Право і закон

Обов'язковість й однаковість правових норм досяга­ється дією закону (лат. Іех) як усталеного зв'язку між ді­ями і вчинками людей та їх наслідками. Саме закон, за словами Ж.-Ж. Руссо, є необхідною умовою громадянської асоціації та співжиття. Адже право не лише гарантує рів­ну міру свободи, справедливості, але й накладає на людей зобов'язання, виконання яких необхідне для забезпечення прав інших, що досягається дією закону. У процесі зако­нодавства право набуває статусу закону (позитивується), тоб­то йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхід­ною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, ви­разу і дії в суспільному житті.

Закон і право, на переконання українського філософа Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкрет­ний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитив­не право».

Закон, на відміну від права, яке з'являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людь­ми свідомо й цілеспрямовано. А тому він не може не відо­бражати корисливих інтересів законодавця. Закон може

Філософія і суспільство

бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного ви­знання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Недаремно Ге­гель зазначав, що законодавство може спотворити зміст права: «те, що є закон, може бути відмінним від того, що є право в собі». Ось чому в політиці розрізняють закони право­ві та неправові, авторитарні, які є тільки законодавче оформ­леним свавіллям. Стає зрозумілим, чому прийняття зако­нів є предметом гострої політичної боротьби, безпосередньо пов'язаної із змаганнями різних корпоративних сил за дер­жавну владу, за участь в її здійсненні. Але за будь-яких обставин дієвість та ефективність прийнятих законів як си­ли дотримання встановленого порядку й справедливості бу­де залежати від того, наскільки вони адекватні праву. Як правове явище закон виступає тільки у формі об'єктивно обумовлених властивостей права. Тільки за таких обставин закон стає правовим законом, тобто правом, що одержало офіційну форму визнання, конкретизації й захисту.

Правовий закон — адекватне вираження права в його офіційно­му визнанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності.

Набуття законом такого статусу є складним проце­сом. Він передбачає не лише врахування об'єктивних власти­востей і вимог права, що є першою і необхідною умовою, й залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних соціальних, економічних, політичних чинників. Невідпо­відність закону праву може бути спричинена особливос­тями суспільно-політичного ладу, що не визнає право, а також неправовою позицією законодавця або низькою пра­вовою, законодавчою культурою тощо. Буває, що всі ці чин­ники виявляються водночас.

Так за командно-адміністративної системи домінувало розуміння права лише як юридичне визначеної міри сво­боди, як вираження в законах державної влади панівних у суспільстві економічно-політичних, соціальних інтересів владної бюрократії. Таке спотворене ототожнення права й закону породило ілюзію всесилля закону, і замість очіку­ваного зміцнення закону виявилась його широкомасштаб­на девальвація, недієвість, правовий нігілізм.

Нерозрізнення права і закону, переважання закону над правом стало підґрунтям політичного волюнтаризму, на-півпараноїчної тиранії Сталіна, систематичного терору і породженої ним «летаргії послуху» тощо. Звичайній сва­волі було надано видимість закону.

філософія права

Для уникнення появи законів, що порушують право, людство виробило й утвердило систему спеціальних інсти­тутів, процедур і правил як законотворчої діяльності, так і контролю за відповідністю закону праву. Йдеться про си­стему противаг у відносинах між законодавчою, виконав­чою і судовою гілками влади, загальносудовий, конститу-ційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якіс­тю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. За­гальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Інакше слід було б визнати, що нічого власне правового не існує, що за підтримки сили і насилля можна будь-яке сва­вілля видати за «право» і «справедливість». Загальнообо­в'язковість правового закону зумовлена його правовою при­родою і є наслідком загальнозначущості об'єктивних вла­стивостей права, показником соціальної потреби і необхідності дотримання, конкретизації та захисту прин­ципу й вимог права у відповідних офіційних актах і поста­новах. Не право є наслідком офіційно-владної загально­обов'язковості, а ця обов'язковість є наслідком права (дер­жавно-владна форма вияву загальнозначимого соціального сенсу права). Отже, загальнообов'язковість правового за­кону зумовлюють:

— об'єктивна природа права, що постає як воля законо­давця (офіційно-владне опосередкування між вимогами пра­ва і формою їх конкретного законодавчого вираження);

- об'єктивні умови, необхідні для появи та дії право­вих законів, тобто міра зрілості соціуму.

Неправовий закон позбавляє правове буття об'єктивнос­ті. Його сутністю і принципами є тільки владні установ­лення у формі загальнообов'язкових норм. Але й за таких обставин право існує: з одного боку, як заперечення анти­правового закону, а з другого — як те, що заперечується цим законом. Адже офіційне заперечення об'єктивної при­роди права, хоч і в негативній формі, але визнає наявність того, що заперечується. Заперечення не означає усунення того, що заперечується. Неправовий закон не може від­мінити об'єктивні властивості права. Правовий принцип рів­ності, справедливості та свободи людей за будь-яких об­ставин зберігає свою об'єктивну загальнозначимість, є ос­новою для критики наявного насилля та свавілля, єдино правильним орієнтиром до бажаної правової перспекти­ви -- правового закону.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єкт-

Філософія і суспільство

ність, правові процедури, процесуальні форми тощо. Від­мінність між ними є не суттєвою, а функціональною. Сут­ність єдиного принципу формальної рівності існує, напри­клад, у правовій нормі — правилах поведінки суб'єктів права; правових відносинах — взаємовідносинах формаль­но рівних, вільних і незалежних суб'єктів права; право­свідомості — усвідомленні сенсу і вимог принципу права учасниками правового співтовариства; правосуб'єктнос-ті — визнанні індивідів та їх об'єднань формально рівни­ми, вільними і незалежними суб'єктами правового спілку­вання; правових процедурах — рівному і справедливому порядку набуття та реалізації прав і обов'язків усіма су­б'єктами. Отже, право наявне в усіх правових формоутво­реннях, де буттєвим є принцип формальної рівності.

Рівність як принцип права має важливе значення і з точки зору інших типів соціальної регуляції - - моралі, релігії, естетики тощо. В їх взаємодії з принципом рівності простежується правове начало. Як правило, звертають увагу на два взаємопов'язаних аспекти такої взаємодії: 1) мора­льне, релігійне, естетичне ставлення (розуміння, оцінка, за­стосування) до певного правового принципу; 2) визнання та втілення у праві цього ставлення — домагання (мора­льного, релігійного тощо) із врахуванням специфічних осо­бливостей та вимог принципу правової рівності.

У першому випадку йдеться про моральні, релігійні, ес­тетичні форми усвідомлення права і відповідні домагання на їх правове визначення. Звідси беруть витоки моральне і релігійне право. У другому — про правову форму усвідом­лення і вираження цих видів праводомагань. Сюди відно­сять різноманітні історично змінні напрями, форми і спосо­би правового визнання і закріплення прав та свобод людей у сфері моралі, релігії, естетики тощо.

Особливості й форми поширення принципу правової рівності на ці сфери духовного життя, способи правового захисту відповідних запитів та інтересів людей, умов для їх задоволення належать до суттєвих характеристик істо­рично досягнутої межі прогресу права і свободи, розвитку форм суспільної свідомості та видів соціальної регуляції.

Утвердження принципу верховенства права передбачає законодавче визнання, закріплення і захист усіх юридич-но значимих аспектів свободи людини як духовної особи­стості, як вільного, незалежного й автономного суб'єкта в усіх сферах суспільного життя.

Відповідні сучасні вимоги щодо цього втілені в Кон­ституції України (1996), в якій проголошено, що людина,

Філо

філософія права

її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінніс­тю, що головним обов'язком держави є утвердження і за­безпечення прав і свобод людини. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, кожен має право на свободу світо­гляду і віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економіч­них, соціальних та інших інтересів, які не посягають на права і свободи інших людей. Ніхто не може бути приму­шений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обме­жений у правах за належність чи неналежність до полі­тичних партій або громадських організацій.

Суттєвим щодо конституційно-правового закріплення мо­ральної, релігійної та загалом духовної свободи й автономії особи є положення Конституції про захист державою гіднос­ті особи; про право кожної людини на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; про гарантування таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та ін­шої кореспонденції; про особисту і сімейну таємницю тощо.

Таке правове визначення, закріплення і захист свободи особи у відповідних сферах суспільного життя є необхідною умовою нормального буття і функціонування не лише не-правових соціальних норм і регуляторів (моралі, релігії, ети­ки, естетики тощо), але і самого права у загальній системі соціальних норм і соціальної регуляції суспільства.

Право, правовий принцип погодження співбуття і дії різних видів соціальних норм (моралі, етики, релігії то­що) здатні надати цим соціальним регуляторам певну систем­ну єдність.

Людина і право

Право само по собі не є дієвим. Діють вільні люди, які у своїх взаємовідносинах є суб'єктами права. Суб'єкт (особа) тому й виступає правовим суб'єктом, що уособлює правове буття, принцип права і виступає його носієм і реалізато-ром. Тож правоздатність і правосуб'єктність людей є пра­вовими характеристиками вільних індивідів у їх взаємо­відносинах, а також необхідними формами реалізації цієї свободи людей, тобто буття права.

Філософія і суспільство

Поняття «правоздатність», «правосуб'єктність» вира­жають певний індивідуальний вимір, стосуються фізич­них осіб, а не надособових об'єднань чи формувань. Це принципово важливо, оскільки тільки там, де вільні фі­зичні особи є суб'єктами права і правових відносин, мож­ливі й інші суб'єкти права («юридичні особи»), можливі правова рівність і свобода в організації, функціонуванні та взаємовідносинах різноманітних спілок, асоціацій, соці­ально-політичних, національних, державних утворень.

Право — явище історичне. Історизм стосується як бут­тя права, так і форм його вияву. Становлення сутності права і виникнення правових явищ та відносин відбува­ється одночасно і в межах одного процесу. Людина хоч і є правовою істотою, але такою була вона не завжди. Якби люди були завжди рівними, а отже, і вільними, то і про­блем свободи, рівності, справедливості перед людством не існувало б. Але людина, на відміну від інших живих істот на Землі, здатна, завдяки своїй інтелектуальній, вольовій природі, шляхом самовдосконалення і розвитку досягти гідних собі політично-правових форм організації свого су­спільного буття. Інша річ, що різні люди і народи по-різно­му долають шлях розвитку своєї правової природи. Одні вже досягли висот свого правового спілкування, забезпе­чивши панування прав і свобод, інші дотепер не можуть вивільнитись від доправових умов свого суспільного жит­тя. Досвід людства свідчить про величезні труднощі, які необхідно здолати на шляху визволення від стереотипів поведінки, породжених рабством, деспотизмом, тоталітариз­мом, щоб утвердити в суспільному житті ідеї свободи, рів­ності, справедливості, тобто право.

Еволюція уявлень про права та їх реалізацію нерозрив­но пов'язана з етапами соціально-економічної зрілості кон­кретної суспільної організації, з рівнем загальнокультур­ного розвитку людства, його гуманізації. Від обсягу пра­воздатності, переліку суб'єктів права у різні епохи можна визначити, кого з людей і якою мірою певна система права визнає правочинними.

Так, в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди - - суб'єкти права і раби - - об'єкти права. Раб не вважався людиною, а був лише «річчю», «здатним до мовлення знаряддям» праці. У середньовіччі вже не було такої поляризації між правоздатністю вільного і без­прав'ям раба. За станово-ієрархічної структури тогочас­ного суспільства з'являються і розгалуженіші та деталі-зованіші структури правового спілкування. Різний соціа-

Філософія права

льнии статус певної групи людей зумовлював І різні рівні прав людей у загальній феодальній системі прав — при­вілеїв. Принцип правової рівності став поширюватись на широше коло людей і відношень, щоправда, в їх становій диференціації й обмеженості. Тому права тогочасної лю­дини були становими правами. За повної чи часткової не­свободи значної частини населення (кріпаків) право було правом — привілеєм. Суб'єктом його визнавалась не лю­дина взагалі (як представник людського роду), а лише при­вілейована людина — як представник певного роду, стану, групи з певним соціальним становищем і рівнем матері­ального багатства. До речі, привілейована людина буттєва на всіх етапах історичного шляху людства: від витоків суспільного буття і до сучасної концепції прав людини. Сучасним типом такої привілейованої людини є громадя­нин (людина як член конкретної держави), а останньою формою прав привілейованої людини є права громадянина (в їх співвідношенні з правами людини).

Становлення і розвиток прав людини нерозривні з ево­люцією змісту самого принципу правової рівності у різні епохи і в різних суспільних утвореннях.

Ідеї загальної рівності людей виникли ще в давні часи, розвиваючись згодом у різних формах і напрямах, напов­нюючись на різних історичних етапах досконалішим зміс­том. Подібна еволюція властива практичному їх втіленню у правових актах. Первинні моделі загальної рівності ма­ли станово-обмежувальний характер. Згодом вони зазна­ли модернізацій шляхом збагачення змісту, поширення на інші соціальні групи й країни. Логіку формування юридич­них норм і конструкцій у сфері прав і свобод людини планети можна простежити на підставі спадкоємності та­ких всесвітньо відомих правових актів, як англійські — Велика Хартія Вольностей (1215), Петиція про права (1628), Декларація прав (1688); американські — Декларація не­залежності Сполучених Штатів Америки (1776), Консти­туція СІЛА (1787); французька Декларація прав людини і громадянина (1789), які значною мірою сприяли вияву уні­версального характеру прав людини, що були визнані су­часним світовим співтовариством і закріплені в Загальній декларації прав людини (1948), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950), Міжнародно­му пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1968) і рекомендовані для утвердження через систему між­народно-правових норм і засобів у всіх державах світу.

Філософія і суспільство

філософія права

Визнання і захист прав та свобод людини стали могут­нім чинником, орієнтиром прогресивного розвитку людст­ва в напрямі співтовариства правових держав, критерієм гуманізації їх внутрішньої та зовнішньої політики. Без­умовно, від декларацій про права людини до їх реаліза­ції —велика відстань, але, як свідчить історія, без таких де­кларацій шлях до бажаної правової дійсності ще довший.

Date: 2015-09-18; view: 425; Нарушение авторских прав