо вказати на справжню причину зла, що міститься в самому суспільному устрої; хочемо усунути не окремі наслідки, але джерело, звідки воно витікає. Другу зі вказаних вище доріг, тобто старання передусім про здобуття влади для пролетаріату, вважаємо тому за ефективнішу, що є вона певніша: засуджуючи існуючий стан справ, ми приступаємо відразу до будування майбутньої споруди і можемо мати надію, що, доки впаде теперішня будова, грунт під майбутню вже буде приготовлений і фундамент закладений....

VII

Заперечуючи сучасну державу, тим більше мусимо заперечувати нинішнє панування загарбницьких урядів над народами польським і українським і прагнення репрезентантів чужих народів до гегемонії над ними. Немає-бо народів вищих і нижчих: усі є рівними і мають рівне право на вільний розвиток.

VIII

Показавши вище наш погляд на соціальне питання і остаточну мету наших прагнень, приступаємо до окреслення найближчих наших вимог, які разом утворюють програму безпосередньої нашої діяльності.

...Першим кроком до здобуття політичної влади є, як відомо, участь у законодавчій діяльності, бо на перший план ставимо повсюдне право вибору і виборності до парламентських органів, як центральних, так і провінційних, і общинних, з якнайповнішим дотриманням виборчої свободи, насамперед прямих виборів і таємного голосування.

Від того ж уряду мусимо далі домагатися свободи спілкування і зборів, свободи мови і друку — якнайширшої, вільної від обмежень і застережень, розрахованих на шкоду народові. Усі ті свободи становлять стільки ж засобів до боротьби в руках пролетаріату.

Домагання покращень в організації промислу, фабричних законів, особливо закону, що забезпечує здоров'я і життя робітників; обмеження кількості робочих годин; захист жінок і дітей від визискування; врегулювання питання про учнівство, промислове судочинство и т.д. і передусім запровадження вільних робітничих спілок. Все це повинно входити до переліку наших тимчасових вимог, бо ж завдяки одержанню тих поступок не тільки поліпшиться побут робітників, — наскільки це поки що можливо, — але також зміцниться сила пролетаріату в боротьбі з буржуазією, оскільки зменшиться конкуренція між самими робітниками....

Нинішня система оподаткування кладе головну частину тягаря на пролетаріат через посередні податки. Будемо ж невпинно домагатися знищення посередніх податків і заміни їх прогресивним прибутковим податком....

Поза межами можливого [222]

...Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваєй-мо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осушення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм[223], який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою «іманентною» силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належать сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дії. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина.

Свобода і автономія [224]

І

В останніх роках у всіх кругах громади йде жива суперечка про перебудову всього фомадського устрою для осягнення якнайкращого розвою всіх фомадянських сил. Різні люди висловлюють різні погляди відповідно до того, на якому становищі стоять і які інтереси та суспільні сили уважають найважнішими. Ось на днях читали ми в «Новом времени» голос д. Меншикова, який... говорячи про будущій устрій Росії, ні з сього ні з того випалює таку бомбу: «Россия для русских! Нема більшої дурниці, як признавати в будущій думі якісь права іншим народностям, або признавати, прим., українців, якимось окремим народом. Не слід також допускати до думи всіх інородців: євреїв, поляків, башкирів, кавказців. Треба показати їм, що ми тут пани».... Кращі уми в Росії, йдучи за такими ж умами Західної Європи, давно вже вказали інший шлях для справді тривкого і плодючого розвою. Сей шлях основується на першому принципі всякого громадського життя — пошані до чоловіка, до його кровних інтересів, до його природних, невідчужених прав, таких як свобода слова й організації, як нетиканість домашнього огнища без суду, як свобода заробітку та переселення і т.д. Се елементарні основи для всякого хоч трохи успішного життя громадського і державного, і, власне, запевнення і укріплення тих основ не бачимо досі в Росії. Від того браку терпить і пропадає так само великоруське плем'я, як і всякі інородці, і поки стан сеї елементарної необезпеченості триває в Росії, поти всякі такі балакання, що «ми тут пани» і «Россия для русских», виходять на жалку самохвальбу того хазяїна, що, сховавшися під столом перед грізною коцюбою своєї господині, відтам пискливим голосом озивається: я пан дому!...

II

З питанням про надання всім росіянам (не лише «русским») повної горожанської свободи (до таких гарантій належать: перенесення управи краю і законодавства на виборну народну репрезентацію, одвічальність міністрів перед тою репрезентацією і контроль державних фінансів з боку тої ж репрезентації) в'яжеться тісно питання автономії країв і народностей, питання, що мусить бути розв'язане не лише в інтересі поодиноких народів і країв, але і в інтересі цілої держави. Російські письменники та політики дуже часто, коли зайде мова.за автономію різних окраїн, відкидають усяку думку про неї головно тому, мовляв, усяка така автономія ослабить цілість держави. Так як коли б для збереження цілості людського тіла доконче було треба, щоб у нього були зв'язані руки й ноги, закриті очі та заткані вуха. Вони не хочуть розуміти того, що, обезсиливши поодинокі часті держави, вони обезсилять тим самим і цілість. Щоб держати окраїни в німім і глухім послусі, на се треба повертати чимраз більше урядових сил і грошей, які без того можна б повертати на спільну користь усієї людності. Розріст державної адміністративної машини, зовсім непродуктивної, а зате ненажерної, потягає за собою чимраз більші кошти і не осягає своєї цілі, бо, як ми бачили в останніх роках російської історії, такий розріст доводить на кінці до повного безладдя, до самоволі навіть найдрібніших чиновників, до повного упадку почуття права серед людності, доводить самих чиновників до крадіжок, до хабарництва, а мирну людність до розрухів і актів самоволі як пімсти за ту самоволю, яку ій доводиться терпіти....Надання такої автономії різним окремим частинам великої держави, отже, не лише інородцям, але й «коренным русским» у різних частинах широкої держави, то не лиш уступка, добродійство держави для людності. Ні, се держава мусить робити в своїм власнім інтересі-....Російська держава занадто велика, щоб один центральний уряд міг лише дбати про безпечність і законність у всіх частинах і країнах, але тим менше він може дбати в кожній частині про тисячні місцеві інтереси, дрібні з погляду державного, але дуже важні для загалу місцевої людності. Дороги і шляхи, мости і греблі, недороди і місцеві випадки, пошесті й хороби, школи і лікарні — все се такі речі, що інакше залагоджуються в кожній губернії і вимагають окремого проводу й опіки не так уряду, як радше власних місцевих людей, зорганізованих для сього діла. Така автономія ніяким робом не може бути шкідлива для цілості держави, навпаки, вона корисна для неї, бо дбає за зріст добробуту і заспокоєння народних потреб у кожнім куточку держави відповідно до місцевих обставин. Вона пожиточна для держави й тим, що полегшує ій адміністрацію, беручи на себе ті її часті, яких ведення було б для державних урядів занадто коштовне. Без такої автономії жодна держава не може остоятися, і ті, що радять Росії обходитися без неї, очевидно, самі не тямлять, що говорять.

III

Свобода й автономія мусять нерозривно в'язатися з собою, а властиво автономія мусить опиратися вповні на основах горо-жанської свободи....

...Покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase (без розмов (франц.) — Уклад.), ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної людської єдиниці, забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності.

УКРАЇНА І РОСІЯ (друга пол. XIX — поч. XX ст.)

Date: 2015-09-26; view: 365; Нарушение авторских прав