Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






У якому шляхи трьох героїнь несподівано перетинаються





 

…у надрах «Білої гвардії» теж ховається свій диявол – Воланд «київського» роману.

М. Петровський. «Майстер і Місто»

 

Котячись по крутобоких булижниках Андріївського узвозу, мопед підстрибував під Дариною, як м’яч. Та й самі булижники, викладені тут у вікопомні часи генерал‑губернатора Фундуклеєва, що замостив улюблену вулицю на власний кошт, немовби підскакували, намагаючись перестрибнути один одного, нітрохи не прагнучи рівняння та єдності, що личать дорозі. А високо над ними в безтурботно блакитному небі кружляв чорний ворон, ні на секунду не лишаючи поза увагою стрімку яскраво‑червону пляму.

Подібно до оспіваного московського Арбату, Андріївський правив у Києві за Мекку. В останній вихідний весни – офіційний день Міста – народ наповнював узвіз по самі вінця, так що й сунутися сюди було небезпечно: заштовхають, замучать, зірвуть із шиї золотий ланцюжок, поріжуть рюкзак… Але і в будні сонячний Андріївський узвіз, який поєднує зміїним зиґзаґом Верхнє і Нижнє Місто, кишів жвавим людом, що прицінювався до розвішених на стінах будинків картин, глиняних дзвіночків та свиней, прикрас ручної роботи і розкладених просто на тротуарі старезних і пошарпаних книжок.

На них поглядала звисока піднебесна, смарагдово‑блакитна Андріївська церква, в якій недолуга Проня так і не повінчалась із легковажним Голохвастовим; трохи нижче височів гордий і прекрасний «Замок Річарда Левове Серце», побудований через сімсот років після смерті свого коронованого хазяїна, в країні, де той ніколи не бував; а біля підніжжя гори Уздихальниці прилаштувався дім «будови дивовижної», у два поверхи на вулицю, а з двору – в один…

Проте, придивившись, ти раптом розумів: усе це лише різнобарвні й веселі декорації. І на може найзнаменитішій вулиці Міста половина будинків, низькорослих і сумно насуплених, побудованих іще до цукрово‑будівельної лихоманки 1880‑х років, стоять нині порожні та нежитлові і, скривджено повернувшись спиною до проклятої Гори, дивляться на світ безживними чорними вікнами. Порожній другий будинок, і порожній дев’ятий, і двадцять другий, закутаний до самого даху в зелену будівельну сітку, і двадцять шостий, із фасадом, що покосився в багаторічній непритомності, і двадцять, і тридцять четвертий… Порожній «Замок», що вічно реконструюється, і порожніє ночами дім Турбіних, і «Музей однієї вулиці», і маленький театр «Колесо», і ресторани, і художні галереї, і розходяться по домівках торговці, що знайшли прихисток на вузьких і крутих тротуарах. І того, хто на зламі віків хоч раз пройшов опівночі по мертвому Андріївському узвозу, охоплювало раптом дивне відчуття, що ця вулиця нереальна – і не вулиця навіть, а примара вулиці…

Пригальмувавши біля будинку з багатообіцяючою табличкою «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подол…», Дарина зіскочила із залізного «поні» й любовно поплескала його по лакованій «дупі». Знявши з плечей червону шкіряну куртку, амазонка лишилась у малопомітному топику, що насилу вміщував вельми помітні груди, завішані модною інсталяцією із дроту, бісеру, намиста і стразів. Велика кількість гриму на Дарининому напівдитячому обличчі здатна була на смерть налякати будь‑якого естета. Втім, естети ніколи не належали до її сексотипів – Дарина віддавала перевагу чоловікам нестандартним!

Чуб гордо вивудила з кишені різнобарвну тюбетейку і, увінчавши нею добру сотню білих кісок, самовдоволено відзначила закономірний фурор, який учинила її живописна поява серед вуличних портретистів та інших постійних аборигенів літнього Андріївського. Потім підійшла до таблички і з цікавістю вивчила приклеєний нижче аркуш паперу:

 

ЛЮБОВНІ ПРИВОРОТИ І ВІДВОРОТИ

ЗНЯТТЯ ПРИСТРІТУ

ЗНЯТТЯ ВІНЦІВ БЕЗШЛЮБНОСТІ

НАВЕДЕННЯ ПРИЧИНИ НА ВОРОГІВ та ін., та ін., та ін.

 

Задоволено крекнувши, Дарина зайшла всередину, підійшла до реєстратури і, поцікавившись ціною «на любов», не змигнувши оком, заплатила чималу суму грошей.

– Прямо до кінця коридора, потім тричі ліворуч, – пояснила їй флегматична міс Реєстратура.

Відвідувачка рушила у вказаному напрямі, вражаючись архітектурним химерностям старої будівлі. Тричі вильнувши, коридор закінчився дверима з написом «Килина», які охороняв гурт подряпаних стільців. На одному з них сидів молодик вогняно‑рудого забарвлення, що уткнувся в украй доречну для цього Міста, вулиці й місця книжку «Майстер і Маргарита».

Дарина весело гмикнула: «От сміхота!»

На чоловікові були білі лляні штани та футболка такого ж кольору. його праву руку прикрашав масивний срібний перстень із великим блакитним каменем.

– Класна цяцька, – схвально мовила Дарина Чуб, відразу записавши його до категорії «наша людина». – Ти останній до Килини?

Молодик підвів на неї очі і з неприхованим інтересом оглянув Землепотрясну Дарину із ніг до голови.

– Так, я останній відвідувач, – мовив зі значенням він.

– Тоді я за тобою, – радісно повідомила його Дарина.

– Доб‑ре, – вагомо мовив він по складах, немовби схвалюючи її кандидатуру. – До речі. Ти, бачу, знаєш ціну таким речам. Я продаю одну, випадково. Хочеш поглянути? Це Уроборос. – Молодик не кваплячись дістав із кишені золотистий ланцюжок і простягнув їй.

– Ух ти! – зі щирим захопленням вигукнула вона.

Ланцюг із тонким візерунковим плетивом сподобався їй одразу і страшенно. Досить товстий у середині, він звужувався до одного з кінців, інший же його кінець був голівкою змії, рот якої правив за застібку.

– Це вона сама себе за хвіст кусає, – здогадалася Дарина. – Золотий! Старовинний нібито… І скільки такий тягне? – На останньому реченні високоградусний захват в її голосі відразу впав нижче нуля – до прихованого відчаю. Щойно Дарина віддала реєстратурній дівулі свої передостанні гроші. Останні, що залишилися до зарплати, могли покрити хіба що витрати на бензин і сигарети. За квартиру Дарина не платила внаслідок її цілковитої відсутності, а про таку приземлену річ, як їжа, взагалі не замислювалася ніколи.

– Тільки для тебе, сто гривень, – хвацько запропонував молодик. І тут же був підвищений зі звання «наша людина» до рангу «можливий кавалер». Із чоловіком, який з ходу робить уподобаній дівчині такі різдвяні знижки, стосунки можуть скластися дуже й дуже продуктивні.

– Та ти що? – для проформи здивувалася Дарина. – Втім, твоя справа, – додала вона вже кокетливо. І, безтрепетно віддавши йому бензиново‑нікотинову сотню, відразу ж начепила придбане на шию – під кущисту і розложисту інсталяцію. (На глибоке переконання Дарини Землепотрясної, прикрас ніколи не бувало надто багато!)

Наступні кілька секунд пара вдоволено оглядала одне одного.

– Слухай, а ти не знаєш часом, ця Килина може приворожити голубого? – продовжила розмову дама.

– Килина здатна приворожити будь‑кого, – вагомо відповів «продуктивний кавалер», продовжуючи неприховано милуватися нею. Проте останню це аж ніяк не бентежило.

– Здорово! – вигукнула вона. – Може, тоді схохмити, і не лише Сані, але й Алекса перукарського приворожити? – весело поцікавилася Землепотрясна у себе самої. – Нехай це стерво облізе! Ха! Зараз подзвоню їй, позлю…

Підхопивши червоний мобільний телефон, який бовтався на шиї, Дарина спробувала набрати знайомий номер, не забуваючи підгодовувати «можливого кавалера» багатообіцяючими поглядами.

– Не бере! – нетерпляче повела плечима вона. – Певно, – пожартувала Дарина, – у Килини занадто сильна енергетика – все глушить.

Вона нерішуче затупцювала на місці, роздираючись між двома взаємовиключними бажаннями: продовжити бесіду з «рудим і продуктивним» і негайно приголомшити перукарку убивчою інформацією.

– Гаразд, – зважилася Чуб. – Якщо хто підійде, скажи, що я за тобою. Я тільки вийду подзвонити й відразу повернуся. Загалом, не прощаюся. Ага?

– Згода, – посміхнувся рудий.

 

* * *

 

Від’їхавши від готелю «Андріївський», «вольво» Каті обережно поповзло вниз по узвозу.

– Стій! – заричала вона на водія. – Ти знову проїхав мій салон! Він на будинок вище, нетямо! Ще один промах, і звільню к бісу!

– Катерино Михайлівно… – Шофер явно збирався виправдатися.

– Закрили тему! – заткнула його Катя. – Тут вийду, а то ти ще три години розвертатися будеш.

«Скоро в сусідній під’їзд на машині їздитиме, бариня!» – злісно пробурчав водій собі під ніс.

Невпевнено ступаючи на каблуках по непридатних для дамської прогулянки булижниках Андріївського, Катя звично чортихалася подумки. Який рік її нерви були натягнуті, немов сталеві струни, і день за днем вона безжально підкручувала їх чимдалі сильніше: все контролювала, все пам’ятала, за всім стежила. Тоді як її шофер не міг запам’ятати навіть будинок, де розташований косметичний салон! Ну чому люди – такі ідіоти? Ось та, наприклад, – в ідіотській тюбетейці, пірсингу й тату, що збуджено жестикулює і кричить на піввулиці у свій червоний мобільник.

Не так давно Катя помітила: світ навкруги викликає в неї перманентне тупе роздратування. І розуміла: це не дуже хороший симптом.

«Якщо сьогоднішній вечір мине нормально, – твердо пообіцяла вона собі, – відразу ж лечу у відпустку. Багамі, перлинні ванни, масаж… Два тижні. Попустить. Інакше зірвуся, відчуваю, що зірвуся».

– Чорт! – Вона оступилась і ледве не впала на бруківку. – До речі, а ось і він, рідний!

На стіні будинку, за яку Катя вхопилася, щоб не впасти, за сантиметр од її долоні був приклеєний сміхотворний папірець: «Любовні привороти і відвороти. Зняття пристріту…»

– «…Наведення причини на ворогів», – глузливо прочитала вона вголос. – От дурисвітство! Хоча‑а‑а… – Катя зам’ялася. – І чого на світі не буває…

Вона з сумнівом подивилася на годинник і раптом, несподівано навіть для себе самої, ввійшла до високих, зо два поверхи, дверей.

Хол, куди вона потрапила, був похмурим і абсолютно безлюдним. У віконці реєстратури, втупивши погляд у детектив Донцової, сиділа середньостатистична «ідіотка».

– Я з приводу ворогів… – Катя нервово забарабанила пальцями по стійці. Те, що вона звернула сюди з цілеспрямованого шляху, погано вписувалося в її ідеальний образ самої себе.

– Причина на ворогів? – безбарвно уточнила дівуля й потяглася до купки бланків. – Триста одна гривня тринадцять копійок.

Катерина іронічно смикнула ротом – сума була смішною. Занадто маленькою, щоб розв’язати за її рахунок багатотисячну проблему, і занадто великою для такої шарашкиної контори. Але їй так нестерпно хотілося зробити яку‑небудь, нехай навіть дрібну, капость людині, що так недозволенно різко розмовляла з нею вранці по телефону.

Нехай у неї хоч голова заболить, чи що!

– Ім’я, прізвище, адреса.

– Лариса Косач. Ярославів Вал, 32, квартира п’ять, – продемонструвала освіту Катя.

– Косач, через «а»? – продемонструвала цілковиту відсутність освіти Реєстратура. – Ідіть до Килини, вона ще годину приймає. – «Ідіотка» байдуже обміняла направлення на гроші й знову присунула до себе книжку. – Тричі ліворуч по коридору.

– І що, – зневажливо пирхнула Катя, – існують люди, які ведуться на таку дурню?

– Ну, ви ж повелися… – знуджено відгукнулася дівуля, не підводячи голови від чтива.

Крити було нічим. І Катя знову розсердилася. «Гаразд, треба швидше закінчувати цю байду», – вирішила вона і, зціпивши зуби, попрямувала до Килининого кабінету.

На щастя, напливу відвідувачів там явно не спостерігалося. Катерина ще раз поглянула на годинник і перевела вимогливий погляд на молодика, що очікував своєї черги біля дверей.

На місці меткого рудого молодика в пом’ятому одязі сидів акуратний, як картинка, блондин із очима кольору зимового неба та мінусовим виразом обличчя!

Утім, нічого дивного в цьому начебто й не було. І кожне з нас без зусиль пояснило би таку зміну декорацій, припустивши, наприклад, що рудий зайшов до кабінету, а альбінос з’явився трохи пізніше… Коли б не один дивний збіг: на безіменному пальці правої руки блондина сяяв такий самий перстень, а в лівій він тримав ту ж саму книжку, розгорнуту на тій самій сторінці.

Загалом, тут варто було поміркувати над теорією ймовірності…

І була б Катя Дариною, вона не забула б поцікавитися, наскільки великою є можливість такої випадковості й чи не прирівнюється вона до багатозначного «нуля»?

Але Катя Дариною не була і тому, миттєво прозондувавши поглядом чоловіка в білому костюмі і прикинувши на око вартість його брюк і піджака та навіть вірогідний бутик, де вони були куплені не далі ніж цього літа, лише подумала, що цей представник флори і фауни – персонаж досить світський або, в усякому разі, здатний розуміти людську мову. Хоча книжка Булгакова і підозріло великий камінь у його персні свідчили: він їй, звичайно, не рівня і особливо церемонитися з ним не варто.

– Ви до Килини? – суворо спитала Катерина.

Блондин повільно підвів очі і, зігнувши праву брову, оцінююче подивився на неї.

– Може, пропустите даму вперед? – не те що спитала, швидше звеліла Катя.

– Не турбуйтеся, – ліниво мовив блондин, свердлячи її блідо‑блакитними очима. – Я зайду лише на хвилину. Мені треба поставити їй одне запитання, і я навіть не чекатиму її відповіді.

– Точно на хвилину? – начальницьким тоном уточнила Дображанська, зневажливо пропустивши повз вуха загадкове закінчення фрази.

– Якщо бути точним, то на тридцять одну секунду, – холодно‑по‑світському посміхнувся блондин, оголяючи бездоганно білі зуби.

– Гаразд, – дозволила Катя. – Скажіть, що я за вами. – І, розвернувшись на каблуках, попрямувала до виходу.

– Стривайте, – несподівано погукав її блідоокий, і, озирнувшись на нього, Катя побачила, як він підбирає щось із підлоги.

– Ви, здається, загубили… – Чоловік простягав їй золотий ланцюг.

Подумавши, Катя повернулася і прийняла прикрасу з його рук. Ланцюг у вигляді золотої змійки, що кусає себе за хвіст, упущений тут кимось із відвідувачів, був річчю екстра‑класу – старовинна, золота, напевно авторська робота… Каті подобалися путні речі: вони єдині свідчили про те, що в цьому ідіотському світі панує не лише дурість і хаос.

– Дякую, – сухо подякувала вона блондину і, демонстративно надівши ланцюжок собі на шию, пішла на вулицю, на ходу заправляючи знайдену змію за цнотливий комір‑стійку.

Красуватися чужою втратою було б верхом ідіотства: будь‑якої хвилини розтелепа могла повернутися в «Центръ» у пошуках втрати.

Але що впало, те, пардон, – пропало!

 

* * *

 

Ще раз звіривши адресу будинку з квапливими маминими карлючками на папірці, в який та дбайливо загорнула «великі гроші», відірвані від сімейного бюджету заради щастя своєї пришлепуватої дочки, Марійка приречено зайшла в «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подолъ».

У дверях вона зіткнулася з високою чорноокою дамою в брючному костюмі, що ковзнула по ній невидючим поглядом.

«Яка гарна!» – щиросердо здивувалася Марійка, мимоволі повертаючи шию вслід за нею.

Обличчя дами вбивала різка оправа окулярів із незвично вузькими, ніби зневажливо зіщуленими скельцями. А безлика коротка стрижка, відчужено відсторонена, мовби не бажала знатися з її рисами, такими напруженими і злими, що, здавалося, по зведених вилицях дами біжить високовольтний електричний струм.

Та все ж порівняно з чорноокою Рита, Ліда й Женя здавалися лише пародіями на красунь!

«Якщо навіть така сюди ходить…» – підбадьорила себе Марійка.

Нагнувшись до своєї машини, що вже успішно розвернулася, Катя владно постукала у вікно – водій поспішно опустив скло.

– Їдеш зараз у салон, – розпорядилася начальниця, – береш мою косметичку Таню і везеш до мене додому з усім причандаллям. І нагадай їй, аби вона фарбу для волосся не забула. Ця ідіотка ввесь час забуває, що мені сивину профарбовувати потрібно.

Шофер уражено подивився на Катерину і негайно отримав нову порцію крику.

– Чого вилупився? Так, у мене сиве волосся з дев’ятнадцяти років! І щоб за двадцять хвилин чекав мене на цьому самому місці!!!

…Бгаючи в руках направлення, що дорого коштує, Марійка Ковальова звернула за третій ріг.

Блондин зник, немов того й не було, – на його місці, заклавши ногу за ногу, сидів біло‑джинсовий брюнет із татаро‑монгольським обличчям і чорними, як вовчі ягоди, очима. Обережно обійшовши його кросівку, що розгойдувалась у повітрі, Марійка сіла на крайній стілець і ввічливо спитала:

– Ви останній?

Брюнет підвів голову від книги, ніжно подивився на неї й мовчки кивнув у відповідь. На його руці красувався великий помітний перстень із прозоро‑блакитним каменем.

– Тоді я за вами, – зітхнула Ковальова й почала зосереджено розгладжувати зім’ятий папірець. Вона встигла помітити, що книжка, яку читав сусід, – її улюблена «Майстер і Маргарита». І приревнувати її до нього.

– Чому ви сіли так далеко? – несподівано поцікавився брюнет. – Не любите чоловіків східної національності?

– Ні, що ви! – Марійка густо почервоніла, злякавшись, що чоловік запідозрив її в націоналізмі.

– Не переймайтесь, – вів далі той, підсаджуючись до неї ближче. – Я корінний українець. Мої предки жили в Києві ще до заснування Київської Русі. А потім грянуло татаро‑монгольське іго. Природно, це певним чином позначилося на нашій зовнішності. – Він засміявся. І Марійці сподобалося, що він бреше, як освічена людина, а не як абхаз із речового ринку.

– Я нічого такого… Я просто думала, що це я вам… – запинаючись, виправдалася вона.

– Навпаки, – рішуче урвав її він. – Мені дуже приємно зустріти тут таку чудову дівчину.

Вона насторожено подивилася на нього, намагаючись намацати в його словах замасковані голки іронії. «Знущається, – вирішила вона різко. – Занадто гарний. Хоч і не такий, як Мир. А може, просто нудно йому тут сидіти».

– Я навіть не чекав зустріти тут таку, – любовно проворкотів брюнет, присуваючись іще на один стілець.

І від цього вкрадливого руху Марійчин живіт істерично втиснувся всередину, так що вона водночас відчула всі свої м’язи. Ситуація стала небезпечною! Задушливою від її принизливого безсилля – черговий красень вирішив погратися з нею, як кіт із мишею, а вона абсолютно не вміє виходити з таких ігор.

– Якщо не секрет, навіщо ви сюди прийшли?

Вона швидко опустила обличчя – це був єдиний відомий їй прийом самооборони. Украй слабкий.

– Не засмучуйтесь, – утішив її чоловік. – Обіцяю, він буде біля ваших ніг.

– Хто – він? – спитала вона глухо.

– Ви знаєте, – посміхнувся брюнет.

– Дивно, – запізніло здивувалася Марійка, скоса підводячи на співрозмовника очі. – Мені здається, я бачила сьогодні вас по телевізору. У репортажі про аварію. Ви працюєте з татом?

Хух…

Вона з полегшенням видихнула свій страх і відразу ж перестала чекати каверзи.

Усе просто: він знає її батька і знає її, – тато полюбляє показувати їхнє сімейне фото, яке ховається в його старому гаманці. І зрозуміло, що, зустрівшись із непоказною дочкою товариша по службі, брюнет спробував поспілкуватися з нею мило.

– Ви десь навчаєтесь? – розпливчасто ввічливо поцікавився він.

– У педагогічному, на історика.

– А читаєте тільки Булгакова? – (Треба ж, тато розповів йому й це!) – І напевно тільки «Майстра і Маргариту?»

– грайливо вщипнув її татів співробітник. – «Білу гвардію» дівчата зазвичай не вельми полюбляють. Вона ж про війну.

– Присунувшись до неї впритул, молодик перемістив книжку в ліву руку, показуючи їй обкладинку, – це була збірка, стара й пошарпана, де під заголовним «Майстром» стояв перелік інших творів, які не удостоїлися великого шрифту: «Біла гвардія», «Собаче серце», «Дияволіада».

– А знаєте, яке моє улюблене місце?

Його пальці діловито занурились у сторінки – між великим і вказівним блиснула якась прикраса: чи то ланцюг, чи то золоті чотки – Марійка не розгледіла.

– Ось. Слухайте, – оголосив благодушний любитель блискучих брязкалець. – «Над Дніпром із грішної та скривавленої снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира. Здалеку здавалося, що…»

Але що здавалося здалеку вельмишановному Михайлу Опанасовичу, Марійці дізнатись не судилося.

Двері кабінету з написом «Килина» зі скрипом відчинились, явивши світу власницю такого рідкісного імені – молоду й ніжнолицю, з пухкими, як неокреслені пелюстки, губами та ясно‑золотим волоссям, без натяку на чорне коріння. Притримуючи ручку дверей, вона нетерпляче виштовхувала поглядом відвідувачку з перевернутим, приголомшеним обличчям.

– Так точно на кладовищі, ніяк інакше не можна? – зі сподіванням спитала пошарпана життям жінка, що, судячи з усього, добряче обридла золотоволосій.

– Ніяк! – відрубала Килина. – Ідіть на кладовище, сто метрів прямо від входу, потім тринадцять кроків на північ, і копайте. Те, що ви відшукаєте, вам допоможе!

– Але…

– Але ж ви хочете допомогти вашій дочці, – потеплів голос золотоволоски. – Мати захищає матерів. Ідіть. Наступний! – не дивлячись скомандувала вона і блискавично зникла у глибині дверного отвору.

Відвідувачка продовжувала стояти, тупо дивлячись на двері. Брюнет, раптом одночасно забувши про Марійку й Михайла, відклав затерплу книжку і рушив у напрямку до кабінету.

І Марійка побачила, як, проходячи повз жінку, що остовпіла, він швидко поклав долоню їй на очі й прошепотів:

– Забудь.

 

* * *

 

Килина стомлено схилилася над столом і вправно надряпала декілька слів у журналі для відвідувачів. Двері скрипнули, впускаючи нового страждальця.

– Ваше направлення і квитанцію про оплату, – діловито нагадала вона, не підводячи голови від записів і звично простягаючи вперед вимогливу руку.

На її долоню слухняно ліг якийсь папір, зім’ятий і підозріло глянсовий і товстий, – на таких друкують не бланки, а дорогі книжки й альбоми з мистецтва.

– А може, настала твоя черга платити за рахунками? – тихо спитав чоловічий голос.

І рука її безглуздо здригнулась, а переляканий аркуш зісковзнув із долоні та м’яко опустився на підлогу…

Репродукція Матері Божої з приреченим немовлям на колінах сумно дивилася в стелю скорботними розширеними очима, немов заздалегідь співчуваючи її страшним мукам.

– Отче наш, не по праву я, той, що стоїть ліворуч, прикликаю суд над Ясною Києвицею, але… – ударив її в груди голос страшного гостя.

І зробилося боляче.

Так боляче, що біль витіснив страх.

 

* * *

 

Марійці здалося, що чоловік не пробув у кабінеті й хвилини: вийшов, ледве встиг зайти, і, не поглянувши на неї, зник за поворотом коридора.

– Ви забули! – погукала вона його, простягаючи руки, вивернуті долонями, до забутої ним книжки, але її згук прозвучав надто пізно.

Недочитана сторінка «Дияволіади» була закладена золотими чотками, і, машинально загнувши край аркуша, Марійка піднесла прикрасу до носа, роздивляючись змію, що притискала зубами свій власний хвіст. Вона бездумно підчепила нігтем плоский ніс рептилії: паща розкрилася, хвіст випав. Застібка.

«Не чотки», – зрозуміла вона, не розбираючись ні в антикваріаті, ні в мірі благородства металів.

Брюнет не повертався.

«Передам увечері через тата, – розсудливо вирішила Ковальова, прилаштовуючи прикрасу собі на шию, під комір футболки, а книжку кладучи в рюкзак.

Зітхнувши, вона підійшла до дверей і невпевнено взялася за пофарбовану олійною фарбою старовинну ручку…

«Здрастуйте, мені треба зняти вінець безшлюбності».

Зізнатися в такому було соромно навіть собі самій, не кажучи вже про молоду золотоволосу Килину.

– Дівчино, заждіть, зараз моя черга! – владно скомандував чийсь голос.

Марійка слухняно завмерла. До неї поспішали дві жінки. Одна – та сама гарна брюнетка, з якою вона зустрілася при вході. Друга – пухка, міцно збита дівуля з силою‑силенною кісок і блискучою сережкою в носі.

– Дівчино, відійдіть! – віддала наказ Катерина.

Вона впевнено простягла руку до ручки, але Дарина рвучко перегородила їй шлях і безцеремонно ошкірилася, випнувши пухку нижню губу:

– Чого це ваша? Зараз моя черга, тітко! – нарочито зневажливо процідила вона.

За час роботи в «О‑йо‑йой!» Дарина заробила люту алергію на всіх подібних «хазяйок життя». Але якщо там вона зобов’язана була зважати на них, то тут – вибачте‑посуньтесь!

– Я займала за чоловіком! Де він? – Це запитання Катя адресувала вже Марійці.

– Він щойно вийшов, – промимрила Марійка, намагаючись протиснутися на свободу. Вона охоче поступилася б чергою їм обом, але спина Дарини, що притискала її до дверей, виявилась абсолютно непорушним бар’єром.

– Уже пішов? – щиро засмутилася Дарина Чуб.

– От. А я за ним займала! – гаркнула Катя, остаточно втрачаючи самовладання.

Її злив уже сам факт, що вона мусить з’ясовувати стосунки з якоюсь дуркою‑тінейджеркою.

З силою протиснувши кулак крізь пахву Дарини, Дображанська вчепилася в Марійчині пальці, що стискували ручку дверей.

– Це я за ним займала, а про тебе тут і згадки немає! – обурено заволала Дарина, відпихаючи Катю животом. – Теж мені, крута знайшлася! Думаєш, усі тобі кланятися мусять? Та пішла ти знаєш куди!

– Іди ти на… – конкретизувала напрям Катя.

Дарина, отримавши, нарешті, неприкриту образу, злісно брикнула Катю ногою і зробила їй підсічку, супроводжуючи це матом у відповідь – таким прекрасним і майстерним, що назвати його триповерховим міг би тільки дилетант – за кількістю поверхів той ризикнув би посперечатися з найвищим нью‑йоркським хмарочосом!

Не утримавши рівноваги, підсічена дама важко завалилася на Дарину.

Дарина – на Марійку.

Тоді як Марійка з жахом відчула, що вибиває потилицею двері й летить на підлогу, втягуючи за собою всю цю малу купу.

– Чо‑о‑о‑о‑о‑рт! – розлючено прокричала Катя. Але раптом видала щось схоже на шипляче «х‑а‑а‑а‑а» і затихла.

Долаючи важку ломоту в голові, Марійка насилу розплющила очі й тут же схопилася на ноги, зовсім забувши про удар, оскільки побачене нею було здатне ошелешити будь‑кого…

Здавалося, в кабінеті бушує ураган.

Вихор свистів і крутив по кімнаті речі та папери. Крижаний порив дув Марійці у вухо, і, як це часто траплялося з нею взимку, вона миттєво оглухла і водночас розчула раптом, що в утробне виття вітру вплітаються ще безліч голосів, які сміються, шепочуть, улюлюкають.

А по високій стелі, немов велетенський божевільний павук, металася страшна потворна фігура.

– Боляче!!! – застогнала вона. – Як боляче!!! – встромлюючись посинілими нігтями в горло, вивернуте болем, неначе намагалася розірвати свою зморщену шкіру на клапті.

– Лишенько, – прошепотіла Марійка, хапаючись за чиюсь руку праворуч.

– Чорт, – луною прошелестіло праворуч від неї.

– Оце так! – приголомшено виплеснула Дарина і обмерла, забувши затулити рота, – жінка почула її!

Вона завмерла, дрібно тремтячи й не зводячи з них несамовито‑пристрасного погляду. Різкий біль полоснув Марійку по очах, і вона затулила їх, відчуваючи, як із‑під вій струмком потекли сльози.

– Вам?! – видала нестямний звіриний рик біснувата. – Я мушу віддати це вам? Трьом?!! Не хочу! Ні!!!

Мимоволі повіки Марійки зметнулися знову, немов птахи, що злякалися гуркоту.

І вона побачила, як ураган безжально кидає тіло жінки то в один, то в другий бік, б’є його об стіни і стелю, а та кричить, кричить, кричить…

– Ні! Ні! Ні!

Але з кожним ударом її «ні» стає чимдалі слабкішим.

– Гаразд, – заволала Килина нестерпно і страшно. – Я згодна!

І тієї ж миті дивна, невідома сила підкинула розтерзане тортурами тіло до стелі, і, прилипнувши до нього спиною, жінка відчайдушно простягла до них руки із розчепіреними гачкуватими пальцями. І Марійці здалося, що хтось ударив її кулаком під дихало, наскрізь пробивши шкіру та кістки.

Пальці, що звивалися, мов черв’яки, завовтузились у неї всередині й намацали серце…

Стало нестерпно боляче.

Холодно. Неможливо. Темно.

Вона не знала, скільки стояла так, зігнувшись навпіл, осліпнувши від болю, задихаючись від беззвучного крику. Але несподівано біль зник. Марійка почула, як щось титанічне і важке впало на підлогу просто до її ніг.

І очі, що знову стали зрячими, побачили: в уламках стелі, що рухнула, вискалившись дерев’яними кроквами, лежить молода жінка із золотим волоссям і тихим, ясним обличчям сплячого ангела.

 

Date: 2015-09-05; view: 326; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию