Історія виникнення класифікацій мовленнєвих порушень

Лекція 5

КЛАСИФІКАЦІЯ ПОРУШЕНЬ МОВЛЕННЯ У ДІТЕЙ

1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ КЛАСИФІКАЦІЙ МОВЛЕННЄВИХ ПОРУШЕНЬ
2. КРИТЕРІЇ, ПОКЛАДЕНІ В ОСНОВУ КЛАСИФІКАЦІЇ МОВЛЕННЄВИХ ПОРУШЕНЬ
3. ВИДИ МОВЛЕННЄВИХ ПОРУШЕНЬ, ЩО ВИДІЛЯЮТЬСЯ В КЛІНІКО-ПЕДАГОГІЧНІЙ КЛАСИФІКАЦІЇ
4. ВИДИ МОВЛЕННЄВИХ ПОРУШЕНЬ, ЩО ВИДІЛЯЮТЬСЯ В ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІЙ КЛАСИФІКАЦІЇ

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ КЛАСИФІКАЦІЙ МОВЛЕННЄВИХ ПОРУШЕНЬ

Науково обґрунтовані уявлення про форми і види мовних порушень є початковими умовами для розробки ефективних методик їх подолання. Впродовж всієї історії розвитку логопедії дослідники прагнули до створення класифікації мовних порушень, що охоплює все їх різноманіття. Але і в даний час проблема класифікації залишається одній з актуальних проблем не тільки логопедії, але і інших наукових дисциплін, що вивчають порушення мовної діяльності: нейрофізіології, медицина, пато- і нейропсихології, галузей спеціальної психології і педагогіки: олігофренопедагогіки, сурдопедагогіки, тифлопедагогіки. Складність класифікації мовних порушень обумовлена рядом причин, серед яких провідне місце займає недостатнє вивчена самого механізму мовлення, а також не співпадання в поглядах дослідників на питання про принципи, на основі яких вона повинна бути побудована.

На початкових етапах свого становлення логопедія не мала в своєму розпорядженні власної класифікації і навіть не ставила питання про необхідність її розробки, оскільки знаходилася під великим впливом успіхів європейської медицини в області вивчення мовленнвих розладів і спиралася на ті, що склалися в ній до кінця XIX — початку XX ст. класифікації. Однією з перших була класифікація А. Куссмауля (1877), який піддав критичному аналізу уявлення, що склалися раніше, про види мовленнєвих порушень, систематизував їх, упорядкував термінологію. Його класифікація (її надалі почали називати клінічною) лягла в основу ряду модифікацій в роботах зарубіжних і вітчизняних дослідників першої чверті XX ст.: В. Олтушевського, Р. Гутцмана, Э. Фрешельса, С. М. Доброгаєва і ін.

У цих класифікаціях було багато спільного: клінічний підхід, що доповнюється етіопатогенетичними критеріями, зв'язок виділених видів порушень з тими або іншими нозологічними формами захворювань (при цьому порушення мовлення часто трактувалися як симптом того або іншого захворювання), а також мова опису, в якому застосовувалися терміни, складені з латинських і грецьких словотворчих елементів (багато з них набули міжнародного поширення і збереглися до наших днів). Між класифікаціями простежуються і неспівпадання, обумовлені різними принципами угрупування порушень, а також деякими розбіжностями в поглядах на ступінь істотності для класифікації того або іншого критерію. Жодному авторові не вдалося послідовно провести класифікацію на основі якогось одного принципу. В наслідок цього з'явилося неспівпадання як в самій номенклатурі видів і форм мовленнєвихих порушень, так і в змісті термінів: одні і ті ж явища нерідко позначалися різними термінами, а різні явища підводилися під один термін. Картина мовленнєвих порушень виявилася представленою в них збіднено, фрагментарно і навіть суперечливо; явища, що відносяться до одного типу порушень, опинялися нерідко в різних групах, а різні явища — в одній групі. Суперечності між окремими класифікаціями, а також усередині однієї і тієї ж стали особливо помітні на тлі досягнень фундаментальних і прикладних наук XX сторіччя: фізіології вищої нервової діяльності, психології, лінгвістики, медицини, педагогіки. У неврології багато уявлень про види мовленнєвих порушень виявилися переглянутими. Логопедія не залишилася в стороні від цієї тенденції, і М. Е. Хватцев, Ф. А. Рау, а в подальшому О. В. Правдіна, С. С. Ляпідевський та інші в клінічну класифікацію почали вносити корективи, в результаті яких були значно змінені уявлення про окремі види порушень, віднесених до однієї форми; значно поповнилася при цьому змістовна характеристика мовленнєвого розладу. Це дозволило подолати фрагментарність описів початку століття. Проте внесені корективи не змінили сутності клінічної класифікації, її термінологічний апарат не зазнав істотних змін. Але змістовий об'єм понять і відповідних термінів, вживаних як в медицині, так і в логопедії, перестав бути однозначним. Це помітно ускладнило міждисциплінарні контакти, такі необхідні для організації сумісного комплексного медико-педагогічного підходу до подолання мовленнєвих порушень. Внесені логопедами корективи в клінічну класифікацію породили розбіжності в розумінні одних і тих же термінів в рамках цієї області знань.

Разом з тим практика логопедичних досліджень, аналіз результативності конкретних методик, розроблених для подолання окремих форм мовленнєвих порушень, виділених в клінічній класифікації, викликали обґрунтовані сумніви в можливості виробити єдину методику корекційного логопедичного впливу стосовно однієї і тієї ж форми мовленнєвого порушення.

Ці сумніви зменшили впевненість у відповідності клінічної класифікації цілям і завданням логопедичної корекції як педагогічного процесу і послужили стимулом для подальших теоретичних пошуків.

В ході подальшого становлення логопедії і формування її теоретичної бази — діалектико-матеріалістичного підходу до мовленнєвих порушень з позицій розвитку і системних уявлень про мовленнєву діяльність — почала все більш і більш усвідомлюватися неприйнятність прямого перенесення в теорію логопедії клінічних побудов, заснованих на симптоматичному трактуванні мовленнєвих порушень. Послідовна опора на принцип розвитку і поглиблений аналіз мовленнєвих розладів у дітей, проведений з позиції системного підходу, переконливо показали, що мовленнєві порушення, що виникають в процесі розвитку, не можна ототожнювати з порушеннями в системі, що вже сформувалася. Кваліфікація і типологія мовленнєвих порушень у дітей повинні спиратися на інші принципи аналізу і на змістовніші критерій, ніж ті, які покладені в основу клінічної класифікації, в якій порушення мовлення у дітей і дорослих не були послідовно розмежовані.

Ці нові принципи аналізу мовленнєвих порушень у дітей були сформульовані Р.Е.Лєвіною, роботи якої стали основою нового розділу логопедії — дитячої логопедії. Дитяча логопедія перетворилася на самостійний розділ в педагогічній науці з власним предметом дослідження.

У зв'язку з виділенням дитячій логопедії в самостійний розділ були внесені і певні обмеження в трактування самих мовленнєвих порушень у дітей на основі критерію первинності — вторинності дефекту. Зі всього різноманіття дефектів мовленнєвого розвитку у різних типів аномальних дітей об'єктом свого дослідження вона вибрала тих, у яких порушення мовлення обумовлені не сформованістю або розпадом на ранніх етапах онтогенезу власне мовленнєвих психологічних і фізіологічних механізмів при первинно збереженому слуху, зорі і інтелекті. В термінах Р. Е. Лєвіної такі порушення були віднесені до категорії первинного недорозвитку мовлення.

Вся подальша розробка питань класифікації мовленнєвих порушень у дітей у вітчизняній логопедії почала здійснюватися стосовно первинних порушень.

Порушення мовлення у дітей з різними (іншими) аномаліями розвитку почали вивчатися в тісному зв'язку з основним, провідним дефектом.

Розробляючи питання класифікації мовленнєвих порушень у дітей, дослідники як би розділилися на два напрями: прихильники одного напряму зберегли традиційну номенклатуру мовленнєвих порушень, що вже існувала в загальній логопедії, але наповнили її новим змістом, прихильники іншого напряму відмовилися від традиційної для логопедії номенклатури мовленнєвих порушень і ввели їх нове групування.

Науково обґрунтовані уявлення про форми і види мовних порушень є початковими умовами для розробки ефективних методик їх подолання. Впродовж всієї історії розвитку логопедії дослідники прагнули до створення класифікації мовних порушень, що охоплює все їх різноманіття. Але і в даний час проблема класифікації залишається одній з актуальних проблем не тільки логопедії, але і інших наукових дисциплін, що вивчають порушення мовної діяльності: нейрофізіології, медицина, пато- і нейропсихології, галузей спеціальної психології і педагогіки: олігофренопедагогіки, сурдопедагогіки, тифлопедагогіки. Складність класифікації мовних порушень обумовлена рядом причин, серед яких провідне місце займає недостатнє вивчена самого механізму мовлення, а також не співпадання в поглядах дослідників на питання про принципи, на основі яких вона повинна бути побудована.