Візит чаклуна

Санкт‑Петербург, грудень 1742 року

Бестужев‑Рюмін квапився прийти на терміновий виклик государині. Йому вже доповіли, що Її Імператорська Величність нині не в гуморі, тому призначила аудієнцію в Малому кабінеті. А це, між іншим, не обіцяло нічого доброго, бо означало, що розмова має бути секретною і серйозною. У досвідченого інтригана в голові не вкладалося, про що сьогодні піде мова! Намагаючись подумки вгадати, що за каверзне питання на нього чекає, Бестужев‑Рюмін проскочив повз необхідні двері…

– Боже, тільки цього не вистачало!!!

Пригнічений думкою про таку загрозливу прикмету, канцлер буквально влетів у Малий кабінет, поставши перед Єлизаветою Петрівною дещо ошелешеним.

– О‑о‑о, нарешті, мій люб'язний! Вітаю, Олексію Петровичу, ласкаво прошу.

Тон государині був досить привітним. Відчувалося, що вона перебуває в надзвичайно піднесеному стані духу. Ніщо не віщувало бурі, як побоювався Бестужев‑Рюмін.

Але чому все ж таки в Малому кабінеті?..

Доки канцлер губився у здогадах, імператриця перебирала кореспонденцію, спритно розкриваючи невеликим ножиком згортки, викладала їхній вміст на невеликий столик з цінної деревини, вже потім ламала кольорові печатки доданих грамот і читала їх. Олексій Петрович придивився уважніше: на столі були розкладені мініатюрні портрети в золочених рамочках, прикрашених перлами й дорогоцінними або напівкоштовними каменями. Розкривши всі пакети, государиня заходилася перебирати портрети й уважно вдивлятися в риси молодих жінок.

От воно що!.. «Ярмарок наречених»… А‑а‑а!

Бестужев‑Рюмін подумки похвалив себе: що ж, він уже вибрав наречену «чортенятку» (так він подумки називав Великого князя Петра Федоровича, у недалекому минулому – Карла‑Петера‑Ульріха Ґолштин‑Ґотторпського), навіть заставу одержати встиг! Маріанна – дивовижна партія для майбутнього російського імператора, заразом даний шлюб обіцяв непогані бариші від «вдячних сватів» самому Бестужеву‑Рюміну.

Не враховуючи ще й можливості здійснити деякі інші плани…

– Олексію Петровичу, нумо доповідай мені, як поводився Петрушенька весь цей тиждень? – не відриваючись від портретів, промурмотіла Єлизавета Петрівна. Питання опустило Бестужева‑Рюміна з небесної височини позахмарних мрій на грішну землю. Він одразу завозився, нервово перебираючи в руках складені акуратною пачкою документи.

– Я з нетерпінням чекаю на твою доповідь, люб'язний! Що там значиться за моїм дорогоцінним племінничком? – мовила Єлизавета Петрівна вже дещо роздратовано.

– Нічого особливого, Ваша Імператорська Величність, нічого особливого. Можна сказати, все як зазвичай. Під час церковної служби цесаревич гримасував, корчив морди, передражнював княгиню Волконську. За сніданком волів розпекти в найнепристойніших виразах лакея Івашку. До речі, записано зі слів лакея… Під час прийому французького посланця Шетарді позіхав, розгойдувався на стільці й всім своїм виглядом демонстрував байдужність до доленосних для Російської імперії рішень… А на прийомі у графа…

– Ну годі, далі не цікаво, – утомлено мовила імператриця.

– Ні‑ні, матінко, ви послухайте, послухайте далі!.. Під час маскараду цесаревич вирішив улаштувати феєрверк, чим завдав непоправної шкоди здоров'ю шевальє…

– Негайно замовкни, не бажаю більше слухати твої ябеди! – роздратовано вигукнула імператриця. – Ти, Олексію Петровичу, знай своє місце! Усе в тобі добре, тільки от не вмієш ти вчасно зупинитися.

На хвилину обидва замовкли. Переконавшись, що канцлер засвоїв урок, Її Імператорська Величність колишнім ласкавим тоном продовжила:

– Я тутечки подумала от про що: виріс наш Петрушенька, тож потрібно його оженити. Тоді всі його дивацтва як рукою зніме, запевняю! Дружина чоловіка швидко до порядку привчить, якщо правити захоче…

– Оце ви добре придумали, матінко! – Бестужев‑Рюмін підтримав тон государині. – А наречену де шукати станемо: у себе або ж?..

– Або ж, Олексію Петровичу, або ж! Усе належить робити з користю для держави, тож наречену шукатимемо в союзних нам країнах. Якийсь час тому я відправила листи з проханнями надіслати мініатюри тамтешніх принцес для нашої імператорської галереї, і от перші надходження… Приміром, англійці пропонують свою принцесу. Як гадаєш, Олексію Петровичу, наскільки вигідним може бути даний шлюб для Росії?

– Я вважаю, матінко, що зупиняти свій вибір на вихідцях з Ганновера не варто в жодному разі… – почав упевнено Бестужев‑Рюмін. Не дослухавши до кінця, государиня перервала його:

– І вірно, Ганноверська династія занадто молода, та й наречена не надто гарна. Я от показала портрет Петрушеньці, то він одразу й відкинув його убік… Ще от Лєсток заходив, приніс портрет французької принцеси: що ж, недурна із себе й, як стверджують, до того ж розумна. А так само родовита.

Канцлер внутрішньо напружився, однак Єлизавета Петрівна одразу засмучено мовила:

– Однак, Олексію Петровичу, не можу я пересинити себе й пробачити французькому двору їхнє ставлення до мене самої! Хоча Лєсток дуже рекомендує зупинити вибір саме на французькій кандидатці…

– Не звинувачуйте себе, матінко, в упередженості до французів, – поспіхом мовив Бестужев‑Рюмін, – подивіться на справу з іншого боку: француженка – не найкращий вибір для Петруши, а чи багато дасть союз із Францією нашій державі?

– Маєш рацію, як завжди, – сумно зітхнула Єлизавета Петрівна. Тоді канцлер вирішив обережно поцікавитися:

– А звідки ще надійшли портрети?..

– Та тут ще цілих чотири. Найбільше мені сподобалася принцеса Ульріка, до того ж вона доводиться сестрою Фрідріху Великому. Король бездітний, і якщо це чарівне створіння вийде за Петрушеньку, то їхні діточки зможуть претендувати і на російський, і на прусський престол… А принцеса досить мила, поглянь тільки.

Із завмиранням серця Бестужев‑Рюмін прийняв портрет з рук государині. Такого повороту він ніяк не очікував! Хоча подумати про Ульріку було б варто…

– Дійсно, мила принцеса… – от і все, що вичавив із себе геть ошелешений інтриган. Насправді він давно вже подумував про те, як би обкрутити «чортенятка» із другою дочкою польського короля принцесою Маріанною. Канцлер устиг навіть одержати невелику винагороду від батька претендентки, тому з ентузіазмом узявся за «саксонський проект».

І тепер його шанси танули на очах… Хід Єлизавети Петрівни був несподіваний, аргументація – досить переконливою. Втім, канцлер не збирався здаватися без бою, як і повертати польському королю отриману за турботи винагороду! Бестужев‑Рюмін зібрався з думками й мовив:

– Государине, якщо у Фрідріха дітей не буде, а в його сестри Ульріки й Петра Федоровича вони з'являться, все так і станеться. Але якщо раптом Фрідріх усе ж спроможеться народити спадкоємця?! Він ще зовсім не старий, будь‑що може статися…

– Вірно, Олексію Петровичу, вірно, я про це якось не подумала… – у голосі государині відчувся сумнів. І Бестужев‑Рюмін наважився перейти в наступ:

– А якщо, припустимо… зрозуміло, хай уберігає нас Бог від такого лиха… – канцлер ревно перехрестився. – Припустимо, якщо Ульріка так і не народить дітей? Фрідріх бездітний, а вони – пряма рідня…

– Не дай Боже! – государиня також перехрестилася.

– Або якщо дівчатка стануть народжуватися одна за одною? Знов проблема! Які подвійні види на престол?! Тут про свій – про російський турбуватися треба…

– Свят, свят, свят! – знов перехрестилася государиня.

– Тоді які ж привілеї дає шлюб із принцесою Ульрікою?! – продовжив наступ Бестужев‑Рюмін.

І зробив непоправну помилку, мовивши:

– Я також чув от що: не віддасть Фрідріх свою сестру Ульріку в заручниці…

– Що‑о‑о?! У які ще заручниці?! – щиро обурилася государиня. – Фрідріх он портрета надіслав, а отже, згоден на шлюб…

– Ой, государине матінко, даруйте заради Бога! Я всього лише невірно висловився! Я ж хотів сказати тільки… – відчувши загрозу своїм планам, канцлер жахливо перелякався й заходився абияк виправдовуватися: – Знову ж таки, Ульріка родовита, брат її Фрідріх ще більш знатний і відомий, до його думки прислуховуються всі європейські монархи… А нумо як розсердиться його сестриця за зухвалі витівки на Петра Федоровича?! Чув, у Пруссії його не дуже цінують. А все завдяки дивному характеру… Ні, не варто й думати про прусську партію для Великого князя, геть не варто!..

Втім, партію свою канцлер уже програв – принаймні, сьогодні.

– Ти, Олексію Петровичу, слова ретельніше добирай і понять не плутай. Засмутив ти мене, – імператриця зневажливо махнула рукою й коротко кинула: – Йди геть!

– Матінко государине!.. – зойкнув засмучений Бестужев‑Рюмін.

– Геть, кому кажу!!! Мені подумати треба… Ой як треба!..

– А ви, матінко, саксонську партію розглянули б краще, такий шлюб дасть нам безліч вигод… Наречена молода й гарна собою… Цей шлюб здатен об'єднати Росію, Саксонію, Австрію, Голландію й Англію. Три чверті Європи стануть нашими – і все це проти Пруссії й Франції, он воно як!..

Втім, Її Імператорська Величність уже не слухала царедворця, що схибив. Вона була ображена в найкращих почуттях, бо як ніхто знала, що племінник її Петро Федорович, при іншому збігу обставин, міг би стати видатним ученим або математиком. А тут – «віддати в заручниці»!..

Государиня також була розсерджена на слова канцлера, оскільки почасти вони відповідали гіркій істині. Як не намагалася імператриця змінити племінника, однак Петро Федорович своїми витівками й зухвалістю справляв не надто приємне враження. Єлизавета Петрівна жаліла його, тому що знала, у яких скотських умовах виховувався неборака… І от перед нею відкрилася цілком очевидна істина: щоб усталити становище Петрушеньки при дворі, самих лише добрих намірів (навіть якщо наміри ці виходили від самої імператриці!) виявилося геть недостатньо. І що ж його робити?!

– Геть пішов!!! Геть!!! – крикнула імператриця, побачивши, що канцлер досі тупцює у дверях Малого кабінету. Спересердя государиня з такою силою грюкнула стиснутим кулачком по столику з розкиданими листами, що прекрасний смарагд у її персні тріснув. Однак розгнівана Єлизавета Петрівна навіть не помітила цього.

Засмучений канцлер вийшов, занурений у дилему: вірити після всього що сталося в дурні прикмети (на кшталт пропущених помилково дверей Малого кабінету) або все‑таки не вірити?! В імператриці ж розігралася мігрень, тому вона змушена була піти до опочивальні. Запрошений лейб‑медик пустив їй кров і дав заспокійливу пігулку. Государині стало краще, і вона заснула.

Пробудилася Єлизавета Петрівна пізно. Після вчорашньої напруженої бесіди з канцлером самопочуття було не надто гарним, до всього вона нарешті помітила зіпсований дорогоцінний камінчик в улюбленому персні… Не дивно, що вставати государиня не побажала, тільки наказала палацовому карлику запросити в опочивальню Олексія Розума.

– Чого бажає моя панночка? Може, розпорядитися щодо кофею? – заклопотано поцікавився він, відданими очима впившись у Єлизавету Петрівну.

– Не хочу я кофею, взагалі нічого не хочу! Посидь зі мною, Олесько: зле мені, не дай Боже мігрень знов розіграється, – зітхнула вона, одразу ж відчувши себе поруч із турботливим фаворитом маленькою беззахисною дівчинкою. Що не кажи, а почуття вкрай приємне!

– Не бійся, моя дорогоцінна панночко, не повернеться мігрень.

– Ти впевнений, Олесику?

– Впевнений, моя панночко! Я сьогодні буду цілий день біля ніжок твоїх струнких, виконаю всі твої бажання, які не загадаєш…

– Хочу плітки палацові послухати!

– Будь ласка, моя панночко!

– Що там у нас коїться, Олесю? Хто приїхав, хто відбув геть?

– Нічого цікавого не відбулося. Хіба що дружину одного з постачальників твого імператорського двору – купця Рогожина заскочили з коханцем. Цей пройдисвіт, бач, гладкий тілом виявився, під ліжко сховався та застряг – тож витягти звідти ще довго не могли…

– Та що ти кажеш таке?!

– Не могли, матінко, не могли! Цілу годину проморочилися.

Досхочу посміявшись над дурнуватим кавалером, Єлизавета Петрівна запитала:

– А ще?

– А ще італієць якийсь приїхав, опери співає. Голос потужний і гарний. Учора у салоні мадам Саломеї виступав. Подейкують, дуже недурний із себе… Може, запросити його? Нехай поспіває, Вашу Імператорську Величність потішить.

– Ні, Олесику, боюся, що саме від цього мігрень і розіграється…

– Ну, що ж…

Помовчали.

– То чого ж хоче моя панночка? – ласкаво запитав Олексій, ніжно погладжуючи при цьому ніжки імператриці.

– Чаклуна хочу побачити… або відьму… – грайливо промуркотіла Єлизавета Петрівна й додала: – І саме тепер кофею випити б, а до кофею чогось солоденького, смачненького…

Звісно, в Олексія руки чарівні: від декількох його доторкань до пяточок усе погане розвіялось, розчинилося без сліду! І знов захотілося жити й життю радіти, і бавитися різними дурничками – наприклад, питтям кави у ліжку!

– Тож полегшало тобі? – запитав фаворит.

– Звісно полегшало, Олесеньку! З тобою мені завжди легше.

– От і добре, моя панночко, от і славно. А кофею із солоденьким ми негайно ж організуємо.

Фаворит наказав прислузі накривати просто в опочивальні.

– А відьми й чаклуни як же? – капризувала далі Єлизавета Петрівна.

– А оцю мерзоту моїй панночці бачити ніяк не бажано! Чаклуни й відьми – це все зле, а ви, матінко государине, хворі… Краще я вам казку розповім!

– Ні, Олесеньку, тоді вже краще китайчука запроси: нехай монетки покидає і щось там по‑своєму побелькоче.

Олексій вийшов з кімнати, щоб розпорядитися щодо китайчука. Отут йому й доповіли, що прибулий минулого тижня до Санкт‑Петербурга граф Сен‑Жермен милостиво просить Її Імператорську Величність про аудієнцію.

– На ловця і звір біжить! От тобі й чарівник… – задоволено промимрив фаворит. Судячи з досвіду попередніх років, бесіди з цією людиною впливали на Єлизавету Петрівну сприятливо. Зраділий Олексій негайно повернувся до імператриці.

– Ну що ж, панночко моя, буде чаклун, якщо побажаєте!

– Та ти й сам просто чарівник, Олесю! – государиня була в повному захваті.

– Не я, не я – він!

– Облиш, – посміхнулася Єлизавета Петрівна. – Хто ж цей самий чаклун?

– От кофею вип'єте й довідаєтесь.

За дзвіночком в опочивальню ввійшли фрейліни й прислуга, государиню вмили, зачесали, у її вухах з'явилися довгасті золоті сережки з невеликими перлинами, батистову сорочку перемінили на свіжу з найтоншого маркізету, оздоблену подібним до павутиння мереживом. Зверху государиня вдягла розкішний французький халат, пошитий за останньою модою з атласного шовку малахітового відтінку з облямівкою з горностаєвого хутра. При цьому блакитні очі Єлизавети Петрівни дістали смарагдового відтінку, і вона стала скидатися на добру, але нещасну царицю мавок з Олексієвих казок.

В опочивальню внесли канапе, зверху поклали шовковий перський килим зеленого кольору. Поруч поставили маленький столик, оздоблений перламутром, на ньому – дві маленькі порцелянові філіжанки зі срібними ложечками, тацю насолод, свіжі булочки на золотому блюді, а головне – ледве знайдений після останнього переїзду високий порцеляновий кавник. Для фаворита принесли його улюблене крісло.

– Я би прилягла, мабуть… – замислено мовила імператриця. Одразу принесли ще подушок.

– Ну от, Олесеньку, все готово. Давай кофею поп'ємо.

Наступні півгодини пролетіли непомітно в милій бесіді за кавою.

– То де ж обіцяний чаклун? – запитала нарешті Єлизавета Петрівна, коли з ароматним напоєм, більшістю булочок і солодощів було покінчено.

– Ви настільки чарівна, моя панночко, як цариця мавок! Навіщо вам чаклун?

– А він мені потрібен, щоб камінчик полікувати, от! – і капризно, зовсім по‑дитячому випнувши нижню губу, государиня продемонструвала фаворитові перстень із тріснутим смарагдом.

– Ну що ж, моя панночко, нехай буде по‑вашому: до нас прибув граф Сен‑Жермен! Якщо покличете його, він і камінчик у персні полікує, і останні європейські плітки розповість, і слушні поради дасть…

– Ой, як добре, Олесеньку! Ти просто мій янгол‑охоронець: що у тебе попросиш, нехай навіть подумки – усе виконуєш…

Фаворит поштиво схилився перед імператрицею.

– А пошлемо ми до Сен‑Жермена… – вона трохи подумала й, щось згадавши, вирішила, пустотливо стрельнувши очима: – А пошлемо‑но до нього канцлера Бестужева, нашого радника, розумаку незвичайного!

– Але ж панночко моя, вони ж один одного терпіти не можуть, як же так?! – зніяковів фаворит.

– От у тім‑то й річ, Олесеньку, у тім‑то й річ! Нехай тільки Бестужев спробує відмовитися!..

І государиня прищулилася, немовби прицілюючись у невидиму іншим людям мішень.

* * *

Уже третю годину поспіль імператриця розмовляла із Сен‑Жерменом. Граф уже переказав усі заморські плітки, що ходили при французькому дворі, і найсвіжіші анекдоти про англійський двір. Обговорили також сувору петербурзьку зиму й останні архітектурні нововведення «Північної Пальміри». Сен‑Жермен люб'язно підніс у дарунок Єлизаветі Петрівні флакон з одним із дивовижних притирань, виготовлених за його особистим надсекретним рецептом – побалакали про лікарські засоби й інші медичні премудрощі, здатні полегшити тлінне людське існування.

Нарешті, помітивши в персні імператриці тріснутий смарагд, граф запропонував відновити камінь і, вклонившись, прийняв від государині «хвору» коштовність. При цьому сказав немовби між іншим:

– А знаєте, матінко, от побував я нещодавно при дворі Фрідріха Прусського, то там усі тільки й говорять, що про майбутнє одруження вашого племінника Петра Федоровича: мовляв, недарма збираєте ви портрети принцес… До речі, ваш чарівний портрет, весь у перлах і діамантах, я теж бачив.

– Це який же? – здивувалася государиня.

– Та той, що ви вислали принцесі Йоганні‑Єлизаветі Ґолштин‑Ґотторпській!

– Ах, цей! Що ви, люб'язний графе, це ж дрібничка, а не портрет.

– Не скажіть, не скажіть… Ви на ньому прекрасні й величні. Хоча в житті, безсумнівно, набагато більш чарівні.

– Ах, що ви таке говорите! – вона мило зашарілася, немов молоденька дівиця під час сватання.

– Особливо зараз, Ваша Імператорська Величність!

– Дякую вам, графе, ви як завжди спостережливі й галантні… Але що ж іще говорять там, при дворі Фрідріха?

– Говорять, що його сестра Ульріка обрана вами в наречені Петрові Федоровичу.

Ледь помітна тінь лягла на обличчя імператриці. Миттю вловивши зміну настрою монархині, Сен‑Жермен блискавично перелаштувався:

– Тут я й прикинув по розташуванню планет, що наречена для Петра Федоровича повинна бути з пруссько‑литовських князівств! Що ж до Ульріки, то взаємне розташування Марса й Венери в її гороскопі говорить про те, що шлюб з Петром Федоровичем відбутися не може із причин, пов'язаних з рішенням Вашої Імператорської Величності.

– Будьте люб'язні, графе, поясніть ваші натяки, – як і раніше не надто люб'язно мовила Єлизавета Петрівна.

– Це не натяки, матінко, це наука астрологія! Зірки говорять, що сама Ульріка зовсім не проти вийти заміж за Петра Федоровича, та тільки Ваша Імператорська Величність цього не бажають…

– Зірки говорять?

– Зірки, матінко, зірки!

– А чи не людські язики, часом, розпустилися?.. – тихо мовила государиня, пильно вдивляючись у непроникне обличчя Сен‑Жермена.

– Ваша Імператорська Величність!.. – граф ледь помітно сіпнув лівою бровою, що мало виражати обурення, ледь стримуване в присутності вінценосної особи.

– Ну, добре, припустимо, і справді зірки, – пом'якшала імператриця.

– Але хто ж тоді ваша обраниця, матінко?

– А от це я б хотіла почути саме від вас, графе!

– Від мене?

– Від вас, від вас! – кивнула Єлизавета Петрівна. – Річ у тім, що про Ульріку я розмірковувала буквально в останні дні, ви ж, судячи з ваших слів, задумалися про це, ще перебуваючи в Пруссії. Тобто, набагато раніше, ніж я сама про це подумала. Ви справжній ясновидець, люб'язний графе!

Сен‑Жермен мовчки вклонився.

– Отож я б і хотіла довідатися, що зірки розповіли вам про наречену із пруссько‑литовських князівств. Кого там можна відшукати? І де?

Сен‑Жермен послав государині пильний погляд і заговорив обережно, зважуючи кожне слово:

– Зірки розповіли, що є в тих землях наречена досить знатна. Як з боку батька, так і з боку матері в неї в родоводі геть принци та принцеси! І шлюб цей відбудеться, а рішення про наречену ви прийняли ще сім місяців тому.

– Що ви таке говорите, графе?! – здивувалася Єлизавета Петрівна.

– Два місяці тому ви одержали її портрет, – незворушно продовжив Сен‑Жермен. – Щоправда, мініатюра була відкладена, тому що принцеса здалася вам недостатньо гарною. Але повірте, Ваша Імператорська Величність, у житті вона набагато гарніша, ніж на мініатюрі! І найголовніше…

Граф нахилився ближче до государині й змовницьким тоном мовив:

– І найголовніше, що попри безліч перешкод, які виникатимуть у житті вашої невістки, її первістком однаково стане хлопчик, що й успадкує російський престол! Зірки стверджують, що краще даної претендентки з високою місією продовження династії Романових не впорається ніхто.

Вкрай заінтригована Єлизавета Петрівна не могла більше стримуватися, тож спитала:

– Хто ця загадкова наречена? Благаю, графе, скажіть!

Сен‑Жермен смиренно опустив очі.

– Государиня, це ви її вибрали, не я. Портрет нареченої лежить на самому краєчку столу. Багато обставин говорить проти неї, однак зроблений вами вибір виправданий вищими силами! Що б ви не робили, рішення буде на користь цієї претендентки, і сама доля на її боці.

Імператриця була в повному розпачі. Хто ж вона, ця загадкова принцеса – та до того ж настільки родовита?!

Єлизавета Петрівна подзвонила, на порозі миттю з'явилася фрейліна.

– От що, миленька, піди‑но до Малого кабінету і принеси звідти портрет, що лежить там на самому краєчку столу.

– Праворуч чи ліворуч? Угорі чи знизу, Ваша Імператорська Величність?

Єлизавета Петрівна мовчки подивилась на Сен‑Жермена.

– Праворуч зверху, – уточнив граф.

– Ти чула? Праворуч зверху. Неси негайно!

Фрейліна зробила кніксен і вийшла. Настала напружена пауза, під час якої імператриця й граф завмерли в очікуванні.

Нарешті в коридорі знову зацокотіли підбори: повернулася фрейліна, що принесла портрет Софії‑Фредеріки‑Августи Анхальт‑Цербстської. Портрет був явно не з кращих, у бідній оправі без усіляких прикрас, до того ж відправили його в напівсирому вигляді, тому зображення принцеси було геть спотворене.

– Це той самий портрет? – про всяк випадок перепитала государиня у фрейліни.

– Той самий, Ваша Імператорська Величність.

– Той, що лежав?..

– Праворуч зверху, як ви й попросили.

Сказати, що імператриця була вражена – це не сказати нічого. Вона й подумати не могла, що в зазначеному Сен‑Жерменом місці перебував портрет дочки Йоганни‑Єлизавети Ґолштин‑Ґотторпської! На що це все схоже?! Що за комедія?! Хіба ж можна серйозно розглядати кандидатуру Софії‑Фредеріки‑Августи Анхальт‑Цербстської як претендентки на роль Великої княгині?..

Це ж якесь суцільне непорозуміння! Єлизавета Петрівна одержала вітання від принцеси Ґолштин‑Ґотторпської з нагоди сходження на російський престол, у відповідь надіслала короткого листа зі словами подяки. Однак цього здалося замало, й государиня відправила на пам'ять Йоганні‑Єлизаветі, сестрі свого передчасно померлого й довго оплакуваного нареченого, власний портрет у перлах і діамантах. У відповідь же одержала оцей самий портретик дочки Йоганни‑Єлизавети – Софії‑Фредеріки‑Августи Анхальт‑Цербстської. І негайно відклала мініатюру вбік, оскільки не мала наміру всерйоз розглядати цю кандидатуру…

Непорозуміння, суцільне непорозуміння!

– Отакої… – промимрила Єлизавета Петрівна.

– А що, хіба Софія‑Фредеріка‑Августа – це поганий вибір? У рідні геть принци й принцеси. До того ж із пруссько‑литовських князівств, як і напророкували зірки.

– Але ж Христиан‑Август Анхальт‑Цербстський зі своєю Йоганною‑Єлизаветою Ґолштин‑Ґотторпською бідні як церковні миші!!!

– Зате ви казково багаті, – парирував Сен‑Жермен.

– Подейкують, Софія‑Фредеріка‑Августа зухвала й нестримана…

– Та й у Петра Федоровича характер не цукровий…

– Вона до того ж віри чи то католицької, чи лютеранської…

– Набагато важливіше, що вона розумна й цілеспрямована. А віру принцеса змінить, якщо виникне необхідність. Ви, матінко, перед нею тільки мету поставте й результатів чекайте. От скажіть, яка у вас мета?

– Ну, мета… Що вам до мети, графе?

– Наскільки я розумію, Петрові Федоровичу потрібна дружина, що народила б спадкоємця російського престолу. Спадкоємця чоловічої статі й царської крові – так?

– Вірно, графе, цілком правильно.

– Ну от, мета є! Не впорається із цим Софія‑Фреде‑ріка‑Августа? Що ж, відішлете її з ганьбою назад, і ніхто вам на це нічого заперечити не насмілиться! А захоче залишитися – то дівчина досить розумна й зробить усе, щоб сподобатися й чоловікові своєму Петрові Федоровичу, і Вашій Імператорській Величності!

Імператриця замислилася над почутим, а граф лише посміхнувся:

– Насправді, матінко, ще до нинішньої розмови ви все це найретельнішим чином зважили – тільки несвідомо. А усвідомили от прямо зараз. А якби не усвідомлювали, то просто прибрали б портрет Софії‑Фредеріки‑Августи, тим би все й завершилося.

Єлизавета Петрівна вкотре вразилася вмінню Сен‑Жермена читати в чужих душах, однак вголос мовила наступне:

– Ви, графе, відмінний шахрай, але надзвичайно приємний співрозмовник. На сьогодні прощавайте, – вона піднялася, підвівся й граф. – Отже, аудієнцію закінчено, з вами говорити приємно, однак я стомилася й маю потребу відпочити. Ви мені дуже допомогли розібратися в собі… і в інших важливих речах, але!..

Імператриця помовчала й запитала:

– До речі, графе, буваючи в наших землях, ви колись брали участь у полюванні на вовків?

– Ні, Ваша Імператорська Величність, я жодного разу не мав честі брати участь у подібній розвазі.

– Що ж, доведеться виправити настільки прикру помилку: за тиждень я накажу влаштувати зимові лови цих хижаків – тоді побачите, як ми розважаємося. На той час, сподіваюся, ви зумієте вилікувати смарагд у моєму персні. Отоді й почуєте мою думку щодо можливості одруження Петра Федоровича й Софії‑Фредеріки‑Августи Анхальт‑Цербстськой. Ви мене зрозуміли?

Сен‑Жермен мовчки вклонився.

* * *

Як і було обіцяно, через тиждень граф узяв участь у зимовому полюванні на вовків, по завершенні якого Ті Імператорська Величність повідомила своє рішення: ясновидцеві належить негайно відправитися в європейський вояж: з метою пошуку нареченої для Великого князя Петра Федоровича, звернувши особливу увагу на пруссько‑литовські князівства (на які настільки переконливо вказали зірки).