Дві тисячі українських жертв гітлеризму поховано на терені київської телевежі

Тижневик «Україна» і «Ліберальна газета» першими не обмежилися свідченнями «уцілілих». Зате вони описали, як за допомогою аерофото-знімків і локальної обсервації терену встановлено місце поховання більшості українських жертв, убитих гітлерівцями в Києві, а між ними й поетеси Олени Теліги. Біля цієї братської могили — одна з чотирьох опор телевізійної вежі. Тут, на місці поховання, хтось із працівників телебачення посадив малинник й донині ростуть дві великі липи, які видно малими деревцями на фотознімках часів війни. Перевірка на місці в листопаді 1993 року виявила: невеликий пам’ятний дерев’яний хрест на леваді, що за 750 метрів на захід від терену телевежі, стоїть на місці, яке не має нічого спільного з братськими могилами. Ще далі від могил жертв ЧеКа і гітлерівців зведено бронзовий соцреалістичний пам’ятник Бабиного Яру — за 300 метрів на південь від дерев’яного хреста.

Для голови Єврейської ради України І.Левітаса Бабин Яр — це «загадка в загадці». Ілля Левітас, голова Єврейської ради України (об’єднання жидівських товариств в Україні), 1993 року в статті «Нерозгадані таємниці Бабиного Яру» тижневика «Еврейские вести» висловив віру щодо знищення сотень тисяч жидів у Бабиному Яру. Проте, будучи людиною якоюсь мірою об’єктивною, він нарахував і проаналізував п’ятнадцять суперечностей у всій цій історії, які бентежать його і яких він ніяк не може пояснити. Тому й назвав історію Бабиного Яру «загадкою в загадці».

Голова Левітас так пише про своє збентеження: «Як бачимо, кількість жертв зростає. Однак Надзвичайна комісія з розслідування злодіянь фашистів на окупованій території, яка почала свою роботу одразу ж після визволення Києва, знову подала кількість жертв з німецькою точністю — 33771 осіб. Як це число потрапило 1943 року до Надзвичайної комісії — теж загадка. Те, що ця цифра знову збіглася з точністю до однієї людини в наших даних і в даних окупантів, — це вже «загадка в загадці».

На нашу думку, таємні звіти Einsatzgruppen, звідки взято ці числа, це одна з багатьох совєтських або альянтових підробок. Левітасові варто пригадати про ще одну з багатьох та важливих суперечностей у свідченнях «очевидців» і «уцілілих». Майже всі уцілілі жиди через два роки після «різні» у Бабиному Яру свідчили, що в останні дні вересня та в перші дні жовтня 1941 року врятувалися від екзекуції, ховаючись голими по ярках. Вони розповідали, що тоді була така посуха й спека, що одна жидівка через нестачу води мусила своєю слиною поїти голе немовля. У статті І.Левітаса також читаємо: «Одна жінка розповідала, що їй і подрузі (їм було по 12 років) дали баночки з водою і ватні тампони, їх просили змочувати губи дітям, які були з ними.

— Жаль діток, вони пити хочуть, — сказали дяді.

День був теплий, діти справді хотіли пити, і подруги старанно змочували їм губи. Потім з’ясувалося, що в баночках була отрута, і діти невдовзі того самого дня померли. Жінка добре пам’ятає, що це було 2 жовтня — це був її день народження».

Однак ці свідчення ніяк не можна узгодити зі споминами генерала Баграмяна, де сказано про погоду 29 вересня: «Прошел дождь. Машини буксовали, увязая в грязи. Фашисты оставляли застрявшие машины» (с. 377).

Так само й німці у щоденних записах дивізійних хронік (Kriegstagebuch) писали, що в цей час стояло «бездонне болото» в околиці Києва, а про погоду в місті зазначено:

«28 вересня: зимно, хмарно, без дощу. Семиденна велика пожежа у Києві припиняється».

«29 вересня: цілий день лив дощ, дороги перетворилися в багно. Надвечір прояснилося, стало холодно. Пожежу в Києві майже погасили».

«30 вересня: падає сніг з дощем. Дороги погіршуються».

«1 жовтня: мокро, дороги в околиці 48-го відділу артилерії перетворилися в бездонне болото».

«2 жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Дороги обсихають».

«З жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Більшість доріг обсохла».

Ось тут постає кілька запитань:

Як «уціліла» Ася Несгорт та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не було сухого листя на землі? Як «уціліла» І.Пронічева могла свідчити в дармштадтському суді, що упродовж цих чотирьох днів вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку, І.Левітас з крихіткою об’єктивності мусить більше довіряти німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр, виданій 1991року О.Шлаєном та І.Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують, що в цей день було «тепло». Як ці суперечливі свідчення можна звести до одного правдивого?

А чому, коли молоді жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачачи, що їхні діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не повірить таким казкам «уцілілих».