Легенда

АФОРИЗМ

Афори́зм (грец. αφορισμός, означення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним; яка-небудь узагальнена думка, висловлена стисло в дуже виразній, легкій для запам'ятовування формі, яка згодом неодноразово відтворюється іншими людьми. В афоризмі досягається найвища концентрація безпосереднього повідомлення і того контексту, в якому думка сприймається слухачами або читачем.

Афоризмами можуть бути прислів'я, сентенції класичних авторів, крилаті вирази з літературних та філософських творів.

Приклад сучасного афоризму

Афоризм – це роман одним рядком.

Літературний афоризм

Літературний афоризм як самостійний жанр виник з народних прислів'їв та приказок, але різниться від них фіксованим авторством. Першим його зразком вважаються «Афоризми» Гіппократа. Відомий він і в києворуську добу («Моління Даниїла Заточника», XIII ст.). Особливого поширення афоризм набув у роки Ренесансу, досягнув смислової витонченості в епоху класицизму (Б. Паскаль, М. де Монтень, Ф. Ларошфуко).

Чимало влучних висловів українських письменників, де використані розмаїті стилістичні фігури, парадокси, метафори тощо, перетворилися на крилаті, вживаються як афоризми:

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть (І. Котляревський).

Борітеся – поборете (Т. Шевченко).

Захочеш – і будеш.

В людині, затям,

Лежить невідгадана сила (О. Ольжич).

ПРИТЧА

При́тча – повчальна алегорична оповідь, в якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору.

На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Сюжет притчі будується в образній формі на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя. На перший погляд здається, що зміст притчі дещо прихований і мовлення притчі проводиться наздогад. Але це не так. Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Вони винятково дохідливо сприймаються. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість а в Євангелії ще й Господню науку. Багато притч Ісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марк, Лука та Іван, і, безперечно, багато притч Ісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів.

У перекладі з грецької мови «притча» – це «йти пліч-о-пліч», себто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим. Адже притча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою. Істини в притчах подавалися у символах, образах та алегоріях.

Притчі були надзвичайно популярні серед Стародавніх народів Сходу, і це був фольклорний, народний жанр. Народні притчі нерідко містили в собі викривальні мотиви.

ЛЕГЕНДА

Леге́нда (лат. legenda – те, що слід прочитати) – жанр літератури і фольклору, усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них переважно тим, що в їхній основі лежать біблійні сюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише інколи в них можна побачити спільні з казками початкові формули: «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.

Легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їхні сюжети переважно одно- або малоепізодні. Композиційна й сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі легенди – розмаїті.

Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, анекдотах та інших жанрах фольклору. За їхніми мотивами створені «Енеїда» Івана Котляревського, ряд творів Тараса Шевченка (поема «Марія»), І. Франка (поема «Мойсей»), роман В. Шевчука «На полі смиренному».

Легенди – найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, сповідників, святителів, преподобних, пустельників, стовпників, який називали «Патериком». У західноєвропейських країнах особливу популярність мала збірка християнських легенд в 13-14 ст. під назвою «Золота легенда» («Legenda aurea»).

МІФ

Міф (грец. μῦθος – переказ) – текст, у якому в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя.

Міф – це не казка. Найголовніша відмінність міфу від казки полягає у тому, що міф не показує різницю між добром і злом.

На ранній стадії людської історії в міфах химерно поєднувались елементи реалістичних знань про дійсність, художні образи, моральні приписи й норми, релігійні уявлення. Найпоширенішими були оповіді про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця, зірок та ін. (космогонія), про походження тварин, появу людини (антропогонія), про всесвітній потоп тощо.

Головними героями міфів зазвичай є боги, надприродні герої і люди. Як священні історії, міфи часто схвалювалися правителями, або священиками, чи людьми, які мали відношення до релігії та священних практик. У соціальних спільнотах, де був поширений певний міф, цей міф вважався правдивою історією про події, що мали місце в минулому. Більшість спільнот має два види традиційних історій: "справжні історії", або міфи, та "вигадані історії", або байки чи казки. Історія міфу зазвичай відбувається у прадавні часи, коли світ не був таким, яким він є зараз і пояснює, яким саме чином він став таким, як тепер, та як виникли ті чи інші звичаї, соціальні норми, соціальні інститути чи табу.

КАЗКА

Ка́зка – це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі, такі, як феї, гноми, велетні тощо.

В основі казки – захоплива розповідь про вигадані події та явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами – сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, – казки не пов'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями.

Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки тощо), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві й щасливим закінченням.

БАЙКА

Ба́йка – один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту.

Байка має здавна сформовану (ще від прозових «притч» легендарного давньогрецького байкаря Езопа – 6 ст. до н. е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів,сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору.

Байка – це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше – схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира – невід'ємні особливості байки.

Байковий жанр має давню й багату традицію у світовій і, зокрема, українській літературі. Байки бувають віршовані та невіршовані. Зразки байок зустрічаються в шкільних риториках Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Байки використовували у своїх «казаннях» Іоаникій Галятовський та Антоній Радивиловський. Нову літературну байку в Україні започаткував Григорій Сковорода «Баснями харьковскіми» (1753-1785).

У перші десятиліття 19 ст. у часи формування нового національного письменства байка була одним із панівних і найпродуктивніших жанрів, який помітно сприяв демократизації літературного процесу. Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та Євген Гребінка збагатили жанр байки структурно й тематично, наповнили новими життєвими реаліями, народним колоритом.

Розквіт жанру в українській літературі пов'язують із іменем Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко.