Країни Латинської Америки

Це була особлива група залежних країн, які формально вважалися самостійними, а насправді були у фінансовій та дипломатичній залежності. У незалежних державах Латинської Америки утвердився республіканський лад, прискорився процес формування націй і розвитку капіталізму. Водночас тут існували патріархальні традиції, що сформувалися ще в колоніальний період. Політична влада і керівне становище в економіці належало власникам великих земельних володінь - латифундистам, які збагатилися за рахунок обезземелення селянства та патріархальних методів експлуатації. Складне переплетення суперечностей у суспільстві призвело до боротьби широких верств населення з буржуазно-поміщицькою верхівкою. Головними рушійними силами в цій боротьбі були робітничий клас і селянство. Водночас весь народ, в тому числі землевласники, чинили опір засиллю іноземних монополій та антидемократичних режимів.

Наймогутніший національно-визвольний і селянський рух виник у Мексиці, де в 1910-1917 p. відбулася буржуазно-демократична революція. Головним завданням революції було повалення диктатури Порфіріо Діаса, який встановив режим, що забезпечував панування у країні олігархічної верхівки. Варто звернути увагу на боротьбу партизанських загонів селян під командуванням Сапати і Вільі, які були головною силою революції.

Складний і суперечливий був хід революції, в якій бракувало єдності революційного фронту і це призвело до захоплення влади буржуазією. Головним завоюванням Мексиканської революції було прийняття 1917 р. Конституції, що була однією з найдемократичніших конституцій того часу. Слід розкрити її демократичний характер. Внаслідок повалення диктатури Діаса були ліквідовані феодально-реакційні порядки, розкрився шлях для розвитку національного капіталізму.

Азія

В революційних подіях і визвольних рухах початку XX ст. місце Азії визначено висловом "Пробудження Азії". Саме до цього періоду належать революції в Ірані (1905-911 р.), Туреччині (1908-1911), Синьханська революція в Китаї (1911-1913 рр.) національно-визвольний рух народів Індії та інших азіатських країн.

Особливість революційних і визвольних рухів у країнах цього регіону випливала з характеру порівняно відсталих феодальних чи напівфеодальних суспільств, де існували деспотичні та монархічно-абсолютистські форми правління.

Характеризуючи Китайську революцію, яка була найдемократичнішою в країнах Азії, слід відзначити провідну роль в її керівництві видатного діяча національного-визвольного руху Сунь Ятсена. 1911-й рік став для Китаю початком Синьхайської революції. Наслідком революції стало проголошення 1-го січня 1912 р. Китайської республіки. Її тимчасовим президентом став Сунь Ятсен. Була розроблена "тимчасова конституція".

Наступні події призвели до переходу влади до прибічника президентського правління генерала Юань Шикая. Він намагався вийти з-під контролю парламенту і створити сильну централізовану владу. Дійшло до воєнних дій між революційним республіканським півднем країни та урядовими військами. Бої тривали до серпня 1914 р. і закінчилися поразкою революційних сил. Юань Шикай розпустив парламент, запровадив сувору цензуру та опублікував новий проект конституції, який майже не обмежував права президента. Діяльність створеної Сунь Ятсеном в 1912 р. Національної партії (Гоміндану) була заборонена і Сунь Ят-сен виїхав з країни.

У національно-визвольному русі в Індії важлива роль належала Індійському Національному конгресу (ІНК), заснованому в 1885 р. із дозволу британської адміністрації. Представники лівого крила ІНК на чолі з Тілаком закликали до масової визвольної боротьби проти англійського панування в країні.

Найвищим піднесенням революційної боротьби в Індії став стотисячний страйк робітників Бомбея в червні 1908 р. Піднесення визвольного руху і бомбейський страйк змусили британську адміністрацію піти на певні поступки. Восени 1909 р. було прийнято закон, який передбачав значно ширше залучення індійців до управління країною.

На початку XX ст. активізувалась антиколоніальна боротьба народів Африки, що була поділена між європейськими державами. Більша частина Африки опинилася під владою Англії і Франції, частину земель загарбали Німеччина, Бельгія, Італія. До 1914 р. на всій території Африки, яка втричі більша за Європу, залишилися незалежними лише дві держави - Ефіопія і Ліберія.

Жорстока експлуатація колоніальних держав, які перетворилися на аграрно-сировинні придатки митрополій. Європейські колонізатори прагнули знищити в африканців любов до свободи. Применшувалося історичне минуле та нехтувалася культурна спадщина корінних народів.

Боротьба африканських народів зазнавала здебільшого поразки, оскільки вони були недостатньо озброєні та організовані. Єдиним народом, який вийшов переможцем у боротьбі за незалежність батьківщини, був народ Ефіопії, де правителем у 1889-1913 рр. був розумний та енергійний імператор Менелік II.

В інших регіонах Африки, попри те, що опір африканців колонізаторам не досягав мети, боротьба не припинялася. Вона набувала здебільшого нових, цивілізованіших організаційних форм. Про це свідчить діяльність Національної партії в Єгипті, створеної в грудні 1907 р. на чолі з Мустафою Камілем, а також Африканського національного конгресу в 1912 р. - організацій, які очолили боротьбу африканців проти іноземного панування.

Жодна з революцій на початку XX ст. не досягла цілковитої перемоги, не одержали бажаних наслідків і національно-визвольні рухи. Проте ці революції та рухи залишили помітний слід в історії кожного народу і світовій історії. Відбулося пробудження мас, зміцніла воля до свободи і незалежності.