Історія філософії та філософія історії

Концепцію історії філософії зумовлює покладена в її основу загальна схема історичного процесу. Оскільки за­гальну схему історії задає її філософська інтерпретація, можна стверджувати, що історія філософії значною мі­рою визначається філософським розумінням історії (фі­лософією історії) — філософською дисципліною, яка вивчає найзагальніші закономірності історичного розвит­ку людства.

Історія філософії — галузь філософського знання, предметом яко/' є закономірності та особливості філософського пізнання на різних етапах історичного розвитку.

У процесі вироблення розуміння історичного розвит­ку філософії сформувалося немало концепцій філософії історії.

Найпоширеніша позитивістсько-марксистська концеп­ція філософії історії (її ще називають однолінійною) роз­глядає історію як безперервний висхідний рух людства від нижчих стадій (формацій) до вищих -- від первісного до технічно розвинутого чи комуністичного ладу. Цей процес охоплює всі народи, існує загальна схема послідовності ста­дій його розгортання. А в основі його - - технічний чи економічний прогрес.

У XX ст. німецький мислитель Освальд Шпенглер (1880—1936) у праці «Занепад Європи» висунув оригі­нальну концепцію історичного коловороту, стверджуючи, що єдиного людства, як і спільного для всіх народів шля­ху розвитку, немає. Існують окремі ізольовані культури — єгипетська, китайська, грецька тощо, кожна з яких, подібно до організму, проходить певні стадії розвитку — дитинство, зрілість, старість і занепад. Вони виникають і зникають, здійснюючи замкнене коло. А історія — це коловорот, у якому на зміну одним культурам приходять інші.

Кожна з цих схем історії зумовлює відповідні особли­вості розуміння історії філософії. Абсолютизація їх нерід-

Історичні типи філософії

ко породжує проблеми в цьому процесі. Наприклад, якщо розглядати розвиток філософії в Давніх Індії, Китаї та Гре­ції з позиції однолінійної концепції, то з поля зору випаде їх самобутність, а спільність між ними, зумовлена однако­вим (приблизно) рівнем технічного та економічного роз­витку, постане перебільшеною й штучною. Концепція іс­торичного коловороту сконцентрує увагу на самобутності й неповторності кожної з них, оскільки вони належать до різних культур.

Проблематичним є намагання зрозуміти з позиції од­нолінійної концепції занепад культури (і філософії) в ран­ньому середньовіччі. Якщо розвиток є лінійним, прогре­сивним, то про занепад не може бути й мови. Згідно з кон­цепцією історичного коловороту занепад однієї (античної) культури відкриває простір для іншої (християнської), яка на першому етапі була нерозвинутою. Це дає підстави для тверджень, що схема розгляду історії відповідно впливає і на розуміння історії філософії.

Багато прихильників здобула концепція історії німець­кого вченого Альфреда Вебера (1868—1958), який вважав, що культура (релігія, мова, мистецтво, почасти філософія) має свою закономірність розвитку, відмінну від розвитку цивілізації (науки, техніки, державного устрою). Культура відносно ізольована, вона розвивається циклічно (за Шпе-нглером), тоді як здобутки цивілізації легко передаються іншим народам, їх розвиток можна розглядати як однолі­нійний процес. Особливість філософії полягає в тому, що вона посідає серединне становище. З одного боку, вона вко­рінена в національно-культурний ґрунт, з іншого — як знан­ня вона передається від народу до народу.

Методи історико-філософського аналізу

Філософські ідеї мислителів минулого найчастіше лю­дина осягає завдяки читанню книг, через виклад їх ідей іншими мислителями. У цьому процесі відбувається логіч­ний аналіз ідей мислителя, безпосереднє вникнення в їх зміст. Але часто цього буває недостатньо. Ідеї мислителя, крім змістовно-логічної, можуть мати й інші інтерпрета­ції. Вони є складниками певної культури, і, щоб зрозумі­ти, наприклад, ідеї філософії Арістотеля, недостатньо чи­тати лише його твори. Потрібно знати особливості давньо­грецької культури і в контексті цих особливостей «читати» (тобто розуміти) Арістотеля. Ідеї китайських чи індійсь-

Методологічні проблеми історії філософії

ких мислителів люди європейської культури можуть зро­зуміти на основі інтерпретації їх через смисловий кон­текст відповідно до китайської чи індійської культури. Методом такої інтерпретації тексту є герменевтика.

Герменевтика (грец. Ьегтепеие/п — пояснювати, тлумачити) — фі­лософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, що враховує їх залежності від контексту культури, в якому вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює їх ін­терпретацію.

Філософські ідеї зумовлені певним рівнем соціально-економічного розвитку суспільства, вони виражають со­ціальні інтереси, на них позначається певне соціальне середовище, їх адекватне розуміння передбачає соціоло­гічну інтерпретацію, яка виходить із соціальної детер­мінації ідей.

І нарешті, філософія є справою особи. Який мисли­тель, така його філософія - - стверджував німецький мислитель Йоганн Фіхте (1867—1953). Творець обов'яз­ково втілюється у своєму творінні. Знання про мислителя відкриває нові можливості для розуміння його ідей. Та­кий підхід може бути плідним, якщо ґрунтується на пев­ній психологічній концепції особистості, зокрема на пси­хоаналізі (проникненні у підсвідомість).

Застосування конкретного методу інтерпретації ідей диктується відповідними умовами. Так, для розуміння ідей сучасних чи близьких за часом мислителів, які перебува­ють в одному культурному регіоні, достатньо логічного методу. Коли ж ідеться, наприклад, про сучасну японсь­ку філософію, то її розуміння без знання японської куль­тури буде неповним і проблематичним.

Західна та східна моделі (парадигми) філософії

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивого йому способу сприйняття світу. Цим зумовле­на відмінність однієї національної філософії, наприклад німецької, від іншої — французької. Однак, якщо євро­пейська філософська думка в своїй основі все ж таки єди­на (побудована на спільному корені — давньогрецькій фі­лософії), то відмінність між європейською філософією та індійською й китайською суттєва. Деякі філософи євро­пейської традиції стверджують, що всерйоз вести мову

Історичні типи філософії

про китайську чи індійську філософію взагалі не можна. Вони не замислюються, що з позиції східної традиції так можна висловитись і про західну.

Між європейською філософією, з одного боку, та ін­дійською і китайською філософіями — з іншого, існують відмінності.

Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігій­ними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм — філософією чи релігією. Даосизм і конфу­ціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні течії. У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філо­софія була тісно пов'язана з релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокрем­лена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов'язана з наукою. На Сході такого зв'язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і со­ціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії -- вчення про світ (онтологія) і пізнання (гно­сеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона ли­ше на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб'єктів філософування. В Ки­таї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайсь-/ кій та індійській філософії панують не особи (погляди окре­мих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейсь­кій традиції — це не просто коментування поглядів учи­теля, а розвиток, зміна ідей.

Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною — націле­ною на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв'язок: фі­лософія — наука — техніка. Остання і є практичним вті­ленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння сві­том. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними — спрямованими на оволодін­ня внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, прак­тики морального самовдосконалення тощо.

Методологічні проблеми історії філософії

Ці особливості філософських традицій можна поясню­вати специфікою духу, психології народів Європи й Азії, але тоді постає запитання: чим зумовлена ця специфіка? Найприйнятнішим є соціально-економічне пояснення цих відмінностей. Цікаві думки про соціально-економічний лад східних деспотій належать К. Марксу і М. Веберу. Маркс назвав їх структуру азійським способом виробництва, який характеризують такі риси:

1. Основна виробнича одиниця — землеробська общи­на, в якій панують натуральні економічні відносини. У «Капіталі» зазначається: «Простота виробничого механіз­му цих самодостатніх общин, які постійно відтворюють себе в одній і тій самій формі, і, будучи зруйнованими, виникають знову на тому ж самому місці, під тією ж са­мою назвою, пояснює таємницю незмінності азійських су­спільств, яка перебуває в такому контрасті з постійним руйнуванням і новоутворенням азійських держав і швид­кою зміною їх династій. Структура основних економічних елементів цього суспільства не заторкується бурями, що відбуваються в захмарній сфері політики».

2. Держава на Сході є верховним володарем землі. Еко­номічною основою, на якій держава поєднала розрізнені общини в єдиний соціальний організм, були іригаційні роботи. Азійські деспотії утворились в долинах рік зі зро­шуваним землеробством. Слабкий розвиток (порівняно з Грецією) товарно-грошових відносин, натуральна форма сплати податків, примусовість громадських робіт (будів­ництво доріг, іригаційних і воєнно-захисних споруд) -усе це сформувало особливості азійського способу вироб­ництва.

М. Вебер зазначав, що міста на Сході, на відміну від міст Заходу, були швидше адміністративно-бюрократич­ними, ніж торгово-економічними центрами. Він наголо­шував на особливій ролі бюрократії в цих державах. (До речі, на думку деяких дослідників, риси азійської деспо­тії — слабкий розвиток товарногрошових відносин, до­мінування держави над суспільством, бюрократизація су­спільства — були притаманні царській Росії, а пізніше — Радянському Союзу).

Ці особливості соціально-економічного ладу спричи­нили консерватизм суспільного розвитку Індії та Китаю, де одні й ті ж соціальні структури існували протягом тисячоліть. Консерватизмом азійських суспільств можна пояснити й те, що в розвитку філософії в цих країнах малопомітні будь-які зміни. Філософські системи незмін-

Історичні типи філософії

но існують протягом століть, розвиток відбувається, в ос­новному, у формі коментарів до творів учителя — заснов­ника школи. Низький рівень товарно-грошових відносин, домінування родинно-корпоративних зв'язків, деспотич­ний тип держави зумовили й слабкий розвиток особистос­ті та її ролі в суспільному житті й культурі країн Сходу. Азійський спосіб виробництва перешкоджав і розвитку природознавства. Відомі значні досягнення китайської ме­дицини, технічні винаходи, але теоретичної науки, подіб­ної до тієї, основи якої заклала Греція і яка виникла в Європі в Новий час, Китай та Індія не знали.

Однак ця відмінність ще не свідчить про відсутність єдності, тотожності. Дослідників вражає не так відмін­ність, що цілком природно, як духовна єдність, спорідне­ність мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлен­ня людини, що виявилися у східній та західній філософі­ях, а також в близьких їм за духом релігійних течіях. Це вражає тим більше, що давньогрецька, індійська та ки­тайська культури практично не контактували, що філосо­фія не є технічним знаряддям, яке легко передається від народу до народу. Німецький філософ Карл Ясперс (1888— 1969), який спеціально досліджував цю єдність, назвав період появи філософських традицій між 800 і 200 рока­ми до н. е. «вісьовим часом історії», тобто часом, який по­вернув хід історії людства. На його думку, саме в цей час у різних кутках Землі в розвинутих цивілізаціях «люди­на усвідомила буття в цілому, саму себе і свої межі, їй відкривається страх перед світом і власна немічність. Стоя­чи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вима­гає звільнення і спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі...»¹

Єдність різних філософських традицій, яка дає підста­ви вважати їх саме філософіями, виявляється в тому, що всі вони тяжіють до раціонального (заснованого на розу­мі) пояснення світоглядних проблем. І структура порушу­ваних проблем (онтологічна, гносеологічна, етична, соці­альна), практично однакова.

Давньокитайський філософ Конфуцій (551—479 до н. е.) назвав мудреця двічі народженою людиною, порівняв пробудження до духовного життя з народженням. Ця ду­ховна відкритість, жадоба пізнання, самопізнання і є найхарактернішою рисою всіх філософських традицій, а

¹ Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М.: Политиздат, 1991. —С. 33.

Методологічні проблеми історії філософії

єдність пояснюється тим, що людина (давній грек, індус і китаєць), піднявшись до рівня особи, яка керується розу­мом, не могла задовольнитись традиційними відповідями на світоглядні проблеми і спробувала дати власні. Те, що в XX ст. ідеї індійської філософії завдяки старанням ні­мецьких філософів Артура Шопенгауера (1788—1860) і Фрідріха Ніцше органічно ввійшли в європейську тради­цію, є ще одним свідченням їхньої суттєвої єдності.

Запитання. Завдання

1. Доведіть, що історія філософії є не співіснування філософських систем, а процес розвитку філософії.

2. Чим би ви аргументували, що історія філософії значною мірою визначається філософією історії?

3. Чому недостатньо читати філософські твори, аби зрозуміти їх ос­новні ідеї?

4. У чому полягає відмінність між західною і східною парадигмами філософії?

5. Прокоментуйте «екстравертність» західної та «інтравертність» схід­ної філософії.

Теми рефератів І

1. Захід і Схід (порівняльний аналіз філософської традиції).

2. Архетипи культури в контексті західної й східної філософської тра­диції.

3. Західна і східна моделі філософії: сучасні паралелі.

4. Історія філософії з позицій лінійної й цивілізаційної концепцій розвитку історії.

5. Культурно-психологічні традиції Сходу і сучасні проблеми фор­мування світоглядної самосвідомості людини.

Література

Желнов М. В. Предмет философии в истории философии. — М., 1981. ЗотовА. Ф. Существует ли мировая философия?// Вопросы философии. — 1997. — № 4.

Чанышев А. Н. Начало философии. — М., 1982. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991.

Історичні типи філософії

2.2. Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

Філософія, як зазначалося, виникла в VI — IV ст. до н. е. одночасно в трьох цивілізаціях — індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протистав­лення загальноприйнятих думок про світ справжнім знан­ням про нього — істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, па­нуючих думок, коли фіксуються розбіжності видимого і су­щого, загальноприйнятого і справжнього.

Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують самосвідомість осо­би (торгівля, держава з регульованими соціальними відно­синами); ознайомлення з іншими народами та їх звичая­ми; криза традиційної міфології; зародки наукового знан­ня. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологіч­них здобутків давньогрецької філософії і європейської тра­диції загалом до епохи Відродження, а китайської та ін­дійської філософії до XX ст. полягає в тому, що відношен­ня між видимим та істинно сущим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель бу­дували різні моделі співвідношення між видимими і неви­димими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокре­ма емпіричних фактів, які б свідчили про справжній харак­тер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така різноманітність онтологічних і гносеологічних кон­цепцій цього періоду.

Прорив у надемпіричний позачуттєвий світ (світ, який лежить за порогом людських відчуттів) було здійснено в Європі в XVI—XVII ст. з допомогою приладів і математич­ного природознавства, що поклало край умоглядним спе­куляціям про світ, про буття. Тепер онтологічні та гносео­логічні моделі вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового знання: головна вимога до них — бути науко-воподібними. Ніхто вже не наважиться стверджувати, що основою світу є вода, вогонь чи щось подібне. Атомізм Нового часу не може бути демокрітівським. Атомізм дав­ньогрецького філософа Демокріта (прибл. 460 — прибл. 371 до н. е.) — це лише цікавий здогад, який можна й

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

ігнорувати, а хімічний атомізм ґрунтується на експеримен­ті, є основою хімічного виробництва. З цим не може не рахуватися жодна сучасна філософія природи.

Європейська наука змусила заговорити про потойбіч­ний (для людських чуттів) світ, що спричинило зміну мо­делі філософування про нього. Проте існує сфера філософ­ського знання, де істина не пов'язана з науково-технічним поступом. Це — сфера моралі. Морально-етичні концеп­ції, як і раніше, відчутно впливають на практику мораль­них стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшо­го вони стосувалися реального життя і вибудовувались на його основі.

Date: 2015-09-18; view: 372; Нарушение авторских прав