Спрямування державного кредиту на забезпечення розвитку національної економіки

Одна з найважливіших проблем вітчизняної боргової політики – забезпечення орієнтація боргової стратегії на забезпечення розвитку національної економіки, її економічного зростання.

У вітчизняному законодавстві є суперечності та невідповідності, що створює підґрунтя для неоднозначного застосування державних запозичень. Так, Бюджетним кодексом України визначено, що державні запозичення є джерелом фінансування дефіциту бюджету і використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави. Закон України “Про державний внутрішній борг” передбачає використання позик для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Суперечність цих норм розв’язується щорічними законами України про Державний бюджет на відповідний рік, а також нормативно-правовими документами Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України. Таким чином, існуючі законодавчі та нормативно-правові акти не утворюють цілісної системи правового, економічного та організаційного забезпечення порядку здійснення державних запозичень та їх використання.

Фіскально-бюджетна політика України повинна базуватися на законодавчо закріплених фінансових правилах, які є незмінними обмеженнями бюджетних параметрів. Така практика використовується у більшості країн з розвинутою економікою. Зокрема, починаючи з 1997 року у Великобританії використовуються два фінансові правила: “золоте правило”, згідно з яким протягом економічного циклу уряд здійснює запозичення виключно на інвестиційні цілі, а не для фінансування поточних видатків; «правило стійкості інвестицій», у відповідності до якого відношення чистої величини державного боргу до ВВП протягом економічного циклу має бути стабільним та обумовленим.

Оцінити реальний обсяг запозичень, що спрямовуються на цілі бюджетного інвестування економіки України, не видається можливим. Державна програма запозичень, яка затверджується разом із законом про Державний бюджет на відповідний рік, не містить детальних напрямів використання ресурсів від розміщення ОВДП та ОЗДП. Більш конкретною є інформація щодо фінансування проектів розвитку за рахунок пільгових кредитів МБРР і ЄБРР, які відбуваються на умовах самоокупності та обов’язкового внутрішнього спів фінансування. Результати реалізації проектів розвитку свідчать про низьку ефективність бюджетних інвестицій. Це підтверджує рівень повернення позикових коштів по гарантованих кредитах – 15% із їх загального обсягу [84].

Все вищевикладене дозволяє зробити висновок, що в Україні державний кредит поки що не перетворився на постійне джерело фінансування інноваційних змін в економіці і прискорення соціально-економічного розвитку. Перетворення державного кредиту на вагомий важіль трансформаційних змін в економіці є першочерговою задачею.

Інвестиційні проекти, що можуть реалізовуватись за допомогою державного кредиту, в залежності від цільового спрямування доцільно поділити на три наступні групи:

1) комерційні: інвестиційні проекти, які генерують прямі зовнішні доходи (наприклад, платежі за комунальні послуги, плата за транспортні перевезення, орендні платежі), яких буде достатньо для обслуговування видатків і капітальних витрат на реалізацію проекту;

2) економічні: проекти генерують непрямі (опосередковані) доходи або забезпечують внутрішні заощадження (наприклад, покращення інфраструктури і розвиток промисловості сприяють розширенню податкової бази), що дозволяє покрити всю або частину капітальних витрат на проект;

3) соціальні: результати проекту вимірюються лише соціальними перевагами для населення певної адміністративної одиниці чи країни у цілому у вигляді зростання ефективності функціонування системи освіти, охорони здоров’я тощо і можуть взагалі не передбачати прямих чи опосередкованих доходів.

Приймаючи рішення про обсяги і доцільність державного кредитування інвестиційних проектів, уряд повинен розраховувати окупність конкретних проектів, не забуваючи про загальновідомі принципи кредитування, серед яких платність і цільове використання кредитних ресурсів.

На практиці буває досить важко в умовах обмежених бюджетних ресурсів зробити вибір між інвестиційними проектами, які генерують достатній обсяг грошових доходів, і соціальними проектами, які передбачають значні соціальні або гуманітарні переваги, але є досить обтяжливими для бюджету. В реальному життя майже усі проекти виявляються «змішаними», тобто можуть утворювати деякі грошові доходи, мати визначений економічний компонент і певні соціальні переваги.

На сьогоднішній день в Україні застосовується практика надання підприємствам кредитів з Державного бюджету на наступних умовах:

- після затвердження Державної програми економічного й соціального розвитку України обсяги кредитів на відповідний рік доводяться до міністерств, відомств, інших центральних органів державної влади, які фінансуються Міністерством економіки;

- Міністерство економіки за погодженням з Міністерством фінансів визначає перелік виробничих об’єктів, які будуть фінансуватися за рахунок коштів державного бюджету, і подає його на затвердження Кабінету Міністрів України у складі Державної програми економічного й соціального розвитку України на рік, що планується;

- встановлюються терміни погашення кредитів, які не перевищують трьох, а в окремих випадках – п’яти років;

- погашення кредитів починається через рік після закінчення будівництва, реконструкції або технічного переозброєння об’єкта кредитування і здійснюється щоквартально;

- за користування кредитом встановлюється відсоткова ставка, яка визначається Міністерством фінансів України щорічно під час формування державного бюджету.

Організація роботи з обслуговування кредитів, їх обліку, проведення розрахунків з позичальниками, контроль за цільовим і ефективним використанням бюджетних кредитів покладається на уповноважені комерційні банки України.

Надзвичайно важливим є підвищення віддачі від державних інвестицій. Це потребує реалізації таких ключових завдань:

- оптимізація та скорочення переліку державних цільових програм, узгодження обсягів їх фінансування з обсягами фінансування бюджетних програм у розрізі головних розпорядників;

- складання проекту інвестиційного бюджету на середньострокову перспективу (3-5 років) та його узгодження із основними параметрами середньострокового бюджетного плану;

- застосування методології аналізу “затрати-вигоди” до всіх без винятку державних інвестиційних проектів із розвитку фізичної інфраструктури, забезпечення прозорості методики вибору об’єктів інвестування та розробки комплексної системи моніторингу виконання бюджетних інвестицій;

- розробки економічних критеріїв для виділення бюджетних інвестицій залежно від: ступеня завершеності, можливості співфінансування з інших джерел, масштабу утворення міжрегіональних вигод, міри комерціалізації результатів інвестицій, можливості економії на масштабах виробництва, рівня економічного розвитку регіону тощо [84].